Босорка ТОМ 2

День 1

Приїзд.

Леся не вірила своїм очам. Вона вдихала тутешнє повітря, а в грудях аж лоскотало і хотілося кашляти від його чистоти. Досі не вірила, що замість вікон сусідньої столичної багатоповерхівки перед нею простягалися могутні гори. Над головою височіло безхмарне небо, а голосисті пташки витісняли рутинні думки з її голови. Отакої.

— Який краєвид! Які гори! Яке небо! — радів чоловік.

Вона мовчала. Звично глянула на нього з-під лоба.

— Зараз би помитися з дороги й посидіти в тиші, — тільки й мовила Леся, стримуючи бажання покашляти.

— Еее, — почулося з-за спини звичне ридання чотирирічки, — Ломко заблав мою цукелку! Еее!

— Еее, — ридання іншого, — Мишко мене вдалив!

Хлопчик замахнувся на братика ручкою, але чоловік підхопив його на руки й повернув у бік гір.

— Дивися, як гарно! Ти ніколи не бачив гір, правда? — Євген міцно притис сина спиною до себе.

— Тату, в тебе ще є цукелки? — схлипував малий.

— Ні, але я маю дещо краще!

— Сцо?

— Сцо?

Леся теж повернула голову в його бік.

— Справжня карпатська полуниця! — підморгнув дітлахам Євген.

Хлопчики побігли з татом до хатини й Леся, врешті, залишилася сама.

«Ага, — подумала вона, — я вже почала забувати для чого сюди приїхала. Мабуть, то карпатські чари почали діяти.»

В її голові пульсував біль. Лесина мама не захотіла поїхати з ними, щоб допомогти з малюками. Чоловік усю дорогу слухав свої відеоблоги, а сини сварилися, билися й по черзі ревіли.

Злість і головний біль стали її друзями останні місяці.

Нескінчене прибирання, готування, виховання (замість роботи на підприємстві, де її поважали). Щоденні крики на синів-близнюків (а вона дівчинку хотіла), чоловіка, всіх сусідів і хто потрапить на очі. Зазвичай то матір, яка живе через дорогу і часто заходить у гості.

— Ну ви наче Кайдашева сім’я, — якось сказала подруга, коли приїхала в гості на кілька днів.

— Не виходить стриматися… Я вже і йогу та медитацію взялась освоювати, і психолога навідувати, і купу книжок перечитала, а все одно, — жалілася Леся зі слізьми на очах, — хіба ж мені в радість із ними сваритися? Наче зурочив хто…

— А й справді, може хтось вам щось поробив із заздрості. Я тобі дам телефон однієї жінки, вона має допомогти.

Подруга Оля дала контакти карпатської чаклунки, босорки Євдокії. Завірила, що вона обов’язково все налагодить. Не було ще такого випадку, де б босорка не дала ради. Але зауважила, що способи розв’язання всіляких питань можуть виглядати дещо дивно.

— Що ти маєш на увазі, Олю? — Леся нахмурила брови.

— Сама усе побачиш, — підморгнула та.

Того ж вечора Леся розповіла про це чоловіку. Звісно ж, Євген подумав, що це все брехня, однак його неабияк потішила перспектива на тиждень гайнути з малюками до Карпат. А на чаклунський концерт, ну сходить, ну посміється…

Досить швидко та легко Леся домовилася із босоркою. Разом із чоловіком оплатили тижневу оренду хатини неподалік та й приїхали машиною із Жовкви. Заїхали під вечір. Повечеряли. Погуляли. Лягли спати. Усе, як зазвичай. Тільки тепер за вікном розкинулися мальовничі гори.

День 2

Візит до босорки.

Леся прокинулася першою. Ліниво потягнулася, позіхнула і пішла на кухню. Зварила ароматної кави й сіла на ґанку насолоджуватися нею під співи солов’їв.

Замріявшись серед навколишньої краси, Леся навіть не помітила, як до неї підійшов чоловік і обійняв її. Вона здригнулася, розхлюпавши напій. Декілька кавових крапель потрапили на її сорочку.

— Ну дивись, що ти наробив, — скривилася Леся.

— Вибач, я не хотів, — сказав Євген і повернувся до хатини.

Згодом повибігали хлопчики.

— Я йду до босорки, а ви що будете робити?

