Босорка ТОМ 2

Невеликий будинок розташовувався в глухій місцевості на околиці маленького села, оточеного густими лісами. Сам будинок стояв на невеликому пагорбі, відокремлюючи його від інших будівель в окрузі. Місцеві жителі завжди уникали цього місця, стверджуючи, що воно прокляте або населене чимось зловісним. Сім’ї з п’яти осіб запропонували купити його за символічну ціну, і порівняно з вартістю на нерухомість, навіть на найбіднісіньку у чорта на рогах, цей будинок став подарунком долі.

На вигляд будинок доживав свої роки. Застарілий дах, потріскані стіни, похилений паркан. Але його похмурість прикрашав прекрасний яблуневий сад і тільки заради нього одного варто було залишитися.

— Я нарахувала двадцять дерев. Це ж скільки варення можна на зиму зварити, — радісно сказала чоловікові Марія.

— Тобі лише б варення варити. Може інший варіант подивимося, на його реконструкцію піде більше, ніж ми заробляємо.

Чоловік, який показував їм будинок, був невисокого зросту, худорлявий і з глибоко посадженими карими очима. Загалом він справляв приємне враження, завдяки ввічливому спілкуванню й щирому переживанню за долю будинку, немов той становив для нього пам’ятну цінність. Хоча на запитання: «Чи він господар?», чоловік відповів запереченням. Усередині будинок мав зовсім інший вигляд. Так, він не міг похвалитися вишуканими меблями та ремонтом, але в ньому було все для нормального життя на перший час.

— На вигляд він здавався меншим, — сказав Дмитро.

Три просторі кімнати, не враховуючи вітальні з побіленою піччю, що нагадувала дитячі роки, коли батьки відправляли до бабусі в село, де на столі завжди стояв свіжоспечений хліб і парне молоко.

— Опалення пічне? — запитав Дмитро.

— Так.

— Я так і зрозумів.

— Будинок добре прогрівається. Зими в нас короткі, багато дров на топку не витратите. Та й нема чого купувати, ліс поруч, — чоловік побачив сумнів Дмитра й поспішив додати. — Тут проведена вода, — він підійшов до умивальника на кухні й відкрив кран.

— Щоправда, тільки холодна, але зате чиста, з колодязя.

— Це ж чудово, — зраділа Марія.

Дмитро нічого не відповів. Він оглядав будинок, підраховуючи в голові майбутні витрати на косметичний ремонт, а у випадку із зовнішньою складовою — капітальний. Якщо не говорити вже про ідеальний варіант — знести й побудувати новий. Але в цьому разі їм доведеться жити на вулиці в наметі, а взимку тулитися в машині.

— Що скажеш? — запитала Марія, коли вони вийшли на вулицю.

— Скажу, що: краще назбирати та купити попередній будинок.

— Він потребує капітального ремонту, у ньому немає меблів, окрім напівзламаного столу та кількох стільців. Так, він у рази ближчий до міста. Але погодься, на його відбудову ми витратимо набагато більше.

— Я один це бачу? — він відламав шматок тинькування, поруч із широкою тріщиною.

— Цій тріщині вже кілька років, — сказав чоловік, який вийшов із будинку. — Будинок довго простоїть.

— Зате подивися, який сад, яка природа, — відвела в бік чоловіка Марія.

Чоловік стояв біля вхідних дверей, пильно спостерігаючи за ними.

— Повісимо гойдалки в саду, у вихідні можна шашлик смажити, розведемо город, господарство. Дітям тут сподобається.

— Особливо історія цього будинку.

— Це ж село. Люди завжди складають легенди про подібні до цього будинки. Я чула в Івано-Франківську, у селі Старі Мухомори, живе босорка. Багато чого про неї не доброго говорять, але вона людям допомагає. Стільки історій чула.

— Якщо допомагає, то чому розмови ходять? Може, не така вже й свята. Диму без вогню не буває.

— Бо людей лякає все, що вони не в змозі зрозуміти. Це звичайний будинок, як і всі зі своєю історією. У кожному будинку хтось помер, у кожній квартирі. Що з цього? Діма, ми не знайдемо кращого варіанту.

— Як же школа?

— Вибачте, а тут є школа? — звернулася до чоловіка Марія.

— У сусідньому селі, за двадцять кілометрів. На велосипеді за пів години доїхати можна, — відповів він.

— Я вже бачу радість на їхніх обличчях, — саркастично сказав Дмитро.

— Можна домовитися про домашнє навчання. Зрештою, дистанційне.

— Вибачте, а інтернет тут є? — запитав Дмитро.

— У сусідньому селі провели, нам теж повинні.

— Минуле століття якесь, — пробуркотів під ніс Дмитро.

— І ціна в тому числі. Що довше ми відкладатимемо купівлю будинку, то вища ймовірність, що ми залишимося на вулиці. Думай, я прийму будь-яке твоє рішення, але буду не проти, якщо ти зі мною погодишся.

