6. 3. Я
«Звісно, його вбила Я, але я з самого початку знала, що він іде зі мною, щоб померти, це не була випадковість, він був витратним матеріалом, що мав допомогти мені доставити обладнання, яке я сама дотягти просто не могла», - Кара видихнула ще раз і розвернулась до гробниці, вперлась обличчям в обличчя з кучерявою жіночкою в окулярах. Дівчина не злякалась, вона чудово знала, хто перед нею, хоч отак вживу в ці світло-карі очі ще не дивилась. Кара мовчки пройшла крізь примару і, діставши з своєї платформи рулон клейкої стрічки, прилаштувала його до краю гробниці і розгорнула на весь її бік під кришкою.
Вийшла така собі сітка-розмітка, яка до того ж світилась тьмяним світлом. Кара зламала ще кілька світильників і кинула їх по кутках і на кришку саркофага. Він був вище її зросту. Його вирізали з цільного граніту, що от саме в цій кімнаті вже був частиною гранітного щита континенту, в той час як всі верхні тунелі були зроблені в пізніших осадових породах. Кара так само мовчки і не звертаючи увагу на примару, що маячила поряд дістала пневмодріль з потужною алмазною трубкою, яка приводилась в дію балоном, що і був на платформі, і охолоджувалась ще одним меншим балоном, що час від часу мав подававати на неї азот.
Вся система була побудована на чистій механіці стиснених газів і не залежала від електрики взагалі. Кара приставила трубку до отвору на плівці, що світилась і натиснула на кнопку. Досить великі алмази увійшли в граніт як в масло. І за якусь хвилину трубка заглибилась на потрібний рівень. Кара приставила до краю керну зубило і вдарила по ньому молотком. Обсверлений циліндр легко відколовся і, вийнявши його, Кара вставила в отвір спеціальний заряд вибухівки. Кара почала свердлити другий отвір, але її увагу відволікло блимаюче червоне світло, вона озирнулась і побачила, що обидві платформи з балонами палають.
- Що сука, припекло? – злісно пробурмотіла Кара собі під ніс і продовжила свердлити, не звертаючи уваги на ефекти Я. Оля інструктувала її досить чітко про те, що Я зараз може, а що - ні. Я витратила надто багато сили на те, щоб зробити таку величезну зону навколо недоступною для Поборовського та і до того в неї мало сил залишилось, тому її магнітний удар зараз скоріш за все навіть до поверхні не дістає. Все, що вона може - це психологічний вплив і Кара його тримала і це головне. Після третього вибитого керну і вставленого заряду Я припинила спецефекти і перейшла до розмовного жанру.
- Ти просто бідна, нерозумна дитина, тебе використовують як інструмент. І вб’ють після цієї операції незалежно від її успіху. Оля не та, за кого себе видає. Вона втілення жахливого монстра, що за все своє існування вбив мільярди людей щоб прогодуватись. Я можу перемогти її зараз, замінити її собою, зробити цей світ справедливим, припинити війни і страждання. Я розкрию перед тобою істину, всі таємниці світу тепер будуть тобі відкриті, просто стань на мій бік. Я збережу все, що ти так любиш. В моєму майбутньому світи ти матимеш все, що захочеш.
- І що, це реально спрацьовувало? – іронічно запитала Кара і відчула, що Я здивувалась.
- Тебе надто довго обманювали і тепер ти своїх ворогів і мучителів вважаєш друзями і союзниками. Ти піддалась на маніпуляції в минулому і пішла ризикувати своїм безцінним життям заради незрозумілих тобі речей. Ти померла, захищаючи доньку ворога вбивши при цьому своїх. Захищаючи ворога, вбила братів своїх, навіть не розуміючи, для чого ти це робиш. Але ти і зараз не розумієш, для чого ти це робиш. Ти як наївне курча приймаєш подачки від цих жахливих людей не розуміючи, що прикормлюють тебе для того, щоб використати і добити. Ти ж не жива зараз по справжньому, ти лише спогад, що нашвидкуруч зліпила істота, що прикривається ім’ям «Оля» і запакувала в твоє мертве тіло. Я допоможу тобі ожити по справжньому.
Кара зціпила зуби і зрозуміла, що її таки накриває, тому зайшла в свій вишневий садок і, вдихнувши його прохолодний вітер, видихнула туди всі свої сумніви та тривоги. І відповіла Я, перед тим відбивши черговий керн і вставивши туди заряд.
- Мені подобається бути тою, ким я є, а ти мені не подобаєшся.
- Так, між нами були певні негаразди, але це тому, що ти не розуміла моїх цілей і була обманута. Світ завжди проти змін, а Я хочу принести кардинальні зміни на краще. Мені доводилось робити жахливі на перший погляд речі, але це було для того, щоб завадити в майбутньому ще гіршим речам.
- Тому ти вбила Юлю Гордієнко?
Я зам’ялась на якийсь час, а потім все ж відповіла.
- Мені прикро, що мені доводиться іноді когось убивати, але Я захищаю себе як і всі інші живі істоти.
- Ти що не зрозуміла, про кого я? – грубо перебила її Кара. І відновила в своїй пам’яті, в якій Я спокійно могла колупатись, ту сцену в метро Святошин, де Я застрелила дівчинку. І вона зрозуміла, про кого питала Кара.
- Так, це дуже прикрий випадок, але Я мусила натиснути таким чином на Поборовського, щоб він здався мені, ти не розумієш його сили, він може знищити весь світ і його повністю контролює Оля. Я сподівалась натиснути на його жалість, але мені не вдалось, вони перехитрили мене, вбивши не роздумуючи всіх на станції. Чи ти думала, вони туди снодійне пустили твоїми руками?
Кара знову занурилась у свій садок. Вона розуміла, що Я діставала всі страхи і сумніви з її голови і повертала їх проти неї ж. Єдине, що можна було зробити – це просто виконувати своє завдання. Кара відбила черговий керн і вставила ще один заряд. Заряди, що були на цій платформі, закінчились, а це значить, що більшу половину вона вже зробила. Кара відсунула до стінки поки не потрібну цілу платформу і притягнула ближче до саркофагу пошкоджену і поки не використану платформу з зарядами та повними балонами. На ній був і новий дриль з буром і Кара з ще більшим завзяттям продовжила бурити. Дивно, чим глибше Я намагалась залізти їй в голову, тим більше Кара розуміла, що ця істота насправді відчуває. Вона і справді загнаний звір і її почало ставати навіть шкода, але Кара присікла це відчуття, знову занурившись в садок. Треба було бути дуже обережною і дуже відмороженою, щоб не стати таким самим трупом як її супутник. Треба було витягти її на іншу тактику.
- Тобто ти припускала, що поганий Поборовський дівчинку пожаліє і здасться тобі хорошій, що її не пожаліла? Ти навіть не запам’ятала її ім’я. А більше ніж п’ятсот циган, що ти вбила, тобі ніде не муляють?
- Це була необхідна жертва. Та і Я просто позбавила їх страждань, невже ти не бачила, як вони живуть? Вони мучать себе і тих хто трапляється на їх шляху.
- Тобто решту світу ти теж так само будеш рятувати? – іронічно поцікавилась Кара, вставивши черговий заряд.
- Звісно ні, це ви тримаєте їх в таких умовах, бо вам вигідно, коли звичайні люди бачать брудних і страждаючих людей. Звичайні люди тоді думають що вони хороші і гарно живуть, думають що ці нещасні самі винні в такому своєму стані. Але ви спеціально штовхаєте їх на таке життя, щоб на їх фоні прості люди відчували себе більш успішними. Я витягну всіх з болота і настане світ, де всі будуть жити в достатку та мирі.
- А якщо люди не хочуть жити в достатку та мирі? Якщо вони хочуть жити війною, хочуть вдихати запах пороху та горілої плоті? Хочуть ґвалтувати і вбивати? Врешті, хочуть валятись обіцяними під парканами, забивши на весь світ? Що тоді?
- Це ненормальний стан речей, просто всі до цього звикли і здається, що по іншому не буває, але я знаю, що буває. Допоможи мені побудувати справедливий світ, де не буде бідності, війни і страждань. Я бачила цей світ.
- Через Женю?
- Так Женя, мій бідний хлопчик. Це жорстока жінка, що не була йому матір’ю, викрала його з лікарні, де йому надавали догляд та допомогу і катувала стільки часу. А тепер звинувачує мене. Хоча це вона хоче, щоб люди були не рівними і страждали, а вона була головною над ними, вона завжди хотіла зверхності і влади, але ти чиста, ти не така, ти можеш пізнати істину і бути найдостойнішою правителькою світу.
«Все, пацієнт поплив, – подумала Кара. – Це вже не важка артилерія, це рогатка, блін.»
- Мені насрати на істину і на справедливість, я примітивне бидло. Я люблю трахатись, їсти, бухати, курити траву, і ганяти на мотику. Але дякую за підгон цілого світу в управління, мені полестило, правда.
Кара відбила черговий керн і цілого саркофагу залишилось зовсім трішечки. І здається, вона таки дістала Я.
- Ти не захотіла по хорошому. Я помилилась в тобі. Зупинись, інакше я вб’ю твого хлопця. Там на горі битву вже програно. І ти не вийдеш на поверхню. Всі твої дії зараз безглузді. Він в полоні і моє втілення поряд, все, що йому треба - це дістати пістолет і пристрелити його. Ти зараз вирішуєш, житиме він чи помре. Зроби свій вибір.
- Стріляй! Мені не довго залишилось чекати помсти.
- Ти нікчемна, тупа, примітивна істота, ти не розумієш, що ти робиш. Все, у що ти віриш -обман, всі, кому ти довіряєш - цинічні брехуни, зупинись, в тебе ще є шанс уникнути катастрофи.
- Ну ти якось визначся: мої дії не мають сенсу, чи призведуть до катастрофи, а то я заплуталась, я ж тупа, зі мною не можна в дуалізм.
Кара відбила останній керн і загнала туди заряд. Всі пристрої було встановлено. Треба було дістатись вмісту саркофагу, але без якихось технологічних засобів або купи людей посунути кришку було неможливо. Вона важила десятки тон. Можна було зробити один великий вибух, але тоді її шматки впадуть на внутрішню труну і результат буде такий самий: їх просто неможливо буде поворушити, та і потужний вибух міг порушити склепіння та коридор. Тому вся бокова стінка була нашпигована відносно слабкими зарядами, що під час одночасного вибуху мали перетворити її на однакові, приблизно стокілограмові цеглини, які вже без будь якого підсилення можна перемістити. Кара почала швидко знімати заглушки з зарядів.
- Ви вторглись в Ізраїль, вбивали їх солдат, вам цього не простять. Ти може і залишися жива, але все життя проведеш у в’язниці, а Україна буде знищена світовою коаліцією як скажений собака. І ти дивитимешся, як рушиться все, що ти так любила. Я ж можу зупинити це, мої аватари є на найвищих державних посадах по всьому світі, Я владнаю цей скандал і тебе та вояків відпустять.
Кара вже взагалі не звертала на неї увагу. Вона розклала штатив і встановила на ньому навпроти замінованої стіни спеціальний фотозаряд. Коли прораховували вибух, довго думали як провести синхронізацію такої кількості зарядів, щоб вони вибухнули одночасно. Ні шнур запалювання, ні таймер на кожному з них не міг дати потрібного ефекту, звісно електроланцюг підходив ідеально за одним маленьким нюансом. Але вибухоінженер ІО під кодовим ім’ям Нітроген запропонував фотодетонацію. Таке використовують навіть в фотостудіях, один спалах змушує одночасно спрацювати цілу систему спалахів. Кара виставила таймер, але не запустила його, а скориставшись транспортною платформою як драбиною, залізла на кришку саркофага і, пройшовшись по ній, зібрала кілька скляних ємностей з маслянистою прозорою рідиною. Побовтала один з них перед очима і прокоментувала:
- Щось Я в тебе надої падають.
