Кара Небесна

Нападник, що вже йшов до неї, щоб зробити контрольний, знову сховався за машину, але це вже не мало значення. Він розбереться, що вона - вже не загроза. Організм паскудно не хотів підніматись. Але повністю відволікшись на неї і думаючи, як її дострелити, щоб і самим залишитись цілими, нападники не помітили, як до них дуже швидко і тихо наближався здоровенний джип. «Бугай» випустив таранний бампер і врізався в їх машину, зминаючи одного з нападників, що за нею ховався.

«Ну, і хто кого дострелив, сука», – злісно подумала Кара. Їй вдалось трохи продихатись і вона, ставши накарачки, відповзла назад до опелька, сховалась за ним, оперлась спиною на бампер, щоб хоч якось зафіксувати себе і краще розуміти, що відбувається. Калаш останнього нападника працював зараз по корпусу «бугая» та стрілка вона зі свого ракурсу не бачила бо він заховався за «паджеро». Але кілька пострілів у відповідь, що вона почула, обрадували її ще більше. Це були пістолетні 12,7 випущені з ПК «Контур». На тих двох пострілах все і завершилось. Тиша знову прогнала ейфорію, що її накрила і розбудила тривогу, але за якусь секунду вона почула знайомий голос.

- Каро, ти там жива? Якщо жива, то не смальни в мене.

Кара хотіла крикнути, що жива але вийшло тільки закашлятись. Але все одно Юлій ризикнув, бо вже за якусь секунду він схилився поряд оглядаючи її. Кара посміхнулась і таки змогла прошепотіти.

- Хоч я і не дуже скучила, але чогось рада тебе бачити. Це звісно не тому, що ти трохи допоміг мені з цими двома доходягами, я б і сама справилась, але все одно дякую.

Мабуть не варто було аж так розпатякуватись, бо вона знову закашлялась. Ребра в неї ламались не раз і зараз Кара оцінювала, що вони скоріш за все цілі. Просто три кулі що влучили в бронежилет загальному самопочуттю теж не дуже сприяли. Але головний діагноз вона собі вже поставила: вона жива і жити буде, а це головне. Юлій допоміг їй підвестися на ноги і вона відзначила, що і це виявилось не так складно. Відчуття звісно були препаскудними, але то є життя, зараз її від шоку починало пробивати на хіхі і вона чомусь згадала задутий Олею віртуальний паровоз та ще більше розвеселилась.

Юлій повів її до своєї машини, Кара по дорозі оцінила розмазане між двома автівками тіло і постаралась не роздивлятись його аж занадто. Кара з заздрістю дивилась на невеликі білі плями на передньому і боковому склі та невеликі вм’ятини на капоті «бугая». «О курва! Треба було і собі такий брати, а то я як дурепа», - думала вона про себе, знаючи звісно, що зранку її простенький «Мул» відпрацював свою місію на всі сто, та і в бронюванні він її не підвів, хіба що в тараностійкості, а приїдь вона на «бугаї», ніхто б з нею мати справу не ризикнув.

Юлій допоміг їй залізти в доволі високо розташований салон і Кара відмітила, що ноги таки не дуже хочуть працювати зі східцями, але що вже робити. Вона просто розтеклась в люксовому кріслі, підняла руку з сильно побитими пальцями і зацінивши, як вона ходить ходором, подумала, що в ній би зараз гарно розмістилась склянка з холодним коктейлем. Пити Карі хотілось неймовірно. І їй навіть вдалось донести цю думку до Юлія.

- Зараз, почекай ще хвилинку і поїдемо до лікарні.

Заспокоював він її поки Кара висушувала пляшку води. А впоравшись з водою, вона вкотре пораділа, що з неї ніде не течуть цівочки, як у мультяшних персонажів. Чекати на перший патруль довелось кілька хвилин. Кара розуміла, що це - чудовий час прибуття, бо вся перестрілка теж зайняла якісь хвилини, просто вони оцінювались зовсім по іншому. В цілому, втамувавши спрагу і розслабившись, вона відмітила, що почувається вже не так паскудно. За звичкою Кара сходила в свій вишневий садок і це допомогло відсікти перестрілку і всі пов’язані з нею емоції як неважливі. Забите в купі місць тіло, звісно, боліло, але це теж цілком можна було терпіти.

