Дилема Мебіуса

За вікном відчайдушно горлав півень, настирливо витягаючи мене з обіймів сну. Я сів на ліжку, протираючи заспані очі. Лишень світало. Їй бо, цей поганець давно напрошується на неприємності! Він дочекається, що переведу його чоботом на зимовий час. Я подивився на Марію, що тихо сопіла поруч. На щастя, відьму співучий бешкетник не розбудив. Моя кохана має міцний сон і сталеві нерви. Кожний раз, коли я залишаюся в неї на ночівлю, маю змогу в цьому переконатися.

Люди тут, на реверсі, на виворітному боці реальності, такі ж пліткарі, як і в моєму рідному світі лиця. За звичкою я все ще називаю лице і виворіт — двома світами, хоча після всього, що сталося в Києві цього літа, я перестав так вважати. Світ насправді один. І завжди був один. Ох і складно ж це все пояснити!.. Не менш складно, ніж мої відносини з відьмою. Зараз за вікном вересень, останній його тиждень, і я зовсім не розумію, хто ми один для одного.

Після того, як Марія повернулася до рідного будинку після лікарні, ми якось дуже швидко й буденно покохалися. Я прийшов до неї спитати про здоров'я, а вона просто з ґанку повисла в мене на шиї, обняла, поцілувала… І ось ми вже в ліжку.

— Люди будуть пліткувати, — сказав я після всього, пестячи її волосся.

— Люди завжди пліткують, — посміхнулася відьма.

Я приходив до неї, як тільки випадала нагода. Сама Марія до мене на лице не поспішала. Іноді мені ставало дуже образливо, що вона не бачить в мені законного чоловіка, а потім я згадував, що так і не спромігся запропонувати їй шлюб. І навіть не знаю, чи можливий взагалі шлюб між людьми, один з яких належить аверсу, а інша реверсу. То на кого ж я мав ображатися?!

Але я не міг. Мене не полишало відчуття, що все, що відбувається між нами зараз, то лише її подяка. Подяка за врятоване життя, за викритий заколот, за життя одного її дядька і збереження доброго імені другого.

Історія з Юхимом не вийшла за межі вітальні Танського. Для всього міста винним в смерті дворецького Юхима проголосили Словена. А сам Танський ніби сказився на своїй новознайденій родичці. Ніби він і не знав про її існування все марійчине життя, коли вона була йому геть байдужа. Я вже мав з ним бесіду, що вся складалася з непрозорих натяків, зміст яких зводився до простого: «Скривдиш її, начувайся!» Хто ще кого більше кривдив!

Півень закричав вдруге, і я подумки вилаявся. Чи може справді піднятися і приголубити його чоботом? Ні, ліньки… Може, нарешті, він вгамується? Ох, думи мої думи…

Словен зник, як і не було ніколи того бісового обмінка. Вже більше двох місяців про нього не чутно. Тоді, влітку, я про всяк випадок, здибався із своїм добрим приятелем водяником, і спитав, чи не застрибала, бодай, до ввіреного йому Дніпра велетенська потворна жаба, що паплюжила… Ну, далі ви знаєте.

— Ні, туристе, вибачай! — хитнув головою водяник. — Не бачив. Зайнятий був, мемуари писав про наші з тобою пригоди. Але якщо побачу, обов'язково тебе повідомлю. — Друкарню гарну не порадиш? Публікуватися бажаю!

— До речі, я вам, діду, подарунок приніс, — я дістав з рюкзака новенький планшет у водонепроникному чохлі. — Творіть одразу в електронному вигляді і пробуйте публікуватися в інтернеті, на сайтах самвидаву. Тільки під воду його все ж таки не тягніть, бо зламається.

— Ти бач, яка капризна штучка! — засопів водяник, але видно було, що подарунком він задоволений.

А от я задоволеним не був. Бо він вкотре нагадав, що я тут, як і раніше, лише турист. Довше, ніж на двадцять чотири години мені, поводирю, затриматися на вивороті ніколи не світить. Жити зі мною на лиці Марія точно відмовиться, їй і тут наразі добре. Та й хіба зможе вона жити на аверсі? Одного разу я наважився спитати про це у Мамая, пригостивши перед цим вправного козака добрячим кухлем пива.

— Ти не знаєш, що буває з вашими, коли вони надовго лишаються на лиці?

Мамай лише головою хитнув:

— Гадки не маю, Максе. Ніколи про таке не чув.

— А що думаєш? — не відставав я.