Для Дмитра плюсів не існувало, але іншого виходу в них і справді не було. Вони мали у своєму розпорядженні невелику суму, її не вистачало для першого внеску за квартиру й на взяття на виплат. Один лише платіж рієлтору і похід до нотаріуса більш ніж половина відкладених грошей. Позичити було ні в кого. З роботою справи йдуть так собі, та й кредит за машину потрібно якось виплачувати. Тому, попри внутрішній опір, він погодився, потішивши Марію.

Через кілька днів вони облаштовувалися в новому будинку. Пізніше мав приїхати господар, щоб підписати договір і розв’язати інші документальні питання. Попри те, що формально будинок належав їм, ні Марія, ні Дмитро, не могли як треба розслабитися.

— Це що? — запитала Іра, огидно поморщивши ніс.

— Твоя кімната, — відповіла Марія, заносячи коробки з речами в кімнату доньки.

— Ясно.

Опір до переїзду в новий будинок з боку Іри відчувся найбільше. Вона позбулася не тільки можливості щодня бачитися з друзями, а найголовнішого в житті сучасного підлітка — інтернету. Якби він був тут, вона б змирилася з бабусиними шпалерами, обшарпаним дешевим паркетом і ліжком, що бачило, здавалося б, сотні тіл. Близнюки, Святослав і Олексій, переїзд через свій вік сприйняли як нову пригоду, хоча відсутність благ цивілізації ними так само було сприйнято з обуренням. Але дозвіл спати на печі та перспектива піци з вогню на деякий час розв’язали питання. Сусіди їхню появу в селі сприйняли своєрідно. Хтось дивився з жалістю, хтось обходив стороною, але кожен боявся з ними заговорити, ніби вони прокажені. Марію тішила така поведінка, тоді як Дмитро сприймав те, що відбувається, серйозно.

— Тобі не здається це дивним? — запитав Дмитро Марію.

— Мені здається дивним те, що тобі здається дивним. Ми вже говорили на цю тему, людям тільки дай привід придумати моторошну легенду старому сільському будинку. Можу навіть посперечатися: за їхньою легендою в ньому раніше жила відьма.

— Диму без вогню не буває.

— Повторюєшся.

Оскільки найближчий магазин був у сусідньому селі, вони закупили продуктів на тиждень, вирішивши надалі купувати тільки в місті. Прибирання будинку та розкладка речей займе набагато більше часу, ніж вони припускали: настав вечір, а вони не зробили й половини. Дмитро розпалив багаття, порадувавши сім’ю лавашем із сиром і смаженими ковбасками. Хоча в будинку була електроплита, готувати на ній Марія гидувала, бо її потрібно було гарненько віддраїти. Але це все дрібниці, головне що вони нарешті у власному будинку.

* * *

Ніч перша.

Після вечері кожен розійшовся по своїх кімнатах, побажавши один одному спокійної ночі. Крім Іри, яка не бажала входити в становище батьків, демонстративно зачинила за собою двері.

— Нічого, вона звикне, — сказала Марія чоловікові.

Кімната Дмитра та Марії була найбільшою. У ній стояв розкладний диван, на стіні висів типовий для антуражу того часу килим, у якому за бажання можна було розгледіти цілу історію. Вікно в дерев’яній рамі було завішене щільною шторою з тканини, схожої на мішковину. Біля стіни, поруч із диваном, стояла стара шафа з прикріпленою овальним, помутнілим від старості дзеркалом у половину зросту. У всьому іншому кімната не відрізнялася від інших.

— Потрібно буде проводку подивитися, напевно десь щури могли погризти кабель, — сказав Дмитро, коли в їхній кімнаті заблимало світло.

— Може, вітер. Коли прибирала, щурячого посліду не бачила.

— Дуже сподіваюся, що я не правий. Інакше виводити їх буде ще веселіше.

Коли всі міцно спали, крик Іри розбудив усе сімейство. Першим до її кімнати вбіг батько.

— Що трапилося? — схвильовано запитав він, бачачи перелякане обличчя доньки.

— Хтось сидів на моєму ліжку! — говорила вона.

До них увійшла Марія, тримаючи близнюків за руки. Дмитро оглянув вікно, воно було щільно зачинене.

— Залишайтеся тут, я огляну будинок, — сказав він.

— Може тобі просто здалося? — запитала Марія, проходячи всередину.

— Ні мамо, хтось сидів на краю мого ліжка в ногах!

— Я знайшов винуватця! — крикнув Дмитро. Через кілька секунд він з’явився у дверях, тримаючи великого сірого кота. — Знайшов його під столом у кухні, мабуть, спав під твоїм ліжком і виліз, коли ми заснули.

— Ну ось, бачите, а ви злякалися, — полегшено зітхнула Марія.

Вона не хотіла зізнаватися, але чутки довкола будинку та поведінка односельців насторожували не менше ніж чоловіка. Однак заспокоювала себе тими ж фразами, намагаючись не бути слабкодухою.

