І.5. Службові вовки

— Максе, навіщо ти чіпав тіло? — невдоволено сказав Михайло, молодший експерт, що прибув разом з оперативниками Стасом і Дмитром.

З цими хлопцями ми неодноразово працювали разом, і зараз Михайло бурчав точнісінько як його шеф, Євген Вікторович, про що я й не забарився сказати.

— Ти що, за діда Євгена відпрацьовуєш? В офісі він бурчить, та до того вже всі звикли, а тут ти за нього?

Стас пирснув, Дмитро посміхнувся, а Михайло почервонів.

— Язикатий ти хлопець, Максе! Навіщо, питаю, тіло чіпав?

— Він не тільки чіпав, а ще й обмалював його крейдою, — сказав Стас. — Втім, не дуже акуратно, та то таке… Може він в експерти мітить, а Михайле? Візьмеш Макса в експерти?

— Не візьму! — буркнув той. — Дуже він непосидючий, як для нашої роботи.

— Ти диви, які жартівники зібралися! — сердито сказав я. — І чомусь ніхто з вас, знавців, не помітив, що крейдове коло намалював він сам, — я кивнув головою в бік бідолашного хлопця.

— То покійник ще й сам крейдою обвівся? — мугикнув Дмитро. — Цікаво, до чи після вбивства? — і отримав добрячого стусана від Стаса.

— Цить! — прикрикнув той. — Жарти в бік. — Максе, чому ти вирішив, що крейдою малював покійник?

— Бо в нього пальці нею забруднені! Ви будете оглядати тіло чи продовжимо базікати?! — не витримав я.

— Отже, ти справді його чіпав, — з докором сказав Михайло.

— Я був дуже обережний, не переймайся так! Від чого він помер? Я не бачу слідів насильства.

— На перший погляд, я б сказав, що від страху, — знизав плечима Михайло, поки Дмитро заходився фотографувати місце злочину з усіх можливих ракурсів. — Ти помітив, що в нього розширені зіниці?

— Я в очі трупам не заглядаю, — похмуро відповів я.

— Але ж за руку помацав!

— Просто перевіряв здогадку щодо крейди… Послухай! Але ж розширені зіниці можуть бути і з інших причин.

— Наприклад?

— Наприклад, ліхтариком засліпили, або був під наркотиками…

— Якщо на виворіт просочилися наркотики, то скандал буде ще більший, ніж літом, коли Трипільский приніс сюди вогнепальну зброю, — сказав Стас. — Максе, не лякай нас!

— Студенти іноді бавляться маковим зіллям, — тихо сказала Марія. Я й не помітив, коли вона підійшла та стала поруч.

— Він не студент, — роздратовано відповів я. — Це я встиг з’ясувати. Люба, йди до дому! Ми з хлопцями самі впораємося.

— Ти знаєш тих, хто варить макове зілля? — коли Стас «робить стійку», стримувати його вже пізно. Я не хотів вплутувати в справу Марію, але хто мене питав?

— Особисто не знаю, — відповіла вона, — але можу спробувати дізнатися.

— От і добре.

— Нічого не добре! — я кинув на Стаса обурений погляд. — Не вплутуймо в справу цивільних!

— Вона не…

— Я не цивільна! — перебила Стаса відьма.

От же ж дідько! Ну що з нею поробиш?

— Максе, що у вас? — до нас підійшов схвильований Волот. — Я трішки заспокоїв городян, як міг… Але товариство вимагає відповідей. Такого зухвалого вбивства в Києві на моїй пам’яті ще не траплялося.

Ти ба! Здається, хтось встиг поспілкуватися з Солохою! Одними словами говорять.

— Будуть вам відповіді, шановний, — Стас покрутив головою. — Що із свідками? Хтось щось бачив з того натовпу, що, судячи з слідів, тупцював тут цілий ранок?

— Немає свідків! — засмучено розвів руками Волот.

— А хто знайшов тіло?

— Мої хлопці.

— Давай їх сюди!

Волот свиснув, і невідомо звідки до нього підскочили Сірко з Бровком. Підскочили і завмерли в шанобливому очікуванні. А Клим дійсно їх добре вимуштрував. Не збрехав старий вовкулака.

