Босорка ТОМ 2

Осінній холодний вітер не пестив дерева того дня, а прямо таки люто хапав та нахиляв одне до одного. Жовтневе небо віщувало дощ, але не дивлячись на негоду, Руслана стояла в селі Старі Мухомори перед звивистою, немов гадюка, стежкою, що простягалась між п’ятсотрічних смерек. Вона подивилася вниз на камінці та злегка підштовхнула один ногою, а потім, видихнувши, пішла прямо.

Вона чекала цього дня три місяці, оскільки записатись до знаменитої Босорки Євдокії було дуже нелегко, проте попри всю рішучість, з якою жінка прибула до Карпат, чим далі вона йшла вглиб лісу, тим гучніше лунали в її голові думки: «Господи, невже я дійсно це роблю? Іду до чаклунки, щоб вона розрадила мене?», за нею виникла інша: «Босорка — не шарлатанка. Є купа історій, у яких вона дійсно допомогла людям, і навіть подейкують, що, коли делегація науковців намагалась дізнатись її секрети, то зазнала повного краху. Отже, може щось в цьому є?». Проте думка віри була вмить придавлена іншою: «Якби ж у житті все було так легко, що пострибавши навколо себе три рази, випивши склянку води та крикнувши з вікна п’ять разів рівно опівночі: «Мрії здійсніться!», вони справді ставали реальністю, то світ був би іншим місцем», — Руслана тихо хмикнула, та насупила тонкі брови, підтисла рожеві губи. Від власних думок на серці ставало тяжко.

Стежка звернула на галявину, і Руслана побачила дерев’яну хату з вікнами. Вона трішки спантеличилась, оскільки очікувала побачити й інших відвідувачів біля будинку босорки, проте навколо було порожньо. Лише вітер завивав у деревах, що погрозливо оточили місцину.

Підійшовши до дверей, Руслана дістала з сумки люстерко, воно було кольору стертої бронзи, з малюнком прекрасної рози, яка була зроблена у стилі вітража. Жінка прибрала з обличчя русяве, пряме волосся, уклала його так, як на її думку, було гарніше, усміхнулася своєму відображенню, та як тільки вклала дзеркальце назад до сумки, двері до хатини відчинились, ніби від сильного пориву вітру. У будинку було темно.

Руслана здригнулася від несподіванки, але зволікати не стала та увійшла всередину, почала озиратись. Двері з грюкотом зачинились, залишаючи жінку в цілковитому мороці.

— Що за… — лише й змогла вимовити жінка, що зробила ще кілька обережних, невеликих кроків усередину будинку. Вона зняла сумку з плеча і почала шукати телефон, як раптом разом з приглушеним світлом маленького вогника за спиною, почувся й голос.

— Навіщо завітала до мене?

Руслана різко обернулась та спробувала відскочити одночасно, але через це втратила рівновагу, зачепилась ногою за килим, який побачити не могла, та з грюкотом упала на підлогу.

— Навіщо лякати так? — вигукнула Руслана.

Босорка тримала в руках свічку й тим часом вдоволено загиготіла, нахилилась до гості. Тепер жінка могла роздивитись бородавчасте обличчя старої, і через такий вид відсахнулась ще трішки далі.

— Смішно вам! Я забилась! — не вгавала Руслана, а потім раптом сама, не розуміючи як це сталось, розплакалась.

Босорка дмухнула на свічку, яку тримала в руках, і дім осяявся теплими вогниками десятків інших свічок, розставлених навколо.

— Саме так, — кивнула Євдокія, залишаючи жінку в такому становищі. Вона підійшла до столу, на якому налила у чашку чай, а потім повернулася з нею до Руслани. — Пий.