У кімнаті знову заблимало світло.

— Чудово, — обурено говорила Іра, — не вистачало, щоб ще світло згасло. Усе, я — спати. Мені ж завтра до школи двадцять кілометрів пиляти велосипедом.

— Думаю, завтра можна побути вдома, — запропонувала Марія і Дмитро її підтримав.

— Ура, — гукнули близнюки.

— Але будете мені допомагати!

— Звичайно, зайнятися ж тут більше нічим, — єхидно відповіла Іра.

Уклавши дітей, Марія нарешті змогла й сама прилягти. Дмитро заснув швидко, а вона спостерігала за тінню гілок яблуні, що росла під вікном, які колихалися від вітру, що розгулявся. Вони нагадували їй чиїсь пазуристі руки, з довгими пальцями, що в’яжуть невидиме полотно. Фантазія лякала, але відірвати погляду від тіні не могла, поки її не здолав сон.

Ранок.

Плани довелося підкоригувати. Дмитро та Марія прокинулися ближче до обіду, почуваючись втомленими, діти досі лежали у своїх ліжках. Поки Дмитро будив їх, Марія пішла на кухню готувати сніданок. Розпалювати знову мангал занадто довго, тому, переступивши через свою гидливість, вирішила скористатися плитою. Коли він увійшов на кухню, вона стояла біля відкритого холодильника як укопана.

— Нічого не розумію, — сказала вона.

— Що сталося?

— Сам подивися.

Куплений запас продуктів мав такий вигляд, ніби пролежав там тривалий час, достатній для того, щоб вкритися пліснявою, і почати виділяти характерний неприємний запах із кислинкою.

— Він був увімкнений? — чоловік перевірив температуру у холодильнику.

— Яка різниця, Діма? Гаразд ковбаса, м’ясо, але все інше не могло зіпсуватися так швидко.

— Значить купила зіпсоване і не помітила.

— Жартуєш чи що? Навіть у найгіршому магазині мені не могли продати запліснявілі овочі, які, до речі, я купувала на базарі.

— Ось і відповідь. Зверху поклали хороше, знизу як завжди.

— Правда? — вона витягла пакети з овочами та фруктами. — Де тут хороше? Покажи.

— Що ти від мене хочеш? Можемо зібрати свої речі та поїхати, якщо, на твою думку, в цьому є щось містичне, — останнє він театрально підкреслив.

— Може, ти маєш рацію. Останнім часом стільки всього сталося, що через хвилювання осліпла.

— Чим і скористалися недобросовісні продавці.

Марія погодилася з чоловіком, але в глибині душі закрався сумнів. На прохання дружини, Дмитро вирушив у сусіднє село за продуктами. Воно виявилося куди привітнішим, в ньому відчувалося тепло. Він почувався як удома, попри насторожені погляди людей, що зустрічалися на шляху. Дмитро не надав цьому значення, оскільки знав, як у селах ставляться до чужинців, особливо до тих, хто на машині. Йому часто доводилося чути історію з нехорошим фіналом для сільських жителів. Магазин виявився куди більшим, ніж він припускав. Менше за стандартний міський супермаркет і більше за типові добові крамнички біля будинку. Він набрав повний кошик продуктів, ретельно перевіривши товар на терміни придатності. Людей було не багато, тож стояти довго в черзі не довелося.

— Проїздом? — запитала жінка-касир середніх років.

— Ваші нові сусіди, — відповів він з усмішкою.

— У нас дружнє село, вам сподобається. Дуже хороші люди тут живуть. Не гірші, ніж у місті.

— Ми в сусідньому селі живемо.

— У будинку на пагорбі? — запитала жінка, яка стояла за ним у черзі.

— Теж жахи розповідати будете?

— Забирай свої покупки й провалюй звідси! — крикнула жінка, звернувши на них увагу інших покупців.

— Не похмелилася зранку?

— Забирайся звідси, кому кажуть. І не смій навіть дихати в бік нашого села! — підтримала її касирка, протираючи руки якоюсь рідиною з пляшки.

— І вам не хворіти! — йдучи, сказав Дмитро, чуючи в спину прокльони. — Так, купили будиночок у селі, забобонні ідіоти!

Приїхавши додому, він розповів про те, що сталося, дружині, наполегливо попросивши подумати про перспективу подальшого проживання в цьому будинку. Марія пообіцяла подумати, заздалегідь знаючи відповідь. Проте дітей було вирішено не вести до школи до приїзду господаря будинку й остаточного вердикту.

* * *

Ніч друга.

Шурхіт за дверима не давав заснути. Це був кіт, якого було вирішено залишити, якщо вже прибився.

«Тварини не житимуть у поганому місці», — аргументувала свою пропозицію Марія.

Але крім шуму, було щось іще й ось це Марія не могла розгадати.