— Опа! — сказав Стас. — А я вас знаю! Ви ж…

— Тепер вони мої помічники, — швидко перебив міський голова.

Стас тільки здивовано хмикнув, а вовченята поспіхом переказали йому все, що я вже чув від них вранці.

— Не багато, — підсумував оперативник. — Ну що ж, тоді ми забираємо тіло на лице, на докладну експертизу. По обличчю Волота було видно, що він розчарований, і Стас, який також це помітив, відреагував досить різко: — Ну вибачте, пане голово! З моменту вбивства пройшло вже годин шість, і тут допоможе хіба що службовий собака!

— Якого в нас немає, — примирливо додав Михайло. Бо кричати на міського голову, та ще й велетня — насправді не дуже гарна ідея.

Вовченята перезирнулися.

— Ну чому ж це немає, — повільно сказав Сірко.

— Навіть не один, а двійко, — додав Бровко. — Двійко лютих, вимуштруваних службових вовків.

Я фиркнув, а ось Стас, здається, надихнувся.

— Хлопці, це ж геніально! — вигукнув він. — Що для цього потрібно?

— Відверніться, — буркнув Сірко.

— Ми не любим перекидатися на очах у людей, — додав Бровко.

Всі слухняно відвернулися, і через мить за нашими спинами засопіли і заскавчали на два голоси. Я озирнувся.

На відміну від їхнього діда Клима, що до речі геть не стидався перекидатися у вовка на очах у публіки, ці двоє були більш схожі на великих пухнастих собак. Сірко був чорно-сірий, а Бровко — чорно-рудий. Себто це я так вирішив, можливо все було навпаки, бо хто ж їх тепер розрізнить! Одначе стало більш зрозумілим бідкання Клима, до якого він вдавався час від часу, особливо, коли був не зовсім тверезим. Що, мовляв, його красуня дочка втратила розум через безпородного хлопа і народила від нього двійко лобуряк на його, климову, бідолашну вухату голову. Сам старий вовкулака без сумніву належав до елітних перевертнів і у вовчій подобі виглядав куди як елегантно.

Вовченята синхронно опустили носи до землі і розбіглися у різні боки. Ми тільки зачаровано водили очима, спостерігаючи, як наші «службові собаки» шукають слід.

Я подумав, що слідів на Ярмарковій площі буде рясно, бо крім жертви і його вбивці тут з самого ранку тупцювало забагато людей. На жаль, я мав рацію, бо, трішки побігавши і покрутившись по площі, вовченята повернулися з тим винуватим видом, який буває лише у собак, коли вони не виконали команди хазяїна.

— Ну що? — нетерпляче спитав Волот.

Сірко висолопив язика і зітхнув.

— Ми так не розуміємо, — розвів руками Стас.

Бровко тихенько загарчав і помахав хвостом.

— Знову відвернутися? — здогадався Михайло.

Вовченята енергійно покивали гостровухими головами, і ми знову повернулися до них спинами.

— Тут просто пітьма різних слідів і запахів, — майже одразу почув я голос Сірка.

— І деякі з них — дуже знайомі, — підхопив Бровко.

— Ви їх впізнали? — Волот ледь не підскакував на місці, що у виконанні велетня виглядало досить кумедно.

— Тебе впізнали, дядько Волоте, — сумно сказав Сірко. — Макса впізнали, Марію…

— І ще якийсь знайомий запах, — підхопив Бровко. — Але я не пам’ятаю, чий він, — і розвів руками.

— Так, ми не пам’ятаємо, — підтвердив Сірко.

— Господи, ну що ж ви за йолопи такі! — визвірився Волот. — Ну от скажіть, навіщо мені службові вовки з ретроградною амнезією?!

Я отетерів. Де і коли велетень вивчив ці слова, які тут, на вивороті, звучать, як відбірна лайка? Вовченята похнюпилися, але у них знайшовся несподіваний захисник.

— А що ви кричите на них, пане голово? — обурився Стас. — Хлопці зробили все, що могли! Краще б подякували за спробу допомогти! Як тебе звуть, хлопче? — звернувся він до Сірка.

— Гнат, — почервонівши, відповів той.

— А тебе? — це вже до Бровка.

— Ждан, — буркнув той.