— Підемо гуляти по селу, — мовив чоловік.

Леся вбралася у легеньке жовте плаття й уважно подивилася на себе у дзеркало. Ні, краще джинси. Швидко напнула футболку і джинси й вийшла за межі двору.

За вказаною адресою стояла дерев’яна хатина. Рипнули двері.

— Агов, є тут хто? — тихо мовила жінка.

— Є, є. Заходь.

— Я… ми домовлялися зустрітися сьогодні.

— Знаю, Лесю, сідай за стіл. Побалакаємо.

Босорка Євдокія на вигляд була як звичайна бабуся, тільки вбрана, в гуцульських традиціях. Щиро усміхнулася до жінки.

— Ну чого ти така серйозна? Ти мене боїшся чи що? Сідай, чаю тобі зробила.

— З карпатськими зміями?

— Ох-ха-ха-ха, — зареготала бабця і поставила перед нею глиняне горня. З нього парував напій та розходилися по світлиці трав’яні аромати. — Ні, сьогодні з ромашки та меліси. Та не бійся ти! Пий! Ох-ха-ха-ха…

«Що це за весела бабця? Не схоже, що вона допоможе мені. Мабуть, Оля мене обдурила». Леся вдихнула аромат чаю, а потім відсьорбнула кілька ковтків. Приємне тепло розлилося тілом і вона сперлася на спинку стільця. Ноги захотілося підібрати під себе, як колись у дитинстві.

— Пий і розказуй, а я посиджу — послухаю, — мовила босорка і глянула їй у вічі. Леся відчула себе, як у мами в гостях. Колись дуже давно.

— Я, — заговорила Леся й сльози раптом з’явилися в очах, — маю чудову родину, люблячого чоловіка, двох здорових синочків, хоч трохи пізнувато їх народила, турботливих батьків, житло та в міру грошей… Я маю бути щасливою, але я увесь час чимось незадоволена, постійно сперечаюся й сварюся з ними. Мабуть, чоловік покине мене, а сини, коли виростуть, навіть не згадають про мене, не те щоб любити! Еее…

Леся так сильно заревіла, що чимось була схожа на своїх близнюків, які по черзі плакали мало не щодня.

— І ти вирішила, що хтось навів на тебе закляття? — Євдокія вже не усміхалася, була цілком серйозна й так само пильно, але тепло дивилася їй у вічі.

— А хіба тут можна подумати про щось інше? — жінка схлипувала й раз за разом терла очі долонями, від чого ті стали червоними.

Раптом руда кицька стрибнула їй на коліна і завуркотіла. Лесі захотілося її погладити, але вона стрималася.

«Мікроби, бактерії, хвороби, — подумала вона, — а в мене малі діти».

— Ох-ох-ох. Які люди бувають смішні! Все у них магія винна! Але добре, що ти приїхала. Повітрям подихаєш, гори побачиш… І дещо чарівне в мене для тебе таки є.

Босорка вийшла з кімнати й швидко повернулася із порожнім скляним літровим слоїком, лляним мішечком і котячою переноскою.

— Ось, тримай. У слоїк, як підеш до річки, наливатимеш холодної проточної води. Щодня на світанку по жмені. Спочатку лице вмиваєш нею, а потім у слоїк. У мішечку чай, який теж треба пити щоразу, як тільки відчуваєш, що кривиться від злих думок обличчя. У переноску зараз стрибне моя Руся. Погостює в тебе кілька днів, будеш її гладити, годувати й розмовляти. Через тиждень усе мені повернеш, і порожній лляний мішечок.

— Але ж…

— Усе, я сказала. Побачимося через тиждень. Бувай.

За цим босорка Євдокія простягла Лесі котячу переноску й вийшла надвір.

«Тю, — подумала Леся, — точно якась псевдознахарка».

— І кожен соловей, що з’явиться у вашому дворі, мені доповідатиме, чи виконуєш ти завдання, — повернулася до неї знахарка. — Ох-ха-ха-ха…

І зникла за хатиною.

Розчарована жінка із повними «завдань» руками пішла до їхньої орендованої хатини на пагорбі.

— Мамо, ти плинесла нам кицю!!!

— Ула! — вигукнули обидва і наввипередки побігли до неї, щоб погладити.

— То що сказала тобі пані? — запитав чоловік.

