Трава

Місто колюче, холодне і недовірливе.

Місто мурашиться коконами-квартирами,

Дивиться в очі безпристрасно вікнами-дірами —

Раз і навиліт.

Місто боїться-таїться-зжирає й випльовує,

Манить вітринами глянцево-кольоровими,

Каже що крилами, тільки ж насправді оковами,

Каже що мріями, тільки самотністю й сколами,

Каже — зігрію,

Розвію,

Розмаю,

Заквітчаю

(відчаєм, відчаєм, відчаєм, відчаєм, відчаєм!).

Каже і вірить.

Ти загортаєшся в шалик і руки закутуєш,

І проводи електричні сплітаються путами —

Небо стриножене сяє зірками забутими,

Хмари стривожені сіють снігами і рутою,

І безконечні скінченності ляжуть цикутою

Десь на губах.

Ляжуть цикутою, ляжуть виною і пам'яттю,

І не забути, не випити, щоб до безпам'ятства.

Місто зжирає по клаптю, по клоччю, по каменю.

І розсипаються арки, границі, фундаменти,

І забуваються цілі, безцільним орнаментом,

Кантом по рубрику,

Списаним жовтим пергаментом

Ляжуть шляхи.

Через миті.

Хвилини.

Віки.

Ти забуваєшся.

Ти забуваєш, хто ти.

* * *

А десь під небом, під снігом, під сірими плитами

Через каміння, століття, світи непрожитого,

Через забуте-покинуте, через незгадане,

Ніжним пагінням, секретом, що ще нерозгаданий,

Подихом, доторком, домислом, думкою, привидом,

Так нетерпляче, без цілі, без жодного приводу,

Так непостійно і вічно, і так передбачено,

Вічності вічністю як предковічно заплачено —

Вічності вічністю як від начала буття.

Там проростає трава:

Я жива,

я жива,

я жива.