5.
У вихідні лив страшний дощ, наче небо лютувало й карало людей за їхні гріхи. Каміла проводила час у своїй кімнаті. Вона поривалася зателефонувати подругам, щоб дізнатися, як вони. Та боялася, що бабуся підслухає. Зі стаціонарного телефону, який стояв у залі біля дивану, вона могла телефонувати тільки тоді, як Марусі немає в хаті. Але стояла погана погода, і стара не горіла бажанням поратися по господарству у дворі. Тож Каміла читала вірші Лесі Українки зі шкільної програми, а сама літала думками дуже далеко. Час від часу вона позирала у куток кімнати, і їй здавалося, що тріщина меншає. Можливо, Мума і справді зникне, як обіцяв. Чи дотримається він слова і поверне батьків на Різдво? Вони казали, що зможуть приїхати аж наприкінці весни.
У неділю ввечері зателефонувала мама. Трубку зняла бабуся – і розмовляла з нею пів години. Потім вона покликала Камілу.
– Мам, як ви там? – радісно вибухнула донька.
– Та нічого, працюємо. Тяжко. Часу нема телефонувати, вибач. Заробляємо тобі на мобільний телефон. Чекай подаруночок під ялинку на Новий рік, – протараторила мама.
– Аа, а ви приїдете? – з надією спитала Каміла.
– Ні, доню, не збираємося поки що. Працювати треба. Ми ж казали тобі, що тільки весною зможемо.
– Зрозуміло, – розчаровано відказала Каміла і віддала трубку бабусі. Хіба то під силу монстру з її кімнати? – Дурна й наївна, – сварила сама себе.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!