— Ай, — Леся махнула рукою, нічого не відповівши, й пішла на кухню готувати вечерю.

День 3

Відлуння.

Сьогодні домовилися йти у гори.

Учора чоловік запропонував сходити, щоб покричати й почути їх відлуння. Хлопчики, як завжди, були в захваті від всього, що відбувалося з ними в горах. Леся відчула сильне бажання скривитися й одразу ж пішла пити чай із лляного мішечка. Знову боліла голова і вона страшенно хотіла побути в тиші.

«Мабуть, я вже застара, щоб бути мамою», — зітхнула жінка.

— Я перед тим маю дещо зробити, поки ви будете спати.

Прокинувшись на світанку, Леся вбралася у спортивний костюм і кросівки. Знову на ґанку і під спів соловейка випила кави та помилувалася сходом сонечка. Підвелася і, взявши наплічник зі слоїком, попрямувала до невеликої гірської річки.

Леся зупинилася перед мостом, що вів на інший берег. Зеленаві ялини, дзюрчання ріки, відчуття каміння під ногами, прохолодне повітря — все це зменшувало пульсацію болю в її голові. Жінка дістала слоїка й поклала на каміння. Підійшла ближче до води й вмила долонями обличчя. Потім набрала трішки й перелила до слоїка. Додому вона йшла й усміхалася.

— Мамо, ми кицю молочком годували.

— Мамо, ми тата слухали. Можна цукелки?

Здавалося б, в ній вирували нові відчуття, коли Леся обійняла своїх трьох чоловіків. Та й головний біль відступив.

Згодом усе сімейство йшли до найближчої гори. Леся несла Мишка на руках, Євген Ромчика на плечах. Дійшли. Кричали й слухали відлуння. Спочатку, дещо соромлячись та скуто, Леся просто відкривала рота, наче риба. А потім й собі спробувала перекричати малих. Раз, другий, третій. І вже не могла зупинитися. Хлопці бігали, волали щодуху й реготали, а Леся все не могла натішитися тою легкістю у грудях. Раптом Євген нахилився й поцілував дружину.

— Лесюню, ти сьогодні дуже гарна.

Сама й не вгледіла, як її очі змокріли…

Увечері хлопчики досить рано поснули. Леся ж, доки Євген у вітальні перевіряв електронну пошту, гойдалася надворі на старій дерев’яній гойдалці. Дивлячись у безкрає небо, жінка постійно гладила кицьку, що лежала у неї на колінах. Пухнастий клубок вдячно муркав, а в Лесі все та ж дивовижна легкість на душі, якої вона так довго не відчувала. Вона почувалась щасливою.

День 4

Пейзажі.

Леся знову прокинулася вдосвіта. Кішка Руся, як завжди, спала в ногах, усю ніч зігріваючи ноги своєї тимчасової хазяйки.

Виконавши на ґанку вже звичний ритуал з горнятком кави, Леся поспішила до річки. Цього разу вирішила посидіти біля води трохи довше, спостерігаючи за течією. А вже згодом вона потягнулася до наплічника й дістала блокнот та ручку. Насолоджуючись ранковою атмосферою, Леся й не помітила, як до неї немов припливло натхнення, і вона почала занотовувати історію, яка прийшла до неї…

Тим часом Євген знову прокинувся в ліжку один. Дружини знову не було. Вийшов у двір — і там немає.

«Дивно… Куди це вона ходить щоранку і що робить? — думав він, — Хоча вона стала спокійнішою до синів… Може, то на краще.»

— О, Лесюню, де ти була? Я тебе шукав, — запитав чоловік.

— Я до річки ходжу, — усміхнулася Леся. Жінка сяяла, як ніколи.

Сьогодні вони запланували родиною малювати гори. Тож до обіду посеред двору вже розмістили чотири мольберти — два дорослих і два дитячих. Розклали фарби й заходилися усі малювати. Ніхто з них художником не був, але добряче розважилися. Та й так, що хлопців потім відмивали від фарб, а заразом і Русю, якій теж дісталося кілька кольорів на хутрі. Потім же вони поїхали на обід до місцевої колиби, як справжня щаслива сім’я.

День 5

Рандка.

Євген прокинувся удосвіта й тихцем прослідкував за Лесею. Став за ялиною й довго дивився, як дружина сидить над рікою й швидко записує свої думки до записника. Підійшов.