Зістрибнувши з ними назад, вона запакувала їх в невеликий контейнер і, таки запустивши таймер, зайшла за саркофаг. От зараз вона по справжньому нервувала, бо якщо розрахунок був неправильним і стінка не розпадеться так, як потрібно, це буде кінець. Костюм навіть в неактивному стані гарно погасив удар від вибуху, що таки розійшовся по кімнаті. Кара з замиранням серця заглянула за кут саркофагу і мало не заверещала від щастя. Стінка вивалилась в кімнату акуратними кубиками. Всередині саркофагу стояла золота труна.
- Нікчемне, тупориле, падло! Я знищу тебе, ти ніде від мене не сховаєшся, твої дружки вже мертві, але з іншими я так не помилюсь, я катувавтиму їх.
Кара, не звертаючи уваги на волання кудлатої примари, спробувала посунути труну, але та важила під п’ятсот кілограм, тому треба було і тут одразу переходити до плану Б. Кара приставила зубило до боку труни і почала лупити по ньому молотком. Чисте золото легко піддавалось такому впливу і скоро в труні утворилась гарненька така діра в районі грудей. Звідти полізли змії, давній її страх, але Кара не велась на це і запустила всередину руку.
Десь далеко в глибині свідомості вона розуміла, що це має бути страшно і огидно, але зараз їй було все одно. Кара намацала одну з рук, складених на грудяхі, розламавши висохлі пальці мумії, що була колись Я (до того як перетворила себе на сотні аватарів) дістала предмет, що вона тримала. Це був Джед. Ця рукоятка з дисками, що була схожа на дитяче брязкальце, а не на зброю візуально, в руці відчувалась значно серйозніше.
Карі здалось, що вона тримає в руці величезну вагу, ця вага була живою пульсуючою і одночасно ця вага була легкою, наче в руці взагалі нічого немає. Кара звідкись знала, що вона має зробити і одразу відчула, як оця дивна вага розтеклась в усі боки і прилад в її руці став зовсім іншим. Може ще тому, що в неї в цілому виросли крила. Екзоскелет знову запрацював, наче підхопивши її з усіх боків. І вона одразу почула у вусі.
- Каро, прийом, Каро, прийом! – це безперспективно до неї стукався один з хлопців, що залишився у верхньому комплексі.
- Прийом бля! – майже заволала Кара. – Що у вас? Я виходжу!
- О! Добре, що ти жива, бо Назар вже збирався робити харакірі. У нас жопа, ми оточені, навкруги «Меркави», а в небі Ф-35 і нас наполегливо просять здатись.
- Потягніть ще трохи. Я думаю, Назар щось придумає.
І Кара обірвала зв'язок. А Я поряд волала до неї так, що мабуть бризкала б слиною, якби не була примарою.
- Я знаю, кого ти любиш, від мого гніву ніхто не втече я прийду до твоєї родини, мої аватари та підкорені служитимуть моїй волі і без цього тіла. Я катуватиму їх днями, ґвалтуватиму і зніматиму шкіру сантиметр за сантиметром.
Кара переламала і скомкала в руках джед і, закинувши його назад в труну,ще раз запустила туди руку і дістала анкх. На обличчі Кари розплилась хижа посмішка і вона, опустивши руку глянула на Я, що продовжувала розписувати, як вона знущатиметься з її рідних. Рукоятка анкха змінила форму і вагу, тепер у неї в руці була її шабля «качечка».
- Ти нічого моїм рідним не зробиш, бо замок роду Небесних неприступний!
І Кара рубанула примару знизу в гору по животу, а потім, розвернувши шаблю, ударом згори вниз відтяла їй голову. Примарне тіло розпалось на три частини, але вони не встигли упасти на підлогу, а розтали безслідно. Кара підняла шаблю до обличчя і вона знову стала анкхом, що теж був скомканий і закинутий в труну. Туди ж Кара запхала контейнер з виділеннями Я, що були потрібні для створення аватарів та вірусу і закрила діру в труні пробкою, що розширилась і загерметизувала її.
Подальші дії були справою техніки. Кара скинула з цілої ходової платформи вже не потрібні балони, приєднала до неї цілий руховий модуль з другої. І перетягнула на цю шестиногу тепер конструкцію труну. Але їй треба було зробити ще одну річ. Кара від’єднала кисневий балон мертвого бійця і, приєднала його собі. Звісно, за планом вона мала б підніматись на рештках балону, що використовувався для буріння, але це було надто незручно.
Платформі вистачило сил підняти золоту труну і вона пішла по коридору, а Кара - за нею. Просити вибачення в мертвого бійця вона не стала і панькатись з його тілом теж, так чи інакше його піднімуть на поверхню. А от її завдання ще не завершено і розслаблятись рано. Платформа йшла досить бадьоро і заряду вистачало. А Кара рухалася за нею, змотуючи жилку зв’язку і переглядаючи, що відбувається на поверхні.
Десь на шостому витку Кара усміхнулась собі і подумала, що в усіх бойовиках на цьому моменті все позаду мало починати рушитись, але після цієї думки з стелі таки просипалось трохи породи і Кара дуже пожаліла, що згадала цей голівудський канон. Але на щастя він таки не спрацював і більше ніяких руйнувань не відбулось. На підйомі вона звітувала Ользі про те, що виходить і отримала такі самі інструкції - вивести платформу з труною на відкрите місце. На питання, що робити потім, Ольга відповіла щось в стилі «по обставинах» і це звісно було натуральне свинство, але Кара розуміла: це її операція і їй вирішувати, якщо тільки сюди і справді не рубануть чимось, що цей складний вибір відмінить автоматично. На зв'язок вийшов Назар.
- Які у нас плани на майбутнє?
- Тобі не здається, що зараз так собі момент для таких питань.
- Ой не морозся, ти чудово знаєш, про що я. Ми не прорвемось ніяк. Все, що ми можемо – це героїчно покришити перед смертю сотню-другу Цахалівців і то частково врукопашну бо зі зброя у нас залишилась тільки стрілецька і трохи слабкокорегованих підствольних ракет. А у них тут ударна авіація і танки. Чи після того, як ти винесеш те, що потрібно, ми всі і так политимо у вирій?
- Побачимо після того, як винесу.
- Тобто для тебе те, що буде потім – теж сюрприз?
- Не зовсім, скоріш за все ми залишимось живі.
- Добре, але це повертає актуальність першого питання. Ми героїчно помираємо, чи…?
- Ми героїчно здаємось.
Кара зробила вибір. Встрягти в прямий бій з армією Ізраїлю і героїчно загинути після завдання їм серйозних втрат матиме значно гірші наслідки для України, ніж просто здатись і сподіватись на дипломатичне вирішення питання. Тим паче, що аналітика шоломів показувала Карі, що на горі всі живі, а це дев’ятнадцять бійців, за яких вона відповідала зараз. Назар бачив, що хлопець, який пішов з нею - мертвий і не задавав їй тупих питань. Як не дивно, дорога нагору здалась Карі коротшою, ніж униз. Платформа та її єзоскелет гребли підгору, що аж гай шумів. Звісно, це убивало батарею, але скоро вона вже не буде потрібна. Зате за Сірого, а саме такий позивний був у загиблого бійця, спитали на виході у верхній комплекс. Але навіть через маску відчули погляд Кари і мовчки з’їхали на якусь іншу тему. А з’їжджати було куди.
- Це те, що я думаю? – запитав один з бійців тицьнувши пальцем в сторону золотої труни на транспортному дроні.
- Це - контейнер зі смертоносною біологічною зброєю, просто його так стилізували. І не торкайтесь ні до нього, ні до мене. Бо на нас повно токсину, що і вбив Сірого.
Бійці не дуже розвивали цю тему і мовчки пішли з Карою нагору, прикриваючи її і платформу спереду і ззаду. Назар зустрів їх біля пробоїни в стіні, яку вони завбачливо трохи розширили мабуть вручну. Кара попередила про небезпечність як саркофага, так і платформи, що знаходилась в наглухо протруєному приміщенні стільки часу. І про те, як треба буде знімати езоскелет після такого контакту. Але платформу витягнули в мечеть і більше варіантів не було. Назар повідомив командира Цахал, з яким вів переговори про те, що вони виходять і здаються.
Група виходила вузьким розтягненим клином. Першою йшла платформа, за нею Кара і Назар, а за ними - решта бійців. Коли всі зупинились, платформа продовжила рух в центр площі. Кара вийняла пістолети і кинула їх на землю за нею послідували і інші бійці. Але командир цахалівців крикнув, а перекладач Кари переклав, що він вимагає зупинити платформу, що ще трохи не дійшла до центру площі між Аль-Акса і Куполом Скелі. Кара не дала їй команду і команду отримали бійці Цахал, вони відкрили вогонь по ногам дрона і той завалився на бік під вагою золотої труни. Але він і так був на хорошій позиції.
Кара крикнула, щоб до нього не торкались і не підходили, бо він отруйний, але двоє бійців неухильно наближались до гробу, не звертаючи увагу на її попередження. Поки нічого не відбувалось і Кара не розуміла чому. Ізраїльські військові вже на всю пакували бійців. А Кара тільки зараз глянула, що в оперативному районі немає жодного супутника «меч Арея» з потрібним зарядом, та і з непотрібним жоден з них не виходив на удар. Її на секунду накрив розпач, що все даремно. Але легкі хмаринки в небі в якийсь момент розступилися, утворюючи коридор і платформа з гробом опинилась в колі світла.
Коло було досить велике і достатньо тепле, щоб змусити задимітись і швидко втекти отих двох бійців, що йшли до труни. Після того як вони відбігли, коло стало ще світлішим з усього всередині нього повалив дим. Всі українські бійці були в шоломах і костюмах, що забезпечували не тільки терморегуляцію, але і корекцією зображення відповідно до освітлення. Простіше кажучи, Кара з Назаром могли дивитись на пляму світла всередині якої за кілька секунд вже на всю кипіла лава, а от бійці Цахал закривали очі і тікали якомога далі.
Кара все ж зрозуміла, що треба таки відійти, коли побачила, що костюм Назара вже теж починає димітись спереду. Всім знову, вже скопом і без зброї довелось ховатись за стіни мечетей. Але Кара ще покрутилась перед цим світлом кілька секунд. Термообробка була хорошим методом знищення органічного токсину на ній, бо ж все одно не послухають пояснення, що чіпати її не треба і чіпатимуть. Назар її рухи явно не зрозумів, бо повернувся і безцеремонно за руку потягнув до мечеті, але Кара не пручалась, бо наче встигла. Її костюм димівся дуже відчутно і від спеки вже не рятувала навіть система охолодження.
А потім було затримання і повне роззброєння. Звісно, їх миттєво розділили і почались перші хаотичні допити, коли всі підряд питають одне і теж по сто разів. В решті цей марафон завершився, Кару завели в одиночну камеру і дали спокій. От тільки зараз вона нарешті розслабилась і як підкошена впала на кушетку. Вона так втомилась, що навіть думати вже не могла і, якийсь час тупо продивившись у стелю, заснула, хоча скоріше знепритомніла.
Вранці все, що відбулось, здавалось просто сном. Кара якось з натяжкою вірила, що всі ці події справді стались вчора. Але був серйозний аргумент на користь того, що все це – таки не сон. Вона була зачинена в одиночній камері без вікон. І насправді навіть не могла бути впевненою, ранок зараз, день чи вечір. Коли вона встала і, розім’явшись трохи, зробила пару кроків туди і назад по камері, бо більше кроків там не виходило, їй просунули в щілину в дверях їжу на таці. Горохова каша з яловичою котлетою, якийсь суп і кілька хлібців.