Також дівчина зрозуміла, чим весь цей час займався Юлій: він вів бойову групу, до якої був скоріш за все дотичний Смірнов. І добре, що так співпало, що вона привела його до неї, але погано, що за нею аж настільки активно полюють, бо дві машини, напаковані вбивцями - це вже не якийсь невдаха в підворітні, це по дорослому. Юлій настільки швидко, наскільки це взагалі було можливо в цих обставинах утрусив питання з першим патрулем і до приїзду другого вже сів на водійське крісло поруч з Карою. Але вона, перш ніж їхати, попрохала його захопити з «Мула» її сумку, телефон і знайти десь там на дорозі револьвер. Як не дивно телефон вижив, як і вміст сумки. Ну так, осколки полетіли дещо іншою траєкторією, а ударна хвиля для неживих предметів не така шкідлива.

- Нащо воно тобі в лікарні? – запитав Юлій, дивлячись як Кара заряджає револьвер, міняє обойму в пістолеті та заряджає стару.

- К патичкам лікарню, ми їдемо до одної милої дівчини, що вже мене зачекалась.

- Ти нормальна? Ти себе бачила? Та на тобі живого місця немає.

- Ну немає то і немає, що ж тут зробиш. Хто ці хлопці?

- З кількома контактував Смірнов. Інтернаціональні найманці. Стягувались в Україну з різних боків протягом місяця, в місті опинились тільки вчора, машини орендовані, зброю закупили тільки годину тому. Повідомив місцевий агент одинадцятого. Я, чесно кажучи, і думав, що полюють на когось серйозного, але не думав, що це ти.

- Так, мене просто не можливо сприймати серйозно, я ж шаровари ношу, – і Кара заходилась струшувати бруд зі складок шароварів, але оцінивши купу дірок в районі колін покинула цю справу як безглузду.

- Одного не можу зрозуміти, як вони примудряються так ефективно комунікувати без будь-яких високотехнологічних засобів зв’язку, які ми тотально контролюємо.

- От ми і їдемо до людини, що дасть нам відповідь на це питання. Вона - один з ключових координаторів звичайнісінького поштового сервісу, правда дуже високого рівня конспірації. Їй вдалось втягнути в це неформалів та бунтарів всіх мастей та переконань. Хороше фінансування, а головне-підозріло аж надто якісне матеріально-технічне забезпечення дозволило їм зробити відділення в усіх ключових містах України. Ми просто не помічали цього, бо це виглядало несолідно і смішно, як я в шароварах.

- Та досить вже мене тими шароварами гнобити. Я зрозумів. Куди їхати, туди, де Комаренко обшук проводить?

- Так.

Їхали вони майже мовчки. Кара користувалась можливістю відпочити на повну. Комаренко зустрів їх машину у дворі і, підійшовши до її дверей, був дуже здивований виглядом Кари.

- О боже, що з тобою сталось?

- Мене багато раз губили об асфальт, але то дрібниці. Як вона, знайшли щось цікаве?

- Вона просто стерильно чиста. Її навіть затримати нема за що, група вже нервує. Прийшов її адвокат і качає права, каже що вжучить нас за обшук. Ну, такий закон, нічого не знайшли - треба компенсувати, от тільки цей гад стільки компенсації зіб’є, що мало не здасться.

- Не метушись, ща Кара все розрулить.

Щоправда при цих словах вона спробувала зістрибнути з сидіння і забита нога зрадницьки склалась так, що якби Комаренко її не підхопив довелось би їй ще раз валятись на землі. Але вона не парилась своєю не дуже хорошою фізичною формою. Яке це мало значення, здобич, що вона зараз здобуватиме, не потребуватиме від неї фізичних зусиль, а її розум був холодним та зібраним. Кара подякувала дещо засоромленому слідчому і сказала, що він може вже її відпустити. З іншого боку підійшов Юлій, але вона вже нормально відчула ногу і, не поспішаючи, пошкандибала до потрібних дверей про себе матюкаючи цей тип архітектури, бо треба було піднятись дерев’яними сходами на другий поверх спільного балкончику, на якому і був вхід в квартиру, де жила Мія.

Юлій з Сашком були готові допомогти і їх турбота Кару скоріш розчулювала, ніж напружувала. Вона зайшла до кімнати, де було кілька захисників, сама Мія і чоловік в цивільному. Мія була зараз скоріш Надією Карпенко - гарною, геть домашньою дівчиною в светрику і джинсах. Кара почала поважати її ще сильніше, бо вона грала як богиня. Карпенко здавалась одночасно стривоженою, засмученою та робила вигляд, що тримається, хоча Кара відчувала, що вона ледве стримує злорадство. Заговорив чоловік, що і був її адвокатом. Він гонорово звернувся до новоприбулих, перед тим довго і з певним здивуванням глянувши на обірвану брудну і закривавлену Кару.

- Я вже телефонував одеському судді. Причин для затримання моєї підопічної у вас немає ніяких. Як і причин продовжувати обшук.

Кара кашлянула і звернулась до Надії.