Гостя, не сильно задумавшись, виконала наказ старої, та зробила два великих ковтки трав’яного чаю, а потім, дивлячись на Босорку та часто дихаючи, ніби щойно бігла марафон, почала:

— Ви просто уявити не можете, що сталося зі мною! Я все намагаюсь триматись, але тут, — жінка злегка похитала головою. — Сил моїх вже немає, мені точно пороблено! — дрижав голос нещасної.

Євдокія пройшла до столу й сіла за нього, переставила чайник, який використала раніше, до краю й дістала звідкись гілочку вишні, яка цвіла. Вона весь час посміхалась, а потім підманила Руслану до себе кістлявим пальцем.

— Не соромся, розкажи мені, чому ти думаєш так?

Руслана встала, витерла залишки сліз та сіла за столом навпроти, вона хотіла почати говорити, але Євдокія зупинила:

— Заспокойся. Допий чай та розкажеш.

Руслана мовчки кивнула, підкоряючись, поки Босорка дістала дерев’яну вазу з випаленою на ній трояндою, та поставила туди гілочку вишні. Стара дивилась на ніжно-рожеві пелюстки, а коли почула що її гостя зробила два глибокі вдихи та видихи, перевела погляд на неї.

— Отож? — запросила до розмови вона.

— Розумієте… — почала Руслана, поставивши чашку на стіл. — Я дуже багато працювала протягом цих трьох років, щоб нарешті накопичити достатньо грошей, докласти їх до спадку, що залишив дідусь і відкрити магазин квітів. Усе йшло досить добре…

Євдокія похитала головою, та вказала пальцем на неї:

— Брешеш.

Руслана насупила брови, та зціпила зуби.

— Ну гаразд. Постійно щось йшло не так.

Євдокія закивала, а потім рукою запросила гостю продовжувати, й та саме це й зробила після коротенької незручної паузи.

— Отож. Купа нервів, купа днів роботи, дуже багато документів й іншого, але мій магазинчик був відкритий. Я була надзвичайно щаслива, але…Ні! Ну в це просто не можливо повірити! — жінка злегка схопила себе за волосся, а потім розкинула руками. — Купа днів роботи, сліз, роботи, переживань! І для чого? Щоб прийшов нахабний чиновник та ЗНІС мій магазинчик! Вам мене просто не зрозуміти! Вони його знесли! Я ходила! Сварилася вже з ким тільки могла! І нічого! Кажуть: «Ну, а що ми зробимо?» і руками розводять! Ну чи це нормально?! Я вам кажу! Пороблено, мені пороблено! Мені ще ніколи в житті так не щастило!

Босорка зовсім трішки кивала, поки слухала, а потім сказала:

— Гаразд. А прийшла навіщо?

Руслана підскочила.

— Ну як це навіщо?! Щоб ви з мене порчу зняли!

Босорка підняла руку та зовсім злегка поводила нею перед жінкою:

— Порчі на тобі ніякої немає. Тебе доля від лиха рятує.

— Що?! Що?? Що?! — стиснула руку в кулак Руслана, насупивши брови. Вона відчула, як серце пришвидшило свій біг. — Від якого ще лиха?! — випалила Руслана. — Що ви хочете сказати цим? — зробивши швидкий вдих та видих, намагалась вгамуватись гостя.

Босорку мало хвилювали вибрики людей, що приходили по допомогу до неї. На своєму віку яких реакцій вона тільки не бачила, тому коли відчула, що Руслана готова слухати далі, продовжила:

— Від біди доля рятує тебе. Не потрібен тобі цей магазинчик. Це не твоє, ти не знайдеш щастя в цій роботі, лише біду до себе кличеш. Але…Руслана стояла не здатна промовити й слова від емоцій, що відчувала. Вона була напружена:

— Але? — сухо повторила гостя, вимагаючи продовження. — Візьми цю гілочку, — вказала на вишню у вазі Євдокія, — та струсни нею над столом.

Руслана зробила все, як сказано.

— А тепер, постав на місце та сядь.