«Ну хоч голодом не морять» - подумала Кара. Їсти таки хотілось і якихось причин чекати отруєння теж не було. Але в цілому таку дієту Кара для себе прирівняла до катування. Яке ще цілком могло їй світити і не в алегоричному значенні. «Ізраїль, звісно, цивілізована, розвинена країна і він за діалог але іноді, коли ніхто не бачить, а дуже треба, то всяке може бути. Тож розслаблятись точно не варто», - думала Кара. Але вже десь години за три вона по іншому оцінила своє становище. Їй ще ніколи не доводилось бути в такій ізоляції.
Теоретична психологічна підготовка до неї в академії була зовсім іншим досвідом. Там вона знала, що просто здає екзамен і треба трошки потерпіти, а тут «трошки потерпіти» може зайняти цілу вічність. І Кара зрозуміла, що вона не готова до вічності. Але ще за якийсь час за нею таки прийшли і, одягнувши наручники, відвели на допит. В коридорах тюрми теж не було вікон, звісно ні в кого з її охорони не було мобілок, через які вона могла б достукатись до мережі. Тут взагалі все було тепле і лампове.
Стрьомні сірі стіни і світильники за решітками, що ніби підкреслювали ще це тюрма а не хостел. Її завели в кімнату для допитів, приєднали до столу наручники і прикували до ніжок ноги. Охоронці вийшли і в кімнату зайшла жінка. На вигляд їй було років тридцять п’ять, її не дуже довге русе волосся було педантично зализане і зібране ззаду в хвіст. На ній був дорогий діловий костюм зі спідницею кольору кави з молоком. Вона сіла навпроти і розкрила паперову папку, щоб наче як освіжити данні про Кару. Папку вона тримала так, щоб Кара не могла туди заглянути. Трохи пробігшись по ній очима, вона підняла їх на Кару і заговорила російською:
-Кара Небесная…
- Пані Кара Небесна! – одразу з посмішкою виправила її Кара. І англійською додала. – Не мучте себе, я чудово знаю англійську, можете вести допит нею.
Це був теж свого роду випад в сторону агентки Моссаду. Їх спілкування – було свого роду дуельлю. І Кара вирішила починати напад першою. Отак сходу змінити розрахункову мову допиту – це було досить неприємним ударом, адже підшукували спеціалістку, що знає російську, а тут – таке. Жінка ніяк не відреагувала на зауваження. Її обличчя було абсолютно незворушеним. Кара дуже уважно за ним слідкувала, адже міміка погляд, жести рук і те як людина сидить – це все могло розкрити навіть не думки, а цілі, те що ховається за питаннями і що саме вона хоче почути у відповідь. Тому Кара для себе вибрала тактику перевантаження рухами і мімікою, раз допитувачка грає в мумію. А жінка так само безбарвно заговорила вже англійською:
- У вас дуже цікава кар’єра, пані Каро. Так стрімко від московської проститутки до заступника десятого відділу Києва – це треба уміти. Але мабуть ви там навчились.
Кара не те, що здивувалась, вона просто охрініла. Причому не з наведеного факту, а з того, що його вирішили використати і саме в такій формі. Хоча отак одразу припускати, що її взагалі не сприймають серйозно не можна було, але якщо все ж вона не помилилась, то це була справжня удача, яка отак одразу розкрила Карі про агентку дуже багато інформації.
А історія і справді була смішна і мабуть потрапила до рук Мосаду з базами російської міліції, яка як і українська, залюбки торгувала ними наче гарячими пиріжками. Буквально за кілька днів до того, як почався Майдан Кара була на змаганнях в Москві. І от після всіх виступів вона ще з двома старшими дівчатами з федерації вирішила прогулятись містом. Ніхто з них не був їй ні коханкою, ні подругою просто якось до слова прийшлась ідея прогулятись, без жодних планів. Тому її, чотирнадцятирічну, і взяли з собою, бо шукати якісь пригоди на п’яту точку після виступів у її старших колежанок не було взагалі. Але пригоди знайшли їх самі: до них підкотили три гарячих кавказьських хлопця з пропозицією покататись з вітерцем і по священній борщагівській традиції були миттєво послані на безкрайні простори чоловічого статевого члену найстаршою з їх компанії.
Хлопцям така різкість не сподобалась і вони вирішили вийти і провести виховну роботу з непоштивою дівчиною, якій теж було всього дев’ятнадцять, шляхом ляпасів по обличчю. Коротше, за кілька хвилин дискусії наряд поліції згріб з бруківки криваве місиво, на яке вони один одного перетворили і відвіз в найближчий відділок. Там правда з’ясувалось, що хлопці свої і правильні, і їх одразу відпустили. А от у дівчат були українські паспорти тому їм під шумок впаяли не тільки хуліганку, але і заняття проституцією.
Правда десь за години дві до них таки добрались старші з федерації і почали проводити порішальні роботи. Які, навіть враховуючи їх вплив, затягнулись до ранку. Отак Кара переночувала в московській ментурі, ставши «проституткою», бо зі справи запис так і не видалили і він і перетік аж сюди в спецслужбу такої далекої від Росії країни. Карі ще легко тоді дісталось: розсічена вилиця і брова. А от подругам по нещастю відсипалось більше, ну і справедливості заради, вони і опонентів сильніших отримали. В одної була зламана рука, ніс і ребро, а в старшої-вибите коліно і серйозно пошкоджені внутрішні органи. Вона довго лікувалась, але спорт для неї завершився назавжди, хоч наче життя склалось потім непогано.
А для себе Кара з’ясувала багато важливих істин. По перше, що спорт, навіть силовий, не готує до справжніх життєвих боїв на сто відсотків. Калібровка по статі, вазі і віку – це наче справедливо але в житті так не буде. А по друге – що весь отой чос про повагу до жінки гроша ломаного не вартий і частіше всього ті, хто про цю повагу, турботу та захист більше всього патякає нещадніші за всіх і лупитимуть коли буде нагода. А найнеприємніше, що потім майже всі хлопці з федерації стали на захист дагестанських борцух-братух, бо ж не можна дівчатам бути такими різкими.
Їх випустили так, що вони вже не встигли на поїзд, один з тренерів залишився з ними і домовився з російським колегою, що той довезе їх до кордону. З українського боку кордону їх забрав Карин тато і, їдучи з ним до Києва, Кара, щоб чимось себе відволікти від болю і незручності, дивилась на екрані мобільного розгін Майдану. І тоді точно вирішила, що в Україні ніколи не має бути так, як в Росії. Будь що згодиться, але тільки подалі від Москви.
Ну а вже на Майдані вона зіткнулась з багатьма хлопцями, з якими перетиналась в різних федераціях та змаганнях, тільки вони вже отримали своє нове ім’я – тітушки. Вони кидались, в тому числі – в Кару обмотаними шурупами, світлошумовими гранатами з-за спин ментів, яких на словах ненавиділи, а на ділі приносили їм чайок з бутербродами і робили іншу брудну роботу. Кара відловила одного з них тоді і, трохи поговоривши, була шокована.
Багато кому з них навіть не платили, але вони все одно там були, навіть не розуміючи, для чого вони це роблять. Звісно, їм дозволили безкарно грабувати, але ж це доволі примарні прибутки, а з точки зору цінностей так і взагалі срака. З того боку був майже весь силовий спорт Києва та області, а зі сторони, на якій була Кара, була майже вся Україна в усьому своєму різноманітті. Кара точно не знала тоді чи отримував хтось з федерацій гроші за агітацію хлопців на антимайдан, але їй просто перехотілось бути причетною до такого спорту.
І тільки ставши заступницею десятого відділу Київського полку вона дізналась з закритих документів про те, що силовий спорт як Союзу, так і пострадянського простору не випадково так ефективно перейшов в кримінал. Тренери в цілому, а силові тренери – особливо були в союзі чимось типу замполітів в армії, тільки таємними, а значить – ще ефективнішими. Їх, перевірених і лояльних, засилали подалі від батьківщини так, щоб вони були чужими на землі де працюватимуть, як от заслужений український тренер осетин Савлохов.
А таких Савлохових по республіках було тисячі, вони у дев’яностих роках швидко змогли організувати таку собі тіньову податкову службу, що звалась тоді рекетом і знімала вершки з ще слабко контрольованого і майже нерегульованого бізнесу на всьому постсовку. Але головне, вони всі так або інакше були зав’язані на Росію як центр і намертво блокували розвиток націоналізму серед криміналу, особливо в Україні. Дехто з них так розрісся, що їм довелось вказувати їх місце і найбільш самостійних посадили або ліквідували. Але і в часи тренувань Кари добрі учні тих добрих радянських тренерів, ностальгуючи за союзом, формували і подавали зацікавленим органам списки та психологічні портрети тих, хто був готовий працювати по їх команді і під їх прикриттям, рейдерами і тітушками.
Кожна секція була під пильним наглядом, ніхто не тренував людей-зброю без контролю, ніколи. І ті, хто про цю зброю знав, брав її і користувався нею на свій розсуд. Як тоді на Майдані хлопцями з її колишніх секцій. Більшість з них потім, коли команда Поборовського почала неофіційно «розформовувти» тітушок та рейдерів як поняття, стали інвалідами або, в кращому випадку, подовгу лікувались і в спорт повернутись вже не змогли, кількох з них Кара навіть провідувала в лікарнях. І от зараз, коли агентка нагадала їй цю історію, Кара відчула, що вона назвала її московською проституткою з насолодою. Насолодою, що аж ніяк не могла бути в нейтральної і далекої від українсько-російського конфлікту єврейки. Тому Кара вирішила перетворити тему в фарс.
- Так, це така загальноукраїнська традиція, не попрацювала якийсь місяць повією на Тверській, то ти і не українка взагалі, а так, щось незрозуміле. Це типу як така ініціація у нас. Ну і кар’єрі такий досвід звісно сприяє, все завдяки сексу.
Кара відчула, що агентка здивувалась, але виду не подала.
- Розкажіть, яка була ціль вашого завдання.
Тут було просто. Легенда Кари була досить логічною і вона не раз вже її озвучила після затримання.
- Нам стало відомо, що під Храмовою горою знаходиться резервуар з біологічною зброєю, яку створила терористична організація Я. Подібна зброя була використана в Києві на станції метро Святошин. Нам вдалось запобігти її використанню в ще двох місцях. Але щоб уникнути її розповсюдження по всьому світу було вирішено проводити термінову операцію по її знищенню.
- Хто дав наказ провести операцію?
А от тут Карі вже краще було морозитись. Вона могла б взагалі мовчати як воїни, яким мовчати або все валити на старшого групи було наполегливо рекомендовано приписами, але Кара була не простою воїном, а співробітницею десятого відділу і вести таку гру – це був її прямий обов’язок.
- Це ви можете з’ясувати, направивши запит в десятий відділ.
- Ми вже направляли і отримали відповідь, що тебе ніхто не посилав, що це – твоя ініціатива і ти підбила на цей злочин свого коханця Назара Вітренка, попередньо змовившись з ним, коли він був в Києві. А він вже використав своїх підлеглих військових без відома його прямого керівництва. Які були твої мотиви?
«Красиво, – подумала Кара, – але грубувато. Та ще і отак одразу, от за кілька тижнів такі аргументи краще зайшли б.»
- У вас непогано виходить брехати, одразу відчувається, що ваші батьки – росіяни, які обманули державу Ізраїль, прикинувшись євреями. Але у мене імунітет від російської брехні, вибачте. Я відповідатиму тільки на серйозні питання і не коментуватиму таку маячню.
Це змусило жінку напружитись і Кара навіть шкодувала, що отак одразу спустила кілька козирів, але її реакція все одно була приємною.
