Кара Небесна

Кара прокинулась рано і максимально ретельно підготувалась до сьогоднішнього дня. Зброя, набої, допоміжні засоби - все було розподілено по стегнових портупеях. На нараду їхати треба було в головний дім СБУ міста Одеси. Часу залишалось ще багато, але Кара все ж вирішила не сидіти в номері, а краще нарізати якесь коло. «Іа» на автопілоті вчора сам приїхав до готелю, але сьогодні Кара збиралась його замінити на щось з більшим багажником. Вона заклала маршрут і ввімкнула громадське телебачення наминаючи по ходу батончик сала марки «Салко». На початку УРВ ці шматочки сала у вакумній упаковці увійшли в склад військових пайків, а тепер вони продавались усюди, а не тільки в ресторанах «Салко». І Кара часто користувалась ними як швидким і високоенергетичним перекусом коли не було часу чи настрою на більш збалансовану їжу. На екрані саме йшла якась ранкова бадьорня. Зазвичай такі передачі не дуже інформативні, зате цікаві і позитивні. Та і тема її майже одразу зачепила. Одна з ведучих саме говорила.

- А зараз ми розкажемо вам про наймолодшого повнолітнього в Україні. Герою нашого сюжету - п'ятнадцять років, але він нещодавно досить впевнено здав тест на повноліття. Тож наша знімальна група зняла про нього сюжет.

На наступних кадрах говорила вже інша журналістка, що стояла поряд з табличкою з назвою села.

- Наша знімальна група зараз знаходиться в селі Іванівці Київського полку, де і живе Олександр Гопко наймолодший на цей момент повнолітній українець, – в наступному кадрі журналістка вже сиділа поряд з досить симпатичним хлопцем і ставила питання вже йому. – Пане Олександр, що спонукало вас здати екзамен так рано?

Хлопець досить іронічно усміхнувся і відповів.

- Справа в тому, що моя дружина народила дитину…

Кара мало не закашлялась і вже більш уважно глянула на малого шлепаря і в голос казала:

- Ах ти ж малий кріль!

А він спокійно розказував далі.

- І виявилось, що я сам не можу її забрати з пологового будинку чи завезти її з малим в поліклініку на огляд без супроводу когось з старших. Наші сім’ї в хороших стосунках, але у тестя і у тата дуже часто просто немає часу і можливості, а мама і теща не водять машину. Зате її воджу я, але без статусу повнолітнього я не можу отримати права.

Журналістка поставила ще одне запитання.

- А скільки років вашій дружині?

- Їй сімнадцять і вона теж здала на повноліття паралельно зі мною. Те, що вона народила і в шлюбі звісно додає трохи балів, та і в такому віці повнолітніх вже досить багато.

Кара ще більше зацінила малого. Він і справді, не дивлячись на ще зовсім дитяче обличчя, говорив якось впевнено і по дорослому. А журналістка запитала ще.

- А чим ви займаєтесь зараз і які у вас плани на майбутнє?

-У тата велике господарство, десять гектар землі, кілька присадибних ділянок дуже багато різних аграрних проектів, горіхи, свині, яблука та груші на сік, все це зараз займає багато праці та часу. І я йому в усьому цьому допомагаю. Будучи повнолітнім, я зможу працювати з цим всім ще ефективніше. Зараз я думаю, що якщо я вже взяв цю планку, то треба йти і на громадянство. Менше податків і легше отримати кредит чи обладнання ІО в лізинг на хороших умовах. Я хочу автоматизувати більше процесів, щоб займали менше часу і збільшити ефективність. Я вже подавав заявку в військозбірник, але мені відповіли, що не візьмуть мене на військову службу через вік навіть в третій відділ. Я взагалі хочу отримати освіту пілота та оператора авіадронів, здоров’я мені дозволяє. В подальшому після служби ці навички мені дуже згодяться в аграрці. Мені порадили написати київському полковнику, поки чекаю рішення.

Кара ще проглянула кадри з його дружиною і малим, та як він ганяє на легкому електротракторці. Вона чогось не сумнівалась що малий таки стане пілотом. Та і себе згадала, це ж наскільки вона порівняно з ним була доросліша. Хоча тоді, в свої сімнадцять вона була однією з наймолодших повнолітніх, що пішли служити, але і час тоді був інший, тоді була війна, а зараз для нього це буде так, атракціон. На екрані почалась реклама і Кара перемкнула на «Діловий». Там саме йшло якесь інтерв’ю і журналіст питав в чоловіка з різким неприємним обличчям.

- Отже ви нещодавно запустили спільний з ІО проект?

- Не з ІО. «Пік Левандівки» - це мій приватний проект. – якось аж занадто агресивно відповів чоловік.

- Але ж вертикальні ферми такого рівня будує тільки ІО та і обладнання в середині теж їхнє?

- Проектування, будівництво та обладнання їхнє, але проект - виключно мій. Менеджери ІО пропонувало мені їх стандартний варіант співробітництва, коли вони інвестують своє обладнання в починання, але лишають собі «скромні» сорок відсотків від справи. Я від цього варіанту відмовився і все було оплачено моїми збереженнями та кредитними грошима. «Пік Левандівки» - повністю моя компанія та бренд і я ні з ким не ділитиму її прибуток.

- Тобто ви не сумніваєтесь в успіху?

- Я п'ятнадцять років в справі, десять з них - до декриміналізації. Коли мої колеги після неї збанкрутували, я навпаки, розширився і виріс, бо знаю ринок і вмію співпрацювати.

- Розкажете, як ви працювали до декриміналізації?

- Так само як і після, тільки ще й платив ментам данину. Я винаймав десятки ще радянських теплиць по всій Львівщині, модернізував їх за власні кошти і після легалайза просто розширив посіви. Але земля - це минуле. Звісно я став заробляти менше, але я збирав гроші на свою мрію. Це всесезонна вертикальна ферма, в якій я все спроектував так щоб ідеально і безперервно ростити два, мої власні, сорти коноплі. Вона побудована на моїй власній землі і мені не потрібно тепер витрачатись на оренду. За моїми розрахунками я вийду в нуль за три роки.

- А ви не боїтесь конкуренції з державними гігантами. Ті ж «Лікарські трави» випускають три марки папірос.

- Це - лайно. Косяк - це для бидла.

«Сам козел», - подумала Кара, бо довго курила якраз одну з цих марок. А чоловік сердито, тепер вона зрозуміла, що оця неприємна різкість - це його постійний стан - продовжив:

- Мій продукт не можна порівнювати з цими сурогатами.

- Ну очорнити конкурента - це святе.

- Та нічого я не очорнюю. Я просто знаю їх рецептуру і дозування. Основа всіх цих папірос - це силос низькоканабінольних сортів, що вирощують для виробництва паперу, тканини та тирси на відкритих полях і тільки десять відсотків - це якісні висококанабінольні сорти, що ростять на Тамані, у Каспійській січі або в вільно-атмосферних вертикальних фермах Африки та південної Америки. Справжній цінитель ніколи не буде курити косяк, він має свій, підігнаний індивідуально бульбулятор.

- Хто взагалі головний покупець вашої продукції?

- Я не випадково побудував ферму в самому Львові. Тут величезний потік туристів та і досить давня планокурська традиція. Основні споживачі - це курильні клуби міста та поціновувачі моєї продукції по всій Україні. Продажники розсилають замовлення поштовими сервісами цілодобово

- Ви не плануєте відкривати свої магазини чи заклади?

- Ні, це не моя справа, я продаю продукт під своєю маркою і що з ним робити далі, хай кожен вирішує сам. Відкривати магазин під два сорти продукту просто немає сенсу.

- А як ви ставитесь до того, що вашу продукцію контрабандно переправляють за кордон.

- Мені абсолютно пофігу. У нас декриміналізація і будь-який повнолітній неважливо громадянин, підданий чи турист може купити будь-яку кількість коноплі, а що він далі з нею робитиме то вже не моя проблема.

- І я теж можу отут купити?

- Так, скільки ви хочете?

- Ну, грам сто.

Мабуть сценаристи спеціально це так задумали, бо власник ферми глянув на інтерв’юера з таким осудом, що той мав одразу піти і убитись об стінку. На цьому ролик і завершився. Кара вимкнула екран, бо час до наради вийшов разом з закладеним маршрутом. Вона заїхала на смугастому курдуплику у двір Дому СБУ і вийшовши з машини, зайшла подумки в свій вишневий садок залишила там всі страхи та сумніви і, вже не вагаючись, зайшла в будівлю. Майже одночасно з нею, тільки через інший вхід, прийшов і Юлій в нього була розсічена брова, синець під оком і гіпс на лівій руці. Кара посміхнулась йому і сказала.

- Щось ти не дуже.

Юлій скривився, але відповісти не встиг, бо в хол саме зайшли Волошин разом з Шніферсоном, який всіх офіційно вживу перезнайомив. Волошин був високим і міцним, на вигляд років сорок хоч Кара і знала з його справи, що йому майже п’ятдесят. Як би дивно це не було, він їй скоріше подобався і Кара відзначила про себе, що зараз це відчуття їй вигідне. Вони разом пройшли у головну кімнату для нарад, майже одразу до них приєднався слідчий Комаренко і аж за десять хвилин - чорноморський полковник Василь Якимчук. Хоч Якимчук з Волошиним номінально були рівні, але почав нараду Волошин адже слідство все ж було підзвітне йому.

- Пані Небесна, пане Сєров хотілось би заслухати ваші звіти, бо виходить так, що ви тут перевалили вже купу людей і я не кажу, що безпідставно. Але я уявлення не маю про хід слідства і дані, якими ви володієте.

- Бо в нас є наказ звітувати напряму Аліні Козловській та Ользі, – доволі різко відповів Юлій.

- Я вчора вночі спілкувався з Ольгою і отримав від неї розпорядження, що ця справа тепер повністю на моїй відповідальності і всі рішення по ній тепер приймаю я, ось стенограма, – досить спокійно і без зверхності відповів Волошин і вивів запис розмови на настінний екран.

Кару таке рішення чогось не здивувало на відміну від Юлія, який виглядав дещо спантеличеним. Ну а що, звітуйте своєму керівнику так, щоб він не здогадався, що він же і є головним підозрюваним.