- Привіт Мія! Пам’ятаєш мене?

- Мене зовуть Надія, я не знаю, хто така ця Мія і вас я бачу переший раз.

- Пред’явіть якісь докази або припиніть ці безпідставні залякування. Воно ж вам дешевше обійдеться, – звернувся до Кари адвокат.

Кара не звернула на його репліку жодної уваги, а тільки втупилася в екран телефону та продовжувала.

- Ви живете подвійним життям, пані Карпенко. Як звичайна, в міру успішна дизайнерка та художниця, що продає свої електронні роботи на Базарі та інших інтернет-майданчиках, відвідує виставки, кав’ярні та кінотеатри, допомагає притулку бездомних тварин і, навіть, відслужила на громадянство в цифрових військах і як Мія - торгівка приватними даними, координаторка печерників та підпільної поштової служби, що працює, в тому числі, на зарубіжну розвідку.

- Пані мабуть, пробачте, що не по імені, але ви так і не представились, передивилась Матрицю? – єхидно зауважив адвокат. – Всі ці словесні конструкції не мають жодної юридичної сили, якщо ви не пред’явите хоч якісь докази, відео-аудіо фіксацію, відбитки пальців, ДНК слід.

- Мічені гроші підійдуть? – різко перебила його Кара. І не питаючи підійшла до ребристої чавунної батареї біля стіни. Вона не просто тупила в телефон, а шукала слід від маячка, а оскільки тут не виявилось жодного сліду - це означало, що і пальто, і монети, помічені наномаячком було заховано дуже якісно в щось, що начисто відсікає їх слабкий сигнал. Але в цього типу маячка була ще одна цікава опція, яка була поза зоною дії класичних ізолюючих засобів. Звукова ініціація, почувши інфразвуковий сигнал певної частоти, вони теж виконували свою лебедину пісню: видавали зворотній звуковий сигнал, що проходив крізь дуже багато перепон і фіксувався датчиками кариного Іофону і іншого обладнання ІО.

Кара саме і зробила таку ініціацію і якщо сигнал з батареї був досить сильний, то сигнал з підвалу ледве пробився і точного місця взнати не вдалось. Тому Кара діловито звернулась до одного з захисникі, що був в кімнаті.

– У підвалі є схованка, що блокує радіосигнал, скоріш за все, мідна чи свинцева коробка, пошукайте з металошукачем, десь в цьому районі, – і вона показала хлопцю на екрані орієнтовне місце пошуку, він кивнув і вийшов, а Кара продовжила звертаючись до Мії. – Чим ти відкручуєш заглушку?

І хоч Мія старалась робити вигляд, що не розуміє про що вона питає і зберігати спокій, але Кара відчувала її тривогу. Адвокат теж трішки напружився і не дуже коментував те, що відбувається, чекаючи результатів. А Мія спробувала морозитись вже без його допомоги.

- Я не розумію, про що ви.

Кара не відповіла. Вона ще якусь мить назад думала спитати в когось з поліцейських, хто брав участь у обшуку, чи не знаходили вони великого розвідного ключа, але огляд нижньої заглушки батареї підказав їй що її відкручують не металевим інструментом, адже фарба на ній не мала жодних пошкоджень. Ключ був неочевидним і звісно, як і все неочевидне, мав знаходитись на самому видному місці і Кара саме дивилася на підходящий об’єкт. Прямо на підвіконні стояв величезний кривий фалоімітатор на присосці, ніби натякаючи всім, хто міг заглянути у вікно, що їм тут нічого не світить. Кара взяла його в руки і почала розглядати не стримуючи радісну посмішку і не звертаючи увагу на здивовані погляди оточуючих.

- Серйозний інструмент.

Кара не змогла втриматись від цього жарту, але тримаючи його в руках, вона вже стовідсотково розуміла, що цей предмет створювався не для роботи за призначенням. Він був надрукований на паскудному принтері з дешевого полімеру і вся поверхня була в сходинках росту окрім великої гумової присоски внизу. Кара потягнула за неї і вона легко від’єдналась від пластикового корпусу, в який входила великим шестигранним підвищенням. Кара зігнулась до батареї, матюкаючись про себе від болю, і звісно, заглибина в основі ділдо підійшла під заглушку батареї ідеально, а його вигин так само ідеально підходив для обертових рухів.