- У вас є інформація, хто з нашого боку працював на так звану організацію Я?
- Я знаю лише про Іцхака Фрідмана, що імовірно брав участь у розробці цієї зброї, але припускаю, що може бути причетним і відповідальний за нагляд за ним агент. Адже він мав помітити, що його стан покращився, що до його будинку під’їжджає якийсь транспорт. Або приходять люди, яких там бути не повинно.
Агентка знову вислухала це все з незворушним обличчям, потім хмикнула і показала Карі фото предмету.
- Це що?
- Це - тактична ложка, - спокійно пояснила Кара.
Ну а як ще пояснити, що це? Вона просто не вийняла її з стегнової портупеї і її конфіскували разом з усією зброєю і езоскелетом. Але отакий різкий виток в допиті теж мав на меті збити лінійність її легенди і продемонструвати, що надана нею інформація нічого не варта.
- Для чого вона?
Тут Кара вже була готова аплодувати стоячи, бо з отаким серйозним обличчям питати таку хрінь – це все ж був рівень. «Хоча Юлій би мабуть справився» - подумала Кара і відповіла теж хрінь, щоб вона не розслаблялась.
- Це талісман, вона приносить мені удачу.
Жінка і зараз незворушно кивнула і сховала фотографію назад в папку та закрила її.
- Щож, на сьогодні досить. Ти не до кінця розумієш своє положення, пані Каро. Тобі світить довічне ув’язнення за тероризм. Подумай сьогодні як слід і завтра, я сподіваюсь почути більш правдоподібну історію.
Вона вийшла, а замість неї зайшли охоронці, частково розкували Кару і повернули її в камеру. Вона розуміла, що на найближчі місяці або і роки це буде її основна розвага. Звісно, спроби отак сходу зламати її агенткою викликали у Кари тільки усмішку, особливо після того, що вона пережила в підземеллі, поки прогризалась до Я. Але у агентки було те, чого не було у Я – час.
Допит наступного дня нічим принципово не відрізнявся, але на третій день агентка, яка все ж назвалась Сарою принесла допотопний, явно військовий планшет і з відчуттям гордості за здійснену роботу ввімкнула на ньому Карі відео, де Леся Гончаренко бадьоро розповідала своїм ангельським голосом на прес конференції приблизно таку саму історію, як і Сара на першому допиті.
Карі реально захотілось ляснути себе по обличчю, але приковані до столу руки не дали і вона просто в розпачі закрила очі, щоб не бачити цей жах. Кара не розуміла одного: Сара справді тупувата, чи робить це спеціально, щоб приспати її увагу. Це ж був загальновідомий український кумедник, який в різних варіантах озвучувався і візуалізувався не один раз. Леся Гончаренко, голова державної інформаційної служби, по суті прес-секретар держави, одна з жінок Гетьмана, ніколи особисто не озвучувала неправди. Тому це вже був своєрідний показник: де держава прибріхує, або аж занадто прикрашає - там озвучує хтось інший, як от висвітлення останніх подій в Угорщині. Але Сара мабуть сприйняла Карині страждання як момент злому і запропонувала.
- Україна відмовилась від тебе, прикрилась тобою і викинула як презерватив. Тепер від тебе залежить не тільки твоя подальша доля, але і доля солдатів, що були під твоїм командуванням. Якщо ти підеш на співпрацю, то вони отримають шанс повернутись додому, а ти отримати максимально м’яке покарання.
Кара розплющила очі і з посмішкою заявила.
- Те, що Україна відмовилась від мене, ще не значить, що я відмовлюсь від України.
Агентка відчутно обламалась і відправила її назад до камери. Сара чи хтось старший вирішили змінити тактику і Кару не водили на допити три дні. Три дні вона була абсолютно одна. Але здається, Кара знайшла собі розвагу. Одного разу вона просто так зайшла в свій вишневий садок і вирішила залишитись там подовше, але не розслабляючись аж занадто, а щось роблячи. Вона спробувала взаємодіяти з ним, торкатись опалих пелюсток і дерев гуляти його, як виявилось, безмежним простором. Коли вона повернулась звідти в камеру, то відчуття тіла підказували їй, що вона там пробула значно довше, ніж їй здалось.
«Це вихід», - подумала Кара, і по її спині пробігся морозець. Це і справді був вихід, назавжди. Коли вона летіла на завдання, їй не вистачило сміливості запитати Ольгу за отруту чи ще щось, що б дало їй змогу вбити себе за потреби. А виходить, такий спосіб їй уже давно дала Оля. Нюанс був в тому, що працівники спецслужб такого рівня як вона просто ніколи не повинні потрапляти в полон. Вона володіла колосальним запасом знань в самих різних аспектах роботи СБУ на всіх рівнях. Таких спеціалістів ніколи не посилають на такі завдання.
Просто для виключення були серйозні причини. І своїм полоном вона завдала державі фантастичних збитків хочаб тим, що весь комплекс десятого відділу СБУ міста Києва, яким вона керувала, мав автоматично з її полоном вважатись повністю розкритим спецслужбі, яка нею заволоділа і її союзникам. А це переїзд, зміна структури і складу що тягне за собою шалені витрати. Але в разі прориву було б ще гірше, чи ні? Найбільше зараз Кару мучило, що вона не знала, що взагалі відбувається в світі. І як решта воїнів? Але на четвертий день від початку перерви її таки знову повели на допит.
- Арабська коаліція оголосила війну Ізраїлю за те, що ви осквернили їх святині, – сходу заявила Сара. – Одною з вимог по деескалації цього конфлікту є видача вас Йорданії як найближчій офіційній представниці арабської коаліції.
«Ага, - подумала Кара, - пішли погрози фізичною розправою, краще пізно ніж ніколи.»
А Сара бадьоро продовжувала.
– Ти ніяк не йдеш на співпрацю, тому нашій державі не вигідно прикривати вас ставлячи під загрозу наших солдат та цивільних.
- Я думаю, що якби війна почалась насправді, ви б отримали допомогу України, бо ми своїх партнерів не покидаємо в біді. А помилки свої виправляємо і залагоджуємо. Ви мали б розуміти, що наша передача будь-якій арабській країні означає наше звільнення, бо з арабами Україна церемонитись не буде, бо вони, на відміну від вас, не є нашими партнерами по Міжмор’ю.
- Не будь наївною, від тебе давно відмовились і ти нікому не потрібна.
- Ну чому ж нікому, араби мене хочуть, – тупо хихикнула Кара.
- Хіба що так, Україні ти не потрібна. Твоя кар’єра та успіхи перетворились на лайно. Ти могла стільки всього досягти, народись ти в нормальній країні. Але все, до чого твоя Україна торкається, перетворюється на лайно, як ви перетворили на лайно Росію.
- Еее! Попрошу! – вдавано обурилась Кара. – Ми не перетворювали на лайно Росію, вона такою і була, ми просто потикали її паличкою і вона стала краще пахнути. А от за росіян, що різко стали євреями, перебрались в Ізраїль і перетворили його на найбільш проросійську державу у світі, що в любові до Росії обійшла її саму тут вибачте, наш косяк, але якщо ви візьмете нашу модель з громадянами і підданими - це вас врятує.
«Можна вивезти єврейку з Росії, але не Росію з єврейки», - сумно подумала Кара. – «Важко ж їй отак розриватись між двома національностями. А ще важче самому Ізраїлю, якщо отаке безрідне тіло таки потрапило в спецслужбу і досягло в ній певних успіхів. Надто багато вони впустили в себе росіян і те, що колись здавалось корисним, перетворилось на отруту, що вже ослаблює країну, а за якийсь час може її знищити.»
Але з глибокої туги за долю Ізраїлю Кару вивели охоронці, які вивели її з кімнати допиту назад в камеру. З чого Кара припустила, що Сара образилась. Ще день її ніхто не допитував і Кара навіть почала подумувати, що може їй поміняють відповідального агента на когось розумнішого, бо чим далі, тим більше Карі здавалось, що отак прикидатися тупою просто нереально хоч вона собі і нагадувала, що розслаблятись не можна.
Ще кілька днів її протримали в камері без жодних маніпуляцій. Про себе Кара вирішила, що ненавидітиме єврейську кухню до кінця своїх днів. Сару так і не замінили на когось іншого. Цього разу вона показала на допотопному планшеті відео, як Назар та його бійці зізнаються в своїх злочинах в Африці, в тому, що це Кара їх використала і просять політичного притулку. Кара уважно дивилась на відео, де Назар російською зливає її та і себе і думала, як же все таки складно зробити якісну брехню, до якої ні з якого боку не прикопаєшся.
Припустимо, роздобути інформацію про його африканські операції було все ж нескладно за стільки-то днів. А от мова, з мовою вони знову лоханулись. Ну не було жодного відео в публічному просторі, де Назар міг говорити як українською, так і російською і вони навіть знайшли в себе спеціаліста по Київській російській. Але не знаючи жодного його сленгового чи паразитичного слова вони озвучили його (наче зізнання) взагалі без них.
А так не буває. Не те, щоб Кара пам’ятала його російську з часів дитинства, коли нею було прийнято говорити на вулиці, бо це круто, в той час як дома з батьками майже всі говорили українською, але не буває мови без сленгу і паразитів. А от його англійська була точно непідйомною для лінгвістів Мосаду, в нього була така люта суміш африкансько-українського акценту, що скопіювати його було майже неможливо, тому і вибрали російську для озвучки. Кара теж вибрала для допиту англійську, щоб такі відео з нею було складніше скомпонувати для бійців.
Зробити такі мультики вже давно не проблема. ІО ще до перевороту мало технологію підгонки міміки своїх віртуальних персонажів до мови, якою їх озвучують. Кара якось бачила одну і туж серію «Хронік Єхо» трьома мовами, але зламалась на французькій, бо в персонажів від їх вимови були такі дурнуваті вирази облич але з відгуків у Франції та франкомовній Канаді озвучка зайшла. В цьому серіалі Меламорі грав цифровий образ Насті Марченко, в купі з образами Рудгера Хауера і Чарлі Уотса, з якими домовились про їх використання. З Хауром вийшло дивно, новий виток світової популярності через цей серіал до нього прийшов вже після його смерті. Кара згадала Настю Марченко не просто так. Вона була у полоні під наркотою кілька місяців і витримала.
«І я витримаю, - думала Кара, - навіть якщо доведеться терпіти значно гірші речі за тупі відосики, які мали б зламати волю і вселити безнадію.» Бо спочатку треба зламати, а потім вже питати те, що хочеться дізнатись. Сьогодні Сара знову залишилась ні з чим. Але на наступний день Кару не повели в звичну кімнату для допитів, а примотали до пересувного столу і повезли в іншому напрямку. Нічого хорошого це не означало. Її завезли в більшу кімнату, де було вже кілька людей в білих халатах і якесь медичне обладнання. Стіл з нею поставили майже вертикально і до неї почали підключати якісь датчики. В кімнату зайшла самовдоволено усміхнена Сара і знайомий їй агент ЦРУ Фергюсон. Кара вже приблизно знала, що зараз буде і була до цього готова. Сара підійшла до неї майже впритул і злорадно заявила.
- Наші американські колеги дуже зацікавились тобою і запропонували свою допомогу у допиті. Ти ж не будеш проти використання сироватки правди, адже у вашій країні вона є абсолютно законним способом допиту.
- Наш засіб, звісно, не такий ефективний, як ваш і має трохи неприємних побічних ефектів, але я думаю, ви впораєтеся і нам буде, про що поговорити, – ще більш паскудним тоном сказав Фергюсон.
А Сара поплескала її по щоці, щоб ще більше принизити. Кара посміхнулась, вона не чекала такого подарунку в кінці і з вдячністю відповіла Сарі.
- Дякую Саро! Ти зробила все, що могла.
Вона відійшла так здається і не зрозумівши, який щойно удар отримала. А до Кари підійшов медик і поставив крапельницю, але вона вже не відчула уколу. Бути воїном України – це не тільки почесті і відзнаки, це – іноді десь безславно померти, прикривши собою не завжди світлі дії держави. Кара звісно хотіла тикнути цим невдахам на останок дулю, але спокій що несли їй пелюстки її вишневого саду, що накривали її все більше і більше не давав це зробити. І от останній подих вітру здув їх з дерев, крутанув над нею і вкрив непроникним теплим шаром, під яким вже не було ніяких думок, почуттів чи відчуттів.
Але якийсь зовсім інший порив вітру здув все з неї, обпікши одночасно холодом і спекою. Кара сіла і побачила, що досі знаходиться в саду але перед нею тепер сидить жінка, схожа на Олю. От тільки це була не зовсім Оля. На ній була суцільна чорна сукня аж до підборіддя, що розтікалась навколо неї по землі наче чорна вода, а по цій сукні струменями розлились її білі коси. Але найдивніше було з очима, вони тепер були не такі як в Олі, яку знала Кара. Одне було блакитним але якось неприродно, наче мало своє внутрішнє світло, а – інше бурштиново-жовтим з таким самим дивним вогнем. Кара вмостилась по турецькі там само, де і лежала і жінка заговорила до неї.
- Ти ж не думала, що я тебе відпущу?
- В мене була надія але дуже слабка. Я більше сподівалась тебе тут зустріти, коли сиділа в камері і дізнатись від тебе, що мене чекає, що мені робити і чим взагалі все це закінчилось?
- Так, це було досить жорстоко з мого боку залишити тебе одну, але людство в цілому досить жорстоке і ти сама знаєш, що до цього треба бути готовою не теоретично.
- Час в цьому місці йде по іншому?
- Ні, це ти тут ідеш по іншому, швидше чи повільніше а час… Час - це те, над чим я так і не отримала владу, інший рівень, до якого я хочу дорости.
- Ти - не Оля?
- Ну чому ж не Оля? Я і є справжня Оля. Чи точніше я та, якою вона стала не зовсім по своїй волі. Тут я можу відпочивати чи працювати будучи собою повністю. Правда для людей, що поряд з моїм тілом в цей момент, приємний відпочинок завершується. Ну ти сама знаєш, як це буває. Тут я можу поговорити з людьми, що сплять так, що вони і не знатимуть про нашу розмову. Тут я можу згадати і взаємодіяти навіть з тими чиє тіло вже загинуло, - вона крутанула рукою повітря, що закрутило її волосся і складки сукні в вихор і він перетворився на великого чорно-білого кролика, а з іншої руки струсила чорний браслет-пір’їну, яку Кара не помітила одразу і в падінні вона розгорнулась, перетворившись на абсолютно чорного півня з зеленуватим відливом пір’я. Жінка у чорній сукні погладила обох тварин, але потім наче стріпнула їх з свого одягу і вони знову стали тим чим були.
– Але не все вдається забрати звідси з собою.
- То ти і мене тут так згадала?
- Так. І себе. Точніше ту Олю, яку всі знали і любили. Вона була потрібна, і я ношу її у світі людей, щоб бути людиною. Ти сама знаєш, що нема сенсу робити трагедію там де її немає. Тому ти і можеш взаємодіяти з цим простором і це ти вирішуєш, як він для тебе виглядає. Але я тут з тобою зустрілась не для філософських просторікань. Підказок, що тебе чекає і що тобі робити ти теж не отримаєш. Це - твоє випробування і пройти його ти маєш своїм розумом та тілом. Але якщо ми вже зустрілись тут на такому глибокому рівні, я хочу тобі дещо передати. Колись Я добули це з людства, вбивши сотні тисяч людей, а мені не вигідно щоб цей засіб був доступний якійсь одній людині в такій концентрації як зараз.
Істота, що виглядала як Оля дістала зі складок сукні таку само чорну тоненьку книгу і розкрила її. Розкрита книга вже не здавалась Карі тоненькою, більше того, їй здавалось що вона товстішає з кожною секундою. Оля граційно підняла над нею руку і, взявшись за сторінку, видерла її. Звук відривання був жахливий, від нього весь простір і все в середині Кари завібрувало і приємним цю вібрацію точно не можна було назвати.
– Кожна людина і так є носієм цієї субстанції, але розподілена вона нерівномірно. В цілому твій рід носить в собі відчутний його шматок, це і дає всім вам певні переваги над іншими. Тому якихось проблем від зберігання більшої кількості в тебе не буде, одні плюси. – Жінка зім’яла листок в руці, він спочатку скомкався, а потім ущільнився і витягнувся в спис і Оля без жодних церемоній метнула його в Кару.
Про відсутність проблем при зберіганні подарунку Кара не думала, бо проблеми під час отримання на зберігання все затьмарили. Ця хрінь пробила їй груди і Кара відчула, як спис розтікається всередині по ній, сказати що це було боляче – це нічого не сказати. Вона спробувала схопитись за ту частину що ще стирчала з грудей, але він обпік руки і почав просочуватись і в них. Але за якусь хвилину, що здалась Карі вічністю, він повністю розчинився в ній. І біль минув, наче його і не було.
- І що мені з цим робити? – глухо запитала Кара.
- Нічого. Або - що захочеш. А якщо точніше, що зумієш. Все залежить від тебе і твоїх нащадків.
- Ну я взагалі не планувала нащадків, – заперечила Кара, але зрозуміла, що вона багато чого в своєму житті не планувала і більшість з того, що саме звалилось їй на голову їй сподобалось. А Оля тим часом закрила книгу і вона знову стала тонкою і невагомою і якимсь невловимим рухом загубилась в складках її плаття. Кара глянула на свої руки, долоні були сипані вже знайомими їй знаками.
– То це - твоя мова?
- Так. Її знаки ніколи надовго не залишались на камені, дереві чи глині. Вона лиш для тіл людських і тільки з ними взаємодіють. Ну а тобі - пора!
Оля піднялась і це було неймовірно гарно. Кара теж встала на ноги. Оля і так була вища за неї, але зараз ця вищість відчувалась якось зовсім по іншому. Вона наблизилась до Кари і різко штовхнула її обома руками в руди. Тіло скрутив різкий спазм, що змусив зробити вдих. Все тіло Кари боліло голова розколювалась, а навкруги кричали і метушились люди. Кара блаженно посміхнулась і знепритомніла.
Прокинулась вона в медичній палаті. Швидкий її огляд показав, що вона одна. Вікон тут, як і в усій в’язниці не було. Поряд пікало щось, що зчитувало серцевий ритм в руці була крапельниця і на тому все.
«Значить стан мій в цілому нічого», - подумала Кара. Та і відчуття їй підказували те саме. Їй хотілось рухатись і стрибати, кричати і кохатись, при чому кохатись особливо гостро. Кару звісно зацікавила причина такого дивного ефекту чи то воскресіння таку побічку дало, чи то американська сироватка правди але яка уже різниця, головне що результат є. Дівчина зараз думала про охоронців на вході в палату, прикидуючи свої шанси домовитись з ними про перепих, уявляючи можливі варіанти і констатуючи, що це буде як мінімум цікавий досвід, бо з двома чоловіками в неї ще ніколи не було.
А з іншого боку, там може бути хлопець з дівчиною і Кара почала моделювати варіанти, які можна було витиснути з такої комбінації учасників моделювання, їй так сподобалось, що пульсометр почав відчутно частіше пікати, а це було зайвим. Все можна було швидко вирішити рукоприкладством, але як на зло руки були стягнуті шкіряними ременями і ними ж примотані до билець ліжка і ними ніяк не можна було дістати туди, куди треба, бо тіло теж було зафіксоване.
Кара заспокоїла своє тіло майже миттєво, це тепер було так само легко, як дихати. Але мозок її пульсував ідеями як навіжений та і його вдалося вгамувати. Повністю розслабившись Кара дуже швидко впорядкувала все, що сталось в цілісну картину. Оля звісно як завжди злукавила, що не залишила підказок. Підказок вона дала цілу купу. По перше, що це її випробування по суті і є ще одним екзаменом, а по друге, що зі зброї в неї є тільки вона сама, а точніше її тіло і її мозок.
«І моя пам'ять тіла», - мало не заржала про себе Кара. Вона до дрібниць згадала те відчуття, коли в її долоні був джед. І стиснувши пальці відчула в них його рукоятку. Він не був зараз надто важким, бо не затягнув в себе всю енергію, що текла по дротах і повітрю навколо. Але Кара таку ціль і не ставила. Вона наче відчувала ним всі потоки енергії, що пульсували навколо. І наче як сама стала енергією, пройшлась по дротах і знайшла потрібний розподільчий щиток.
Кара уявила, як відбирає трошечки з усього, що протікає через нього і відчула, як важчає предмет в її руці. Ну і звісно, вона відчула, коли досить і наче як ударила цією вагою в розподільчу систему. Світло вимкнулось. А Кара, розтиснувши пальці задоволено посміхнулась. Ще за якусь секунду в кімнату хтось зайшов світячи ліхтариком. Вона спокійно лежала і сопіла, а система відпікувала її розмірений серцевий ритм на запасному живленні, при цьому тьмяно освітлюючи палату.
Перевірка швидко закінчилась, все було спокійно і двері знову зачинились. Кара розплющила очі і почала методично розхитувати ліжко. Крапельниця висіла на приєднаному до нього штативі, достатньо розхитавши її Карі вдалось вхопити її трубку зубами і висмикнути голку з крапельниці. Після цього губами і язиком вона почала переміщувати шлангочку, підтягуючи таким чином голку ближче до рота. Ледве стримуючись, щоб не заржати від тупих жартів, що крутились в голові типу «як іноді цікаво може згодитись мистецтво кунілінгусу» або «на цьому моменті мої подружки зазвичай вже кінчали».
Коли голка опинилась в зубах, Кара з силою виплюнула її в бік долоні. І підібрала її на ліжку. Далі треба був лиш час та натхнення, а і того і іншого було просто неміряно. Кара методично сікла кінчиком товстої голки шлейку, що стягувала її зап’ястя не звертаючи уваги на те, що з неї вже почала текти її кров бо інший край системи був досі в її вені. І за якийсь час її рука була вільна. Кара відстібнула другу руку і, вийнявши голку, від’єднавши датчики та відстебнувши решту шлейок, нарешті дала руці волю ще й в переносному значенні.
Після цього їй захотілось покурити і Кара не бачила жодних причин, щоб собі в цьому задоволенні відмовити. Вона сиділа в позі козака Мамая на ліжку і в її руці була її електро-люлька, Кара розкрила її звичним рухом, вставила туди таблетку ароматного тютюну, закрила, зробила затяжку і випустила блакитнуватий дим. Їй нікуди не потрібно було тікати, вона була вільна. Не психологічно, а по справжньому. Весь цей час Україна вела переговори про їх передачу, так вони були не легкими, але у держави було, що запропонувати.
І весь цей час Сара намагалась просто розкрутити її на інформацію. Звісно, були вимоги і від арабів, і від Американців але Ізраїль на них не повівся. Але таки пристав на пропозицію американців разом поколупатись в її голові. От тільки що вона зможе так технічно уникнути зламу, ніхто не чекав. Останні її слова Сарі – це була чорна мітка: вона торкнулась Кару і отримала подяку. Це виглядало як передача отрути, а її неуспіх в допитах тепер розглядався як цілеспрямований саботаж. Та і останній допит означав, що домовленість уже в кишені і обмін от-от має пройти, бо якби час був на їх боці ламати її можна було ще довго.
Тому коли ввімкнулось світло, Кара лише зробила чергову затяжку з неіснуючої люльки і залишилась спокійно сидіти на ліжку. За кілька секунд в кімнату і справді вбігли двоє охоронців, хлопчик і дівчинка. Кара аж губу закусила, уявляючи як можна було б зараз з ними розважитись, але стримала свої пориви. Вони цілились в неї і боялись. Це теж було приємним солодким відчуттям. Вона для них відморожена спецслужбістка, що провела просто божевільну операцію. А вони для неї - маленькі перелякані діти. Кара зробила характерний жест рукою, в якій тримала віртуальну люльку не дивлячись на його ризикованість і сказала:
- Не треба боятись панну Небесну. – сама поржала з зрозумілого тільки в постсовку жарту і продовжила. – Я не тікаю, мені просто нудно. Хочете я сама одягну на себе наручники?
І Кара простягнула до них руки з розкритими долонями. Надягати на себе наручники їй не довірили, але дівчина з хлопцем переглянулись і він підійшов до неї та одяг їх сам. Кара зробила над собою титанічне зусилля, бо всього трішечки змістившись можна було закритись ним від її вогню, заволодіти його пістолетом і застрелити спочатку її, а потім і його, але Карі це не було потрібно. Одягнувши наручники, вони трохи заспокоїлись і, доповівши про обстановку по рації, вийшли.
Кара аж очі закотила. Ну серйозно? Та вони просто знущаються. Вона розвернулась на ліжку підібрала голку, яка вже раз її визволила і, зігнувши її в самих наручниках, відчинила їх нею. За якусь годину вона знову сиділа в кімнаті для допитів, але вже зовсім без наручників. Її м’яко обробляв незнайомий поки чоловік. Звісно, Кара повторила йому офіційну історію, але його цікавила не тільки вона, а й нюанси її попередніх допитів. Він, максимально не палячись, намагався підкопатись під Сару, а Кара, так само максимально не палячись, намагалась закопати її поглибше. Це було миле і приємне спілкування, бо Карі здалось, що в неї і агента однакова ціль щодо Сари. Ну а що робити, треба допомагати посильно колегам з зарубіжних спецслужб.
А наступного дня їй закували в наручники, заклеїли рота, одягнули на голову мішок, запакували в транспорт і кудись повезли. Потім відбулось перепакування в інший транспорт, Кара відчула, що тепер поряд з неї їдуть чоловіки. Вони теж мовчали, бо були упапаковані так само, як і вона. Їхати довелось на диво довго, хоч наче Ізраїль і маленька країна. Кара суто інтуїтивно розуміла, що зараз ніч. Але що вже гадати, по приїзду все стане зрозуміло. Нарешті машина зупинилась і їх вивантажили.
З Кари зняли мішок і першою, кого вона побачила, була Оля. Вона зняла з шиї свій дорогоцінний ключик від наручників і зняла їх з Кариних рук. Карі дуже хотілось її обняти, але обставини і те, що відбувалось навколо, якось не давали розслабитись. Вони були в порту, на якомусь забитому контейнерами та бочками причалі. Навколо було дев’ятнадцять упакованих в мішки бійців яких привезли на двох військових вантажівках, що вже встигли розвернутись і вирулювали з причалу. Ще тут стояв «жеребець» з українськими прапорцями, мабуть з посольства на якому і приїхала Оля. Більше на причалі нікого не було і це Карі чогось дуже не подобалось.
- Так, нас підставили, буває. Спробуй звільнити когось з бійців, – тихо констатувала Оля і Кара мовчки кинулась до Назара, якого вона і в мішку впізнала. Але вона встигнула скинути тільки мішок і передати йому Олин ключ. На світло з-за одного з контейнерів вийшла Сара з пістолетом і без жодних розмов сходу вистрелила Карі в коліно. Кара впала на землю і від болю навіть забула як дихати, не те, що кричати. До цього моменту вона думала, що найболючіше, що вона пережила - це отой Олин спис, але прострілене коліно було серйозною заявкою на першість. Біль заважав думати, не те що діяти. Сара, підійшовши ще ближче, заговорила до неї, але її слова були як в тумані.
- Ну що сука, вже не така весела. Я казала, що ти нікуди від мене не дінешся. Ти знищила мою кар’єру, а я знищу тебе.
Але її іронічно поправила Оля.
- Ти зробиш те, що скаже тобі твій господар. Не чіпай Кару, вона знає багато всякої шпигуньсько-тактичної фігні, якої не знаю я, а значить – потрібна. А от і сам господар, - на цих словах з-за усіх контейнерів висипали люди в чорних гідрокостюмах з автоматами. Один з них наблизився до Олі і вона спокійно привіталась, – доброго вечора, пане Фергюсон. Чого ви так погано дресируєте свою сучку? Бачите, що вона зробила з моєю дівчинкою? – І Оля не обертаючись показала на Кару. – Дайте їй команду, а то вона ненароком може нашкодити Карі.
Кара оцінила вбивчу іронію Олі і як це ображає Сару. До неї поступово почала повертатись здатність думати. А з нею і діяти. Кара дистанціювалась від болю фізичного так само, як і від невигідних емоцій. Сказати, що зовсім допомогло так ні, але те що залишилось цілком можна було терпіти. Сара досі цілилась в неї.
- Міс Мендель, опустіть пістолет, вона потрібна живою,– сухо звернувся до неї Фергюсон. Сара з ненавистю глянула на Кару і, хижо посміхнувшись, перевела пістолет на Назара.
– Він теж, - як неслухняній дитині пояснив їй агент.
- Вона знищила мою кар’єру і життя, – з ненавистю виплюнула Сара. – Ти казав, що я зможу зробити з нею все, що захочу. А він тобі нащо?
- Ти і так вже багато зробила. Тебе чекає нова кар’єра і життя. Сховай пістолет. Він - ключовий свідок по багатьох цікавих епізодах в Африці, – продовжив заспокоювати її Фергюсон. Сара все ж його послухала і таки сховала пістолет.
- Хороша дівчинка! – в’їдливо прокоментувала її дії Оля. – Про кар’єру, звісно, пан Майкл пожартував. Бо ніхто ніколи нічого серйозного зрадниці не довірить, але вибору в тебе все одно було небагато.
Кара відчула, що от зараз Сара захотіла застрелити вже Олю. Один з бійців Фергюсона теж це відчув пернаправив свій автомат в її бік. Кару, звісно, трохи заспокоювало, що життя Олі важливе і його берегтимуть навіть таким способом, але в цілому ситуація була лайно. Воїнів зі сторони Фергюсона було чоловік сорок і можливо ще снайпери на ключових висотах і це - проти Олі, неї з простріленим коліном і дев’ятнадцяти бійців без зброї і захисту, вісімнадцять з яких досі в мішках і наручниках. Врятувати їх зараз могло тільки чудо. І чудо трималось дуже спокійно і впевнено, що всиляло в Кару надію.
- Ну, з Сарою зрозуміло, вона образилась бо тупенька. А ви, як ви додумались вляпатись в таку грандіозну авантюру? – спокійно продовжувала шпетити його Оля. – Я одна з найвищих державних службовців України. І я захищена міжнародними дипломатичними традиціями. Мій полон, а це саме полон, це - казус бля.
- Казус Беллі, – машинально поправив її Фергюсон.
- Ну я так і сказала. Воно вам зараз треба? Ви ж не розгребете наслідків. Випустіть нас і я зроблю вигляд, що цього інциденту не було.
Але на обличчі Фергюсона з’явився новий вираз, який Карі дуже не сподобався.
- Мою дружину з донькою вбили латиноси, розстріляли прямо перед домом. Це Настя Марченко їх замовила.
-Я дуже співчуваю вашому горю, але яке відношення до загибелі ваших рідних має всесвітньо відома українська акторка?
Фергюсон вліпив Олі відчутний ляпас, але їй вдалось встояти на ногах. Він закричав.
- Сука, ти чудово знаєш яке! Ти відповіси за все. І вони всі, – і він обвів пальцем Кару і бійців. – Ви всі постанете перед американським судом і весь світ з перших уст дізнається про всі ваші злочини. І ніхто тебе не захистить і не допоможе. Хтось має зупинити вашу божевільну вседозволеність. Ви створили зброю з безмежним запасом ходу і пострілів і довірили її керування штучному інтелекту. Хтось має вас зупинити.
- Ой Фергюсон, що ти такий смиканий? – явно знущаючись відповіла Оля, стерши з розбитої губи кров. – Я не розумію, чого ви ото присікались до штучного інтелекту, дивіться менше термінатора і матриці. Всі проблеми завжди від людей, завжди так було, в усіх світах. А що до надпотужного орбітального лазера «Ісус» який ми непомітно для вас зробили на Місяці і вивели на земну орбіту, то до нього ще, по плану, приєднаються «Будда», «Аллах» і «Калі», щоб хлопцям не було одиноко, і тоді вони зможуть вражати будь яку ціль на Землі в будь яку секунду часу навіть не міняючи орбіту. Але це секрет, нікому не розказуй.
- Ви божевільні! Хтось має зупинити вас поки не пізно. Так, вам вдалось схилити на свою сторону минулого президента і ми всі терпіли цю жахливу ганьбу з романом його доньки і Поборовського, але зараз у нас новий президент…
- І в його сина роман зі мною, – мило посміхнувшись, перебила його Оля і заспокійливо продовжила. – Та заспокойся вже! Ви програли битву за світову першість тоді, коли Україна змогла створити і нав’язати людству образ колиски свободи, справедливості та можливостей реалізації будь яких талантів і зараз щоб ви не робили, ви будете виглядати як невдахи-заздрісники, що нічого хорошого людству запропонувати вже не можете.
Сказати, що Фергюсон почервонів – це не сказати нічого, але якось взявши себе в руки, він глянув на годинник і покрутив своїм хлопцям пальцем. А потім знову звернувся до Олі.
- У нас попереду захоплива подорож через океан на атомному підводному човні класу «Вірджинія» у супроводі цілої авіаносної групи, що чекає нас в Середземному морі. І будь яка спроба відбити тебе буде розцінена як напад на Америку. Правда частину ваших доведеться залишити тут.
Його рація зашипіла і він відповів, що вони готові. А Оля стояла задумлива і сумна вона повернулась до Кари і сказала:
- Я не хотіла б, щоб ти це бачила, але виходу немає, – а потім, повернувшись до Фергюсона, вона заговорила зовсім іншим голосом та інтонацією. Вона говорила тихо і ніхто з тих, хто стояв поруч цієї зміни не помітив. – Майкі навіщо це все тобі? Ти завжди був так далеко. Відпусти це. Повертайся до мене і ми знову будемо разом. Нам буде добре як і колись. Ти ж знаєш, як я тебе люблю і чекаю.
У Кари і справді пішов морозець шкірою, вона бачила його обличчя воно стало розгубленим і якимось дитячим. Кара чогось дуже чітко зрозуміла, що відбувається і чим це все закінчиться. Оля підняла руку і погладила його по обличчю. Це викликало тривогу найближчого бійця, але він стояв ззаду і не бачив його вираз обличчя, а то би вже щось зробив, але Фергюсон, не озираючись дав йому знак, що все добре і скинув руку Олі з щоки, а насправді стис її у своїй руці. Він мовчки ридав. А Оля продовжила. – Просто зроби цей крок і ми будемо такими щасливими і близькими, як ще ніколи не були.
Фергюсон кивнув відпустив її руки пару раз потоптався на місці, а потім вихопив пістолет і вистрелив собі в голову. Бійці що були поруч і трохи розслабились кинулись до нього, а решта наїжачилась автоматами. Сара теж дістала пістолет, але явно не розуміла, що відбувається. Боєць, що був до нього найближче, Кара його виділяла як керівника бойової групи, профілактично приклав Олю прикладом по голові і вона впала на землю. Кара хотіла кинутись їй на допомогу, але коліно наполегливо пояснило їй, що це погана ідея. Та і все одно вона б нічого зробити не змогла.