І зараз Руслана підкорилась. Сиділа рівно, стиснувши руки в кулаки, та прискіпливо дивилась за кожною дією Євдокії. Босорка роздивлялась пелюстки, що тепер у якомусь візерунку лежали на столі. Стара поводила над ними рукою, а потім долонею, розвернутою до гості, провела три круги в повітрі.

— Бачу я, що доля не тільки захищати тебе намагається, але й щедро нагородить, коли ти про своє призначення подумаєш.

Руслана хмикнула.

— І що б це мало значити?

Євдокія склала руки на свої коліна.

— Я тобі все сказала. Дівчино, не потрібен тобі цей магазинчик. Тобі не пороблено, і коли ти подумаєш про те, що справді є долею твоєю, поталанить. Не проґав знак. А як продовжиш не свої мрії переслідувати — все згубиш.

Руслана закотила очі та встала. У її голові промайнула думка: «А я дурна їхала сюди за три версти, щоб почути що?».

— Не те, що хотіла, — з кривою посмішкою відповіла стара, а на здивований погляд Руслани відказала вже холодно: — Я можу стерпіти неповагу гостя, проте, якщо ти все дізналась, що хотіла, то йди.

Босорка підвелась, а двері розчинились з грюкотом, ніби від сильного пориву вітру. Вона вказала на них гості.

— Марна трата часу була, їхати сюди… — пробурчала Руслана й вийшла. Двері загрюкнулись за нею, а у лице їй відразу, ніби дав ляпаса, дмухнув крижаний вітер, що лютував ще більше, ніж коли вона увійшла до Босорки. Небо налилось свинцем і було застелене грізною, темно сірою пеленою хмар. Починалась гроза.

Того дня, Руслана потрапила під зливу, якої ще зроду не бачила.

* * *

Не отримавши жаданого від свого візиту до Босорки, Руслана проводила свої дні у безплідній боротьбі з органами влади. Поступово, жінка втрачала будь-яку надію отримати свій магазинчик назад.

Після чергової безрезультатної сварки, вона йшла по алеї біля невеликого озерця в центрі міста, де також любили гуляти школярі, закохані та батьки з дітьми. На її обличчі залягла тінь, погляд карих очей був утуплений в асфальт. Коли ж вона все-таки, тяжко зітхнувши, озирнулась навкруги, щоб хоча б на мить зупинити потяг сумних думок про події її життя, вона побачила знайому фігуру. Роздивившись її ще кілька секунд і впевнившись, що їй не здається, вона швидко підбігла до неї з вигуком:

— О Господи, я не вірю своїм очам! Степан, ти?? — Руслана підійшла до чоловіка що пив каву, дивлячись на фонтан. Його сірі очі хвилину бездушно оглядали дівчину, а потім його пустий вираз обличчя ніби згадав, як треба діяти у таких ситуаціях і його уста розтягнулися в усмішку.

— Руслано! Ти?? — здивовано вигукнув він, а дівчина продовжила радіти зустрічі.

— Так я! А що, не впізнав?? — вона розсміялась. — Ти то взагалі майже не змінився зі шкільних років! Навіть зачіска здається така ж!

Чоловік розсміявся у відповідь, додаючи:

— Ну, коротка стрижка — класика! А немає нічого краще перевіреної часом класики. Слухай но, а я і не думав що довге волосся тобі так личитиме!

— Так-так, — закивала жінка — вирішила змінити каре після всіх тих років у школі. Не повіриш, що надихнуло! Моя сестра, вона вирішила перукарем бути. Я як побачила, яке вона плете своїм подругам, що в гості приходять, теж подумала що так хочу. Тепер сестра й на мені практикується, — Руслана додала зі сміхом.

Степан усміхався, та ввічливо кивав. Здавалось що усмішка застигла на його блідому обличчі, вже не зміниться іншим виразом. Одна його рука лежала в кишені світло кремових штанів, а інша тримала стаканчик кави. Він допив напій одним рухом та викинув його, зім’явши у смітник. Потім цією рукою поправив комірець білої сорочки.