«Охрініти екзамен», - подумала Кара.

- Які взагалі причини того, що слідство в моєму полку ведуть працівники з Київського полку? – більш сердито і пихато запитав полковник.

- Причина була одна, підсилити слідчу групу окультного сегменту 10 відділу, адже в місті був всього один відповідний експерт - пан Шніферсон і саме він звітував нашій керівниці про те, що слідство зайшло в глухий кут. З якого нам разом таки вдалось його вивести, – абсолютно спокійно і по дружньому відповіла йому Кара і уявно стріпнула з плеча уявну ж пелюстку вишневого цвіту. Вона була спокійна і впевнена. Ведення діалогу - це теж бій і не можна давати комусь вивести себе з рівноваги. Звісно, вона за вчора підготувалась переслухала перечитала і передивилась купу матеріалів і чудово орієнтувалась у нюансах офіційних переговорів всіх учасників.

- То може ви нас все ж просвітите? Бо жодної інформації про те, чого ви опинились вчора біля квартири Олега Штанькова, де убили, в процесі самозахисту, імовірного вбивцю як самого Штанькова, так і Віолети Катц, – так само сердито заявив полковник. Юлій явно вже хотів за неї вступитись, але Кара встигла відповісти сама.

- Звісно поясню, для цього я й тут. Вся справа в гіпнозі.

- В гіпнозі? – перепитав Волошин.

- Так, – продовжила Кара. – Логічних пояснень, чому пані Віолета пішла з дому без телефону та інших засобів відстеження, а також той факт, що на її тілі не було жодних слідів боротьби, а аналізи не показали в організмі нічого, що могло на неї вплинути наштовхнули на думку, що поясненням таких дій може бути тільки гіпноз.

- Але це маразм, ніхто не вступав з нею в жодний контакт та і до чого тут Штаньков? – продовжував шуміти полковник. Кара вже почала підозрювати, а чи не грає він з Волошиним у гру хороший і поганий поліцейський? Ця думка її насмішила, але вона стрималась і відповіла.

- Ми шукали справу з підтвердженим довгостроковим гіпнотизуванням і, оскільки я особисто була присутня на допиті такої людини, Генадія Бондаря з ніком Морт, мною було запропоновано перевірити, чи не було у нього контактів з кимось в Одесі, і ми виявили двох таких людей. Власне самого Штанькова та вашу родичку, пане Волошин, Марію Радченко. Я мала розмову з нею перед візитом до Штанькова і вона підтвердила, що знала Морта, тобто Бондаря і що найцікавіше, їй був знайомий знак, що був вирізаний на грудях у пані Катц. Але поки я не побачила тіло мертвого Штанькова, то не вважала за необхідне затримувати її чи призначати охорону. Ви призначили активне зовнішнє спостереження. Але я наполягаю на тому, що її треба брати під повну охорону за межами чорноморського полку.

Останні слова Кара адресувала самому Волошину.

- Так, я отримав звіт від системи, що ви з нею говорили і вирішив перестрахуватись, щоб вона не накоїла якихось дурниць. Вона трохи не в собі, в неї було важке дитинство і вона постійно вляпується в досить сумні історії. Повна охорона буде для неї надто великим стресом, тому я такого дозволу не дам, але сам очей з неї не спущу, – знову досить примирливо відповів Волошин, але Кара чітко відчула, що рішення своє він не змінить ні під якими аргументами.

- Але ж знак, що ви їй показували, закритий десятим рівнем допуску. Ви просто не мали права його їй показувати, – обурився Шніферсон.

- Так, це було суто моє рішення, але вона таки його бачила раніше і хоч поверхнево, але знає, що це таке. На відміну від всіх, хто тут зібрався. Та і коло людей, що так чи інакше бачили його вживу зростає, адже на Штанькові теж був вирізаний такий. Цей знак імовірно є ключем до секти, що може працювати на нашій території і досі не була нами поміченою. – Відповіла йому Кара.

- Що ж, давайте послухаємо, що нам скаже пан Юлій, – запропонував Волошин наче з’їжджаючи з теми знаку.

- Можу сказати, що на Смірнова мене теж вивів Бондар, а точніше - Денис Мінаєв, що був з ним пов'язаний. Мінаєв мав кілька офіційних контактів з Смірновим, він консультувався з ним що до нюансів роботи РПЦ як відділу в структурі ФСБ. Це був профіль Смірнова в ФСБ, він нам злив всю російську агентуру під прикриттям РПЦ, за що, власне, і отримав підданство. Ми досить конструктивно спілкувались, але ні з того ні з сього він накинувся на мене. У Смірнова, звісно, були причини думати, що він справиться зі мною врукопашну, але не заладилось і дійшло таки до перестрілки, яка теж закінчилась не на його користь.

Справжні відповіді на численні питання дав уже обшук квартири агента: в нього була чимала каса золотом, більше 5 кілограм, заборонені бази даних і що найважливіше, досьє на Віолету Катц і Віталія Петрика на папері. І окрім досьє на Петрика є відео на флешці, де той зізнається у вбивстві цілої сім’ї на Донбасі під час окупації. Думаю, Смірнов вів тут координацію російсько-реваншистських сил і взагалі всіх, хто так чи інакше міг би дестабілізувати обстановку.

Ще в нього було з десяток «макарових» зі сточеними номерами, скоріш за все, вони з пограбованого під час ментівської війни одеського складу, основну масу тоді швидко знайшли, але певна кількість стволів встигла розсмоктатись по руках. Плюс жодного алібі на момент вбивства Катц, в нього немає. З Штаньковом складніше, але суто технічно Смірнов міг встигнути, бо мені довелось трохи почекати біля його дому, їздив він без мобільного але супутник фіксував рух його авто і воно зупинялось неподалік будинку Штанькова.

- Це все якось дивно, мене насторожує кількість речових доказів у квартирі Смірнова. Таке собі шпигунське бінго. Я правда не дуже розбираюсь в нюансах, але хіба не краще все це тримати десь окремо, на конспіративних квартирах, дачах чи гаражах? – запитав у Юлія Комаренко, що до цього просто сидів і слухав.

«Так, зауваження слушне», - подумала Кара. – «Для повного бінго, правда, не вистачало піхв від ножа, яким були скоєні вбивства, але і так забагато всього». Юлій лиш розвів руками і скривився, бо розводити рукою з гіпсом йому було не варто.

- Що ж, думаю цього цілком достатньо, щоб оголосити справу розкритою, – задоволено заявив полковник Якимчук.

- Справа ще дуже далека від розкриття, – заперечив йому Олександр Комаренко.

- Я і не кажу, що треба припинити пошук спільників і все таке, але основні дійові особи вирахувані і їх вина беззаперечна, тож думаю, цей результат цілком можна закріпити офіційною заявою для громадськості. Ми знайшли вбивць ще до похорон. Ну а подальші деталі вже хай утрясаються потім. Правильно я кажу пане Волошин? – вже більш м’яко, але не менш самовдоволено повів Якимчук.

Кара розуміла, до чого все йде. І як би дивно це не було, повністю розділяла його думку. Якщо вже вивели цю справу в таку широку публічну площину, то треба її звідти завести назад. Основні фігуранти все одно мертві, а от з незнайденими живими краще працювати вже не озираючись на суспільний резонанс.

– Пане Олександр, підготуйте з спеціалістом по зв’язкам з громадськістю вашого відділу відповідну заяву і озвучте її. Це буде чудовий штрих у вашій кар’єрі, – вів далі Полковник.

– Заяву я, звісно, сформую, приховавши купу фактів, що ніяк не в’яжуться в потрібну вам картину, але озвучувати я нічого не буду, – сердито заявив Комаренко.

Полковник глянув на нього відверто вороже і Кара вирішила стати на захист слідчого.

– Пане полковнику, думаю, що заяву буде доречніше озвучити вам, адже це з вашого допису на «вершині» почалось публічне висвітлення цієї справи, буде красиво, якщо вашим виступом вона і завершиться.

У Кари в голові крутилась ціла купа підколочок і про штрих в кар’єрі і про те, що знатимете, як розпускати язика, коли ніхто не просить, але вона все ж сформулювала думку максимально стримано і дружньо. Та це не вберегло її від такого самого неприємного погляду. Зате вона заслужила здивований і явно схвальний погляд від Юлія. «Ні, ну а що він хотів, я спала з жінкою гетьмана - це плюс сто до борзоти» - подумала Кара.

- Щож, думаю пані Кара дійсно права, – неочікувано став на її сторону Волошин. – Пане Олександр підготуйте прес-реліз до обіду, а ви пане полковнику знімете звернення і пустимо його в вечірніх новинах.

Тепер що Комаренко, що Якимчук сиділи з такими виразами облич, наче їм в суп наклали. Але ніяких протестів на це досить компромісне рішення ніхто з них вже не озвучував. А Волошин продовжив:

– З тим, що вже відбулось, ми більш-менш розібрались. Може тепер ви посвятите нас у свої подальші плани, щоб ми разом змогли їх реалізувати з максимальною ефективністю?

Кара мовчки переглянулась з Юлієм, але цього разу він вирішив відповісти першим.

– Ми маємо справу з добре організованою багатошаровою організацією, наше завдання максимально просте зрозуміти з якою метою і хто саме її організував. В планах у нас дуже пильно придивитись до всіх відомих причетних та їх контактів.

Волошин запитально глянув на Кару, але вона зробила складне обличчя і теж відповіла ні про що:

- Повністю погоджуюсь з своїм колегою, будемо працювати.

Волошин щось хмикнув собі під ніс, а полковник пробурчав.

- Постарайтесь працювати так, щоб було поменше трупів.

- Звичайно. Але якщо в нас стрілятимуть, можна ми будемо захищатись? – не змогла втриматись, щоб не вколоти його Кара.

Полковник вдав, що не зрозумів, що вона зверталась до нього і, пославшись на інші невідкладні справи, попрощався з усіма і вийшов. Комренко, Шніферсон і Юлій теж почали збиратись і Кара була дуже цьому рада. Їй чогось все більше ставало тривожно знаходитись в одній кімнаті з Волошиним. Хоча жодних видимих причин для цього відчуття не було, і це ще більше її тривожило. Він не протестував, просто сидів в задумі і дивився в простір, але коли Юлій вже пройшов у двері, окликнув Кару.