На вулиці завивав вітер, знову на стіні чиїсь пазуристі руки плели невидиме полотно. Чоловік як зазвичай хропів поруч, а їй не спалося. Вона встала з ліжка, вирішивши перевірити дітей і постаратися заспокоїти кота. Кожен спокійно спав у своїх ліжках, тільки лампочка в кімнаті близнюків періодично блимала. Марія спробувала поправити її: вимкнула, потім знову увімкнула. Але вона не переставала блимати, а без світла діти боялися залишатися самі. Виходячи, Марія почула звук, схожий на скрегіт металу, який доносився з кухні; а також тріск, схожий на згоряння деревини. Вона дійшла до кінця невеликого коридору, намацала світильник, але вмикати не наважувалася, бо відчула раптовий страх, що сковував. У слабкому світлі місяця, біля дверей за піччю, їй ввижався високий, худорлявий силует. Він дивився на неї з темряви та в його невидимому погляді не відчувалося добрих намірів. Потім силует зробив крок, а потім ще один. Марія судомно намагалася натиснути на вимикач, але все, що могла — лише слабо поворухнути пальцями. У ще більший жах приводила неможливість вимовити й слова. Від безсилля сльози покотилися з очей, а силует тим часом зробив кілька кроків у її бік, перш ніж зупинитися біля печі. Раптово вогонь у печі розгорівся, силует узяв лопату, мішок і, розв’язавши його, висипав його вміст величезною безформною купою на неї, а потім закинув у розпечену піч. Диявольський сміх, що виходив від силуету, заповнив кухню. Від переляку Марія безмовно кричала, прокинувшись у власному ліжку в холодному поту, коли на годиннику було далеко за полудень. Чоловік усе ще спав, дітей так само не було чути. Втома знову навалилася на плечі, і до неї додався сильний головний біль.

* * *

— Ти не бачила мій гаманець і документи? — запитав Дмитро, заставши дружину в саду.

— Подивися в шафі, у кімнаті, — втомлено сказала вона.

— Дивився, їх там немає, може в машині забув, — щойно він зробив крок, як Марія запитала його.

— Ти бачив їх раніше?

— Кого? — Марія мовчки вказала на три нові саджанці яблунь. — Може були, не помітив.

Дмитро пішов, а Марія все продовжувала дивитися на яблуні, думаючи про свій сон. Документи він так і не знайшов ні в машині, ні в будинку. Згадавши, як їздив учора в сусіднє село, Дмитро подумав про те, що міг їх упустити в магазині, і рішуче вирушив туди, попри те, що сталося. Варто було його машині з’явиться, як місцеві жителі, що виходили з магазину, поспішали забратися звідти якнайшвидше, те ж саме сталося, коли він увійшов усередину.

— Вибачте, — звернувся він до охоронця, — здається я учора у вас свої документи загубив, ви не знаходили?

Обличчя чоловіка перекосила злість і непідробний переляк.

— Негайно йдіть звідси! — закричав той.

— У вас із головою все гаразд? Подивіться по камерах, я можу навіть точний час назвати.

— Немає тут твоїх документів! Вали звідси, по добру по здорову!

— Тобі ж сказали не з’являтися тут! Що не зрозумілого? — кричала жінка-касир, яка обслуговувала його вчора.

— Не піду і що далі?

— Дільничного покличемо! — пригрозив охоронець.

— Чудово! Викликайте, а я почекаю тут.

Дмитро відійшов від входу, ставши поруч. Люди поспіхом виходили, говорили щось новим відвідувачам, а ті зі свого боку розверталися назад додому. Усе це було більш ніж дивно, хоча він не був забобонним, а всі аргументи в день вибору будинку виходили від нього лише через неприйняття.

Минуло близько пів години. Працівники магазину стояли осторонь, протираючи руки зеленуватою рідиною з пляшечки. Таке видовище викликало лише посмішку в нього, яку йому ледь вдавалося приховати. Нарешті, після довгого очікування, до супермаркету під’їхав автомобіль, з якого вийшов дільничний, підкликавши Дмитра жестом до себе.

— Добрий день, — привітався з ним Дмитро.

Він хотів підійти ближче, але той наказав йому зупинитися, бризнувши на руки й обтерши шию такою ж зеленуватою рідиною.

— У чому справа?

— Я загубив свої документи, на мою думку, я міг їх упустити в магазині. Звернувся до працівників, мене послали.

— Добре, ми розберемося, — кинув дільничний, сідаючи в машину.

— Може, ви представитеся, приймете заяву, як робиться при втраті документів.

— У нашому селі проживає сто двадцять одна людина. Повірте, якщо я знайду документи, то зможу відрізнити чужинця від свояка, — він зачинив двері, завівши машину.

— А як я дізнаюся, що ви знайшли їх? — крикнув Дмитро, але дільничний нічого не відповів. Поїхав, лишивши його в розгніваного і розгубленого. — Послухай жінку і зроби навпаки! Чому я у відповідальний момент свого життя не дослухався до поради розумної людини?! Ідіот, просто ідіот!