— Слухай, ну раз таке діло! Ходім хоча б у кафе чи що? Хоч поговоримо, згадаємо, як то було за шкільні часи.

І Руслана з радістю кивнула.

Дорогою до найближчого кафе, яка зайняла п’ять хвилин, обмінялись ще декількома компліментами та іншими люб’язностями, як це часто буває. А вже всередині Степан відставив стільчик для жінки, потім сів навпроти.

— Я заплачу, — промовив Степан.

— Та годі тобі! Розділимо рахунок, Господи!

Але Степан лише підняв долоню у зупиняльному жесті й промовив знову твердо:

— Я заплачу, — а потім усміхнувся.

— Ну гаразд, — промовила жінка, відчувши, як повіяло холодком на потилиці. — Чим займаєшся тепер?

Степан подивився на неї:

— Працюю слідчим.

— Ого! Слухай, як так вийшло взагалі? Ти ж ніби актором хотів стати, ні?

— Не пам’ятаю такого, — Степан похитав головою.

— Ну як це! — здивувалася Руслана. — Ти ж тоді в одинадцятому класі тільки про це й говорив.

Степан розвів руками:

— Ну може й говорив. Бачиш, змінив думку після випускного.

Після невеликої незручної паузи, Степан постукав великими пальцями один об один, озирнувся довкола, і подивившись в очі Руслані спитав:

— Ну, а ти де працюєш?

— Ой, Степане! Не починай навіть…

Чоловік підняв брови в німому питанні. Руслана на мить зиркнула на обличчя співрозмовника і, помітивши вираз очікування, продовжила:

— Що зі мною сталось, це просто жах! Мій дідусь, Царство йому небесне, завжди мріяв про магазин квітів. Ну й ось, коли його не стало, отримала я спадок. А потім трішки подумавши, продала квартиру свою та вклала всі-всі гроші у бізнес.

Офіціантка підійшла до столика з очікуваним питанням:

— Доброго дня! Чи бажаєте ви вже замовити? — вона ввічливо всміхалась.

Невдоволено насупивши брови, з крижаним поглядом Степан сухо відповів:

— Два американо з молоком, жінці тирамісу.

Офіціантці стало трішки ніяково, вони обмінялись поглядами з Русланою, і та швиденько все записала. Не хотіла питати, проте мусила:

— Так звичайно, це все?

— Так. Це все. — твердо відкарбував кожне слово Степан, і дівчина швидко пішла геть. Чоловік провів її невдоволеним поглядом ще трохи, а потім подивився на Руслану:

— Вибач. Тебе перебили. Продовжуй… — його інтонація змінилась на поблажливу, проте в очах читався холод та відчуженість. Він недбало озирнувся навколо, а потім подивився на Руслану, яка мовчала. — Продовжуй?

Жінка прочистила горло.

— Так от, так…так… — вона відчула як всередині грудної клітки почали натягуватись невидимі ниточки. — Так ось. Я продала квартиру та вклала всі гроші у бізнес. Все йшло добре, — Руслана згадала, як Босорка спіймала її на брехні, тому не втрималась оцінити, чи зрозумів щось Степан, але той лише дивився своїй співрозмовниці прямо в очі. — я його відкрила навіть, купа роботи з ним було! Купа! Тьма! Я все зробила. Сама до того ж назвала магазинчик «Гілочка Квітучої Весни», — жінка не помітила цього, проте чоловік, почувши назву, підняв брову у німому не розумінні, а потім трішки кивнув та подивився у вікно. — Як потім приходить до мене пузань з органів управління й каже: «Вибачте, мадам, не може тут бути ніякого магазину, ми його зносимо за ось цим от протоколом». А я йому кажу: «Як це не може? Ви що?? Я всю роботу паперову зробила, що це ви собі дозволяєте?!». Але далі діалог був як об стіну горохом…