- Пані Каро, в мене є до вас одне питання, – Кара стала в дверях як вкопана і кинула на Юлія, який саме теж обернувся, дуже стривожений погляд. Їй здалось, що він її зрозумів без слів, як і тоді в Чернятинцях. Її треба було витягти, за будь-яких обставин якомога швидше. Кара закрила двері і повернулась до Волошина. Він стояв поряд зі своїм місцем і, не чекаючи поки Кара підійде, повільно але неухильно пішов до неї, запустив руку в кишеню штанів, дістав звідти якусь темну петлю з перекладиною і, наче просто граючись, почав її крутити у руці. – Я хотів би дізнатись, про що саме ви говорили з Марією Радченко?

Кару наче паралізувало, вона ще все розуміла, але поворухнутись вже не могла, тіло не слухалось. Проте відповісти таки вдалось.

- Запис розмови вівся через мій Іофон. Просто дайте запит в базу.

Волошин іронічно посміхнувся і, наблизившись ще трохи, відповів.

- Звісно, але я хотів би почути це саме від вас з вашими думками з цього приводу.

От тепер Кара і справді почала провалюватись, але наче з глибини води її грубо за комір висмикнув Юлій.

- Вибачте пане Волошин, нас обох терміново викликає Аліна Вікторівна. Якщо у вас є ще якісь питання, ми зайдемо після розмови.

- Ні-ні, питань в мене більше нема, – відповів Волошин і розвернувся до вікна. – Ідіть, ну і по можливості, тримайте мене в курсі справ.

Тіло і розум Кари були все ще загальмовані і Юлію мало не силою довелось виштовхати її з кабінету. За дверима був Соломон і він спробував продовжити свою розмову з Юлієм, яку він вів з ним за дверима, поки той не заглянув в кабінет, щоб витягти Кару.

- Кажу ж, немає в місті ніякої невідомої секти, бо кожна секта ставить перед собою тільки дві цілі, ну або одну з них, це влада і гроші. Але рух до таких цілей залишає по собі сліди, а цих слідів я не бачу.

- Вибачте пане Соломон, нам терміново треба разом вийти на зв’язок, – грубо перебив його Юлій.

Кара все ще мовчала, бо думки зрадницьки розповзались хто куди. Почувалась вона паскудно, бо одну думку таки вдалось сформулювати, гіпноз вона не тримає взагалі. Це треба усвідомити і враховувати надалі. Юлій таки згріб її знову і, проігнорувавши досить логічну пропозицію Шніферсона зайти для переговорів в котрусь з кімнат дому СБУ, які для цього і були призначені, вивів з будинку. Кара майже повністю оговталась і зацінила, на чому приїхав Юлій. Це був чорний блискучий «Бугай». Але тільки всівшись в машину вона наважилась заговорити, щоб почути свій голос.

- Довго мене не було?

- Що ти маєш на увазі?

- Ну скільки я пробула на одинці з Волошиним?

- Секунд тридцять. Що він взагалі від тебе хотів?

- Зараз дізнаємось, – і Кара скомандувала. – Секретар ввімкни запис моєї розмови з Волошиним.

Кара уважно слухала і дивилась запис, все наче сходилось, але між останньою фразою Волошина і поверненням в кімнату Юлія повисла якась незручна кілька секундна пауза яка Карі дуже не подобалась. Але найдивніше, що на всіх відео знятих в різних ракурсах Волошин тримав руки в кишенях і жодного разу їх не виймав. Вона ще кілька раз перемотала цей шматок, покладаючись тепер тільки на звук. З підсиленням і всякими фільтрами стало чути не тільки дихання чи ритми сердець а й таки певний сторонній звук: щось типу дуже тихого вентилятора.

- Слухай по моєму ти перегинаєш? – вже сердито Запитав Юлій.

- Тебе колись гіпнотизували?

- Ні, жодного разу, хоч постійно колупаюсь в цьому лайні. Тому я не вірю в усі ці штуки.

-А ти коли зайшов, нічого у Волошина в руці не бачив?

- Та ні. Він же руки в кишенях тримав коли до вікна розвертався, ти що, не пам’ятаєш?

- Ні, я за кілька секунд перетворилась на овоч і вже не дуже адекватно сприймала те, що відбувається навколо. Мені здається, що Волошин - це і є отой аватар, про існування яких ти казав, як і Бондар, а Мара, Петрик та і Смірнов - це підкорені.

- Кара не займайся єрундою, це вже самонавіювання.

Кара вже хотіла на нього розізлитись, але чогось згадала Олену фразу про вигоду та і свій вишневий садок і, миттєво заспокоївшись, сказала:

- Може ти і правий, але все одно дякую, що мене витягнув, це було важливо для мене.

- Нема за що. У тебе є на сьогодні якісь плани?

- Є і багато, а в тебе?

– Теж. Думаю, нам знову краще розділитись і займатись кожен своїм, так ми більше встигнемо, бо щось мені здається, що час не на нашому боці. І заради бога, будь обережніша.

– Слухай, в тебе рука зламана може ти візьмеш таки напарника з четвертого? На нас полюють і фізична форма таки має значення.

- Дуй вже звідси, поки я тобі гіпсом не накостиляв і візьми нормальну захищену машину.

Кара вийшла і вже збиралась іти до свого «Іа», але до неї саме підійшов Комаренко, який крутився на стоянці будівлі та спитав, чи можна з нею поговорити. Юлій, скориставшись цим, швидко змився, кинувши наостанок щось типу «не буду вам заважати». Тож, Карі не залишилось нічого іншого, як таки відповісти слідчому.

- Можна звісно. Але давай по дорозі. Ти на «коні»? Підкинеш мене до службової стоянки, тут недалеко

Комаренко з полегшенням погодився, але після того, як вони сіли в машину і рушили, він ще довго мовчав, явно соромлячись сказати те, що хотів, але все ж його прорвало.

- Але ж немає жодних прямих доказів що Штаньков, Петрик чи, навіть, Смірнов причетні до вбивства Віолети Катц. Та ти сама знаєш, що і причетність Петрика до вбивства Штанькова під великим питанням. Я просто думав що… – він знову затнувся, але зібрався з силами і продовжив. – Що в новій Україні шукають істину, а не крайніх. Думав, що ті часи коли призначають винних закінчились і ніколи не настануть знову і не важливо живі вони чи мертві. Невже ти підтримуєш рішення Волошина і Якимчука?

- Розумієш, ти думаєш абсолютно правильно, але як слідчий, який хоче дізнатись правду, і це нормально. Ще якісь місяці назад я думала як тілоохоронець, тільки про те, щоб мої підопічні залишались живими і неушкодженими. Але зараз, як службовець десятого, я маю думати про те, щоб ціла країна залишалась цілою і неушкодженою. Віолета вибрала цивільне життя, відмовившись від свого минулого, і довірила його і свій захист державі. Але ми не вберегли ні того, ні того. Як ти думаєш, полковник вчинив правильно, насравши на її волю і розкривши її минуле для загалу?

Він же відкрив людям істину, хоч про це його ніхто не просив. Він зробив удар по репутації держави, яку мав би захищати, як і я. І тепер ми ведемо слідство по вбивству не шкільної виховательки, а легенди, безжального воїна, іменем якої в Росії лякають дітей. Ні Якимчук, ні Волошин не казали тобі припинити слідство і не скажуть, але після офіційного закриття справи його можна буде закрити високим допуском і вже не оглядатись на суспільне висвітлення. Кожному своє, тобі - знайти істину, мені - знайти істину і зробити так, щоб вона не нашкодила державі. Державі дуже вигідно те, що до вбивства причетні перебіжчик з російських спецслужб, колишній проросійський бойовик, і просто безробітний лось, а не скажімо хтось з вищого силового керівництва.

- Вибач. Ти мабуть права. Я не подумав про таку сторону справи. Але що мені тепер робити?

- Те, що і робив: збирай і систематизуй дані по справі, може спливе щось цікаве, ну а я постараюсь підсипати тобі чогось новенького, щоб було що аналізувати.

Кара ще трохи потеревенила з Сашком, поки вони не доїхали до стоянки і він поїхав у своїх справах. Як не дивно, вона зрозуміла, що їй і вдалось його не просто заспокоїти, а подолати справжню внутрішню кризу, яка могла привести до сумних для нього наслідків.

Кара взяла «Мула». Це звісно, не «бугай» і не «віл» по розмірах, зате, якщо скласти задні сидіння, все одно виходить відчутний простір, та і прохідність в нього хороша. Минулий користувач залишив його в ідеальному для потреб Кари стані: геть забрьоханого рудим болотом, тож початковий сірий металік навіть не було видно. Їй був потрібен відносно непоказний, недорогий, хоч трохи захищений автомобіль з хорошою прохідністю і великим багажником і ця версія «мула» підходила ідеально.

Кара зупинилась біля найближчого відділу «Привату». І ще раз згадала приказку часів АТО: «хочеш воювати комфортно - воюй за свої». От і Кара за свої власні заощадження купила десять золотих п’ятаків. Чудова тіньова валюта, що ніяк не відстежується та ще й при її покупці не потрібно платити податок на видатки. Звісно, можна було подати офіційну заявку на надання коштів, але вона не хотіла хоч якось світити свої дії та і потім, якщо все вигорить держава витрати компенсує. План вона розробила ще з учора. Печерники надто часто були дотичними до цієї справи, а трофеї, що здобув Юлій разом з головою російського шпика, ще більше додавали їм ваги.

Десь таке саме досьє на папері тільки на неї показував їй Руслан Микитенко. Коротше, їх треба було знайти і поспілкуватись, бажано з матеріальними доказами їх діяльності. Кара вирішила іти вже напрацьованою схемою, навіщо щось придумувати? Але спочатку треба було змінити образ. Після банку вона заскочила в магазин одягу і кардинально змінила імідж. Пуховик до колін, рвані джинси, кросівки і модна в’язана шапка. Образ вийшов досить природнім. Найважче психологічно, було зняти з себе весь захист та зброю, для цього всього і був потрібен багажник.