Він приїхав додому в сказі. Дорогою йому вдалося зателефонувати на роботу, пояснити ситуацію і випросити тижневу відпустку своїм коштом. Діти грали у дворі, а Марію Дмитро застав у їхній кімнаті. Вона стояла, дивлячись на килим, як перед картиною в музеї, склавши руки на грудях.

— Намагаєшся знайти глибокий сенс у сплетених нитках? — запитав він жартома.

— Подивися сюди, — вказала вона на куточок килима, — і ось сюди, — потім на протилежний зверху. — Що ти бачиш?

— А що повинен?

— Мені твоя думка цікава, — говорила вона, не відриваючись від килима.

— Візерунок, що нічим не відрізняється від інших. Може незакінчений, швейний брак. Боже, такі килими раніше в кожному домі висіли, тільки кольори змінювалися.

— Більше нічого?

— Конкретно.

— Нагорі розташовані фігурки, схожі на людей. Іноді самотні, іноді цілі родини. А внизу яблуня. Це єдині візерунки, які мало чим відрізняються один від одного, чого не скажеш про ті, що між людьми і яблунею.

— Угу, ясно.

— Пам’ятаєш, що нам той чоловік сказав, коли ми запитали: чому така низька ціна?

— Завжди знав, що ти у мене жінка з фантазією. Але не припускав, що вона зайде настільки далеко, — знову в жартівливій формі сказав Дмитро.

— Діма, поїдьмо, — обернулася до нього Марія. Дмитро бачив у її погляді хвилювання і серйозність наміру. — Сьогодні вночі мені наснився кошмар, а вдень я побачила три нові саджанці. Продукти гаснуть, ночами чути скрегіт, ми спимо до обіду і прокидаємося втомленими. Подивися на себе, — підвела вона його до дзеркала, ставши поруч із ним. — Подивися на нас, ми виглядаємо так, ніби зовсім не спимо.

З дзеркала на них дивилися змучені незнайомі люди, ніби вони пройшли дев’ять кіл пекла і повернулися на землю з повним усвідомленням сутності буття. І ці знання замість просвітлення, обернули їхні душі у вічний морок. Дивився б він на себе збоку, то теж не став би розмовляти.

— Я знайшла документи, попелом у печі.

Він погодився з дружиною, наказавши дітям негайно збирати свої речі. Близнюки не розуміли в чому річ, тільки Іра була цьому безмежно рада. Вони поспішно запхали речі в коробки, за рештою вирішили повернутися пізніше, та завантажили в автомобіль. На вулиці вечоріло. Машина не заводилася, Дмитро починав нервувати.

— Ви нікуди звідси не поїдете, — сказав спокійний чоловічий голос за його спиною.

— Це ще чому? — Дмитро обернувся до мовця і перелякано завмер. За кілька метрів від нього стояв чоловік невисокого зросту з полисілою головою, чиє обличчя нагадувало щурячу морду. Він наставив на нього пістолет, але в його погляді читався переляк, а отже, вбивати їх у його плани не входить.

— Що відбувається? — Марія вийшла з машини й побачене схвилювало її не менше. Вона жестом наказала дітям залишатися в машині.

— Ідіть у будинок, — тремтячим голосом наказав чоловік.

— Послухай, ми не хочемо нікому завдавати шкоди, просто дай нам поїхати, — говорив до нього Дмитро.

— Ви ж знаєте, що це за будинок?

— Я обіцяю більше у ваше село не приїжджати, якщо моя присутність завдає вам незручностей. Ми зібрали свої речі й тихо їдемо.

— Ви не можете звідси виїхати!

— Це ти зламав машину? — Дмитро намагався говорити з ним спокійно, роблячи дрібні кроки в його бік, щоб спробувати вибити пістолет із рук. Зробити це було легко, бо руки чоловіка тремтіли від хвилювання.

— Ідіть у будинок! Останній раз прошу.

— Добре, ми зайдемо в будинок, далі що? — Дмитро зробив ще крок.

— Назад! — закричав чоловік, злякавши Марію.

— Ідіть у будинок, — сказав Дмитро дружині й дітям.

Сім’я під супроводом чоловіка попрямувала до будинку. Близнюки тулилися до матері, Іра також була дуже налякана тим, що відбувається. Марія як могла намагалася їх заспокоїти. Їй було плювати на своє життя, врятувати дітей — ось головне завдання.

— Усе, що вам потрібно було, — говорив чоловік, стоячи біля воріт, — це залишатися в будинку три ночі. Тоді мені не довелося б втратити дружину і двох дітей. Мабуть, вони не знали, що в цьому будинку знову оселилися люди, і хтось вирішить прийти в наш дім! — останнім він закричав зі сльозами на очах. — Міські. Що вам не сидиться у своєму місті!

— О боже, — сказала Марія, перехрестившись.

За спиною чоловіка з’явилося з десяток чоловіків і жінок, чиї обличчя були суцільно вкриті шкірою. Їхні голови були повернуті до нього, а закриті роти щось шепотіли. Голоси злилися воєдино, створюючи гул, що пробирає до мозку кісток. Безликі наближалися до нього, стаючи дедалі голоснішими. Дмитро теж бачив їх, але страх, що охопив його, змусив завмерти на місці й мовчки спостерігати за тим, що відбувається. Те, що далі побачила Марія, шокувало її ще більше. Безликі були всюди, включно з їхнім власним садом, з десятка ставши сотнею. Кожен був одягнений по-різному, мали різний вік, зріст і навіть каліцтва. Усі вони були звернені до чоловіка з пістолетом, а той, з округлими очима від жаху, розгублено наставляв пістолет то на одного, то на іншого, поки не пролунав перший постріл. Безликі накинулися на нього подібно до хижаків, охочих урвати ласий шматочок.

— Швидко в машину! — сказав Дмитро, беручи за руку доньку і дружину. — Машина знову не заводилася, а безликі тепер уже були спрямовані в їхній бік.

— Матусю, мені страшно, — плачучи сказав Олексій.

— Усе буде добре. Заводь ти вже її нарешті, — крикнула Марія.

Шепіт знову наростав і серед усього рою. Марія чітко почула фразу:

— Тобі нема куди бігти.

Марія прокинулася на підлозі в якійсь квартирі, чоловік спав поруч, а діти на дивані. Вона не пам’ятала, як вони тут опинилися, а те, що сталося, зовсім здавалося кошмаром. На годиннику було за полудень. Знову боліла голова і навалилася дика втома. Якщо все, що сталося, не було плодом її уяви, то такий стан цілком виправданий. Вона накинула халат і вийшла в коридор. Квартира здавалася їй знайомою, але згадати її власника не могла. Зайшовши до ванної, на Марію з дзеркала дивилася змучена сивочола жінка. І коли зрозуміла, що це її власне відображення — закричала.

* * *

— Мені сьогодні яблуневий сад у снігу снився, чекаємо гостей, — сказала босорка коту, що лежав на траві й ліниво потягувався на сонці. — Куди без них. Нікуди.

Не встигла босорка закінчити, як до її будинку підійшли двоє: чоловік і жінка. Вони їй одразу не сподобалися, відчувалася від них нехороша енергія. Обидва виглядали змученими, постаріли раніше строку.

— Доброго дня, — привіталися вони. Євдокія кивнула у відповідь і запросила їх пройти в будинок.

— Тут вам боятися нічого, — сказала вона у відповідь на страх, що відбивався в їхніх очах.

Усередині будинок виявився більш привітним й обидва трохи заспокоїлися. Євдокія налила трав’яного чаю і дозволила їм розповісти свою історію, сідаючи поруч за стіл.

— Мене звати Дмитро, а це моя дружина Марія. Мати свій власний будинок — наша давня мрія. Ми не мали у своєму розпорядженні великої суми, і тому запропонований варіант у селі нас влаштував...

Він виклав Євдокії історію від початку і до кінця, включно з дивною поведінкою мешканців села і чоловіка, який намагався їх убити. Та уважно слухала, насупивши брови. А коли Марія розповіла про свій сон і ті метаморфози, що з ними сталися, вона і зовсім похмурнішала.

— Діти захворіли щойно ми переїхали до друзів. Страждають маренням, їм здається, що з них ростуть гілки, а тіло покривається корою. Будь ласка, допоможіть нам! — зі сльозами на очах просила Марія.

— Вас попереджали, а ви погодилися. Звідки тільки в людей така тяга: то амулети з розкопок тягнуть, потім не знають, як прокляття позбутися; то магією бавляться, не думаючи про наслідки, — останні слова Євдокії були звернені до самої себе. — Якщо мої припущення вірні, то дні ваші спливають як пісок крізь пальці.

Почуте налякало обох, хоча не стало сюрпризом, бо внутрішнє чуття говорило те саме.

— Що ж нам робити? — злякано запитали вони.

— Крім снів і хвороб, присутнє відчуття когось поруч або слідів на тілі: подряпини, укуси?

— Нічого такого, — переглянувшись відповіли обидва.

— Чудово!

Босорка встала з-за столу, підійшла до великої скрині з різьбленими візерунками й дістала звідти кілька мішечків.

— Вони захистять вас, — сказала вона, потягнувши їм їх.

— І це все? — здивовано запитав Дмитро. — Ніяких обрядів, начиток, відповідей?

— Їдьте додому, все інше я зроблю без вашої участі.

— А як ми дізнаємося, що нам нічого не загрожує? — схвильовано запитала Марія.

— Так само як дізналися про те, що життєві сили вас покидають, — відповіла Євдокія.

— А що в цих мішечках? — запитав Дмитро, роздивляючись їх.

— Тебе це хвилювати не повинно. А будеш багато запитань ставити, то не встигнеш дітей урятувати.

Подружжя пішли розчарованими, очікуючи зовсім іншого, ніж всучені мішечки з невідомим вмістом. Але іншого вибору в них не було, окрім як сліпо довіритися босорці. Після того як вони пішли, босорка вжила заходів, щоб сьогодні її ніхто більше не турбував. Майбутня робота не з легких і потребуватиме значних витрат енергії, після чого їй доведеться довго відновлюватися. Вона вже знала, з чим їй доведеться зіткнутися, і що може трапитися в разі її поразки.

* * *

— Поки мене не буде, охороняти хату ти будеш, — сказала Євдокія коту, перед тим як зникнути.

Скориставшись однією зі своїх здібностей, босорка опинилася в тому самому селі, де на пагорбі височів будинок із яблуневим садом. Будинки, розташовані на вулиці, вздовж якої йшла босорка, були напівзруйновані. Місцями чулося як від них відвалюються шматки тиньку або скрегіт черепиці похиленого даху. Небо було затягнуте грозовою хмарою, а морок, що опустився, посилював відчуття печалі, яким була просякнута ця земля. Біля воріт кожного двору стояли безликі люди, в жалобі опустивши голову. Вони мовчали, але босорка чула їхні прохання про допомогу, продовжуючи йти далі, аж доки не вийшла до того самого будинку, який назвати можна було лише за обрисами.

Замість паркану двір оточувала чорна маса, нагадуючи за своєю формою хробака, усередині якого безперервно танцював чорний дим. Іноді воно перетворювалося на множинні кільця, обвиваючи двір. А часом обволікало його.

Босорка підійшла ближче, але, продовжуючи дотримуватися дистанції, тепер вона розуміла, чому дітям вважається те, як вони перетворюються на дерева. Яблуневий сад, безневинний з розповідей Дмитра та Марії, в її очах жахав. Стовбури дерев — тулуби дітей, чиї ноги слугували корінням, що йдуть далеко під землю, а їхні гілки — руки, вкриті місцями корою. Вони плакали кривавими сльозами й просили допомогти, тоді як людям їхні сльози здавалися смолою.

Справжня сутність будинку була не менш огидною. Він немов скелет, чиї стіни це кістки, обтягнуті м’язами, венами, нервами. Вітер доносив трупний сморід і, як у будь-якого іншого живого організму, у нього було серце, і в цьому серці палав вогонь. Від хати, по землі в бік сусіднього села, тягнувся пульсуючий черв’як, уздовж якого босорка йшла.

Село, де Дмитру довелося зіткнутися з вороже налаштованим жителями, було затягнуте такою ж хмарою. Люди, що проходили повз, не помічали її, а вона бачила згусток темної енергії над кожним. Над їхніми будинками тягнувся той самий черв’як із безліччю ротів, з яких тягнувся довгий трубчастий язик, прикріплений до димової труби. Він ворушився ніби їв щось. Але босорка знала чим харчується паразит.

Вона йшла далі, поки не вийшла до маленького будинку на околиці села. Біля воріт на лавці сиділа стара, чиї очі були сповнені жалем, болем і відчаєм.

— Я нічого не можу вдіяти, — говорила старенька до Євдокії. — Багато років я намагалася оберігати наше село від зла, що оселилося. Але воно вирвалося на свободу, обвив своїми мацаками кожного. Настане день, і я опинюся в його череві.

— Розкажи мені докладніше. Звідки взявся цей паразит?

— Багато років тому, тоді ще була жива моя мати, у сусіднє село приїхала жінка й оселилася в будинку на пагорбі. На вигляд добродушна, але пам’ятаю як мати сказала: «Не уникнути нам біди». Спочатку все було добре, поки одного разу не стали безвісти зникати люди, а в саду будинку на пагорбі розпустився мізерний яблуневий сад. По селу поповзли чутки про відьму, що оселилася в селі: хтось у страху тікав, а люди похилого віку, яким нікуди було подітися, залишилися. Мені було шістнадцять років, коли убогий сад заповнили розкішні яблуні. Мама забороняла мені наближатися до того села, але потайки все ж таки пробиралася, тому знаю, про що говорю. Одного разу мати прознала та огріла різками, з поглядом повним жаху. «Я суворо заборонила тобі наближатися до того місця! Тепер ми всі в небезпеці через тебе», — говорила вона. Я тоді не розуміла в чому справа, поки вона, заспокоївшись, не розповіла: «Відьми різні бувають, але є серед них ті, що душу й тіло дияволу віддають. Все ще залишаючись смертними, для подовження життя їм потрібні душі, але не аби які, а невинні». Душі дітей яблунями ставали, а дорослі її підданими. Їхнє головне завдання — захищати. Для простих смертних село виглядає звичайним, з дивними людьми, чия поведінка виправдовується історією будинку на пагорбі. Вони мовчазні, полохливі.

— Як же вам вдалося побороти цю напасть?

— Угода. Мама моя теж відьмою була і домовилася з демоном...

— Виходить, що ви годували його заради свого порятунку.