Кара ще думала в процесі, що хтось би обов’язково мав пожартувати звідки вона так добре вміє вправлятись з подібними інструментами. Але вона і сама перлась з комічності ситуації. Десь двадцяти обертів вистачило, щоб капсула-сховок повністю викрутилась з різьби і Кара дістала довгу і дуже важку трубку. Вона знаходилась в іншій трубці, ввареній в батарею і її функціональність та герметичність води при діставанні капсули не порушувалась, досить проста, але якісна заначка. Кара вибрала місцем для висипання її вмісту невисокий журнальний столик. Відкривалась трубка просто з протилежної сторони, заглушка вже відкручувалась руками. Кара висипала на стіл купу золотих монет, цілих але трохи зігнутих золотих гривень та її рублів, золотих пластівців чистого золота, що теж дуже добре конвертувались, ну і кілька щільних скруток з доларів, євро та гривень. Адвокат, звісно, був здивований, але взяв себе в руки і заговорив.

- Наявність схованки з персональними цінностями не є свідченням незаконної діяльності громадяни та піддані можуть мати цінностей в еквіваленті п’ять кілограм чистоти, не пояснюючи їх походження і не несучи за них жодної відповідальності.

А Мія, оговтавшись, злісно просичала.

- Там нема п’яти кілограм.

Кара посміхнулась. Дивно, вона чогось з самого початку знала, що жадібність - це її слабке місце, а якщо є слабина, то бити треба саме в неї. Кара повернулась до столику і стала до Мії, адвоката і одного з копів спиною. Глянула на Юлія з Комаренком і посміхнулась зовсім хижо. Ну звісно, Мія завжди тримала баланс своєї заначки таким, щоб їй за нього нічого не було, але в тому то і проблема її жадібності, що недостача ця була мінімальною. Тому Кара порилась в кишені і, діставши стопку з решти куплених сьогодні золотих монет, поклала їх до купи Мії розвернулась до неї і глянувши їй в очі просто медовим голосом сказала.

- А я думаю що є, але чого вже гадати, зараз сюди приїде спеціаліст з 7 відділу і зробить підрахунок а там уже і видно буде, але ми можемо поговорити і в менш офіційній обстановці, – а потім більш діловито запитала в адвоката. – Які наслідки для неї матиме перевищення п’яти кілограм не пояснених коштів?

- Якщо тут більше п’яти кілограм чистого золота в будь яких засобах оплати та зберігання коштів, то з них треба буде сплатити податок на прибуток в розмірі п’яти вдсотків і заплатити штраф від початкової суми цінностей у розмірі тридцяти відсотків, а це значить що залишиться…

Але договорити йому не дала Мія, вона схопилась і заволала своєму адвокату, ледве стримуючись, щоб не кинутись на нього.

- Вимітайся! Ти більше не потрібен, бездарне падло.

Треба віддати належне адвокату, він намагався пояснити їй, що все в порядку, що його допомога потрібна і що він розуміє певну її знервованість, але отримав у відповідь таку порцію багатоповерхового мату, що Кара зраділа наявності запису того, що відбувається, адже деякі конструкції були їй незнайомими і вартими не тільки уваги, а й можливо, прийняття на озброєння. В кімнату на крики зайшло ще кілька захисників, а Карі у вухо прийшов звіт про те, що в стіні підвальної комірки, що не числилась за її квартирою, знайшли робочий одяг Мії, прилад що змінює голос, а головне - метало і радіодетектор, скануючі поверхні якого одягались на руки. Це був дорогий, а головне, заборонений для продажу цивільним прилад, яким користувались силовики, та ще й досить нова модель, бо Кара, працюючи тілоохоронцем, застала тільки його попереднє покоління. Адвокат все ж востаннє вибачився скоріше перед усіма, ніж перед клієнткою і залишив її квартиру. А Мія повними ненависті очима глянула на Кару і прошипіла:

- Як же я вас ненавиджу! Я витратила роки, щоб вивчити це сране програмування і почати нормально заробляти, щоб мати все, що захочу і тільки я вийшла на нормальний рівень, ви обрушили айтішку не тільки в Україні, а і в світі. Середнячки типу мене стали просто непотрібними. Мій хлопець та колега прийшов якось додому з Іофоном і сказав мені: «дивись я за годину в усному режимі зробив для себе програму на телефон, таку, як ви цілим відділом робите вже три місяці». Я спочатку не повірила, потім перевірила, а потім в мене була істерика. А потім, за місяць, закрилась українська філія, а ще за півроку і компанія. Я знову стала сраною жебрачкою, у якої нічого немає і все, що я уміла вже нікому не потрібне.

Кара слухала цей потік наболілого і згадувала своїх батьків, що теж пережили щось подібне, але вони це саме пережили і пішли далі і їх послуги, так чи інакше все одно потрібні,тому їй її не було шкода, але Кара, здається розуміла, куди вона хилить, тому вона її досить різко перебила.