Офіціантка принесла напої та десерт, швидко побажала смачного та втекла від столика далі. Степан лише уважно спостерігав за її руками доки та виставляла з таці смаколики на стіл, а потім узяв свою чашку кави. Потім трішки кивнув Руслані:

— Продовжуй…

— А що продовжувати?! — вигукнула змучено жінка, підтягуючи до себе свій напій. — Тепер он ходжу, борюся з ними. Магазинчик знесли, а домогтись тепер ніц не можу. Ніби й не існувало ніколи ніякої «Гілочки Квітучої Весни», — чоловік лише знову трішки похитав головою, втупившись у напій, коли почув назву. — Але що найголовніше! Я втратила гроші, нерви, час і тепер, Господи! Майже тридцять, а я живу з батьками та малою сестрою. Ну яка ганьба, га? Ох, Господи… — Руслана врешті-решт зітхнула тяжко, відчуваючи клубок у горлі, та стримуючи сльози в очах.

Степан оглянув її уважно. Зробив кілька ковтків своєї кави, оглянув її уважно знову, звів погляд до стелі, роздумуючи, а потім промовив:

— Ну…Я ж теж працюю в органах влади…Я подумаю, що зробити можу. Гаразд?

Руслана вся відразу сполошилась:

— Ти дійсно можеш допомогти?

Степан підняв одну руку в зупиняльному жесті:

— Я поки нічого обіцяти не можу, проте принаймні спробую, гаразд? Дай мені свій номер телефону, і ми про все домовимось. Я зателефоную, коли матиму для тебе…хороші новини.

Руслана не могла повірити своїм вухам, невже це було саме те благословення долі про яке казала Євдокія? Вона обмінялась контактами зі Степаном.

* * *

Степан не змусив довго чекати свого дзвінка і вже через тиждень телефоном промовив: «Я зміг домовитись, приходь до мене в гості у четвер», — та назвав свою адресу.

Руслана настільки не тямила себе від радості, що того ж дня зірвалась та поїхала до Старих Мухоморів. Жінка швидко пройшла звивистою стежкою до будинку Босорки Євдокії. Оминула юрбу людей, деякі з яких почали невдоволено кричати їй у слід, та відкрила двері, вриваючись до хатинки.

Чоловік та жінка, що сиділи на сеансі у Старої, обидва подивились на не очікувану гостю. Євдокія насупилась:

— Що треба тобі?

— Бачите, Стара, помилялись ви! Казали, що то не моє. Так ось, — Руслана показала екран свого телефону, ніби хтось міг зрозуміти, що вона посилається на дзвінок Степана. — доля мені дійсно всміхнулась, і я зустріла свого однокласника, він сказав, що все вирішив! Моєму магазинчику бути.

Поки чоловік та жінка спантеличено переглядались між собою, Євдокія встала, та кинула погляд на гілочку вишні, що досі стояла у дерев’яній вазі з трояндою. Її пелюстки майже опали. Босорка похитала головою:

— Ні. Не допоможе тобі ця людина, — Босорка піднесла руку, і Руслана відчула, як по її спині водять кола. Вона здригнулась, почала озиратися, але за нею нікого не було. Проте, коли вона подивилась перед собою, побачила лише темноту. Вона стояла у непроглядній темряві, не бачачи ні обрисів меблів, не відчуваючи присутності відвідувачів. Лише слабкий аромат трав видавав, що Босорка все ще десь поруч. Ступивши кілька кроків назад, вона врізалась у щось, обернулась подивитись, як раптом за плече її схопила кістлява рука, грубо розвернула до себе, і вже наступним моментом Руслана побачила лише бородавчасте обличчя Старої перед собою. Її пронизливий погляд заглядав немов у саму душу, не дозволяючи поворухнутись, або навіть вдихнути на повні груди. усе що могла зробити — завмерти, затаїтись та дивитись у відповідь. Стара тим часом мовила:

— Не змінилась для тебе нічого. Не за своєю долею тягнучись — себе втратиш. Біда тебе чекає. Я відчуваю тепер, бачу…Бачу…— Євдокія повільно вказала іншою рукою на сумку жінки. — Бачу, що біду накликає. Предмет маєш, на ньому троянда зображена.

— Л-л-люстерко моє, — заїкаючись промовила Руслана.

— Слухай уважно, дівча. Попросить тебе про нього той, хто допомогти обіцяв. Не віддавай. Не віддавай. Не віддавай! — з кожним разом голос Старої лунав вже ніби не від людини, а ніби проникав у сам розум Руслани, і вона змогла лише вдихнути. — Не віддавай його! І ні на що, що він пропонуватиме, не погоджуйся. Викидай люстерко, розбий прямо перед ним! Ні про що не жалкуй. І тікай. Тікай, дівча. Інакше себе загубиш. Я все сказала тобі. Усе сказала. Усе!

Не встигнувши відповісти, Руслана побачила лише яскравий спалах перед собою, а потім, коли вона потерла очі, зрозуміла, що сидить на траві перед початком звивистої стежки, що вела до будинку Босорки.

Додому приїхала, міцно стискаючи у руці ремінь сумки. Її думки були тривожними.

* * *

Після того, що жінка пережила у Євдокії, збиратись на зустріч у піднесеному настрої було важко. Маленькі предмети постійно висковзували з рук, помада загубилась, на одяг, який вона планувала одягнути, молодша сестра розлила каву, волосся не вкладалось гарно, підводка для очей розтеклась, стрілки не виходили. Але, незважаючи ні на які перепони, Руслана зробила легкий макіяж, одягла гарне плаття та вирушила за адресою.

Господар будинку відчинив двері, привітно всміхаючись, проте як тільки жінка ступила крок у квартиру, відчула, як стиснуло її груди та живіт. У цьому будинку зовсім нічим не пахло. Не було особливого запаху господарів, їжі, парфумів, мийних засобів. Усе було сірим. Вона кинула швидкий погляд на Степана, але той уже зачинив двері й жестом запрошував гостю пройти далі до гостьової зали. Жінка заправила своє волосся за вухо й подумала: «Усе через кляту Стару. Зіпсувала мені настрій. Це мій однокласник, усе гаразд». Спробувавши забути про свої тривоги, вона пішла вечеряти та пити вино з ним.

Час ішов, за вікном швидко стемніло. Захід сонця того вечора був особливо гарний, він розрізав небо червоними фарбами, які з плином часу змінились фіолетовими. Але краса та спокій природи не відображали того, що відбувалось у квартирі на п’ятому поверсі. З часом жінка змогла забути про всі незгоди, незрозумілі застереження та розслабитись, завдяки розмовам про шкільні роки, смішні поступки вчителів, витівки однокласників та інші мелодрами юності. Сміючись, вона почала розповідати:

— Господи! А пам’ятаєш, як вчителька біології розповідала нам про генетику, указала на однокласницю та почала: «Ось такий набір генів, вийшла така гарна дівчинка», — а потім на другу вказала, та продовжила: «Ось такий набір генів, така гарна дівчинка вийшла», — а зрештою вказала на нашого однокласника і закінчила: «А ось такий набір генів, вийшов…Юрко».

Руслана розсміялась ще дужче, поки їй акомпанував бездушний сміх Степана. Він закивав і відповів:

— Так, звичайно пам’ятаю. Так. Ми ще ж після уроку жартували з цього, хіба ні? — обережно спитав він.

— Ми ще того дня, по апельсини ходили, бо ж ти тоді ногу зламав… — до кінця речення Руслана почала говорити повільніше, і вона відчула як її ноги стали ватними.

Вона зустрілась поглядом з сірими, уважними, холодними очима співрозмовника, якими він хижо оглядав жінку. На його обличчі натягнута ніби через силу усмішка. Він сказав:

— Що? Чому пауза?

А жінка, з очима, розплющеними широко, майже пошепки промовила:

— Тебе ж тоді не було…Ти зламав ногу… — з усвідомленням, що Степан не вперше за вечір відмічав деталі, яких знати не міг, у жінки пересохло в роті, а в руках вона стиснула бокал з вином.

Все її тіло напружилось.

— Ми не жартували після цього на перерві…Не з тобою… — тихо закінчила вона.

Степан байдуже знизав плечима:

— Яка різниця? Отож, перейдімо до справи. — чоловік устав, та дістав якісь папери з шухляди в кімнаті. — Я трішки постарався, тому все ж таки вдалось повернути тобі право на те, щоб будувати на тій території.

Руслана уважно спостерігала за ним, він подивився на неї, і його брови трішки піднялись, наче від здивування: — Ой, в тебе помада розмазалась…

— Що справді?! — вигукнула жінка, та швидко полізла в сумочку, дістала звідти своє люстерко з трояндою, поки дивилась на свій мейкап, він продовжив, сідаючи біля неї надто близько:

— То ти погоджуєшся мені довіритись? Я обіцяю виконати твою мрію…

Жінка подивилась на нього, хотіла відсахнутись, закривши люстерко, але Степан схопив її за руку та не дав зробити це. Дивився прямо в очі:

— Просто скажи це, — у маленькому люстерці відбивалось дві фігури. Коли Руслана хотіла подивитись на відображення, Степан схопив її за підборіддя не дозволяючи:

— Просто. Скажи це, — наказав він.

Жінка відчула як стискає горло, і як її тіло завмерло на місці. Вона ледь могла дихати:

— Степане?! Що це!! Припини негайно!

— Просто скажи, що довіряєш мені свої мрії. Я подбаю про них, обіцяю… — його голос звучав солодкаво-ядуче, доки жінка почала кричати та пробувати відбиватись:

— Припини! ПРИПИНИ! Що за маячню ти несеш! Припини негайно! Припини! — вона кричала, його руки міцно стискали її зап’ястя, але коли вона шпилькою наступила на його ногу, він відпустив свою хватку, а Руслана нарешті побачила відображення у люстерці: замість молодого Степана, якого бачила вона, там був змучений, ніби від довгої хвороби, з запалими очима та сірим волоссям чоловік.

Не довго думаючи, жінка кинула люстерком в істоту перед нею та схопилась тікати. Її нога підвернулась та вона врізалась у дзеркало в коридорі, звідки раптом її схопили руки, намагаючись затягнути до себе. Істота мала вигляд чоловіка, з чорними пустотами замість очей, кривою посмішкою та гострими зубами, наче в акули. Шкіра його була білою наче папір, а волосся чорним, довгим, та маслянистим. Він зловісно гиготів, поки його рипучий голос казав:

— Ну ж бо, довір мені свою мрію! Довір! Довір! — він говорив, але його вуста не ворушились зовсім, жахлива посмішка була вкарбована у його вираз. Істота намагалась затягнути жінку до себе, тримаючи її холодними, цупкими руками з чорними кігтями, поки та билась об поверхню дзеркала, швидко дихаючи. Її ноги підкошувались, а серце шалено калатало. Вона почала верещати слова, які раптом з’явились у її думках:

— Ні! Не віддам не віддам! Це не моя мрія! Не моя мрія! Припини! Припини!! — вона відчула, як раптом змогла висмикнути руку. Не тямлячи себе від пережитого, вона вибігла з квартири, по дорозі знявши не зручні туфлі. З вікна квартири, їй сумно вслід дивилось те, що назвалось Степаном.