Тепер Кара - звичайна середньостатистична дівчина, якій, правда, чогось захотілось знайти людину так, щоб ніхто не взнав, кого і хто саме шукає, ну але обставини всякі бувають. Вона глянула адреси найближчих детективних агентств і, заодно, їх закриті рейтинги, що були видимі тільки вищим силовикам. Вибір це майже не звузило, всі потроху шарашили мимо бази, приховуючи як клієнтів, так і об’єкти спостереження чи пошуку від держави. Тож вибір був суто естетичний.

Кара вибрала контору такого собі Вершинова за його безмірне нахабство, бо на свій логотип він не соромлячись помістив логотип «Вершини» - гору та латинську букву V на її фоні. Їхати було недалеко, а от дзвонити точно було зайвим, якщо хочеш конфіденційності - треба йти на пролом. Конторка з єдиним працівником, власне самим Ігорем Вершиновим, колишнім міліціонером, знаходилась в одному з незліченних одеських двориків.

Звісно, Кара знала, що він на місці, але треба було робити вигляд, що не знає. Перед тим, як вийти з машини Кара ще раз подумки опинилась в своєму вже такому рідному вишневому садку, щоб заспокоїтись. Бо відчуття, що вона зараз вийде з машини абсолютно гола її не покидало, особливо кумедним воно було на фоні того, що голою вона б вийшла не соромлячись, от тільки б якийсь з пістолетів чи хоча б ніж з собою взяти. Але дивний, подарований Олею метод працював як годинник, тому вона закинула в бардачок телефон і пішла до потрібних дверей. Після дзвінка хазяїн відчинив їй двері з кабінету і Кара зайшла туди, пройшовши невеликий тамбур.

- Доброго дня! Чим можу допомогти? Сідайте будь ласка, – максимально ввічливо, наскільки це йому взагалі дозволяла не дуже приємна фізіономія, заговорив Вершинов. Кара трохи повагалась для виду і сказала.

- Мені треба знайти людину. Він мені дещо винен. Але мені потрібна повна конфіденційність. Якщо ви розумієте про що я?

- Я розумію, але нічим не можу допомогти.

- Тоді може ви підкажете того, хто може? Гроші для мене не проблема. І Кара покрутила в пальцях золоту монету в п’ять грам чистого золота в жовтому сплаві 585.

- Нажаль ні, я працюю виключно в межах закону, – заявив детектив і демонстративно підвівся, щоб провести надокучливу клієнтку до виходу.

Кара не робила з відмови трагедію, вона здогадувалась, що це ще не кінець гри. І не помилилась. Детектив в коридорі мовчки відкрив двері невеликої комірки і жестом запропонував їй зайти. Так само мовчки він пройшовся по ній досить просунутим металошукачем ІО. Кара сама таким колись користувалась і його можливості знала. Крім метала він фіксував будь-яку передавальну та записуючу техніку. Але імплант в її вусі таким не прострелиш. Перевіривши її, він заговорив:

- Я можу підказати схему, як вийти на людину, що зможе вам допомогти. Але без жодних гарантій. Якщо ви готові ризикнути, то заявлена ціна мене влаштовує.

«Хріна собі, ти нагла морда» - подумала Кара, п’ять грам чистоти без жодних гарантій тільки за схему, що може і не спрацює. Вголос вона, правда, не сказала нічого, а просто віддала йому монету. Він заховав монету і продовжив.

- З часу до трьох треба сидіти на першій лавці від пам’ятника дванадцятому стільцю обличчям до Дерібасівської. На обличчі в тебе має бути чорна гігієнічна маска з малюнком руни Еолх, це типу така куряча лапка, ні простіше, як знак пацифік тільки перевернутий і без кола. Глянеш в неті про всяк випадок. Намалюєш звичайним коректором, його можна купити в канцелярському. Сидіти доведеться довго, але йти нікуди не можна. До тебе теж мають підійти в масці. Тож відшивай всіх, хто клеїться без неї. Людина в масці має спитати щось провокативне, але до цього питання має підійти відповідь «нема». Це пароль.

Після пояснень він відкрив двері і показав Карі на вихід.

«Що ж», - подумала вона, - «спілкування і справді було конструктивним». Дорогою до машини вона глянула на годинник і зрозуміла, що встигає. Кувати залізо треба поки гаряче. Та і все необхідне для самого різноманітного стеження вона замовила ще вчора вечором, після спілкування з Олею. Тому зараз треба було вирішити тільки питання маски, а вони були в моді, типу щоб камери не впізнавали і продавали їх у багатьох магазинчиках, тому це питання вирішилось без проблем. Знак Кара малювала вже їдучи до потрібного місця. Машину вона залишила подалі, а маску одягла вже на підході до потрібної лавочки. Як на лихо, на ній сиділи двоє дідків і розпивали пляшку коньяку, не дуже вдало її приховуючи, тож Карі довелось тулитись скраєчку.

Особливо недоречно це виглядало, враховуючи, що сусідні лавочки були геть вільні. Кара зраділа, що в неї зараз досить довгий пуховик, бо згадала отой жарт Олі про квітку, яку не варто подовгу висиджувати на холодному, і мимоволі задумалась, а чи не передбачила вона тоді цієї події, та вирішила, що краще не літати в аж настільки метафізичних матеріях, суто для душевного спокою. Навколо снувало досить багато різних людей, так, місце і справді підібрано добре і не тільки для офісу їх сегменту. Тут може спокійно, не викликаючи підозр, пройти хтось з тих хто в темі і побачивши її передати по ланцюжку далі, ну або якимось нейтральним кодовим повідомленням, типу «яка паскудна зима». Хоча зима могла бути і паскуднішою і Кара була рада, що зараз немає ні дощу, ні снігу. Оскільки особливого сенсу вдивлятись на перехожих просто не було, вона почала слухати, про що гомонять дідусі.

- Яша, то ви мені таки розкажіть, як ви з’їздили до онуки на весілля? Шо там наш західний кордон стоїть?

- Шо я вам хочу сказати Сьома, шоб в нас тут так стояв, як в них стоїть!

- І шо в них там таке є, чого немає в нас?

- В них є таки кордон з двома країнами Євросоюзу.

- Ну і шо? Зате у нас є кордон з усім світом.

- Та ви шо? А ви можете взяти вранці в магазині пляшку спирту 69, блок папірос та Іофон без коробки, таки сісти в маршрутку і за пів години продати це все в Угорщині чи Словаччині в два рази дорожче, а потім, приїхавши наступною маршруткою, відобідати в ресторані під пляшечку «Тиси» чи «Чорної бджоли» закурюючи це все кубинською сигарою? Де, я вас питаю, у нас з вашим всесвітнім кордоном така жизнь?

- Ну от нас до Стамбулу таки можна мотнутись за п’ять годин і трохи продати там алкоголю, а ще Молдавія під боком.

- От висидите ви десять годин туди сюди і який ви матимете ґешефт, окрім геморою? А з Молдови що взять? В них все те саме, шо і в нас. Шо їм, тяжко було хоч ці срані телефони заборонити? Це все через те, що Гетьман не любить Одесу.

- А яким боком ви приплели його любов, до кордонів, яких у нас нема?

- Якби він нас таки любив, то дав би нам пару хороших кодонів, як у Криму. От чого було оте все там воротити, а не в нас? Кажу, він не любить Одесу. Он вже таки Херсон лучше за нас живе.

- І шо таки Гетьман дав Херсону окрім того хєру з яйцями, що на набережній? Я б таки не хотів шоб Одесу так любили.

- Це у нас тут хер з яйцями, а в Херсоні міжнародний діловий центр у вигляді двох кавунів і дині з яким всі туристи фотографуються, і космодром, і отой океанічний центр, що там всякі генетичні експерименти проводять і ще купа всього. Кажу вам Сьома, не любить нас гетьман.

- А шо ми таки зробили, щоб він нас любив?

Але від філософських роздумів про кордони та любов Кару відволікла дівчина в масці, довгому темному пальто до п’ят і такого ж кольору широченному капелюсі. Вона здалеку глянула на Кару, а потім, не поспішаючи, підійшла і запитала знайомим Карі металічним голосом.

- В твоєму житті є сенс?

Кара посміхнулась, ну так, відповісти на таке питання «нема» досить складно. Але що робити?

- Нема.

- А нащо ж ти сюди прийшла?

«Зговорились вони тут всі філософствувати, чи що?», - подумала Кара, але вирішила відповісти конструктивно.

- Мені потрібно знайти і дізнатись якомога більше про одну людину, чоловіка. Але в мене є тільки його зовнішність в пам’яті. Обставини не дали мені можливості його сфотографувати.

Коли дівчина підійшла, Кара встала, незнайомка після її останніх слів наблизилась до неї ще ближче запустила руки під Карину куртку і, безцеремонно її обмацуючи, обшукала. Кара вирішила не відставати і, правда через пальто, але зім’яла її сіднички. Це був досить хитрий маневр, бо руками вона відчула що під пахвами в незнайомки пістолету немає, а от великі пальці Кари таки відчули його за її поясом на спині. Незнайомка різко скинула її руки з своїх сідниць і сердито зашипіла.

- Прибери руки. Я тобі не шалава, можу і піти. Це тобі треба, а не мені.

-Вибач, не втрималась. То що далі?

Незнайомка сердито глянула на дідусів, які відволіклись від пляшечки «Рішельє» (закарпатського коньяку, що з’явився як маркетинговий жарт після того, як Одеський коньячний завод випустив коньяк «Довбуш») і таки почали витріщатись на дівчат, що отак обмацують одна одну, і сказала Карі.

- Давай спочатку відійдемо.

Майже всі лавки біля міського саду були вільні тому, пройшовши одну з них, вони вмостились на наступну. І незнайомка сказала:

- Послуга коштуватиме двадцять грам, – Кара мовчки відрахувала їй чотири п’ятака. Незнайомка взяла їх рукою в тонкій темній рукавичці і продовжила. – Все буде залежати тільки від тебе і твоєї уважності. Я зараз зроблю аналоговий фоторобот під твоїм управлінням.