- Це звісно сумно і все таке, але своєю новою діяльністю ти допомагала вбивати людей, це якщо не вдаватись у інші законодавчі подробиці. Ти хочеш угоду, гроші і свободу в обмін на все що ти знаєш? Але ми маємо достатньо доказів, щоб і так допитати тебе з сироваткою, що ти можеш запропонувати такого, що ми самі з тебе не витрясемо?

- Я можу дати вам трохи часу. Час - це те, чого у вас вже немає. Ви навіть уявити не можете, про що мене треба питати, а поки дійде до того допиту, то його вже може і не бути, як і вашої сраної контори.

І вона багатозначно замовкла, залишивши за собою останнє слово. Кара таки серйозно задумалась. Вона і справді знала дуже багато і якщо справа піде далі офіційно, то її допит буде тільки завтра і вестиме його Волошин або хтось, кого призначить він, якщо боятиметься, що вона вкаже на нього. Дивно, тільки зараз Кара зрозуміла, що вона і справді зараз вирішує абсолютно все, її свідчення будуть формувати звинувачення і всі здобуті нею докази зараз, так чи інакше, знаходяться в її ж розпорядженні. Карі було трохи важко прийняти рішення, але час і справді іноді дуже важливий. Рішення було важке, але вона сказала.

- Всі, окрім Сєрова, залиште кімнату.

Кара зустрілась очима з Сашком, але він поставився з розумінням і навіть підмигнув їй, типу «та не парся ти, це - все одно твоя риба» і вийшов першим, показуючи приклад захисникам. Коли в кімнаті залишилось тільки троє Кара звернулась до Мії.

- Нам все одно треба буде тебе посадити в тюрму, бо безпечнішого місця для тебе після цієї розмови не знайдеться, я викличу авіатранспорт і тебе заберуть в Київську, цінності на період слідства, підуть в банк в їх попередній кількості і залишаться за тобою. Але це - якщо ти справді мене здивуєш.

- Я здивую, повір. Я приторговувала базами давно, але близько року назад в катакомбах Мара мене познайомила з чоловіком у непроникній чорній масці, який запропонував новий рівень співпраці. Ми регулярно зустрічались там і він передавав мені флешки з ПЗ по роботі з базами, яке дозволило зробити їх повну систематизацію та і самі бази ще по кількох каналах просто самі потекли в руки. Смірнов, якого от тільки вчора завалили, передавав російські бази, що збирало на українців ФСБ, ну тобто це і були наші бази, просто їх продавали у Росію з СБУ І МВС ще до перевороту.

Але і нова зібрана ними інформація теж надходила. А ще - медичні і банківські бази, – і Мія назвала імена незнайомих Карі постачальників. – Я нізащо не платила, від мене вимагали тільки ефективної поштової служби і я змогла її довести до ідеалу. – І Мія почала перелічувати всіх кур’єрів не тільки в Одесі, але і в інших містах. – Саме цей тип в масці сказав мені перед вбивством Зорі роздрукувати її файл і передати Смірнову. Штаньков, Петрик і Радченко були моїми головними зв’язковими з ним. Тепер з усіх, хто з ним перетинався в живих залишилась тільки я і Мара. Я не можу сказати точно, але думаю - він високопосадовець десятого відділу, в нього завжди була свіжа і актуальна інформація по діям всіх відділів і я, користуючись нею, добре заробляла попереджаючи нарковарів, притони чи продавців про облави.

- Він тобі щось казав на рахунок агентів з Києва? – вирішив уточнити Юлій.

- Робота печер була поставлена так, що кожен посвячений міг ними скористатись, прийшовши і встановивши базу з ПЗ по роботі з нею, завдяки готовим програмним рішенням вдалось стиснути це до рівня середньостатистичного жорсткого диску чи навіть, місткої флешки і цей продукт розтікся вже по всій Україні тому я можу не знати запитів інших власників флешок, а їх багато. Я можу сказати одне: за кілька днів до вбивства Зорі мені, а я думаю не тільки мені, наш загадковий куратор передав цілу купу конвертів і грошей. Всім кур’єрам довелось їх розвозити в інші міста кілька днів. Оскільки такого раніше не було, то я відкрила один з них, там була інструкція для людини в Донецьку, що він має на завтрашнє число прибути сюди. Ще був номер їх броні в заміському комплексі відпочинку та вказано кілька місць з закладками грошей і зброї. Не знаю, мабуть не варто мені було його розкривати, бо кур’єр звідти так і не повернувся.

- Скільки було конвертів? – Аж зблідши запитав Юлій.

- 136. Деякі возили по місту або недалеко, деякі - в Молдову, я не запам’ятала всіх адрес та адресатів, а записувати їх, самі розумієте, собі дорожче. Вцілому зрозуміло одне: в місто стягуються найманці з усіх усюд.