- Що ти з ним зробила? – закричав до Олі боєць у чорному, що щойно перевірив тіло свого керівника і впевнився в тому що він таки труп. Оля стала рачки, а потім – на коліна і, стерши кров з розсіченої брови, ображено відповіла.
- Я зробила? Тобі що повилазило? Та він же псих. Він підбив вас на божевільну, незаконну операцію, що може призвести до катастрофи. Це ще добре, що він себе застрелив, а якби мене, то вже завтра вашу країну перетворили б на Місяць «Сокирами Перуна». Варгасе, це тобі не Бен Ладена, застрелити через сорок хвилин як сімейний лікар констатував його смерть, за мене прилетить так, що мало не здасться. У тебе є чудовий шанс припинити це безумство, беріть перебіжчицю з покійним Фергюсоном, пакуйтесь на свої човники і валіть звідси, а ми вже тут якось в спокійній і невимушеній атмосфері дочекаємось свої «чайки».
Але Кара розуміла, що її більш ніж конструктивна пропозиція не заходить. Очі бійця були сховані за лінзами приладу нічного бачення, але те як він кілька раз підняв голову в сторону запакованих у мішки бійців, могло означати тільки одне. Він зараз скомандує скидати баласт, тобто розстріляти їх і пакувати трійцю, означену Фергюсоном, на човни. Бо ж завдання має бути виконане. Кара відчула біль поразки, який заглушив навіть біль від простреленого коліна. Здається все.
І навіть Оля закрила очі і на її обличчі теж був вираз болю. Але за якусь секунду вона відкрила очі і стала на ноги, а всі інші упали на коліна. От тільки встала вже не Оля. І не та жінка, з якою говорила Кара в своєму сні, це було щось інше. Кара геть забула за поранене коліно і теж стояла на колінах. Це було непереборне внутрішнє бажання. Підкоритись цій істоті, її величі і бездоганності. Нічого більше не мало значення, лиш бачити її, ловити погляд її бурштинових очей чекати від неї милості. Це відчуття було найсолодшим і найінтенсивнішим, що вона будь коли переживала. Жінка посміхнулась і погладила по обличчю бійця, що був поряд з нею. Кару накрило таким інтенсивним відчуттям ревнощів, що вона аж розплакалась. Чому він, а не вона, вона ж краща? Кара заздрила, що жінка вибрала його. І навіть мовила до нього хоч все і так було зрозуміло.
- Домініку Варгас доблесний воїн і нащадок воїнів. Пригадай, як твої предки славили мене. – Вояк скинув маску бронежилет та верхню частину костюму. Його обличчя було щасливе і натхненне. Він вийняв з розгрузки свій ніж і розпоров ним свої груди, потім руками розкрив ребра, вийняв звідти серце досікши вени та артерії ножем і протягнув його Олі. Кара хотіла бути на його місці, зробити це для неї, її душила заздрість, але головне, що вона поруч, може її час ще настане, може ще не все втрачено.
Оля взяла серце з його руки. Її жести були такими прекрасними і витонченими, вона піднесла серце на витягнутій ріці на рівень свого обличчя і серце розсипалось пилом, а боєць впав мертвим до її ніг. Оля нагнулась, підібрала його ніж і простягнула його Сарі. Карі від її вибору захотілось кричати - «чому вона а не я, я краща». Але Оля не звертала на неї увагу і це спричиняло неймовірне, але солодке страждання.
– Бідна дівчинко, ти заплуталась, ти не знаєш чия ти і розриваєшся між культурами та я подарую тобі спокій та очищення у той спосіб, який дарували його твої предки з обох культур. – Сара взяла ніж і відійшовши з ним до бочки, що стояла неподалік зробила ним в ній кілька дірок. З бочки потік мазут яким вона почала обмазуватись в якийсь момент вона зрозуміла, що вже достатньо і підійшла назад до Олі. Вона тримала певну дистанцію і Оля першою протягнула до неї руку. Сара протягнула і свою у відповідь і торкнувшись Олиної руки вона загорілась. Якийсь час вона мовчки горіла стоячи, потім впала на коліна, а потім і зовсім на землю вже лише димлячись. Оля оглянула решті бійців і сказала.
– Дайте мені свою кров та своє життя! - вони просто по черзі почали підходити до неї ріжучи собі горлянки та вени. За хвилину Оля опинилась в колі з тіл, середина якого навколо неї заповнилась їх кров’ю. Кара страждала через те, що вона звала їх, а не її, вона хотіла бути там, на їх місці, але в цілому їй ніколи не було так добре, як зараз, її груди просто розривало від несамовитого щастя і всі інші гострі відчуття були лиш приправою до нього.
Оля досі не звертала на неї увагу, вона розвернулась в бік моря і простягши туди руку, стисла її в кулак. Далеко в морі в воду вдарила блискавка вона била в ту одну точку мабуть кілька секунд. І припинила коли Оля опустила руку і нарешті поглянула на Кару. От зараз Кара відчула, що щастя, яке було до цього моменту, було такою собі незначною меланхолією Оля посміхнулась і простягнула до неї руку. Кара вже була на ногах і йшла до неї, щоб зробити те, заради чого вона і жила, виконати зміст свого буття. Але Оля забрала руку, закрила свої очі руками і як підкошена впала на землю. Все розвіялось як і не було, Кара теж впала від нестерпного болю в коліні, але зараз вона розуміла, що їй таки треба до Олі. Тому почала повзти до стінки з трупів.
- Кара отямся! Тобі не можна туди, отямся все позаду.
Назар перевернув її на спину і почав трусити, він сам зняв собі наручники і зараз був самим спроможним навколо.
- Я в нормі, допоможи їй, вона зараз абсолютно безпорадна і може захлинутись в крові. Ну не тупи, все справді позаду.
Назар зрозумів її. Але йому важко було подолати страх та огиду. Кара чудово його розуміла. Але він був боєць, тому якось перелізши через гору трупів він підійшов до Олі і, взявши її на руки, виніс з кола вже не церемонячись наступаючи на мертві тіла. Назар поклав її поряд з Карою, глянув на неї і зрозумівши з її погляду, що без відповідей йому буде значно спокійніше, пішов розпаковувати бійців, що вже умудрились по черзі зняти один одному мішки і зараз ошаліло дивились на те, що було навколо.
Із зв’язку були зараз доступні антени «Жеребця» та телефону Олі. Кара саме вийшла на зв'язок з військовими. Дві «чайки», що мали їх забрати, йшли на повному ходу і були вже на підході. Капітан одної з них повідомив, що супутники та їх системи пеленгують поряд підводний човен і що ізраїльська сторона вже давала запит чи то не їхнє. Кара сказала відповісти, що не їхнє і що вони не знають, чий він, ну і заспокоїла моряків, що хвилюватись непотрібно, бо човен вже не проблема. А потім просто вирубилась.
Звісно, Кара кілька раз приходила в себе вже в кораблі. Але до в цілому не дуже бадьорого стану додалась ще кінська доза знеболювального і все навколо відбувалось як у тумані. Остаточно Кара прокинулась вже на лікарняному ліжку. На сусідньому мирно посопував Назар і вона зрозуміла, що вдома. Нога була намертво зафіксована і з коліна стирчало з десяток тоненьких трубок, що саме займались зборкою і зрощуванням всього, що там розкурочила куля. Це було лоскотно і неприємно, але в цілому терпимо. Карі, звісно, кортіло запитати де вони і чим це все закінчилось, але вона поки не хотіла будити Назара. Але здається, він відчув що вона вже не спить і сам прокинувся. Він хотів щось сказати, але затнувся бо сказати треба було багато і з чого почати було зрозуміло не до кінця, того почала Кара.
- Тобі мабуть теж показували про мене всяку гидоту на допитах?
- Так, психологічне насилля – це звісно неприємно, але якось хлопець з мого куреня потрапив в полон, так його ногу смажили і їли, періодично повертаючи його до тями, ото я розумію допит. Правда вони нічого не питали і робили це виключно для задоволення, але він потім казав, що готовий був розповісти усе. Як ти?
- Ти умієш підбадьорити. Де ми?
- Можна сказати, в мене вдома. Ми в Січедарі.
- А яким раком нас сюди занесло з Середземного моря?
- А нас не на Середземному відпускали. Такі умови були в договорі. Ну і вихід в Середземне був намертво блокований американським флотом тому щоб не бісити їх після того, що сталось, ми вирішили тихенько чкурнути Червоним морем сюди, воно і ближче і безпечніше.
- А що сталось?
- Ну, ти сказала капітану, щоб казав ізраїльтянам, що човен він бачить але чий він – не знає. Ну і вони не знали чий він. А після кіпішу на храмовій горі він цілком, в цих водах, міг бути іранським. Виглядав він так наче сплив для запуску балістичних ракет та і на спроби зв’язатись не реагував, тому Цахал його профілактично розбомбив.
- І що?
- І нічого. Єгиптяни плачуть, які Штати і Ізраїль гандони, бо в Шарм їхати знаючи, що там поряд на дні лежить коритце з атомним реактором, бажаючих буде не багато.
- А як вони це утрясли?
- Ну саме зараз утрясають. Нюанс в тому, що Штати так захотіли бомбанути нас після того, що сталось з їх човником, що вони взяли на себе управління ізраїльськими Ф-35, що були в повітрі, але це не дуже допомогло: наші «чайки» пірнули під вантажні судна і з повітря нас вже було не дістати. А з цими літаками, як ти розумієш, перший такий прецедент. Тому ізраїльській стороні теж є за що сказати американцям пару лагідних і щоб вони таки на цю тему не дуже шуміли на рахунок субмарини прийшли до спільної версії, що вона потонула.
- А трупи?
- А що трупи? Не потрапило в пресу і хрін з ними, – Назар посерйознішав і продовжив. – Я признатись, думав, що я ношу в собі якісь темні таємниці і мені тяжко, але після того як я побачив, що доводиться носити тобі, зрозумів, що мені взагалі нема на що жалітись.
- А як Оля?
- Зникла на виході з Акабської затоки, змусивши мене трохи понервувати, але ти отямилась і сказала, що це - норма і знову вирубилась.
- Оце я молодець, навіть з коматозу утрясаю проблеми. А ти чого взагалі тут сидиш і байдикуєш замість того, щоб командувати своєю сотнею?
-А я на важливому завданні.
- Це ж на якому?
- Ну мене покликали полковник і голова десятого міста і суворо так пояснили, що в зв’язку з тим, що сюди має прибути Гетьман для спуску «Демерджи» в місті одночасно буде цілих двоє людей з десятим рівнем допуску, і я маю цілодобово невідривно супроводжувати оцю другу людину.
- Так а якого хріна ти тоді зі мною сидиш? – вже мало не сердито запитала Кара, але спіймавши його повний непідробного співчуття погляд таки зрозуміла і захотіла себе ляснути по лобі, але стрималась. А Назар, скориставшись паузою, обійняв її і Кара теж його обійняла. Тепер вона напевне знала, що коли хоч на секунду їй закрадеться думка про те що їй не вистачає пристрасті до Назара чи щастя взагалі, то вона лупитиме себе по мар мизі чимось важким. Наприклад, спогадом про найгостріше відчуття щастя та пристрасті в її житті, який зараз викликав важкий напад страху і відрази.