І вона справді дістала блокнот, олівець та стирачку. Та почала по черзі задавати питання про форму обличчя та інші нюанси. Кара в академії практикувала створення фоторобота, але малювати гарно як у мами в неї не виходило, а точніше, взагалі ніяк не виходило. Її складений під чужу диктовку фоторобот виглядав так, що з нього приходили поржати всі охочі, зате зорова пам'ять в неї була хороша і під її диктовку у одногрупника вийшов досить пристойний схожий на оригінал малюнок. От і зараз вона не сумнівалась в результаті. Спочатку вона вирішила, що буде шукати Юлія але розсудила, що людину, яка разом з нею веде цю справу і зараз знаходиться в місті шукати не варто.

Мія, а Кара була на сто відсотків впевнена, що незнайомка це - саме вона, може бути вже в курсі хто такий Юлій і одразу зрозуміє, що це - підстава. Тому вона вирішила шукати Женю, з одного боку він зараз гарно закритий високими рівнями допуску десь так само, як і Віолета була, а з іншого - і він, і Аліна мали якесь минуле до перевороту. І його булоб цікаво дізнатись, але аж до результату Кара вирішила не чекати. Печеру і тих, хто в ній треба було накривати сьогодні. Процес йшов швидко та якісно, Кара навіть трохи переживала чи не надто вона все правильно диктує, але незнайомка вела процес так впевнено, що Кара заспокоїлась і не стала спеціально його ускладнювати чи затягувати. Нарешті, портрет був готовий, він вийшов справді гарним та схожим на Женю. Мія задала ще з десяток уточнюючих питань, відмічаючи відповіді на наступному листочку і нарешті сказала:

- Результат буде завтра, приходь сюди о дев’ятій ранку. Зараз ще тридцять хвилин сиди на місці, встанеш раніше - і наша угода скасована.

Так – це, звісно, була серйозна халепа, але Кара перестрахувалась. Вона вже знала, що Мія таки не словом, а ділом уміє конспіруватись і, враховуючи її розцінки, може утримувати досить непоганий штат мамкіних бунтарів-романтиків, що могли стежити зараз за нею. Тож, Кара вчинила просто і примітивно: повісила на Мію, листок з фотороботом та навіть на кілька монет, маячки. Непростим і не примітивним у цій схемі були, власне, самі маячки. Це була наноплівка, що легко відлипала від пальця і намертво кріпилась до протилежної поверхні. Сигнал її був досить слабким і приміщення цілком могло його відсікти, зате помітити його навіть чимось типу приладу, який використовував детектив, було просто нереально, а той детектор - один з найкращих, доступних широкому загалу.

Тому Кара спокійно проводжала Мію поглядом і ледь стримала посмішку коли за нею з дерева неподалік злетіло кілька замаскованих під голубів дронів. Про себе вона відмітила трьох потенційних спостерегачів, але вони її цікавили слабо. В решті виділений час вийшов і Кара, демонстративно потягнулась, але потім досить швидко пішла в сторону своєї машини. Автопілот дозволяв одночасно перевдягатись, дивитись історію переміщення Мії за півгодини і рухатись за нею. А точніше, за ними.

Мія сіла на трамвай, звісно вона розрахувалась не карткою і не телефоном через які її можна було б авторизувати. Вона навіть не купувала квиток на точках продажів яких було багато датчиків і камер, квиток їй, на зупинці, передав хлопчина, по очі замотаний в шарф, а сам пішов геть. Таке маскування не рятувало його від ідентифікації але Мія нічого промаркованого йому не передала тому кару він не цікавив. Мія поїхала а на наступній зупинці в трамвай зайшов хлопець в уже знайомому Карі темному бафі і наліпив на камеру спостереження, в середині салону, чорну чашечку, осліпивши її таким не хитрим чином. В той момент Кара таки пожалкувала, що хуліганство – зараз не карний злочин. Оті чашечки липли поверх захисних лінз на камерах спостереження дуже легко, без жодної шкоди для камери знімались і цю дію не можна було кваліфікувати як псування державного чи приватного майна, бо майно таки не зіпсоване. Водій зайшов на наступній зупинці в салон і чашку зняв, але Ваза встиг вискочити, скориставшись екстреним відкриванням дверей. Тепер об’єктів відстеження було два. Голуби дрони самостійно розділились але за Вазою полетів тільки один.

«Отже Мія таки експлуатує вільного як вітер бунтаря в якості кур’єра. Треба буде йому натякнути, що кур’єри і так непогано заробляють і хай не вимаухується як ідіот» - Подумала Кара і проаналізувавши напрямок Мії зрозуміла, що вона рухається в сторону свого дому. Значить, більше уваги треба приділити Вазі.

Але довго за ним прослідкувати не вдалось. Сигнал його маячка зник на вході в одну з систем катакомб, що мала цілу купу виходів і, як на зло, була найменше промаркована датчиками руху. Зате він таки потрапив на камеру, коли заходив, а значить, і коли виходитиме - теж має засвітитись. Та і датчики що були таки фіксували його знаходження в тунелях і, хоч без відео, але передавали в базу його місце положення в системі катакомб. Тому за хвилин десять Кара вже знала, де він буде виходити назовні і глянула, де Мія.

Печерниця таки повернулась додому. Її треба було арештовувати, але тільки тоді, коли Кара знайде печеру. Тому вона зв’язалась з Комаренком і, не вдаючись в подробиці, доручила йому керувати арештом та обшуком. Кара знову одягла всі свої захисні елементи і улюблений одяг і все, що їй залишалось зараз - це просто чекати. Дивно, раніше вона ніколи не думала, що це може бути так захопливо та цікаво. Просто спокійно сидіти і чекати, коли поплавок заворушиться.

Тато не був фанатом класичної рибалки, та і брат, живучи на березі Десни нею не захопився, на відміну від підводного полювання, але то - зовсім інший процес. І от її поплавок таки поворухнувся. Камера, що знімала вхід до якого рухався Ваза погасла, і Кара одразу направила туди вільного голуба, трохи дратуючись його повільності, але хороша погода дозволяла проводити візуальне спостереження, в реальному часі і через супутники, тому вона глянула і через них. Ваза вийшов з катакомб і помахав вітально своєму спільнику, що сидячи на даху, затуляв чимось камеру. Після того, як Ваза пішов з її поля зору, хлопець перестав закривати об’єктив і спустившись з даху по пожежних сходах пішов за Вазою. Хлопці петляли по дворах, то з’являючись у видимості супутника, то зникаючи, в якийсь момент вони розділились, але голуб вже встиг їх наздогнати і Кара все одно бачила, за ким треба слідкувати завдяки маячку.

Печерники здійснили хорошу конспіративну роботу, тож мабуть, вже було досить петляти і пора б уже пірнати в печеру. Маяк залишився у Вази і він, ще трішки поблукавши, таки зник з поля видимості всіх засобів відстеження. Але місце було визначене, далі, як то кажуть, ручками. Де, все ж знаходиться печера з комп’ютерним ядром доведеться шукати старими дідівськими методами. Ні сигнал, ні сам Ваза навколо локалізованого будинку не з’являлись, тож варіантів особливо не було. Кара знала, що окрім непідключеного до інтернету комп’ютера не проблема обзавестись і власними проводовими камерами, що давали зображення тільки на їх ядро. А це вже можливість швидко побачити підозрілу незнайомку, що щось шукає і піднімати тривогу.

Кара перевіряла всіх людей з мобільними навкруги, а головне - переконалася, чи не зафіксують ці телефони групу людей без мобільних, але нічого подібного не було. Вона вийшла з машини і занурилась в двір. Ці одеські чорт зна як закручені кількаповерхові будиночки з дворами, підвалами, горищами і купою входів та виходів вже починали її дратувати. Так то виглядають вони гарно, але як полювати за кимось, хто тут орієнтуються – то хоч плач. Та і планування в базі було досить поверхневе. Тільки те, що було зібране камерами мобільних їх мешканців.

От тільки в підвалах цей фокус працював погано, говорити там, приклавши телефон до вуха і знімати на ходу планування ніхто не буде, бо в тих приміщеннях просто не ловиться зв'язок. І по тій самій причині таких даних від ловлі Капітошки, Білочки і покемонів таж майже не було. В першій підворітні, через яку зайшла Кара, бокових входів не було, а от у дворі був справжній лабіринт. Під навісами порослими старим виноградом стояли напівврослі в землю кузови фургонів і криті гаражі, не дивно що дрон загубив сигнал маяка а супутник візуальний контакт так і не визначивши куди саме зайшов Ваза. Тут були десятки входів на різні поверхи та підвали і в них сам чорт міг ногу зламати. Досліджувати їх усі можна було мабуть з півдня, тому Кара пройшлась по порожньому двору і зайшла до підворітні, протилежної тій, якою вона зайшла, щоб, так би мовити, завершити початковий огляд.

Звісно, був ще план «Б», але Кара поки вирішила його не використовувати. І протилежна підворітня її не розчарувала, вона була замурована на вихід і додатково захаращена купою непотребу, тому не мала виходу на сусідню вулицю. Але вона була довгою і мала збоку посередині вхід у підвал. Якийсь внутрішній голос підказував Карі, що місце те, що треба і він її таки не підвів. З підвалу вийшли двоє хлопців про щось гомонячи, але побачивши її миттєво замовкли і напружились. Один з них вирішив не грати в мовчанку надто довго і різко запитав.

- Сиш, козачок ти не заблудився часом?

«Оце нормальна реакція», - подумала Кара, - «світло падає на мою спину та і хлопці вийшли з освітленого приміщення і просто не бачать обличчя». Але думати довго не мало сенсу, треба було щось відповісти. І Кара не придумала нічого розумнішого, як запитати.

- Та ні, це десь тут має бути. Може ви підкажете? Мені треба таємне лігво печерників, що торгують інформацією зі старих баз даних?

Хлопці остаточно впали в ступор і Кара відчула, що не прогадала з формою питання, вона відчувала їх страх та агресію і хлопці не підвели, і зараз, відреагувавши саме так, як вона того чекала. Вони почали наближатись до неї, заходячи з двох боків. Другий спитав.

- А ти взагалі хто така?