У Кари було тільки одне запитання.

- Як ти зв’язувалась з тим чоловіком у масці, зможеш впізнати голос?

- Ніяк, іноді в катакомбах, іноді в призначених місцях, кілька раз він навіть до мене додому приходив. Це не я, це він зв’язується. А на рахунок голосу, то це він і порадив мені користуватись модулятором, бо він і сам ним користувався. Останнє його завдання і було передача інфи по Зорі тому росіянину, більше зі мною особисто він на зв'язок не виходив.

Кара таки не шкодувала, що пішла на це, інформація була дуже важлива і вона навіть не думала, що отримає щось такого масштабу. Але проблема була в тому, що розкрита низова поштова мережа, яка вже по суті всю свою роботу виконала і її ключових учасників майже в повному складі ліквідували, так або інакше. І найсумніше, що більшість була ліквідована їх же з Юлієм руками. Але на все це мають бути фінанси, особливо на найманців, хоч багатьох із них і справді можна було підняти за ідею, але транспорт, зброя - це все коштує грошей. Значить, треба трясти 7 та 11відділи: чи не фіксували вони такі потоки. Кару зараз якось особливо накрило розумінням, що вони постійно запізнюються і поки найконструкивніше, що вони зробили - це не померли, бо на них таки полювали.

«Особливо на мене», - подумала Кара. Вони з Юлієм ще трохи помордували Мію питаннями і вона злила всі печери та схованки баз, які були їй відомі. Але більше за все Кару розчарувала її реакція на знаки, бо її не було, вони були їй не знайомі.

Кара з Юлієм вийшли в коридор і той взявся утрясати питання вивезення Мії до Києва. Наземний транспор - електрофургон ІО «Верблюд» здавався Карі трохи ненадійним, але, зрештою, шість озброєних поліцейських супроводу: четверо в суцільному задньому відсіку і двоє спереду в цілому вагомий аргумент. «Крук» вже піднявся з військового аеродрому і летів до найближчої до них вертолітної площадки. Особливих причин нервувати не було, але Кара наполягла на ще одній машині супроводу.

Юлія таки дістав по телефону чорноморський полковник і йому довелось пояснювати, що відбувається і полковника можна було зрозуміти: десять трупів посеред вулиці кого завгодно взбадьорять. Тому Кара вийшла на вулицю трохи подихати, але те, що вона там побачила, ще більше посилило в ній тривогу. Якщо вранці було сонячно, то зараз небо затягнуло щільними свинцевими хмарами. Все, супутники мінус, крізь таку хрінь з чи то снігом, чи то холоднючим дощем вже нічого, ні в якому спектрі не побачиш. Тому про всяк випадок вона замовила пуск десятка довголітаючих дронів спостереження, тут чорт знає, що твориться, треба очі.

Юлій договорив і тягнути вже не було сенсу. Мію завантажили в «Верблюд» і повезли до майданчика, все одно вертоліт там буде раніше. Карі, звісно, хотілось відпочити і привести себе до ладу, але треба було заскочити до Головача і разом з ним поколупатисьяку нових трофеях, які от-от мали надійти на його баланс з закладених Мією печер, схронів, флешок та дисків, так і в результатах аналізу того, що добула вона сама в першій печері. Можна було, звісно, смикати це з нього дистанційно, але вживу буде зрозуміліше та і там ціла купа даних, а в нього має бути підходяще для роботи з ними обладнання. Вона озвучила це Юлію і той без будь-яких заперечень погодився. Кара аж здивувалась його слухняності і вже почала переживати, чи не прихворів він. Зламана рука - це ж не просто так. Але ще одне її тривожило, тому вона запитала.

- З Мією треба затримати і відправити в Київ і Мару, вона знає надто багато і взагалі дивно, що досі жива. За всім цим вона якось вилетіла з голови і хоч у неї зараз є державна охорона, враховуючи дві машини бойовиків посеред міста, думаю ризикувати не варто. Зможеш отримати дозвіл в обхід Волошина?

Юлій і тут погодився з її пропозицією. Все наче було нормально, але відчуття тривоги і того, що вони постійно запізнюються не полишало її. До всього окрім чорнючих хмар, з яких так нічого і не пішло, додався туман. Він спочатку був легкою мрякою, а потім перетворився на справжню завісу. «Срань», - подумала Кара. Погода наче грає на руку їх опонентам: тепер навіть вуличні камери напівсліпі, не те, що супутники та дрони.