Карі треба було ще як мінімум кілька днів пролежати отак нерухомо, поки все що мало зростись не зростеться і Назар таки справді поривався сидіти з нею постійно, але був нещадно посланий виконувати його прямі обов’язки по справжньому, а не так, як йому хочеться. Зрештою Кара теж мала чим зайнятись, бо у неї тепер був зв’язок. Але перш ніж вона вирішила з ким зв’язатись, щоб отримати максимум відповідей на ті питання що її цікавили, на зв'язок вийшла Оля. Кара вагалась прийняти виклик цілих три секунди, але поборола цілу купу не надто приємних відчуттів і таки його прийняла.
- Привіт Каро! Вирішила набрати тебе першою. Останнього разу нам трохи завадили поспілкуватись як слід і я так тобі і не подякувала за те, що ти зробила. Дякую, що ти знищила останнє тіло об’єкту Я, що було загрозою для Поборовського, України і всього людства.
Кара переборола новий напад ніяковості і страху, зайшовши вперше після того як отямилась в свій медитативний простір,відповіла.
- Дякую і тобі, що врятувала бійців, бо як я розумію, ти могла здатись, а потім тебе б забрали, а може і мене з Назаром, от тільки хлопці були б вже мертвими.
- Та нема за що. Я не могла проґавити нагоду так смачно і ситно поїсти – у Кари по цих словах аж мороз по шкірі пройшовся, але Оля мило посміхнулась і спокійно продовжила. – Це дало мені змогу так швидко перезавантажитись замість того щоб кілька тижнів валятись в коматозі. І ще багато всього корисного, включно з можливостями ефективно допомагати по господарству в боротьбі з грибком та вірусом.
- Так а що сталось з людьми зі станції, і з вірусом в цілому?
-Я трішки допомогла нашій команді мікологів на чолі з Мері Сміт створити ефективний протигрибковий препарат, що таки знищив плісняву - носія, а сам вірус виявився без нього нежиттєздатним. Я б кращий зробила, але я вже казала нам всім дуже пощастило, що Я була досить тупою. А от людям зі станції, які стали її генетичними копіями пощастило не дуже.
У Кари після почутого все в середині впало, це значить, що їх таки убили, всіх. Але Оля смішно закотила очі і продовжила.
– Та що ж в тебе така кровожерна фантазія?
Потім вона правда наче сама собі відповіла
– Хоча є в мене певні підозри чого.
І вже зовсім нормально пояснила:
– Можна і гірші гени мати, але вони не мають критичного значення без знань і вмінь Я, яких в цих людях немає. Звісно в них може сильно зіпсуватись характер, розпастись сім’ї і ще багато неприємностей за якими нам в тому числі тобі треба буде слідкувати. Але це не значить, що вони стануть відмороженими маніяками, бо обставини їх життя зовсім інші ніж були у Я, коли вони були ще людьми. Кара зітхнула з полегшенням, а Оля зробила трохи винувате обличчя і продовжила. – Ну і вибач що тобі все ж довелось пережити те, що ти пережила. Я не стала, як ти здогадалась нічого робити з твоєю пам’яттю і тепер тобі з цим знанням доведеться жити. Жити, знаючи яким може бути людство, частиною якого ти сама є, якщо порушити певний баланс між холодною і байдужою мудрістю і спопеляючою, але такою солодкою пристрастю.
Кара була дуже вдячна за довіру, але от зараз згадувати те, що вона бачила і пережила їй було важко тому вона постаралась тактовно з’їхати з теми і перевести розмову в якийсь більш людський контекст.
- Важко було нас витягнути?
- О, я торгувалась за вас як боженька. Але ти уявляєш, як важко торгуватись з цілою країною євреїв? Вони хотіли повну ліцензію на виробництво всіх компонентів «Пацюка», я ж пропонувала просто поставку п’ятдесяти радарів «Небокрай». Ми їх поки нікому не продавали, а з ними «залізний купол» стане абсолютно непроникним. І що ти думаєш? Я таки поміняла вас на 50 «Небокраїв». От тільки вже встановлених на «Пацюках» - вже сумнішим тоном завершила вона.
Кара ще трохи поспілкувалась з Олею, а потім ще довго цю розмову переварювала. Але свідомість якось сама відсунула надзвичайне на задній план, а на передньому залишилось лиш те, що вона жива, завдання виконано успішно, підлегла їй група майже в повному складі повернулась з нього живою, та і по за її компетенцією все склалось досить непогано. Кара полежала трохи, усвідомлюючи це все, а потім взялась зв’язуватись з рештою керівництва і родиною. Робота теж не постраждала.
Ольга завірила Юлія, що все під контролем і зливу інформації по київському офісу 10-го не сталось. Та він і сам намагався до Кари підібратись своєю людиною в Моссаді, саме тим чоловіком, що допитував її в кінці, але його серйозно підсиджувала Сара, яка підозрювала його в співпраці з Україною і від цієї справи його відсторонили, поки в співпраці з Україною не запідозрили саму Сару. Робота її чекала, та і отак віддалено її теж можна було робити.
Юлій хотів здаватись незворушним, але насправді був просто щасливим її бачити, знати що вона жива і майже здорова. А найсмішніше, що отаким дивним чином справдилась її мрія потрапити в Африканську січ. Правда до моменту, коли Кара її таки побачила їй довелось чекати кілька днів, але він все ж настав. Лікарі запакували її нижню частину в ортопедичний екзоскелет, а Назар приніс одяг та тростину з чорного дерева з ручкою у вигляді слона зі слонової кістки, спина слона наче переходила в ручку і тримати її було справді зручно Кара в захваті крутила її в руках, а Назар пояснив:
- Ну, це моя. В мене теж нога якось перетворилась на місиво так місяць лежати довелось з отими хріновинами. А після того без езоскелету ще довго шкутильгав, так хлопці не витримали і підігнали щоб я виглядав солідно і їх не ганьбив своїми недолугими переміщеннями в просторі.
Кара стояла на вершині однієї з вертикальних ферм, що підковою охоплювали місто на суші. При чому не на найвищих, що були по центру, а на найнижчій скраю. Але Назар пояснив, що по центру завжди повно людей і не найкращий вид, а тут все видно в усі боки з одного місця. На ній були легесенькі сині шовкові шаровари, біла сорочка і солом’яний бриль, без якого тут було ніяк, бо сонце палило нещадно. Перед її очами і справді було все місто, що проглядалось повністю від краю до краю, але з її ракурсу можна було побачити і Замуринці – величезне стихійне поселення з хиж, що диміло і звучало аж сюди криками людей та звуками тварин.
Воно особливо жорстко контрастувало з тим, що було в середині підкови. Все місто було ступінчатим зеленим каскадом, що доходив майже до половини стовпів вертикальних ферм. Кара розуміла, що ступінчатий сквер небесної сотні на схилі Пантеону у Києві взагалі ні про що в порівнянні з цим містом-садом. А це все були чиїсь балкони та заклади. Один з таких балконів тепер був у користуванні молодого сотника Назара Вітренка. Квартирка була звісно малою, але зручною і головне, з таким балконом.
З верхнього балкону звисав смачнючий виноград, а на клумбах, що відгороджували його балкон від сусідніх росли мандарини і гранати. Але з його балкону вид був звісно не такий захопливий. З транспорту в місті було метро, що їздило у формі підкови від краю аеросмуги, що вгризалась глибоко в море до краю порту, що був навпроти через саме місто, сотні ліфтів, якими в будь якій точці міста можна було піднятись на потрібний рівень, бо поверхом ці простори було складно назвати, ну і як їх тут звали горизонтальні ліфти, що були через кожні десять поверхів і які возили від краю до краю міста.
Звичайно, такою гарною була тільки перша лінія, на яку Назар переїхав от тільки недавно і він показував Карі комірку, в якій жив раніше. Їх теж звали лініями відраховуючи від першої і аж до стінки ферм, але всі вони були по суті однаковими і нічим крім номерів не відрізнялись. Поверх вісім, шоста лінія, квартира 329. Чим вище, тим менше ліній, більші квартири і елітніше житло.
Місто займалось всім. Тут були виробництва, ферми, офіси компаній і торгові ряди. Вертикальні ферми вирощували найрізноманітнішу продукцію, яку тут же і переробляли. Назар пояснив, що десяток водоспадів з опріснювача, що течуть з верхніх поверхів до моря, забезпечуючи зволоження повітря міста і насправді в море не впадають, а закачуються в трубу та виводяться в канали за муром як і тони різних відходів з ферм, якими жителі Замуринців вигодовують худобу, тому навколо зараз живе так багато людей, бо раніше тут була мертва скеляста пустеля.
На злітну смугу з моря сів літак, згори він здавався зовсім маленьким і Кара тільки зараз зрозумілі, що мабуть ніде більше в світі не можна отак подивитись як літак сідає майже під тобою. Звісно, в Україні були величезні будинки, хмарочоси, або навіть гірськолижні комплекси на дахах будинків, але отак одним махом ціле місто-будинок вживу Кара ще не бачила, воно вражало саме своєю цілісністю, адже порівняно з Києвом це був навіть не район, а так, кілька кварталів.
Сім кілометрів від краю до краю в найширшій частині і в довжину дванадцять кілометрів від крайніх точок в морі до зовнішньої точки стіни, але все разом це був справжній архітектурний шедевр: зручний, продуманий і величний. Назар показав на протилежну сторону порту і пояснив, що там в десяти об’єднаних сухих доках чекає спуску реконструйований авіаносець «Демерджи», що брав участь в УРВ, забезпечуючи окупацію Петрограду. Хоча правильно було сказати, що це просто побудований заново з металу «Демерджи» - другий авіаносець-тримаран проекту «Чатирдаг», якому залишили старе ім’я «Демерджи».
Бо з самого початку «Демерджи» збирався з того, що було під рукою, поспіхом і нічим крім розмірів видатний не був. А от проект «Чатирдаг» - це і справді був вже інженерний та військовий шедевр і взагалі найбільший корабель у світі, а от тепер їх два. Дві плавучі океанічні українські авіабази, що здатні були приймати на борт як дрібні транспортники тупу «бандера», так і важкі «семидесятки».
Кара була справді вражена і щаслива. Вона навіть трохи злякалась, що інтенсивність відчуттів була майже як тоді на причалі, але відмела неприємний спогад і просто насолоджувалась тим, що бачить і відчуває. Вона навіть не одразу зрозуміла, чого це Назар розвернув її до себе, відволікаючи від споглядання всієї цієї краси і став на коліно. Але коли він дістав, та розкрив коробочку і в ній виявився перстень з великим волошковим каменем, Кара таки запідозрила неладне:
- Виходь за мене заміж.
«Ну ти серйозно? – подумала Кара. – Ну який «заміж»? Ти - сотник в Січедарі, я - заступник голови десятого відділу Київського полку. Кожен з нас ідеальний на своєму місці і просто знищить себе, відмовившись від нього. Але ж який хитрий чортяка, такий момент підгадав. Ні, ну це маразм, я - вільна і самодостатня який заміж, це ж просто вульгарно.»
Кара уявила, як вони могли б проїхатись отам по набережній, сидячи разом на спині носорога під аркою зі списів бійців Назара, що б стояли по боках вулиці. Ні ну а що, Оксана Костенко, яка це місто спроектувала, так взагалі живе з двома чоловіками: півроку в Києві з Гетьманом, а півроку на маленькому острівці в Північному Льодовитому океані і нічого, в неї навіть дитина є.
«Ні, от дітей точно ні, це - вже перебор, я взагалі активна двостатева, і по статистиці, серед лез бійок, такі частіше всього народжують - сама себе підколола Кара. - Це був просто експеримент, який вдався і його треба нарешті припинити, але який же він гарний зараза.»
- Каро, ти в порядку? Ну скажи хоч щось, я коліна вже не відчуваю, – з певною тривогою запитав Назар.
І вона відповіла, але це вже зовсім інша історія.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!