— Привіт, — сказав.

— Ну вітання, — Леся закрила записника. — Ти за мною слідкуєш?

— Я просто хотів перевірити…

— Ти мені не віриш? — жінка піднялася й готова була рушити кудись, щоб не слухати його.

— Та ні, я просто хотів… Хоча яка різниця, що я вже там хотів… Тепер я теж хочу ходити до річки й спостерігати, як сходить сонце. З тобою. Чуєш мене?

Леся зупинилася й обернулася. Здається, вона знову подивилася на свого чоловіка як тоді, коли вони тільки познайомилися. Усміхнулася й простягла йому руку. Він залюбки схопив її та міцно пригорнув дружину до себе.

— Ходімо додому, бо хлопці ще хату спалять ненароком, — пожартував Євген.

Замість звичної невдоволеної гримаски Леся дзвінко розсміялася.

По обіді падав дощ і родина вдома дивилася сімейний фільм: «Так».

Увечері, коли хлопчики поснули, подружжя влаштувало у дворі побачення при свічках з карпатською полуницею.

Кішка Руся сиділа на гойдалці, крадькома поглядаючи на цих голубків.

День 6

Останнє завдання.

Цього ранку Леся набрала повний слоїк води, дописала історію й поквапилася додому.

У лляному мішечку залишилася всього лиш дрібка чаю. Вдома жінка погодувала родину та зібрала Русю. Наостанок хлопчики попрощалися з кішкою, кілька разів шморгнувши носиками.

Леся вирушила до босорки. Повернула їй повен слоїк, порожній мішечок і кішку.

— Розповідай, — мовила босорка, — як тобі жилося ці дні?

— Пані Євдокіє, — почала жінка, — та це ж справжня магія, жодного разу не нагримала на дітей.

— Ага, а на чоловіка?

— Теж ні. Але я боюся, що як повернуся додому, то все стане, як було.

— Може так, а може й ні. А про що історія?

— А ви як знаєте, що я її писала?

Євдокія усміхнулася. Кішка Руся потерлася пухнастим рудим хвостом об її спідницю.

— Про те, як проживати життя з радістю.

— То як його жити? — Євдокія підперла підборіддя долонями.

— Теє, — засоромилася жінка, що у свої сорок років із гаком, щось путнє написати може, — якщо коротко, то у моїй історії жінка відпустила закинуті бажання і мрії, що вже не були їй потрібні. Написала їх на повітряних кульках, а потім випустила в небо. Тоді у неї звільнилося місце у житті для нових речей. А ще вона щодня робила певні дивні речі для відновлення доброти…

— Ага, — уважно вислухавши, босорка продовжила: — То, може, і про мене напишеш?

— Та я ж не вмію. Оце вперше спробувала.

— Бачиш, щоб зняти той пристріт остаточно, я маю дати тобі ще одне завдання. Ти напишеш книжку історій, приїдеш у Старі Мухомори та подаруєш її мені з автографом.

День 7

Залишаємося чи як?

— Мамо, ну давай ще побудемо! Ну, мамо! — випрошував Ромко.

— Та мамі на роботу треба, — відповідала Леся малому.

— А може, ти не будеш ходити на роботу? — запитав Євген.

Тим часом Мишко заліз на яблуню, посковзнувся і впав. У лікарні повідомили, що незначний струс мозку, але кістки цілі. В сорочці народився, а всю дорогу додому він проспав. Ромко ж весь час слухав мамині казки про те, як зберегти гарний настрій, про зцілення серця й доброту.

* * *

Мама майже не впізнала доньку. Леся почала носити сукні, частіше всміхатися й геть забула про головний біль.

— Треба і мені поїхати у ті загадкові Карпати. Може, на старості ще й заміж вийду… І в мене перестануть мерзнути ноги.

* * *

А через півтора року Леся повернулася в ту саму хатину. Окрім чоловіка та синів-близнюків, взяла із собою матір і маленьке дитятко у візочку. Донечку, яку торік відпустила зі своїми нездійсненими мріями. Звісно ж, не забула Леся й про обіцяну книгу. Досить товстенька книжка з історіями, яку спеціально та залюбки підписала: «Для босорки Євдокії, яка навчила мене жити життя радісно і показала, як страх і метушня відриває серце від любові».