І Кара почула, як клацнув викидний ніж в його руці. Ну так, тепер вони почули її голос та і очі їх звикли до світла тож її стать вони визначили правильно, а от з зі своєю поведінкою явно помилились. Кара стояла і не вірила своїм очам. Відстань і позиції були просто бездоганні і Кара мало не пустила скупу сльозу. Вона вивчала гопак суто для себе як забаву, її минуле в кількох різних школах силового спорту та і підготовка в рамках навчання СБУ були більш ніж достатніми, щоб закрити питання самооборони та нападу.

І її навіть трохи злило, що ті фізично складні бойові прийоми гопаку, які вона вивчила, жодного разу і не довилось використати в справжній бійці. Тож, думати далі просто не мало сенсу. Кара підстрибнула і одночасно влупила обох невдах ногами в груди. Вони відлетіли в різні боки і підніматись вже не дуже спішили. Вона швидко стягнула їм руки та ноги спеціальними полімерними затяжками з тоненькими тросиками всередині. Штуки ці, звісно, були одноразові, але дешеві, ефективні і займають в рази менше місця ніж наручники.

Тепер діяти треба було швидко. Кара використала «голуба» та кулі-дрони як проміжні пункти зв’язку, на вході в підворітню і на вході в підвал, вони мали забезпечувати її обладнанню доступ до мережі. Спустившись, вона матюкнулась, бо коридор вів в обидва боки. Метатись туди-сюди звісно було можна, але Кара чогось вирішила довіритись чуттям і вони знову не підвели: з коридору по праву руку до дверей тягло теплом, а по ліву - холодом. Тож, варіантів знову було небагато. За поворотом коридору майже одразу були оббиті оцинкованою жерстю двері з кодовим замком. І знову чуйка підказувала, що їй сюди. Кара швиденько навела камеру Іофону на кодовий замок і наказала секретарю:

- Скануй всіма можливими засобами, мені потрібні кнопки які найчастіше натискають.

- Лазерне вимірювання температури та якості поверхні показує, що найчастіше користуються 3,4,9. – Лаконічно відповів секретар у вісі.

Кара накинула на очі окуляри, дістала пістолет, натиснула потрібну комбінацію і замок клацнув. Вона сховавшись збоку, різко розчинила двері і з кімнати хтось вистрелив з дробовика. Дивлячись на відчутну яму, що утворилась на протилежній дверям стіні, її настільки нераді були бачити, що зустрічали свинцем, а не хлібом-сіллю. Небесна дістала свого барабанного монстра і виставила під постріл кулю-електрошокер. Кара вставила в розчинені двері свій основний пістолет щоб швиденько перегляну ти обстановку в кімнаті через його камеру в своїх окулярах, кілька раз вистрелила так, щоб кулі лягли зовсім поряд з стрільцем, примушуючи його сховатись і неспішно зайшла до кімнати.

Хлопець з обрізом знову виглянув, одразу спіймав кулю-шокер і, посмикуючись, гепнувся на підлогу. Ще один присутній, не звертаючи увагу на те, що відбувається навколо, вовтузився біля системного блоку. Кара інтуїтивно здогадувалась, що нічого хорошого він там не робить, тож вона зблизилась, побоюючись не встигнути перешкодити йому, але хлопець вирішив, що треба захищатись і спробував її вдарити шматком труби. Кара пірнула під руку, перехопила її і вклепала печерника лобом по носу, мимоходом відмітивши собі, що оце саме був Ваза і вона взяла одесита в Одесі «на одесу».

Але від приколу її відволік невеликий білий вогник, що дуже стрімко по досить короткому запалювальному шнурку наближався до системного блоку. Часу думати чи зважувати ризики резервного детонатора просто не було і Кара зробила єдино можливе в цій ситуації: вхопила вже майже догорілий запал та висмикнула його. Шнур сильно обпалив пальці, але все ж висмикнувся з системника, і що найбільше порадувало Кару, жодних небажаних наслідків такого різкого розмінування не наступило.

Вона акуратно зняла передню кришку, яка трималась суто символічно і відмітила, що обладнання в системному блоці перепаковане пакетами з якимсь порошком. Розбиратись що це сенсу особливого не було, як і ризикувати з їх видаленням, а от що справді було потрібно, так це швиденько підключитись до цієї системи. Проміжні станції зв’язку були встановлені і її телефон, навіть в цьому глухому підвалі, мав зв'язок з мережею, треба було тільки підключити його. Кара бортом золотої монети, бо іншої в неї не було, викрутила бокову кришку на своєму Іофоні, де був слот ЮСБі та мікро ЮСБі. Але треба було ще знайти хоч якийсь підходящий дріт.

І він знайшовся. На одному з столів лежав ні до чого не підключений портативний жорсткий диск обмотаний якраз потрібним кабелем. Кара знала, що колись компанії, щоб захиститись від старих силовиків, що полюбляли кошмарити бізнес обрізали свої слоти ЮСБ спеціально, щоб ускладнити доступ до своєї системи хоч на перший час, але тут був не той випадок. Ця система була спеціально розроблена, щоб працювати з найрізноманітнішими старими зовнішніми носіями картками та флешами і потрібних входів тут було повно. Підключившись до одного з них, Кара скомандувала своєму секретарю.

- Мені потрібен доступ до цієї системи комп’ютерів, що містять незаконні бази даних та програми для роботи з ними!

Екран погас і загорівся знову. А у її вусі зазвучав секретар:

- Система успішно зламана, інформація збережена в базі. Ваш допуск зараз дозволяє з нею взаємодіяти на 100%.

Кара з полегшенням видихнула. Тепер можна і розслабитись та зайнятись постраждалими від її діяльності. Вона підійшла до хлопця, що досі смикався на підлозі і, наказавши шокеру, що керувався її телефоном вимкнутись, забрала з його руки обріз дробовика. Та стягнула йому руки стяжкою. Поки вона працювала з ним, Ваза очуняв достатньо, щоб не тільки матюкати її з підлоги, але і підвестись на ноги та знову взятись за шматок труби. Кара зміряла його співчутливим поглядом і сказала:

- Ну що ж тобі не йметься? Я б тобі радила ту штуку покласти, на відміну від твого дружка, що шмалить по незнайомим людям з незаконної зброї, тобі ще цілком можна буде відбутись без серйозних наслідків.

- Я живим не дамся.

Кара звісно збиралась з ним ще поспілкуватись, але вирішила відкласти це трохи на потім і написала Комаренку починати затримання Мії. А потім знову звернулась до Вази:

- Чим тобі нова українська тюрма недогодила? Ані тобі туберкульозу, ані сексуального насильства. Чи ти думаєш, що без старих атрибутів заскучаєш? Ти краще розкажи мені, коли ти останній раз був на квартирі Олега Штанькова і що ти там робив?

- Я вам нічого не скажу, – вже якось не так впевнено заявив він, все ще тримаючи шматок труби напоготові. Кара всілась на столі боком до нього і відповіла.

- Не набридло тобі гратись в мамкиного бунтаря? Скільки тобі Мія платить за роботу кур’єром? Я звісно, розумію, що це - романтика і все таке, але ти не думав, що пора починати нормальне життя? Тобі вже двадцять три, здоровий лось, а ведеш себе як тринадцятирічний пацан.

- Не заговорюй мені зуби, ти просто чекаєш на групу захоплення.

- Ну звісно чекаю, тільки не захоплення, а оточення і експертів. Щоб вас захопити, вистачило і мене одної. Нащо ж ганяти серйозних дядьків? Серед яких, до речі, є купа твоїх однолітків.

- Ти мене не зупиниш.

- Ти оце зараз серйозно? Чи ти вирішив мене розсмішити до смерті?

Але Ваза таки вирішив діяти. Він кинувся до Кари і знову спробував вдарити її трубою. Кара відбила удар закутою в захисний наруч рукою, а вільною схопила його за щелепу і, зробивши підсічку, вклала його головою об підлогу. Ваза притих, а Кара з сумом подумала, що переговорник з неї так собі, бо конструктивного діалогу так і не вийшло. Щоб уникнути подальшого травматизму, вона і його спеленала стяжками і взялась оглядати кімнату. Її цікавив фоторобот, але сканер вже був пустий, тож вона вивела на екран телефону сигнал з наномаячка і таки отримала його. Сигнал йшов з іншого кутку кімнати, де причаївся шредер і звісно малюнок вже був ним перемолотий, бо сигнал йшов з корзини під ним. Паперу там було небагато, мабуть його регулярно виносили і викидали чи взагалі спалювали. Але який би не був стан, це все ще доказ і він на місці. Кара подумала, а потім замовила.

- Секретар покажи мені інформацію по їх останньому запиту.

І на екрані телефону з’явились з десяток папок з фото людей, схожих на її фоторобот, мабуть їй би принесли їх всі і вона вже мала вибрати одну, саме ту, що треба. І те, що треба тут таки було. Таке точне влучання, як один до десяти Кару справді здивувало. Вона розкрила збірний файл, складенй з цілої купи різних баз. Тут була інформація з ЗАКСу, паспортного столу, воєнкомату, МВС. Але більше за все тут було медичних документів. І з них виходило, що Женя майже все життя перебував в Павлівській психлікарні з таким букетом діагнозів, що його тримали в корпусі для буйних на заспокійливих без особливого доступу до нього будь-кого.

А особливо - його матері, що була позбавлена батьківських прав і писала купу звернень з цього приводу в усі можливі інстанції. Ще тут була справа з поліції про його викрадення з лікарні, яка так і не була розкрита. Але найважливіше - тут були дані, що вже не могли бути віднесені до старих баз, це був хоч і поверхневий, але злив. В цій папці були фото пані Аліни та Жені біля службового транспорту та помітка, що він є співробітником 10 відділу, спеціалістом з релігій та культів, з в казанням дати початку служби. І навіть те, що його персона закрита 10 рівнем допуску. Кара так само легко формулюючи запит до краденої бази, але вже по імені знайшла себе. А потім Юлія. Від читання її відволік виклик для міжвідомчого спілкування, з нею хотів зв’язатись голова сегменту цифрової безпеки 10 відділу міста Одеси. І Кара прийняла виклик.

- Пані Каро, доброго дня я – Толя Головач. Вам вдалось накрити печеру з просто унікальним вмістом. Все, що нам вдавалось діставати раніше - це всілякі незначні фрагменти, а тут цілий скарб. Та і вони майже завжди встигали винести бази та програми по роботі з ними з печери і залишали лише голе обсмажене залізо, тож їх і притягнути не було за що, а зараз не встигли. Цікаво, як їм вдалось зібрати всі ці бази в одну купу та ще й створити такі досконалі програми для роботи з ними?