— Дякую вам, бійці, за службу! — Стас міцно потис руки спочатку Сірку, потім Бровку. Та годі й мені, мабуть, називати їх собачими кличками. Отже, Стас міцно потис руки Гнату і Ждану. — Якщо згадаєте, кому належить той невідомий запах, ви неабияк допоможете слідству.

— Ми будемо дуже старатися, дядько Стасе! — зашарілися вовченята.

Тепер зашарівся вже Стас, а я пирснув і тихенько пробурмотів:

— Вітаю з племінничками, дядько Стасе!

Він мовчки показав мені кулака.

— А чим пахну я? — з цікавістю спитала Марія.

— Травами, — сказав Гнат.

— І квітами, — додав Ждан. — А ще ним, — і він кивнув головою в мій бік.

— А я чим пахну? — не втримався я.

— А ти пахнеш залізом.

— І водою.

— Та марною дурною метушнею, — з єхидством закінчив Гнат.

— Ах ви ж… Сірко й Бровко!

— Так все, тихо! — ляснув в долоні Стас. — Бо я зараз по лобах ляскати почну! Що робимо далі, шановні детективи та експерти?

Михайло кинув погляд на годинника:

— Шеф звелів в будь якому разі доставити тіло на лице, щоб з’ясувати причину смерті юнака. Отже, грузимо покійника в бус і відбуваємо. Максе, тебе шеф також звелів доставити!

Я кинув тужливий погляд в бік корпусів Києво-Могилянської Академії, бо в мене, чесно кажучи, були інші плани. Я вирішив все ж не нехтувати допомогою брата Сергія і, поки робитиметься експертиза, планував навідатися до нього. З’ясувати, чим саме цікавився парубок і головне — що такого цікавого жадав мені розказати ченець, що аж підскакував на місці. Можливо, це і є той самий слід, що безуспішно намагалися взяти Сірко з Бровком, тобто Гнат із Жданом. Але намірам цим не судилося збутися, бо якщо шеф «звелів доставити», то Стас і Михайло доставлять. І якщо не мене, то моє тіло, а це явно не в інтересах слідства.

— Добре, — коротко підсумував я свої роздуми.

— А я до Солохи, — з вкрай діловим виглядом сказала Марія. — Спробую довідатися, чи не варить хто з відьом макове зілля.

— Як? Вдруге за сьогодні до Солохи? — не втримався від шпильки я, але кохана тільки посміхнулася і надіслала мені повітряний поцілунок.

Жінки!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Moonrise Darkness
07.02.2022 10:46
До частини "І.5. Службові вовки"
Дуже сподобалося, який мудрий в Макса шеф - розуміє підлеглого краще, ніж він сам) Взагалі все в цій книзі добре і цікаво: і колоритні яскраві персонажі, й політичні відносини між двома світами, і гумор, і заплутаний детективний сюжет з незвичайним способом вбивства, і відсилання до "Вія" Гоголя.(Це ніби як натяк вбивці, що мешканці вивороту небезпечні для людей. Або, що церква в чомусь безсила.) Але здивував момент з розширеними зіницями, як ознакою смерті від переляку. Розширені зіниці, що не реагують на світло - одна з ознак смерті, тобто вони в усіх мерців розширені. Експерти та й детектив мали б знати це. https://empendium.com/ua/chapter/B27.II.22.5.1. Принаймні так воно в людей... А взагалі цікаво було б, як би проводився огляд трупа мешканця реверсу судмедекспертом-людиною. Напевно було б чимало анатомо-фізіологічних особливостей, не притаманних людям. Існують дослідження лікарів, що коли смерть настає майже від будь-якої причини, то виділяється велика доза адреналіну, бо процес зовсім не з приємних.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Тетяна Юр'єва
    08.02.2022 00:11
    До частини "І.5. Службові вовки"
    Дякую за цінний коментар! Спробую дещо змінити в цьому епізоді з "розширеними зіницями". Думаю, що укол адреналіну, як причину смерті, експерт все ж таки не пропустить, навіть якщо виділяється і природний.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Moonrise Darkness
    08.02.2022 01:14
    Не пропустить) Крістен Гілберт - медсестра-вбивця з США, теж користувалася таким способом вбивства. Її вину довели. Токсикологічна експертиза виявила введення в організм адреналіну.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше