Босорка ТОМ 2

— Так, так, так. Подивимось, що у нас сьогодні у світі цікавого твориться, — приговорювала босорка, розкотивши маленьке червоне яблучко по срібному блюдечку з водою.

— «Чугайстер знову якусь нещасну мавку зловив». Нецікаво, — зморщилась чаклунка і махнула лівою рукою над блюдцем.

— «Нічниці увірвались вночі в чоловічий монастир». Теж мені новина. Вони туди через день навідуються.

— «Скарбник вирішив влаштувати розіграш його найбільшої скрині». Певно, криза середнього віку, вже не знає, як увагу привернути. Потрібно буде провідати, — сказала босорка зітхнувши та продовжила переглядати новини.

— «Горині мало не розірвали Сірого на клаптики, коли той намагався вкрасти з їх саду едельвейс». Ну, знаючи Сірого, впевнена, що він його все-таки вкрав. Зовсім голову втратив через ту знахарку. Хоча змушена визнати, майбутнє у них дуже цікаве, — приговорювала босорка, встаючи із-за столу.

Вийшовши на ґанок, вона озирнулась навкруги. Сонце тільки вставало. Ліс повільно прокидався від його лагідних золотих променів. Краплини роси виблискували, наче справжні діаманти на соковитій літній траві. Де-не-де високі смереки все ще спали, огорнуті раннім туманом. Босорка глянула на протоптану стежку, що вела до її двору.

— Мало не забула. Ще б потім хтось подумав, що у мене вільного часу багато, — сказала і плеснула в долоні. Відразу ж після цього на доріжці з’явилася довжелезна черга з людей. Всі між собою розмовляли, дехто присів прямо на землю, а дехто спокійно стояв, розглядаючи красу навколишньої природи.

— Чудово, тепер все, як треба. Можна і до новин повернутись, — сказала босорка задоволено.

Увійшовши до хати, вона знову сіла за стіл.

— Не хочу більше наших новин. Покажи краще, що там у людей відбувається, — сказала і махнула над срібним блюдцем правою рукою.

Передивившись більшість новин, босорка і тут залишилась невдоволена. Поміркувала трохи й сказала:

— Щось зовсім нудно мені. Анкети майбутніх студентів подивитись, чи що? — босорка почала проводити над блюдцем рукою знизу доверху. — Цього разу дівчат показуй. І дивись, щоб, як я люблю. З вогником. — засміялась босорка, вдивляючись у блюдце.

— Валентина з Кривого. Омеляна з Мармурища. Ганя з Великого Дзвору. Орися зі Старих Мухоморів. Що? Наша? Це в мене під носом, а я й не знаю, — аж прицмокнула босорка від радості. — Ану показуй, що за одна? Односельці поперед черги, — посміюючись, прокректала чаклунка і почала читати.

— «Орися Пенько. Вісімнадцять років. Донька пасічника. Має старшу сестру Цилю. Змалечку допомагає матері по господарству, але сама мріє побачити справжні дива і навчитися чаклувати. Постійно проситься у батьків, щоб відпустили до босорки в учениці». Ой, як цікаво вони мене поза очі називають. А як допомога потрібна, то бабусю, рідненька. Люди, — фиркнула босорка і продовжила:

— «Характер запальний, імпульсивний. Вміє відстояти свою думку. Хитрість на високому рівні. Добре розвинена інтуїція. З мінусів — ледачість та надмірне вередування. Подруг не має, спілкується тільки з сестрою». Все, досить характеристики. Беру. Хоча, покажи все-таки образ, цікаво, як така цяця виглядає. О-о-о, тонкі брови, сині очі, спілі, наче вишні, вуста. Та ще й коса яка гарна, чорна, як крила ворони. А сама висока, струнка, як тростина. Ніби на себе в далекій юності дивлюся. Таку точно беру. Вже сьогодні все організуй. А завтра вранці нехай приходить. Побачимо, чи надовго її вистачить, — сказала босорка задоволено і почала крутити рукою по колу в повітрі, прямо над блюдцем.

Червоне яблучко крутилось чимдалі швидше, аж поки в блюдці не утворився вир і не затягнув яблучко всередину. Після чого воно зникло. Босорка вилила воду у піч і сховала блюдце у велику скриню, що стояла біля ліжка. Після цього вийшла надвір, ще раз подивилась на натовп, що гомонів, наче бджоли у вулику, й, обійшовши хату, попрямувала до лісу.

* * *

— Не піду я тих корів доїти. Нехай сьогодні Цилька за ними дивиться, — обурювалася сонна Орися.

— Цилька вже давно з батьком за сіном поїхали, а я сама все порати не встигну. Підіймайся вже, бо ще хлопці побачать. Хто такого сонька в господині захоче? — сварила мама Орисю, намагаючись стягнути з неї ковдру.

— Кому ті хлопці потрібні? Я, може, взагалі заміж не збираюся, — сказала роздратовано дівчина і, зрозумівши, що мама просто так не здасться, вилізла з ліжка.

— Оце новина! А куди ти збираєшся? — спитала мама, застеляючи ліжко.

— Я до босорки піду. Буду в неї вчитися чаклувати, — відповіла Орися одягаючись.

— Знову ти за своє? Хіба ти її не боїшся? — спитала мама, присівши на ліжко.

— А що її боятись? Ну старенька, страшненька. Зате які дива творить. З усієї країни до неї приїжджають, — сказала Орися і вийшла з хати.

Весь день Орися допомагала мамі та говорила про босорку. Про те, як вона мріє в неї вчитися і бути відомою. Вона навіть уявила, що буде ще відомішою. Вона ж молода і гарна, а це, на її думку, дуже багато значить. Увечері, коли повернулись батько з Цилькою, мама йому розповіла про плани Орисі. Після довгої розмови за вечерею, батько вирішив, що нехай Орися спробує. Можливо й справді навчиться чари-мари творити. Орися не тямилась від радості. Відразу ж побігла збиратись. Мама була проти. Це ж літо тільки починається, а вона без помічниці залишиться. Та з батьком сперечатись не стала. Якщо вже він відпустив, то нехай вчиться у босорки.

Наступного дня, ще до сходу сонця, Орися вже була на ногах. Попрощалась з рідними, взяла зібрану ще звечора торбину і вирушила в дорогу. За її розрахунками дістатись до босорки вона мала десь за годину. Та дорога була нелегкою. Босорка жила високо на пагорбі, тому потрібно було чимало лісу протоптати, щоб дістатись до неї. Востаннє Орися була в цих місцях ще зовсім маленькою. І тоді їй здавалося, що йти абсолютно не важко. Та зараз кожен крок ставав все важчим.

Перед хатою босорки була така велика кількість людей, що самої хати майже не видно було. Орися була змушена постійно пояснювати, що вона не така, як вони всі. Що вона учениця, і тому її потрібно пропустити вперед. Мало хто вірив, але після розлюченого погляду Орисі її все-таки пропускали. Тож коли вона нарешті ступила на подвір’я босорки, була готова лягти прямо під дверима від втоми.

— Ну, нарешті. Я вже думала, що ти тільки під вечір доповзеш, — почула Орися голос з хати. Не зрозумівши, до кого звертаються, вона стала під дверима, прислухаючись.

— Заходь швидше. Потрібно чистої води принести з джерела, будемо дитину купати, — знову почула Орися голос. Цього разу в неї з’явилися підозри, що гукають саме її. Вона постукала у двері.

— Орисю, облиш свої жарти. Он скільки людей допомоги чекають. Візьми мальоване відро з ґанку і бігом по воду. І навіть не подумай брати воду з колодязя. Мені потрібна вода з джерела в старих соснах.

Орися була більше, ніж шокована. Подивилась на ґанок, там справді стояло мальоване відро. Зовсім розгублена, вона взяла те відро і попленталась до джерела. Виходить, що босорка настільки сильна, що знала про її наміри. Ця думка ще більше посилила її бажання вчитися магії. Вся замріяна своїм блискучим майбутнім, вона прийшла до джерела. Все було так, як вона пам’ятала зі свого дитинства. Кам’яні брили, що виступали зі скелі, невелика яма під ними, напевно, утворена водою, що стікала з брил і билась об землю. Недарма ж в народі кажуть: «Вода камінь точить». Коли вони з Цилькою, ще зовсім малі, ходили з батьком по гриби, то він ніколи не оминав цього джерела. Завжди приводив їх попити цілющої води. «Пийте, мої козулі, сюди стікається вся міць Карпат. Ця вода додасть вам сил і здоров’я», — говорив він їм, і сам теж черпав долонею, щоб напитись.

— Теж спека замучила? — почула Орися за спиною чоловічий голос і від переляку мало не впустила відро прямо до джерела. Повернувшись, вона побачила перед собою молодого високого парубка. Той з цікавістю її розглядав.

— Вибач, що налякав. Я думав, ти чула дзвіночки, — сказав він і показав рукою в бік галявини, що виднілась за деревами.

— Які дзвіночки? — не зрозуміла Орися і подивилась, куди він показує.

На галявині паслися вівці, а звук дзвіночків розносився далеко навкруги.

— А, ці дзвіночки. Якось не почула. Я Орися, — сказала вона і, посміхнувшись, простягла йому руку для знайомства.

— Я пам’ятаю. Ти з сестрою і батьком раніше часто тут бували. Я Тарас, — сказав він, так, ніби чекав, що Орися відразу зрозуміє, хто він. Побачивши її розгублений вираз, він додав, — Син чабана Нестора. Наші батьки завжди добре товаришували. А ми з тобою познайомились, коли ти тут хотіла погладити гадюку.

— Тарас? — згадала з подивом Орися.

Одного разу вона побачила, як до джерела повзе велика чорна гадюка. І чомусь їй здалося, що ця гадюка хоче, щоб її погладили. У маленьких дітей своє бачення, і вже вона зробила крок до чорного блискучого створіння, як підбіг чорнявий хлопчина і, схопивши її, відскочив убік. Після того, як її заспокоїли, маленька Орися вислухала цілу лекцію, які небезпечні гадюки й краще до них навіть близько не підходити.

— Ти так виріс. І змужнів, — сказала здивована Орися, розглядаючи Тараса. — Все так і пасеш вівці з батьком?

— Так, тільки вже без батька. Він більше часу на сироварні проводить. А ти чого тут? Грибів не знайшла і вирішила цілющої води набрати? — пожартував Тарас.

— О Боженьку. Я зовсім забула, чого прийшла. Мені негайно треба йти. Ще не вистачало, щоб мене босорка в перший же день сварила, — бурмотіла Орися, набираючи воду у відро.

— Ти що, працюєш у неї? — спитав Тарас, ледве розібравши її бурмотіння.

— Ні, я її учениця, — відповіла Орися, поспішаючи до хати босорки.

Увійшовши в хату, Орися побачила перед собою картину, яку не побажала б бачити навіть своєму найгіршому ворогові. Посеред кімнати стояв старий дід. І воно б все нічого, але дід був у чому мати народила. А босорка ходила навколо нього і чимось його обкурювала. Дід хоч і заходився від кашлю, та все одно старався підставляти різні цікаві місця під димок. При цьому приймаючи дуже дивні, а іноді навіть небезпечні пози.

— Тебе тільки за смертю посилати, — сказала роздратовано босорка. — Дитина встигла заснути. Ми перенесли обряд на вечір.

— Вибачте. Я не навмисне, — сказала винувато Орися, намагаючись не помічати відважного діда. — Я краще надворі почекаю, — додала вона і вже повернулась, щоб вийти, як босорка її зупинила.

— Яке надворі? Ти мені тут потрібна. Ми з паном Степаном майже закінчили, — прогриміла чаклунка і звернулась до діда. — Шановний, ляжте, будь ласка, на ліжко. А Орися накриє вас ковдрою з кропиви.

— Ковдрою з кропиви? — перепитала Орися, відкривши рота від здивування.

— Так, з кропиви. Прямо під ліжком лежить, — пояснила босорка, не приховуючи свого невдоволення.

Орися, подивившись під ліжко, справді побачила щось згорнуте. Коли вона торкнулась руками цього згортку, то відчула біль, що обпікає, по всіх пальцях. Від несподіванки вона зойкнула.

— Ой горе ти, а не знахарка майбутня, — зітхнула босорка і подала їй в руки великого плетеного кошика. — Ось. Недалеко від джерела є галявина. Там розпускається молода папороть. Нарви повну кошарку. І не барися, обід вже майже готовий, — і з цими словами випхала її за двері.

Тільки зараз Орися відчула, наскільки вона втомлена і голодна. Зустріч з босоркою вийшла зовсім іншою, ніж вона собі уявляла. Невже її навчання буде саме таким? З такими важкими та сумними думками вона вийшла на галявину, про яку говорила босорка, і почала рвати свіженьку папороть. Це була та сама галявина, на якій паслися вівці Тараса. Невдовзі з’явився і сам Тарас.

— Здається, у босорки завжди знайдеться чим зайнятися, — сказав Тарас, підійшовши до Орисі.

— Нічого дивного. Ти бачив, скільки охочих отримати її допомогу? — спитала вона, намагаючись виглядати так, ніби отримує задоволення від того, що робить.

— Бачу кожного дня, вже багато років поспіль. На щастя хоч взимку їх тут не так багато. Впевнений, що більшість немає ніяких проблем, а прийшли сюди для того, щоб на власні очі побачити магію. Невже ти теж хочеш цим займатись?

— Звісно. Чому тебе це дивує? Хіба ти не хотів би вміти чаклувати?

— Справа не тільки в чаклуванні. Я задоволений тим життям, яке живу, — пояснив спокійно Тарас.

— Я теж впевнена у своєму рішенні, — сказала роздратовано Орися. — От побачиш, як вивчусь, ще будеш приходити до мене по допомогу.

— Домовились. Тільки обіцяй, що з тебе не станеться воркотуха, як босорка, — засміявся Тарас.

— От як розкажу їй, що ти про неї говориш. От тоді будеш знати, як з такою неповагою про велику чаклунку говорити, — пригрозила Орися Тарасові.

— Де ж тут неповага? Одна правда, — продовжував веселитись Тарас.

— Та ну тебе. Тільки затримуєш мене даремно, — фиркнула Орися і продовжила зривати папороть.

Тарас більше нічого не казав. Він тихо пішов за отарою, яку вже майже не було чути. Орися, нарвавши цілого кошика папороті, повернулась в хатинку босорки мало не на чотирьох. Побачивши, що на столі вже чекає обід, ледве втрималась, щоб не закричати від радості. Та босорка не поспішала запрошувати її до столу.

— І чого ти мені цю кошарку сюди приперла? Іди в курник і висип курям.

— Курям? Папороть? — перепитала Орися розгублено.

— Так. Кошарку залиш в хліву. Біля ґанку є бочка дубова з водою. Там можеш вмитись і бігом до столу, — сказала босорка і продовжила поратись біля печі.

Орися схопила кошика з папороттю і вийшла з хати сама не своя від люті. Сьогодні сонце ще не встало, а вона вже була на ногах. Не встигла навіть до хати зайти, як вже отримала роботу. Виконує все без зайвих нарікань, навіть руки кропивою попекла через того діда проклятого. А тій старій відьмі все щось не подобається. Висипавши курям папороть, Орися вирішила сказати босорці все, що думає про неї і її виховання. Вмиваючись в дубовій бочці, вона планувала, як саме буде сварити босорку, але тут їй прийшла одна думка. Може босорка навмисне так з нею поводиться, щоб вона злякалася, не витримала і відмовилась від навчання.

Увійшовши в хату, Орися знову була спокійна та врівноважена. Вона сказала, що все зробила і спитала, чи може сісти за стіл? Босорка дозволила і навіть побажала смачного.

— А ви хіба не будете їсти? — спитала вона у босорки.

— Ні, дитино. Я вже встигла присьорбнути пару разів, мені багато і не потрібно. Ти їж, тобі сили потрібні. Дорога неблизька, хоч і вниз з бережка.

— Яка дорога, ми кудись підемо? — спитала Орися, наминаючи борщ.

— Як яка? Додому. Ти ж сюди он як довго йшла.

— Ви відправляєте мене додому? Чому? Що я не так зробила? — почала випитувати Орися.

— Все так. Все добре робила. Та в мене більше немає роботи, яку ти могла б зробити. Якщо хочеш, приходь і завтра, потрібно буде випрати, — відповіла босорка спокійно.

Орисі від почутого аж подих перехопило.

— Як це роботи? Я ж до вас прийшла вчитися чаклувати, — нарешті промовила вона.

— Оце ти мене насмішила, — сказала босорка і зайшлася від сміху. — Ти, що, справді чекала, що я отак прийму тебе у свої учениці? Знаєш, скільки таких охочих постійно сюди приходить і просить? Якби я всіх приймала, то тут би вже на задньому дворі циганський табір був. Тільки й чутно б було: «Давай на руці погадаю!», або «Іди, від заїкання заговорю» чи ще щось подібне.

— Але я справді хочу вчитись. Не виганяйте мене, я буду ще більше старатись. І взагалі, якщо потрібно довести свої наміри, буду під дверима спати, але додому не піду, — просила Орися, вже плануючи падати на коліна.

— Та я знаю, що ти впертіша за тих баранів, що Тарас пасе, — сказала босорка і зітхнула. — Що, справді готова до всього? Таке навчання не кожному під силу.

— Готова на все, що скажете. Тільки прийміть в учениці, — попросила Орися, все ж таки опустившись на коліна перед босоркою.

— Зробимо так. Я покажу тобі, яке воно життя дикої чаклунки. Дечому навчу, а потім приготую для тебе випробування. Якщо пройдеш, то ми продовжимо навчання, і я навіть покажу тобі, як створити власний гримуар. А якщо ні, то вибачай, повернешся додому і більше не будеш мені надокучати. Згодна на таку умову? — спитала босорка в заплаканої Орисі.

— Звісно згодна. Я впевнена, що пройду випробування, — щебетала радісно Орися.

— Час покаже. А зараз доїдай. Там люди чекають, — сказала босорка і вийшла з хати.

Орися бігом доїла і, прибравши зі столу, побігла допомагати босорці. Цілий місяць вона виконувала все, що та їй доручала, навіть якщо це була звичайна хатня робота. Найважче Орисі було через велику кількість людей, але за декілька днів вона почала і до цього звикати. Бігаючи в ліс за травами, чи до джерела по воду, вона часто бачила Тараса. Він завжди знав, чим зачепити норовливий характер чорнобрової красуні. Йому дуже подобалось, як смішно вона морщить носа, коли сердиться. Орися своєю чергою відмітила для себе його приємний, ніби муркотіння кота, сміх.

— Сьогодні важлива ніч. Підемо в ліс. З деким тебе познайомлю, — сказала босорка Орисі під час обіду.

Орисі було дуже цікаво, чому вони підуть в ліс саме вночі, і з ким хоче її познайомити босорка. Нарешті буде щось цікавіше, ніж вивчення цілющих трав та їх використання. Коли настав вечір і босорка з Орисею сіли за стіл вечеряти, в Орисі в голові постійно крутилось одне питання.

— Коли на небі з’явиться місяць, — відповіла босорка.

Ніколи нічого Орися так не чекала, як того місяця на небі. Сидячи на ґанку, вона собі вже всю шию наморила, постійно зиркаючи на небо. А він все ніяк не показувався. Тут почула, як босорка вийшла з хати та підійшла до неї. Вона подала їй красиву червону хустину, всю усипану квітами.

— Ой, яка гарна. І це мені? — спитала вона, оглядаючи приємну на дотик тканину.

— Так. Вона буде тебе оберігати від усього лихого. Особливо сьогодні вночі, щоб раптом не причепилось чогось. Загорнись у неї і йдемо, — сказала босорка і потихеньку пішла в бік старих сосен.

— Але ж місяця ще не має, — здивувалась Орися і, підвівшись, пішла за нею.

— Є він там. Просто ховається поки що за хмарами, — пояснила босорка.

Далі вони йшли мовчки. У лісі була повна темрява й Орися, не бачачи дороги, постійно за щось перечіплювалась, а от босорка йшла впевненою ходою. Пройшли повз джерело з цілющою водою і вийшли на галявину. Там вже горіло багаття, і в його світлі було видно, що навколо нього хтось сидить. Босорка, підійшовши до багаття, привіталась. У відповідь з усіх боків почали лунати голоси. Від деяких з них в Орисі по спині побігли мурахи, а серце завмерло від страху. Грубі з булькотючим хрипінням, пискляві та зовсім тихі з моторошним шипінням, і навіть такі, що Орися не чула ніколи раніше.

— Дуже дякую вам, шановне панство, що ви цього вечора змогли домовитись і вкласти мир. Рада всіх вас тут бачити. І навіть тих, з ким у нас не завжди складається, — сказала босорка, засміявшись високим і пронизливим голосом. Потім взяла Орисю за руку і потягла вперед, щоб та перестала ховатись за її спиною. — Ця відважна дівчина вирішила вчитися мистецтву чарів. Попри всі мої застереження вона не змінює свого рішення і продовжує навчання. Тому я вирішила познайомити її з вами. Адже, якщо вона пройде моє випробування, то буде часто з вами бачитись. Тож прошу знайомтесь, Орися, моя учениця.

Після слів чаклунки навколо почалася метушня, і до Орисі почали підходити загадкові знайомі босорки.

— Не бійся. Вони нічого тобі не зроблять. Принаймні поки ти будеш поводитися спокійно, — прошепотіла босорка на вухо Орисі.

— Хто вони? І чому так дивно виглядають? — спитала Орися, намагаючись тримати себе в руках.

— Що ж. Почну вас знайомити, — сказала голосно босорка і почала з великої темної фігури, що стояла до них найближче. — Це Чугайстер. Наш велетень з найкрасивішими блакитними очима. Попереджу, що краще в ці очі не дивитись, бо як підхопить до танцю, ніякі черевики такого не витримають. Звісно, якщо ти перед цим їх не заговориш.

— Орися, — промовила дівчина ледве чутно і простягла руку, намагаючись не дивитись Чугайстру в очі.

— Не поспішай, дитино, — сказала босорка і відхилила її руку. — Поки ти ще не володієш магією, краще до цих створінь не торкатись.

— Добре, — все, на що спромоглася відповісти Орися.

— Далі в нас, майже непомітний, але дуже сильний Блуд, — сказала босорка, вказуючи на пусте місце після Чугайстера. — З ним краще взагалі не зв’язуватись. Він старий, як світ, і характером такий же. Як почне тобою водити, пройдеш повз свою власну хату й навіть не помітиш. Духи, вони всі такі, тож краще взагалі нічого з ними не мати спільного. Хоча б перші триста років, це точно, — пояснювала спокійно босорка.

— Перші триста років? — перепитала Орися, тримаючись якнайдалі від того місця, куди вказувала босорка. Вона все-таки там розгледіла силует чорної тіні.

— Не відволікайся, — сказала босорка і потягнула її далі. — Зараз познайомлю тебе з Карпатськими красунями, — додала і вказала на трьох дівчат, що весело сміялись, розглядаючи Орисю. — Це Мавка, Озерна Німфа і Гориня. Ще ті хохотухи. Впевнена, ти з ними подружишся. Тільки спочатку навчання закінчиш, щоб вміти вборонитися від їх жартів.

Орися розглядала створіння, на які вказувала босорка, і ловила себе на думці, що сама б вона їх красунями не назвала. Мавка була вся зелена, кольору трави. І волосся теж спадало на плечі, нагадуючи недозрілі колоски жита. Німфа була набагато нижчою за Мавку та Гориню, але фігуру мала найгарнішу. Орися придивлялась, чи не побачить часом луски, та у світлі багаття було важко розгледіти. Вся шкіра німфи виглядала дуже блідою, а місцями з чорними плямами. Гориня виглядала найбільш небезпечно. Можливо, це було через неймовірно довгі пальці з гострими кігтями. Та всіх трьох об’єднував привабливий таємничий погляд. Їх очі дивились прямо, без страху і з впевненістю у своїй перемозі.

— А то Вовкулака, — продовжувала босорка, вказуючи на молодого чоловіка, що сидів осторонь від усіх. — Чи як в народі кажуть, перевертень. Може нашу землю топтати хоч людськими ногами, хоч вовчими лапами. Ти головне з ним будь найобережніша. Він вміє поводитися дуже благородно, але насправді кобель не менший за звичайного пса. Жодну пастушку не пропустить, — сказала отруйно босорка, чим викликала сердитий погляд Вовкулаки.

Орися від цього погляду наче скаменіла. Відразу відчула себе маленькою беззахисною пташкою, яку загнав у пастку страшний злий кіт. Босорка це помітила і, взявши її за плечі, повернула до себе.

— Напевно, на сьогодні з тебе вистачить знайомств. Я тобі ще дещо хотіла показати, — сказала вона дуже серйозно, підводячи її до багаття, — Життя дикої лісової чаклунки можливо тобі здається привабливим, та насправді воно зовсім не легке. Тобі доведеться закрити від усього людського світу свою справжню сутність. Не чекай, що люди приймуть тебе за собі рівну. Єдине, що їм від тебе буде потрібно, це послуги, поради, допомога і хто знає, що ще. Будуть і такі, які хотітимуть використати тебе для свого збагачення. Щоб від всього цього захистити себе і тримати все під своїм контролем, тобі потрібно навчитись володіти ілюзією, — говорила босорка, повільно обходячи багаття.

Орися слухала її, наче потрапивши в гіпнотичний транс. Хоч босорка і віддалялась, обходячи багаття, вона чула її голос, ніби чаклунка продовжувала стояти поряд і шептати їй на вухо. Вона прикувала Орисю до себе своїм поглядом. Босорка дивилась їй в очі, а Орисі здавалось, що в самісіньку душу.

— Світ повинен бачити тебе так, як ти сама цього захочеш, — голос босорки пролунав зовсім по-іншому: молодо, дзвінко, могутньо. Вона вже була напроти Орисі, й багаття на якусь мить закрило її обличчя, а коли Орися знову її побачила, то не впізнала. До неї повільно йшла молода і дуже красива жінка. Висока, струнка, з витонченими рисами обличчя, на якому і сліду не залишилось від бородавок. Чорне довге волосся розсипалось по спині акуратними локонами. Вперши руки в боки, босорка засміялась так голосно, що навіть вершини гір здригнулись відлунням.

— Не чекала, що стара бабця так вміє, га? — спитала вона в Орисі, продовжуючи сміятись.

Орися була занадто налякана, щоб хоч щось сказати. Після знайомства з магічними створіннями, вона була впевнена, що її вже нічого не здивує. А тут таке. Босорка на цьому не спинилась. Підходячи ближче, вона почала змінюватись. Її обличчя набуло сірого кольору, а бородавки, які знову з’явилися, нагадували чорні гниляві до самих кісток рани. Усміхнені вуста, які декілька хвилин тому виглядали так привабливо, вишкірились у звірячий вищир, оголяючи криві ікла. Волосся прямо на очах Орисі змінило барву з чорного на срібно-сиве, і цілими клаптями падало на землю, залишаючи залисини на черепі. Орисі здавалося, що на неї дивиться хижий звір, готовий щосекунди кинутися на свою жертву. Вона почала ступати до заду. В цей час босорка підняла криві, з чорними пальцями, руки до неба і засміялась різким, скреготливим голосом. Небо над босоркою розколола блискавка. Більше Орися не витримала і почала втікати. Вона бігла, не розбираючи дороги. Гілки боляче чіплялися за волосся, а ноги постійно об щось перечіпались. Зовсім вибившись із сил, Орися зупинилась, щоб перевести подих. Серце шалено билось, а легеням не вистачало повітря. Вона почала робити глибокі вдихи, щоб заспокоїтись, але майже відразу перед очима все попливло, і вона впала на землю, втративши свідомість.

* * *

— Ти не перестаралась з ефектами? — спитав Чугайстер у Босорки.

— Так треба було. Вона назустріч своїй долі побігла, — сказала босорка спокійно, повернувши собі подобу старої бабці, — Позичиш мені Люцика на декілька днів?

— Навіщо? Ти ж його сама мені віддала.

— Не питай. Прошу, значить потрібно. Даси чи ні?

— Дам, звісно. Хіба я можу тобі відмовити? — відповів Чугайстер знервовано.

— А мене обов’язково було виставляти в такому світлі? — спитав Вовкулака, підійшовши.

— А що тобі у твоєму світлі не подобається? Сказала тільки правду, — відповіла йому босорка і подивилась на небо. — Вже час показатися, — після її слів хмари на небі почали розходитись і з’явився повний місяць, освітлюючи все навкруги. Вовкулака уважно подивився на обличчя босорки.

— Ти боїшся за неї, — сказав він і засміявся. — Невже можливо, що ти знайшла собі наступницю?

— Повір, що така подія, як зародження моєї наступниці, просто так не загубиться в моїх справах. А у випадку Орисі — я просто хочу, щоб вона зробила правильний вибір, — сказала босорка і, відірвавши погляд від місяця, подивилась прямо в очі Вовкулаці.

— Це, як ти колись, — прошепотів перевертень і повернувся на своє місце біля багаття.

* * *

Орися відчула, як щось холодне і мокре лягло на її лоба. Відкривши очі, вона побачила прямо перед собою обличчя Тараса. Він прикладав мокру тканину до її голови та виглядав дуже стурбовано.

— Тарасе, що сталося? — спитала Орися розгублено.

— Те, чого я і боявся. Та відьма стара потягла тебе на своє щорічне зборисько, а потім влаштувала шоу.

— Вона сказала, що це потрібно для навчання.

— Для якого навчання? Вона тебе налякати намагається, щоб ти сама від всього відмовилась.

— Тарасе, дуже дякую тобі за допомогу, та я з босоркою вже сама якось розберусь, — сказала Орися і різко підвелася на ноги. Та не встигла і кроку зробити, як в голові знову все закрутилося, ноги підкосились, і якби Тарас її не спіймав, то впала б прямісінько до криниці.

— Ти коли знепритомніла, то сильно вдарилась головою. Тому було б добре зараз не підійматися. Трохи посидиш, відпочинеш, сил наберешся, — говорив Тарас повільно, все ще тримаючи Орисю у своїх обіймах.

— Не розмовляй зі мною, як з дитиною. Я вже давно не маленька, — сказала вона роздратовано, але більше нікуди не поспішала.

Руки Тараса були такими теплими й так ніжно її обнімали, що вона навіть голову йому на плече поклала.

— Чому вона так зі мною? Я ж виконую все, що вона каже.

— І ні разу не з’являлася думка, що це не твоє? Що хочеться все покинути та повернутись в нормальне життя?

— Ні, я завжди мріяла про навчання у неї. Ну, хіба тільки, як того діда безсоромного побачила. Тоді хотілось розвернутися і додому втекти, — згадала Орися і тихенько засміялась, відчуваючи, як її щоки червоніють.

— Якого діда? Ти про Степана? Він часто до босорки ходить. Каже, що вона йому допомагає підтримувати чоловічу силу, — сказав Тарас теж трохи посміхаючись.

— Що за дурниці? Він же старезний, навіщо це йому? — спитала Орися, не зрозумівши.

— Він ще змолоду закохався в набагато молодшу за нього дівчину. Вона відповіла йому взаємністю і вони жили щасливо в коханні аж до його старості. А старість — то діло таке, для когось це тільки цифра, що кожен рік росте, а душа все ще молода і прагне пригод.

— Я не вірю в кохання. Не розумію, чому про нього стільки говорять. Як подивлюсь на молодят, то веселі, щасливі, цілуються майже на кожному кроці. А глянеш роки через два, і все, нема там більше ніякого кохання.

— Те, що вони перестали цілуватись на кожному кроці, ще не означає, що їхнє кохання минуло. Просто воно змінилось на інші, більш особисті почуття. Ті, які не хочеться виставляти іншим на очі.

— А ти в нас дивлюсь знавець на почуття. Де таких мудростей навчився? У діда Степана? — спитала Орися ще більше розвеселившись.

— Дарма ти смієшся. От коли покохаєш когось по-справжньому, то зрозумієш про що я. Ще сама будеш за ним бігати, щоб цілував тебе на кожному кроці.

— Ще чого. Не хочу я отих всіх гидких маніпуляцій чужим язиком у своєму роті. Навіть думати про таке неприємно.

— Оце такої, — цього разу вже Тарас розвеселився. — Це хто в наших Мухоморах такий невмілий?

— Микола, напевно. Хлопець Цильки.

— Ти цілувалася з хлопцем своєї сестри? — спитав шоковано Тарас.

— Боже помилуй! Це я колись спитала у неї, як воно, коли хлопець тебе цілує? А вона мені пояснила, — чесно відповіла Орися.

— І ти їй повірила?

— А чого мені їй не вірити?

— Я думаю, що вона з тобою пожартувала так. Впевнений, що вони постійно цілуються, а якби це було так неприємно, хіба вона б це робила? — спитав він у неї вже серйозніше.

Орися замислилась. Слова Тараса були досить логічними, але щоб Цилька з нею так жартувала. Їй якось в це не вірилося.

— Тоді ти мені розкажи, як це, — попросила вона Тараса.

— Це дуже приємно, особливо з людиною, яку кохаєш, — коротко відповів Тарас.

— Знову кохання. А що, без нього не можна цілуватись?

— Можна, звісно, але з коханою людиною набагато краще.

Орися знову повернулась до роздумів. Її ця тема ніколи не цікавила. Якщо з’являлось якесь питання, то вона питала про це Цильку. Мама іноді пробувала завести розмову про хлопців і відносини, та Орися завжди знаходила привід втекти від розмови. А зараз, коли про це заговорив Тарас, їй чомусь стало цікаво.

— А поцілуй мене. Хочу сама у всьому розібратися, — сказала неочікувано Орися Тарасу. — Тільки без того всього з язиком, бо якщо обманюєш мене, то вкушу тебе, — попередила вона його суворо.

— Не буду я тебе цілувати, — сказав коротко Тарас і відвернувся від неї.

— Але чому? Ти ж казав, що можна і без кохання, — спитала вона, роздратувавшись.

Тарас ніяк не відреагував на її запитання і продовжував мовчати. Та Орися не звикла відступати від задуманого.

— Спочатку говориш мені, що це приємно, що Цилька сказала мені неправду. А як я прошу тебе мене поцілувати, то відмовляєшся. Ми з тобою знайомі з дитинства, міг би й допомогти. У мене немає більше знайомих хлопців, кого б я могла про таке попросити, — тараторила Орися майже йому на вухо, а потім охнула і запитала тихо:

— Чи я настільки тобі не подобаюсь?

Тарас тяжко видихнув і повернувся до неї. У світлі місячного сяйва Орися побачила, з якою ніжністю він на неї дивиться.

— Орисю! — почав він розгублено, та вона перебила і, схопивши його обличчя у свої долоні, прошепотіла:

— Просто поцілуй.

Тарас більше не міг і не хотів їй опиратися. Він обійняв її ще міцніше й поцілував. Своїм поцілунком він намагався сказати те, що не дозволяв проговорити вголос. Те, як сильно вона йому подобається. Як років з п’ятнадцяти навчився ховати від неї закоханий погляд. Як хотів би підхопити її на руки й вкрасти від страшної босорки, що б та більше не задурювала їй голову. Орися також навіть не підозрювала, що якийсь простий поцілунок викличе в неї стільки емоцій. Нічого такого, про що розповідала Цилька. Із солодких роздумів її витяг протяжний дзвінкий крик півня.

— Перші півні заспівали. Нечисті почнуть ховатися. Нам краще піти звідси, босорка завжди цією дорогою додому ходить, — сказав Тарас, відсторонившись від Орисі.

— Ти стільки про неї знаєш, що це вже навіть дивно, — сказала Орися, намагаючись приховати свою розгубленість.

— Ми ж сусіди. Хоч і на різних пагорбах живемо, — почав пояснювати Тарас, підвівшись на ноги та допомагаючи підвестись Орисі. — Я проведу тебе до хати, якщо ти не проти, звісно.

— Звісно, ні, — поспішила відповісти Орися та, прикусивши язика, замовкла.

— Тримайся за мою руку краще, щоб знову випадково з землею не обійматись.

Орися слухняно взяла його під руку, і вони пішли до хати. По дорозі ніхто не вимовив ані слова.

— Ти впевнена, що хочеш залишитись у босорки? — спитав Тарас у Орисі, коли вони були вже біля ґанку.

Орися сама не знала, як відповісти на це питання. Вночі, коли вона перелякана втікала, то була впевнена, що більше і дня не проведе у босорки. А зараз, коли вже заспокоїлась, думала, що могла б і залишитись. Вона присіла на дерев’яні східці й спитала у Тараса:

— А ти сам що думаєш? З такої боягузки навряд чи вийде добра чаклунка, правда?

— Я думаю, тобі потрібно йти за своїм серцем.

— Ще одна мудрість від діда Степана? — спитала Орися посміхнувшись і глянула на Тараса.

На мить їй здалося, що він знову хоче її поцілувати. Та потім вона запевнила себе, що погано розгледіла. Тарас ще пару разів переступивши з ноги на ногу, побажав їй гарного дня й пішов геть. Орися залишилась сидіти на ґанку сама. А за хвилину з’явилася босорка.

— Хто це в нас тут в таку ранню пору був? Невже перші відвідувачі? — спитала вона спокійно в Орисі.

— Та ні, це Тарас. Допоміг мені з лісу вибратись, — відповіла з докором у голосі Орися.

— Тарас, кажеш. Дуже гарний хлопець і вихований правильно. Пощастить якійсь молодиці. Але тебе щоб з ним більше не бачила. Ніколи, — сказала босорка і вийшла на ґанок.

Орися аж рота відкрила від почутого.

— Але чому? Ви ж самі сказали, що він хороший, — спитала Орися і підійшла до неї.

— У справжньої чаклунки не має бути в голові нічого зайвого, — відповіла суворо босорка, милуючись сходом сонця. — Ти тільки подивись, яка тут краса, який спокій!

Орися втомлено глянула навкруги й тільки тепер зрозуміла, що справді тихо.

— А де всі ті люди, що тут кожного вечора табори розбивають?

— Ось, — сказала босорка і плеснула в долоні.

Відразу ж на доріжці з’явилася довжелезна черга відвідувачів.

— Ви робите людей на ніч невидимими?

— Це не люди. Це ілюзія. Насправді перший відвідувач ще тільки заїжджає в Старі Мухомори. Сюди приплентається тільки по обіді. Але не бійся, без роботи ми не залишимось. Селяни теж охочі на дива подивитись, тому, хто побачивши чергу, все одно вирішить чекати, справді потребує допомоги, — пояснила босорка і пішла до хати.

Орися відчувала величезне виснаження від всього, що побачила і пережила цієї ночі. Та спогад про Тараса і його поцілунок ніжно грів теплом десь глибоко всередині. Їй потрібно дуже багато всього обдумати. Зайшовши до хати, Орися побачила, що на столі вже чекає сніданок. З останніх сил вона гепнулась на лавку і потяглась до гарячої яєчні, та в цей момент на стіл стрибнув чорний кіт. Орися злякалась, аж руки відсмикнула, а придивившись до кота, вона перелякалася вдруге. У кота були людські вуха і дуже дивні витягнуті очі. Задні лапи були деформовані та більше нагадували копитця, а хвіст був оголеним, як в щура.

— А щоб тобі. Ти що таке? — закричала Орися, відскочивши від столу.

— Не що, а хто. Це Люцик, він буде деякий час жити з нами, — спокійно пояснила босорка і поставила перед Орисею ще одну тарілку з яєчнею. — То його, без солі.

— Люцик, — повторила Орися, спостерігаючи, як невідоме їй створіння наминає яєчню. — А де він взявся? Це що, якийсь схрещений вид кота?

— Він народився зі зноска, — почала босорка, та коли побачила погляд Орисі, розсерджено запитала: — Ти що, не знаєш, що це таке? У чаклунки гратись вона захотіла. Та кожна баба в селі знає, що таке зносок — це останнє яйце курки. Якщо чаклунка буде протягом трьох тижнів вигрівати його під лівою рукою, то замість курчати вилупиться ось таке маленьке чортеня. Зазвичай вони гарні помічники на тій стороні, але буває, що потрібні й у світі людей.

— То це чортеня? — спитала Орися, затамувавши подих.

— Ні, звісно. То я образно, він просто шебутний дуже.

— А навіщо він нам?

— Він — початок твого випробування.

— Початок? А кінець коли буде? — спитала Орися зовсім втомлено.

— В кінці, — коротко відповіла босорка і засміялась.

— Ну, звісно. Кінець в кінці. І як я сама не здогадалась? — бурмотіла Орися, йдучи до дверей.

— Куди це ти?

— До джерела. По свіжу воду.

— Так ти ж відра не взяла.

— Я потім візьму, — сухо відповіла Орися і вийшла.

По дорозі до криниці вона згадувала кожен день, який прожила у босорки. Вона багато чому навчилась, на багато питань отримала відповіді. Та чомусь у неї було відчуття, що зараз їй це вже не потрібно. Жити в такому ритмі, відмовитись від спілкування з нормальними людьми, натомість бачитись з тими створіннями. Що ще босорка для неї готує? З важких думок її витяг звук дзвіночків. На серці відразу потепліло, а ноги самі понесли швидше до криниці. Вже за мить вона побачила фігуру Тараса, який сидів на тому самому місці, де вони ще пару годин тому розмовляли.

— Теж свіжої водиці захотілося? — запитав Тарас.

Орися нічого не відповіла. Вона сіла поряд з ним і поклала голову йому на плече, так само як вночі.

— Важкий ранок? — спитав Тарас вже занепокоєно.

Орися продовжувала мовчати, тільки ще більше до нього притулилась.

— Ти не хочеш розмовляти зі мною? Я чимось образив тебе? — почав обережно питати Тарас.

— Я так скучила за рідними. Я тільки зараз це зрозуміла, — нарешті промовила вона.

— То сходи їх провідати.

— Не можна. Це відриває від навчання. І з тобою більше бачитись не можна.

— Це тобі босорка сказала? — спитав незадоволено Тарас.

— А ще в нас тепер буде жити чортеня, — продовжувала Орися розповідати втомленим голосом.

— Жартуєш?

— Ні. На жаль.

— І що робитимеш?

Орися не відповіла. Її цікавило інше питання. Вона дивилась в бік, де була хата босорки, та не знала, чи хоче туди повертатись. Потім вона різко повернулась до Тараса і попросила.

— Поцілуй мене знову.

— Що зробити? — запитав збентежено Тарас. — Ти впевнена, що хочеш цього?

— Так, саме цього. Я хочу бути впевнена, — відповіла Орися і, не чекаючи, що скаже Тарас, сама його поцілувала. А після радісно підвелася на ноги й почала вмиватись водою, що капала з кам’яних брил.

— Орисю, тільки не подумай, що я проти… — почав Тарас, червоніючи. — Ну, оцих твоїх бажань, але ти поводишся дуже дивно.

— Нічого дивного. Приходь увечері, пригощу тебе своїм фірмовим пирогом, — сказала вона весело.

— Ти ж казала, що босорка проти нашого спілкування. Чи мені сюди приходити? — не зрозумів він.

— Додому до мене приходь. Досить з мене. Спробувала жити, як чаклунка. Тепер можна і до нормального життя повернутись, — радісно прощебетала Орися і побігла додому.

* * *

— Напевно, потрібно було тебе в перший же день показати, — сказала босорка Люцику, дивлячись в срібне блюдце з водою. — Та тоді вона б ще довго навколо своєї долі кругами ходила. Гарна пара з них буде, і діти гарні, але запрошення на весілля нам навряд чи надішлють, — додала вона, посміхаючись. Люцик нічого не сказав, тільки задоволено муркотів, скрутившись калачиком у неї на колінах.