- Я сподіваюсь, Надія Карпенко вона ж Мія дасть мені відповідь на це питання, – відповіла йому Кара.

- Я знаю Надю, вона служила в цифрових військах на громадянство під моїм командуванням і навіть подавала заяву, щоб залишитись служити по договору, але я відмовив. Вона тоді була дещо не в собі після того як айтішна компанія, на яку вона працювала, збанкротувала. Надя була абсолютно посереднім спеціалістом, хоч дуже старалась, і таке ПЗ вона б не написала. Я поки вивчу те, що в них тут є і підготую більш розгорнутий звіт, за можливості треба зібрати всі флешки, що в них там на хазяйстві водяться і попідключати їх, щоб система отримала до них доступ, може ще щось цікаве знайдемо. Коротше, з радістю чекатиму вас в гості, та і Мія може щось розкаже.

Ще за якийсь час Кара вислухала звіт Комаренка щодо арешту та обшуку в Мії і він був не дуже втішний, але Кара мала певні козирі по рукавах. А потім до неї приєдналась оперативна група з поліції та експертів, що мали вичавити з цього приміщення та тих, хто тут був, все важливе. Але перед тим, як поїхати на гостини до Мії, Кара мала ще тут спробувати начавити собі хорошої масті. Тому вона наказала поліцейським поки не забирати Вазу і залишити їх наодинці. Печерник сидів мовчки, героїчно косячи мабуть під партизан, про існування та поведінку яких він знав виключно з різноманітної художньої продукції низької достовірності. Кару він починав трохи смішити, тому вона заговорила першою.

- Вибач за голову. Сильно болить? Насправді я тебе трохи розумію: всі ми хочемо залишатись малими дітьми і ні за що не відповідати. Ти і твої помічники не здали тест на повноліття і ви досі, як малі діти, обмежені в праві самостійно знімати житло, водити, орендувати та купувати транспорт, розпоряджатись великими сумами грошей, вступати в шлюб, володіти вогнепальною зброєю, купувати алкоголь чи наркотики, в усіх цих питаннях за вас мають вирішувати ваші опікуни. Не знаю, в чому задоволення отак добровільно робити себе неповносправними, але те, що ви самі себе обмежили в правах не звільняє вас від відповідальності, в якій поблажок вам закон не надає.

Ти - найстарший в цій компанії і тільки від тебе зараз залежить, яку відповідальність будуть нести твої друзі. Зараз все вирішую я. Якщо я заявлю, що ваші дії становили загрозу моєму життю та здоров’ю, то ви всі підете на виправні від 3 до 5, а якщо я звітую, що все було під контролем і що ви навіть не пробували на мене нападати, то цілком можливо, що ви навіть штрафів ніяких не платитимете. От і вирішуй тепер, ти відправляєш своїх трьох друзів на виправні, чи відповідаєш на мої питання і ви котитесь далі бавитись в пісочниці.

Кара відчула його внутрішню боротьбу і це при тому, що обличчя його залишалось незворушним. «Цікавий, все ж, ефект. За рахунок чого це відбувається?» - подумала вона? Але все ж здорові глузд в ньому переміг нездоровий гонор і він відповів.

- Я готовий піти за них.

- Якщо ти відповіси на всі мої питання, то нікому нікуди йти не доведеться.

Він помовчав ще кілька секунд і все ж здався.

- Питай.

- Розкажи мені як і коли ти почав співпрацювати з Мією, вона ж Надія Карпенко, – Ваза знову гордовито замовк, ніби показуючи Карі, що не буде нікого здавати. – А ти що думав, мене цікавитиме, чи ви поїли вранці? Мія, в будь якому випадку, попала значно серйозніше за вас. Чи ви думаєте, ви просто тут в комп’ютерні ігри граєте? Вона допомагає знайти інформацію про людей в обхід бази. Як ти думаєш, для чого? Я підкажу, щоб передати спадщину, віддати втрачену річ, подати на аліменти. Можна шукати і через поліцію та приватних детективів, відобразивши цей пошук в базі. Поза базою шукають, щоб убити, покалічити чи пограбувати і не залишити слідів збору інформації.

Ви можете спокійно прикинутись ідіотами, що у вас непогано виходить, враховуючи, що ви так довго не можете здати той тест, і сказати, що ви не знали, просто робили, що вам сказали, не задумуючись над наслідками. Але Мія, ваш імовірний організатор, якщо ти не здаси її - вона здасть вас, чи думаєш, що вона буде за тебе переживати коли її притисне? А тут попахує не тільки торгівлею персональними даними, а і співпрацею з зарубіжними спецслужбами. Тож, розказуй! Зрозумій правильно, я накрила вас з достатньою кількістю доказів, щоб і тебе і твоїх друзів допитати під сироваткою, але це - згаяний час, а мені інформація потрібна вже зараз.

Ваза помовчав ще трохи і почав.

- Півроку тому Мія запропонувала мені карту з всіма сітковими камерами, мікрофонами та датчиками міста, сказала, що з нею можна буде тусити і не боятись, що про це хтось дізнається. Ну і що я з цією інформацією стану таким собі царем андеграунду міста. Взамін вона попросила працювати її кур’єром. Гроші вона теж платила, але головне - це була інформація. Вона наперед знала про всі облави і зливала мені ці дані. Я міг попередити всіх, кого вважав за потрібне.

- Інформацію вона передавала на флешках?

- Ні, тільки усно або на папері. На флешках передавали інші люди, або ми підбирали їх в вказаних місцях.

- Що і коли ти робив у квартирі Олега Штанькова?

- Вчора рано вранці забрав у нього конверт і флешку. Конверт я передав незнайомому тіпочку у місці, яке мені Олег вказав. Я часто йому щось приносив чи забирав.

- А посилала тебе до нього Мія? – Ваза знову важко помовчав, але все ж відповів.

- Так.

-А тіпочок - це, часом, не оцей? – і Кара показала Вазі на екрані свого телефону фото Віталія Петрика. І знову отримала ствердну відповідь. І, якщо чесно, трохи охрініла. Цеж що виходить, Штаньков, передає через Вазу своєму майбутньому вбивці, за офіційною версією, конверт в якому, скоріш за все, була інформація про неї і що її треба убити біля дому Штанькова і може навіть інструкція про дії з ножем. Цікаво було б глянути на той конверт і його вміст. Все ставало все цікавіше і цікавіше, і у Кари виникло ще одне питання.

- Якщо ти часто в нього щось забирав, то чи тобі не здалась його поведінка вчора якоюсь дивною, ти заходив до квартири, він був сам?

- Чи був хтось в нього не знаю, в квартиру він мене не впускав, а передав все на порозі хоч раніше казав заходити, а тоді вже йшов ритись і виносив те, що було потрібно.

- Марія Радченко, вона ж Мара - теж кур’єр?

- Так. Вона добре знає підземелля, ми раніше в них влаштовували зустрічі та робили закладки. Але вона дуже притрушена. Навіть не знаю, навіщо Мія її в це все втягнула.

Кара продовжувала охрінівати з того, що дізналась. Мія змогла влаштувати швидку і досконалу мережу передачі інформації за допомогою поштових дебілів і ніхто з 10 відділу цього не помітив. Об’єми цього пошуковця і месенжера просто вражали і найголовніше те, що він без проблем копіювався на інші великі міста як своєрідна франшиза. Але ядро цієї організації було створено саме тут і воно не могло бути створене без підтримки високотехнологічних спецслужб. Але залишалось ще одне питання, а точніше два. І Кара вийняла з одної з кишень жупану вже добряче пом’ятий листок з знаком, що був вирізаний на грудях уже у двох жертв.

- Знаєш що це за знак?

- Бачив, але не знаю, що це. Там в катакомбах в залі на грудях в ліліпутки.

В Кари з’явилось ще одне питання, але вона вирішила йти по черзі і, сховавши перший знак, дістала другий.

- А цей?

- А вони типу різні? По моєму-це одна й та сама хрінь, щось накреслили аби було.

Кару його реакція, звісно, розчарувала, але останнє питання вона все ж задала.

- Ми допитували Сталкера, старшого групи, бо він сам назвався старшим і був самий дорослий з вас по віку, але враховуючи ту обставину, що ти теж там був, я маю все ж уточнити. Чия була ідея іти саме в цю систему катакомб саме в цей час? І чи не помічав особисто ти чогось дивного тоді, знаходячись там?

- Це була звичайна комерційна група, я допомагав Сталкеру, щоб ніхто не загубився, вони з ним домовлялись - це були якісь мирські знайомі Мії. Ну а взагалі, в підземеллях часто ввижається всяке і здається, що хтось дивиться чи стоїть поруч, але до цього звикаєш і вже не можеш без цього жити

Кара мало не закашлялась, бо він, здається, і сам не зрозумів, що щойно сказав. Мія стирчить навіть з цієї історії. Як вийшло так, що Мію досі ніхто, окрім неї, не помітив? Хоча Кара вже здогадувалась. Адже допит старого дігера на прізвище Сталкер вів Волошин і він чудово знав, що не потрібно питати, щоб не отримати незручної відповіді. Тягнути далі сенсу не було, треба їхати до Мії і якісно її потрусити. Добре, що печерниця зараз під гарною охороною. Бо от зараз після свідчень Вази її життя вже дуже недоречне для Волошина і інших учасників цієї справи. А Вазі вона сказала:

- Дякую. Ти дуже допоміг. Своє слово я дотримаю, але вам від гріха подалі доведеться трохи посидіти в тюрмі в одиночних і без жодних передач від родичів та друзів. Заодно подумаєте про своє життя та майбутнє. Бо ви влізли в серйозну історію, яка має ще шанси дуже погано закінчитись.