— Тільки коли йому це було потрібно. Але все одно намагалися захистити себе та попереджали інших, — вона дістала пляшечку із зеленою рідиною. — Єдиний спосіб вижити поруч із хижаком — стати для нього неїстівним. Якби та сім’я не поїхала, ми б залишилися живі.

Босорка не стала її далі слухати. Її побоювання підтвердилися: душі Дмитра, Марії та їхніх дітей були вже у владі демона-паразита. Усі, хто колись поїхав із того села, поверталися на його поклик, навіки стаючи рабами. Теж саме чекало і на них, і судячи з симптомів часу залишилося не так багато. Вона повернулася до будинку на пагорбі. Біля його паркану зібрався натовп безликих, а значить зло знало про неї.

— Покажи своє обличчя! — наказовим тоном сказала Євдокія. — Чи боїшся мене? Я тобі рівня!

Раптово почувся рев, натовп розступився, здійнявся сильний вітер, і чорна маса перетворилася на дим, крізь який вийшла жінка з довгим чорним волоссям і в білій сорочці. Вона дивилася на Євдокію чорними очима, сповненими злоби. Її образ блимав, подібно до того як блимає старий телевізор. Дим стелився по землі, вона немов ширяла над ним, прямуючи до босорки, перекошеною ходою, залишаючи за собою щось схоже на слиз.

— Що тобі потрібно? — запитала вона глибинним голосом, схожим на суміш звіриного рику і людини.

— Щоб ти забрався звідси!

Демон розсміявся, а потім сказав:

— А якщо не піду, що мені буде? Чи ти мені стара відьма бій даси?

— Це моя земля, я тут господиня! — закричала босорка, вдаривши палицею з усієї сили по землі.

— Господар тут один — я. Спробуй завадити мені! Спробуй!

Демон здійняв руки й клуби диму кинулися до його ніг, перетворившись на величезних червоподібних створінь. Вони роззявляли рота, оголюючи незлічені зуби, що нагадували маргаритку, висловлюючи готовність до бою.

— Що ти можеш, — презирливо сказав він. — Порівняно зі мною ти — блоха, розчавити яку для мене достатньо клацнувши пальцями.

— Що я можу? Краще б ти не питав.

Босорка постала перед демоном у справжньому обличчі. Трилика демониця, поруч з якою по обидва боки вишикувалися з десяток цапів-помічників, з довжелезними потужними рогами. Вони били копитом, готуючись кинутися в бій заради захисту своєї господині, чекаючи лише її наказу.

— Інша розмова, — прошипів демон, перш ніж кинутися в бій.

Магічні удари наносилися один за одним, послаблюючи кожну зі сторін. Черв’яки вгризалися в горло цапам, обвиваючи їх, а ті, зі свого боку, насаджували на гострі роги. У цій битві босорка зазнавала поразки, але не мала наміру здаватися так просто. Демон вдарив її, відкинувши на кілька метрів. Вона впала, витираючи кров з куточків губ.

— Я ж сказав, тобі не впоратися зі мною, — регочучи говорив демон.

— Ти маєш рацію, я тобі не рівня. Я світло несу, а ти темряву. Для того, щоб жити, мені не потрібно паразитувати, і в цьому наша з тобою відмінність.

Коли демон хотів завдати нищівного удару, душі людей, яких босорка врятувала за своє довге існування на землі, вишикувалися щитом перед нею, засліпивши демона своїм світлом. Євдокія скористалася моментом, матеріалізувавшись за його спиною, і пронизала руку в його тіло, вирвавши серце, що б’ється.

— Я піду звідси, обіцяю, — говорив демон, намагаючись боротися за своє життя. — Ми можемо домовитися. Я стримую свої обіцянки.

— Між нами договір неможливий, — вона кинула серце на землю, розчавивши своїм чоботом.

Страшний рев пронісся по окрузі. Будинок, так само як і демон, корчився від болю, подібно до того, як мнеться папір, перетворюючись на грудку, покриваючись гниллю і виділяючи ще більший сморід. Безликі оточили демона, накинувшись на нього, розриваючи на частини. Чорний дим здійнявся угору, нагадуючи гриб, перш ніж повалитися на землю, пройшовшись по ній хвилею, стерши будинок з лиця землі. Усе було скінчено. Душі знайшли спокій, село заново осяяло світло, та ось тільки йому судилося на якийсь час пустувати.

Євдокія йшла тією самою вулицею, зустрічаючи душі тих, хто набув людської подоби, посміхаючись і вдячно киваючи. Батьки возз’єдналися зі своїми дітьми — більшої нагороди не треба. Дмитро та Марія знову стали почуватися як раніше, та ось тільки бажання купувати будинок на відшибі більше не виникає. Але босорка пообіцяла їм, що скоро їхнє життя налагодиться, і поліпшення не змусили на себе чекати. Через кілька років вони жили у своїй власній квартирі, донині згадуючи з вдячністю Євдокію Іванівну і забувши той жах, через який їм довелося пройти.