Звісно, пресування звичайних людей фіксувалось з прив’язкою до мобільних але ті, хто їм протистояв, телефонів з собою не носили. Поки вони з Юлієм їхали, Кара взялась запшикувати рідким пластирем свої забої, щоб трохи відволіктись на умовно конструктивну діяльність. Офіс кіберсегменту 10 відділу Одеси знаходився в звичайній квартирі в дев’ятиповерховій совковій панельці в спальному районі.

Вибір, звісно, був дивним, але коли автоматичні двері відчинились і Кара з Юлієм зайшли в квартиру та познайомились з Анатолієм Головачем вживу, таке рішення стало зрозумілішим. Він жив на роботі у власній квартирі тому що в нього було ДЦП. Він вийшов зустріти гостей в коридор, бо сказати що його коляска виїхала було не можна. Це було високотехнологічне гніздо і рухалось воно на шести лапах. Звісно, він зацінив здивовані погляди і пояснив.

- Іноді дешевше зробити коляску, що всюди пройде ніж обладнувати все пандусами. Та і особисто мені вони не дуже допомогли б. Ходімо за мною, в мене багато цікавого.

І він не збрехав, цікавого було і справді багато. Кімната була напічкана екранами з різною інформацією на них. Головач взаємодіяв з цим всім голосом та двома мишкоподібними приладами на підлокітниках. Але особливо чекати, поки гості оговтаються він не став, а одразу почав говорити. – Тут самою цікавою виявилась не твоя печера Каро, не ображайся, а одна з тих, що злила Мія. Вона була якоюсь зовсім запасною, але буквально сьогодні вранці відповідальні за неї там все перемолотили. Але, як часто буває в дилетантів, все цінне залишилось ціле, через це я і звернув на неї увагу. Хлопців пов’язали і ті розповіли, що мали все спалити але в них не виявилось дров для буржуйки, тому ми і встигли.

Там багато друкували і хоч комп’ютер відформатували, Надія, звісно, все по історії надрукованих файлів відновила. Там є досьє по вас обох та вашій керівниці Козловській і що найнеприємніше і тривожне, по мені. Ну досьє, це гучно сказано - це просто фото, опис, особливі прикмети, адрес і скромна примітка - «ліквідувати». Повний список досить великий. Проблема в тому, що точно невідомо, кому пішли ті чи інші об’єкти. Я вже забив тривогу прикордонній службі 4 відділу, думаю, повне блокування на в’їзд чорній і навіть сірій категорії людей зайвим не буде. Ми реально не знаємо, який об’єм подібних листів щастя був роздрукований в інших містах. Я намагався зв’язатись з Ольгою, але вона нетипово мене відшила, сказавши працювати особисто з вами. Сьогодні вранці, до речі, вам прийшов пакунок з Києва.

- Ну так, ситуація не дуже, а ти що, тут один і без охорони зовсім? – запитала Кара.

- Та ні, що я ворог собі. В сусідній квартирі на постійному чергуванні двоє з 4-го, вони ж за мною доглядають. Тож, все під… ох ти ж йо…

Кара глянула туди ж, куди він і зрозуміла, що реагувати треба миттєво. Толя дивився на екран на якому чоловік, що щойно вийшов з машини, дістав якийсь переносний ракетний комплекс і почав з нього цілитись. Аналітичні здібності Толі в неї сумнівів не викликали, а досвід і відчуття підказували, що уточнювати, чи підходити до вікна сенсу вже немає. Кара переглянулась з Юлієм і вони знову зрозуміли один одного без слів.

Агенти вхопили під руки Толю разом з його рухзасобом і вилетіли разом в коридор. Якраз вчасно, бо їм надав дуже хороше прискорення вибух, який нарив їх ззаду осколками обладнання та вогнем. У Кари обгоріло волосся та і жупан ззаду перетворився на обгорілі клоччя. Головач, на щастя був живий, хоч і валявся на підлозі боком, але судячи з його матюків, був ще й найцілішим та найздоровішим, наскільки це взагалі можливо в його стані. Юлій теж добряче обсмалився і так сяк скинув з себе палаючий піджак. Десь поряд пролунало кілька кулеметних черг, а за секунду в квартиру забіг охоронець, нашвидко застібаючи на собі елементи броні.

- Він цілий?

Ну так, Карі було зрозуміло його почуття, бо вони тупо провтикали охоронний об’єкт, але і сама атака була, м’яко кажучи, неочікувана. Тому особливо їх гнобити не мало сенсу. Окрім багатоповерхової відповіді від підопічного охоронцю все ж вирішила відповісти і Кара.

- Як чуєш, живий. Загроза усунута?