Особливої вдячності від нього вона не чекала, тому просто покинула поліцейський фургончик «Верблюд» і на її місце завантажилось двоє захисників. Чорноморська область була однією з найдовших і мала три центри: Херсон,Одесу та Ізмаїл. Але головна окружна тюрма знаходилась біля Одеси, ніби посередині. І різні відомства теж були розмазані по цих містах, військовий центр, а відповідно і резиденція полковника знаходились в Херсоні. А от резиденція 10 відділу була в Одесі, бо це місто мало хороший потенціал для роботи іноземних спецслужб і Волошин, що працював ще в старому СБУ, був призначений на цю посаду майже одразу після приходу Гетьмана до влади, насправді чудово з своїм завданням порався і був прикладом для багатьох.

Але Кара пам’ятала те, що сказала їй Оля: іноді доводиться підставляти голову, щоб встояти на ногах, взагалі досить дивна тактика і в бійці її точно застосовувати не варто, але в масштабах держави це може і має сенс. Кара не розуміла, як і хто завербував Волошина, але це не мало особливого значення. Є результат: за досить короткий термін в місті, яке спокійно жило всі ці роки розрослась ефективна шпигунська мережа, яку просто не помітили службовці місцевого десятого під його керівництвом.

Кара обдумувала все це, їдучи до квартири Мії тому відволіклась на старенький пажеро тільки тоді коли він наздогнав її «мул» і порівнявся з ним. Нажаль між думкою - «він обганяє мене порушивши правила» - і думкою - «він не обганяє» - пройшло надто багато часу і Кара не встигла хоч якось зреагувати. Джип штовхнув її авто в бік, «мул» викинуло на узбіччя і він тут таки втаранився в рейку що захищала від отаких таранів зупинку громадського транспорту. Згрупуватись вона звісно встигла, але удар був надто сильний, щоб це хоч трохи допомогло. Кара ще ніколи не потрапляла у такі жорсткі аварії. Удар прийшовся в правий край, від цього машину інерцією розвернуло поперек дороги. Купа подушок безпеки спрацювали і надійно зафіксували її, але самопочуття було так собі. Досвід різних аварій, що вона отримала в матриці та стерильних умовах тренажерів симуляторів під час навчання в академії все ж дуже не дотягував до нинішніх відчуттів.

Трохи оговтавшись, вона зім’яла подушки і відстебнула ремінь, саме вчасно, щоб лягти в салоні, ховаючись від автоматної черги. Її «Мул» був зроблений в повноцінному військовому корпусі гарно закамуфльованому під цивільну модель. Але організм Кари вимагав пересвідчитись що на вікнах залишаються білі плями а не дірки і навіть пересвідчившись вона вирішила не сильно висовуватись вище непрозорого корпусу. Склала бокове крісло і, не піднімаючи голови, просочилась в багажник, відштовхнувшись від бортового екрана ногами.

В багажнику її чекала пружно напакована торбинка з київського офісу і перше, що вона в ній намацала це карабін БГ-17. Це вже була не штурмова гвинтівка під калашовський патрон, а більш потужний середній снайперський комплекс, так звана марксманка. З дуже непоганим розумним прицілом. Кара швидко наказала секретарю підключитись до прицілу і зображення з нього вивелось на її окуляри. Із мінусів броньованості виявилось те - що скло не тільки захищало але і заважало відстрілюватись, бійниць ні цій версії катастрофічно не вистачало. Але Карі вдалось опустити скло на задніх дверях механічною ручкою, бо автоматична система вже не могла цього зробити на передніх через деформацію корпусу. Тепер можна було не висовуючи голову вести прицільний вогонь по нападниках і оцінити, що взагалі відбувається. Але перед тим вона вирішила трохи погіршити їм видимість і, виставивши на барабані свого револьвера БГ-5 світлову кулю, вистрелила нею в землю за вікном машини, тепер кілька секунд там світитиметься така собі зварка, сліплячи нападників.

Кара висунула карабін у вікно і побачила через його приціл неприємного вигляду смаглявого та зарослого мужика, що мружачись саме міняв магазин в своєму калаші, умовно сховавшись за капотом «Паджеро». Кара вирішила, що діалог і гуманізм - це добре, але не зараз і випустила в нього три кулі. Вона звісно, зраділа мінус одному, але решта троє швидко адаптувались і перемістились, сховавшись уже більш ретельно за корпус машини.

Позиція дівчини не давала можливості ефективно їх діставати чи стріляти по ногам. Але ще один вирішив зробити їй подарунок і таки висунувся, мабуть ще не до кінця зрозумівши, що відстрілюється вона не всліпу. «Мінус два», - подумала Кара. Тепер уже нападники пострілювали в її сторону всліпу, просовуючи свої автомати в вибиті вікна машини зі своєї сторони.

«Отак уже можна воювати», - подумала Кара, - «я тут полежу, поки патруль не приїде, відпочину трохи.» Але відпочити їй не вдалось, бо один з нападників просто снайперськи закинув в її салон гранату. Вона відбилась від протилежного вікна і впала кудись в район передніх сидінь. Кара чудово знала, що перебувати з гранатою будь якої системи в одному замкненому просторі ніфіга не корисно для здоров’я. Всі варіанти подальших дій були дуже хріновими але Кара обрала той з них що залишав хоч якийсь шанс

Миттєво склавшись як пружина, відкрила двері з яких вела вогонь і виштовхнула себе через них, просто на оту саму лінію вогню. Бронежелет та купа елементів захисту забезпечили досить м’яке «приасфальтовування», а по вухах лупанув вибух ззаду. Як не дивно, її позиція виявилась досить вдалою: перед очима як мішені тепер маячили ноги нападників, що не дуже висовувались, чекаючи вибуху і не відпрацювати по них було б повною дурістю. Попри шум у вухах Кара влучила в обидва комплекти нижніх кінцівок, а потім і в тушки в повному складі, що акуратно вклались на її лінії вогню. «Мінус чотири, - подумала вона, – ні, ну можеш же коли треба. І карабін пригодився, тепер завжди з собою братиму, моя ти квіточка.» І вона поцілувала корпус гвинтівки.

Її сильно трусило від адреналіну: аварія, вибух і вбивство чотирьох людей, мозок ще не до кінця усвідомлював, що сталось. Але тіло на автоматі виконувало свою роботу, вона замінила стріляний магазин на новий, оцінила обстановку в цілому, вулиця, на щастя, була безлюдною але побачивши якихось перехожих з далеку Кара вистрілила в повітря і махнула їм щоб вони звалили, перехожі миттєво її зрозуміли і таки звалили. Вона акуратно обійшла машину нападників перевіривши якість їх мертвості. Якість виявилась хорошою і Кара нарешті видихнула з полегшенням але остаточно отямитись їй поки не світило. Прямо на неї нісся на швидкості ще один джип. Кара почула його наближення надто пізно, через вибух вуха досі не працювали як слід, вона підстрибнула в останній момент, так високо, як тільки змогла, але все одно відчутно отримала по стегну і, перекотившись по даху автомобіля, жорстко гепнулась на землю за ним. Машина по інерції проїхала вперед і, зачепивши по дорозі джип перших нападників та її «мул», що перетворився на решето зупинилась. Якихось особливих сумнівів щодо мети пасажирів цієї автівки у Кари не було, як і хороших позицій для відступу чи ведення вогню. Але їй все ж вдалось сховатись за стареньким опельком що стояв на узбіччі. Оця друга порція Карі здавалась особливо недоречною. Все тіло боліло, на неї накочувалась паскудна слабкість, голова гула і паморочилась бо приземлятись на неї після останнього падіння було не найкращою ідеєю. В польоті над джипом вона розлучилась з карабіном і зараз його їй дуже не вистачало, як і окуляр які розбились під час приземлення

- Ану зібралась, ти козачка чи шмаркля! – гримнула на себе Кара і одразу сама ж у себе перепитала: якщо вона вибере варіант «шмаркля», то чи можна їй буде отут трошки прилягти і спокійно розтектись на півгодинки на асфальті? Але нові кулі, що забарабанили навколо, дали досить очевидну відповідь: розтектись, звісно можна, але якщо зробити це зараз то півгодинкою не обійдеться. Зараз би їй підсобив набій з розвідувальним дроном, що був в барабані її револьвера, але що телефону, що окуляр на які вона могла б отримати з нього інформацію вже не було . Вона зараз навіть не знала, скільки саме нападників, бо здоровенна «тойота» могла вмістити в себе і більше, ніж чотири.

Але отак сидіти і чекати з моря погоди не мало сенсу. Вони чекають, що Кара слабка і налякана, що вона буде тільки оборонятись, але напад - це найкраща оборона. Кару накрила азартна злість. «Я - не жертва, я - хижак, я - Кара Небесна», - вліпивши собі такий мотиваційний ляпас вона вийняла свій головний пістолет БГ-1 і, поставивши автоматичний режим вогню, не дивлячись пустила чергу віялом по всьому, що могло бути з обох боків машини за якою вона ховалась. За її розрахунками її вже мали обходити з двох боків і крики з тих самих боків підказали їй, що вона не помилилась.

Відстріливши обойму, дівчина загнала нову, увігнала кулю в ствол, дістала свій револьвер, виставила під постріл важку експансивну кулю. Вона знала, що вистрелити з нього вийде тільки один раз, бо втримати пістолет однією рукою під час пострілу таким набоєм було майже неможливо та і смертельних куль в барабані більше не було. Кара розвернулась, вперлась ногами в землю, відштовхнувшись, застрибнула на капот машини за якою ховалась, потім на її дах, а потім відштовхнувшись від нього стрибнула просто в сторону нападників, прицільно стріляючи в них в процесі. Вона добила пораненого справа і одразу підстрелила ще одного, що пішов його витягувати, вистрелила з револьверу по пораненому зліва, що так і не встиг відповзти і, не звертаючи увагу на те, що револьвер таки вирвало з руки, влучила зі свого основного пістолету в ще одного нападника, що прикривав своїх з-за Тойоти.

Отримала три кулі в корпус в своєму епічному стрибку і так його і не завершивши телепнулась на землю. «Про що я думала», - промайнуло в її голові. Кара лежала на дорозі перед машиною нападників, тим самим перетворившись на ідеальну мішень. Бронежелет у неї був просто чудовим, але дихання вибило начисто. Вона лежала на землі задихаючись і не маючи сили піднятись. Здається, все. Їх було шестеро, а мінус - тільки чотири. Вона ще зробила кілька неприцільних пострілів, просто щоб якось відтягнути кінець.