* * *

Усю ніч жінка просиділа на вокзалі, і першим же транспортом відправилась до старих Мухоморів. Добра бабуся у потязі віддала Руслані пару чобітків, які ніби чудом, були потрібного розміру. Цього разу, пройшовши вже знайому звивисту стежку до будинку Босорки у Старих Мухоморах, вона відсиділа чергу. На це пішов увесь день, і ввечері, о сьомій, Стара вийшла та подивилась на неї:

— Знову прийшла…

— Так! Вибачте мені, вибачте… Я таке пережила.

Євдокія подивилась на неї, лише кивнула та промовила:

— Ходімо до хатини.

Руслана зайшла всередину, і будинок зустрів її приємним теплом та запахом випічки. Євдокія запросила сісти за стіл:

— Ви мали рацію! — врешті решт сказала жінка, відчувши як в очах з’являються сльози. — Це було щось…Щось…це було…

— Дзеркальник. Це був, Дзеркальник…

— Хто?

Стара вказала на гілочку вишні, що все ще стояла у дерев’яній вазі.

— Дзеркальники уважно прослуховують смутки людей, які плачуть перед своїми люстерками, або ж діляться переживаннями біля дзеркальних поверхонь, а потім намагаються переконати жертву довіряти їм. Якби ти не визнала, що мрія не твоя та не викинула люстерко, могла б назавжди помінятись місцями з ним.

— Що? — не розуміючи сказала жінка.

— Він би затягнув тебе за поверхню дзеркала, та харчувався твоєю життєвою силою. Він став би мати такий вигляд, як у тебе, проте нічого спільного з тобою б не мав.

По спині Руслани пройшов холодок.

— Я знала, що повернешся до мене, дитино. Тому ще, коли ти прийшла до мене, провела ритуал, — Євдокія вказала на гілочку вишні, з якої тепер опали всі пелюстки. — з кожною пелюсткою, що ця гілка втрачала, тобі ставало легше побачити крізь чари Дзеркальника, що той міг використовувати. Це допомогло тобі зрозуміти, що ця істота не твій однокласник ще до того, як він проявив себе. А потім, я нашепотіла тобі вигук, про те що ти відмовляєшся від цієї мрії, щоб він відпустив тебе.

Руслана відчувала, як по її тілу від живота і до кінчиків пальців розлилось приємне тепло, вона зітхнула і разом з тим відчула, як із її плечей ніби камінь зняли.

— Он як…

— Тепер, я завершу цей ритуал. Після цього ти врешті зможеш відпустити тяжки емоції, і я сподіваюсь, що дослухаєшся до мене, та почнеш шукати свою долю.

Руслана лише кивнула. Вона спостерігала, як Босорка взяла гілочку, підпалила її одними пальцями, встала, та почала водити навколо гості, промовляючи заговір. Вона згорала, а разом з тим Руслана відчувала, як легко стає їй на душі. Коли від гілочки залишився лише маленький шматочок, Босорка кинула його у дерев’яну вазу з випаленою на ній трояндою та віддала це жінці:

— Закопаєш це, під місцем, де будуватимеш нову долю. Без помилок її не знайти, головне не втратити себе у погоні за хибними цілями.

Руслана взяла подарунок Босорки та м’яко всміхнулась, запам’ятовуючи її мудрість.

— І пам’ятай, Фортуна все ще готова всміхнутись тобі, коли ти згадаєш своє призначення.

* * *

Згодом, одного дня, коли Руслана повернулась додому і побачила, що її молодша сестра плаче над підгорілим печивом, вона допомогла дівчинці випекти його знову. І сміючись, розповіла, що в дитинстві мріяла відкрити свою пекарню. І наступного дня їй зателефонувала стара подруга зі словами: «Слухай, Руся! Я отримала грант на відкриття пекарні, ти ж також завжди мріяла про таке, га? Мені не завадить бізнес-партнерка!».

Робота йшла добре, усе складалось легко і вже за кілька місяців місто розбагатіло місцем, де робили найкращі смаколики, пекарню під назвою: «Трояндові мрії».