— Думаю, нічого гарного з того не вийде, — насупився він. — Наша людина, особливо якщо вона не зовсім людина… — він запнувся, але я лише нетерпляче кивнув. І так зрозуміло, кого він мав на увазі. — Я думаю, одного разу вона просто розтане, наче мара. Наче її ніколи й не було в жодному з світів.

— Хотів би я, щоб ти помилявся, — тихо сказав я.

Він лише сумно поплескав мене по плечу.

Отак я тепер і бігаю туди-сюди, наче тать вночі. Як шибеник до легковажної дівки… Але ж я не такий! І вона не така! Треба ж колись наважитися, і поговорити з нею про нас!

Півень закричав втретє і Марія підняла голову.

— Максе, давай не зараз! — сонно попросила вона. — Ми обов’язково про все поговоримо, але трохи згодом, а тепер давай ще трохи поспимо.

Ну от і що будеш з нею робити?! Відьма — вона і є відьма!

— Не сердься, спи! — вона ласкаво провела рукою по моєму скуйовдженому волоссю, якому, чесно кажучи, давно вже не завадили б ножиці перукаря.

— Та сплю я вже, сплю!

Я повернувся на інший бік і, як не дивно, дійсно заснув. Вирубився майже миттєво. Але і в цьому уривчастому ранковому сні дуже скоро стало неспокійно. Хтось колотив у двері й волав на все подвір'я:

— Агов! Максе! Детективе! Вставай, біда у нас!

Та йдіть ви всі до біса! Тільки-но заснув! Що?!

Я підхопився і рвучко сів на ліжку. Марія, вже повністю одягнена, вибігла з нашої маленької спальні до такої ж маленької вітальні, щоб відчинити двері, але не встигла. Судячи з гуркоту, рештки дверей опинилися на підлозі.

— А я знаю, хто прийшов! — гукнув не стільки до неї, скільки до гостя, який тільки що вкотре зламав відьмі двері.

— Вибачте, я не спеціально, — прогудів Волот. — Я полагоджу.

— Не переймайся, друже, я замовлю броньовані з лиця, — трохи уїдливо сказав я, поспіхом шукаючи штани. — Котра година?

— Пів на сьому. Довгенько спиш! — за Волотом в хату протиснулися два молодця, однакові з лиця. Обидва в темних тісних джинсах та шкіряних жилетах поверх чорних сорочок. Один сірий, другий… теж сірий! Сірко й Бровко, браття вовкулаки. Рідкісні нехлюї і лобуряки, дати раду яким міг тільки їхній дід, голова клану київських вовкулаків, Клим.

— Привіт, пацани! — не зважаючи на все, що ця парочка встигла наробити влітку, я ставився до них досить поблажливо. Справжні «діти природи», свідомість яких була геть не затьмарена будь-якими натяками на інтелект, вони насправді були не злими і досить керованими. Наразі так вийшло, що опікувався ними велетень Волот. І вони віддано ходили за ним хвостом. Є підозра, що їм все одно, за ким ходити хвостом. Для нас всіх було значно спокійніше, коли цим «хтось» став Волот, а не покидьок Словен.

— Що сталося? — спитав я, вкотре протираючи заспані очі. — З чого такий гамір?

— Ми прийшли, а він там! Лежить! Мертвий! — перебиваючи один одного, заторохтіли вовченята. — А ми туди-сюди, бо що робити, ми ж патруль… А потім до голови, тобто, до Волота, а потім одразу до тебе! Тобто, до Марії! Ну і до тебе, звичайно! Бо це ж ти детектив, а не вона. Вона відьма, це теж круто! Не так круто, звичайно, як вовкулака, або детектив, але…

— Цить! — владно гримнув на них Волот, і вони вмить затихли, віддано зиркаючи на нього зеленими очима. — Максе, на Ярмарковій площі — труп, — лаконічно повідомив велетень. — Я поставив охорону, бо навкруги вже купа людей вештається, і одразу ж побіг до тебе.

Ярмарковою площею тут називали місцину, де на лиці розташована Контрактова Площа. І як нескладно здогадатися з її назви, на площі цій проводилися усілякого роду ярмарки, а в звичайні дні вирував базар.

— Хто знайшов труп? — я вже вдягав черевики. — Вони? — кивнув на вовкулаків.

— Так, це ми! — закивали вовченята. — Але ми в патрулі були, ти не думай…

— Ясно! — обірвав я. — Ходімо, хлопці, я готовий!

— Я з вами! — рішуче сказала Марія.

Ну, хто ж при розумі буде сперечатися з відьмою і коханою дівчиною?