Він перепитав по вушній рації у колеги, що там і відповів:

- Так, двоє, водій і стрілець. Все сталось так швидко. Ми отримали сигнал про машину з чорними тільки коли вона вже стала під під’їздом, сраний туман. Як на зло, подзвонив керівник, казав бути максимально уважними, бо твориться якась дич. Щойно атакували фургон з купою поліції, всі загинули. Чорноморський полковник збирається вводити надзвичайний стан в місті.

У Кари щось у грудях гупнуло вниз за час його діалогу двічі. Отже, Мія мертва - це перше, а друге - в місто цілком логічно входять військові патрулі з важкими та середніми латниками та легкою бронетехнікою під безпосереднім керівництвом полковника. І те, що на перший погляд здається корисним та доречним є ідеальною основою для перевороту. І як контрольний в голову, з нею зв’язався Комаренко. Мара зникла з під носа у охорони і вони навіть не впевнені, коли саме. Вона була вдома, нікуди не виходила, а зараз - квартира порожня.

Тим часом охоронець поставив павукоподібну коляска з пасажиром на лапи і Толя трохи винувато сказав йому.

- Вибач, що так різко, трохи обісрався і здається, не тільки в переносному сенсі слова.

Квартиру треба було залишати: в кімнаті була пожежа і все почало затягувати димом. Але Толя сказав перед виходом, щоб Кара забрала коробку, що вціліла бо стояла в коридорі. Вона спробувала її підняти, але їй це не вдалось, тож Карі довелось її підважити і виволокти з квартири. Сусідня квартира охорони була цілесенька, в них теж було з десяток розкиданих по ній моніторів. На одному з них було видно труп з пусковою трубою поряд і зрешечену машину.

Довбанули по квартирі, судячи з усього, з РПВ «Джміль» російського виробництва. Але яке це вже мало значення? Кару зараз цікавило відео з місця атаки на конвой Мії. І вона цю думку донесла до Толі. Екрани значення не мали, головне - це доступ до мережі, а значить і бази, єдиної для всіх, в якій і фіксується вся інформація, що потрапляє в мережу з будь-яких підключених до неї джерел. Просто у всіх різний доступ до цієї бази. Але так вже склалось, що всі хто тут зібрався, крім охоронців, мали високий доступ. Тому останніх відправили на кухню, а трійця засіла перед екраном в середній кімнаті.

Та і як виявилось, проміжний комп’ютер у Толі був завжди з собою, бо він на ньому сидів. Відео було припаскудне і тільки з камер машин. Першим їхав поліцейський мул. Справа від нього на дорозі стало видно безхатька в брудному пальто і подертому капелюсі, але от він озирнувся і стало видно, що в нього чорна глуха тканинна маска, яка закриває все обличчя. В туж секунду він штовхнув ногою припарковану на узбіччі машину і вона перекрила проїзд. Одразу після цього він вихопив з під пальто гвинтівку «Барет» і використовуючи її як легкий автомат розстріляв машину поліції. По одній кулі на кожного пасажира, та ж сама доля чекала водія та пасажира фургону.

Все це відбувалось неймовірно швидко. Стріляти отак з цього монстра - це майже неможливо для людини без екзоскелету та і що вже казати про зброю, коли він зміг штовхнути машину так, що її розвернуло. Далі він підбіг збоку до фургону і розстріляв його багажне відділення. Так само одна куля - один труп. Звісно все - фургон та мул поліції були броньовані, але не від бронебійного 12.7 який якраз і розрахований на роботу по такій легкій броні.

Але не це головне, нападник не міг бачити, що в фургоні, але якось бачив, бо влучав безпомилково, в нього не то що теплового прицілу не було, а навіть звичайної оптики він цілився по стволу, та і стріляв майже впритул. Після того, як охорона всередині була мертва, він про це вже знав бо викинув гвинтівку. Руками розкурочив замок, і розкрив фургон. Мія була жива і вона кричала, але він зняв рукавичку і показав їй долоню. Вона одразу заспокоїлась, підійшла до нього, він допоміг їй зіскочити на землю і вони вдвох зникли з поля зору камер в тумані.

- Це просто якась срань, що це було? – запитав Толя.

Кара з ним абсолютно погоджувалась з приводу срані, але для неї питання, що це було, вже не стояло. Відповідь була на долоні. Вона спокійно дістала свої папірці і блокнот і попросила Толю видати максимально чітке зображення знаку на екран. Перемалювавши, вона довго роздивлялась новий та свої старі малюнки, а всі мовчали даючи їй подумати. І вона таки дещо зрозуміла.

- Знаки на грудях жертв однакові. А от знаки хазяїв різні, хоч і дуже схожі. Тільки от Мара реагувала на знак свого хазяїна Гени Бондаря, а Мія реагує на знак Волошина, знати б його раніше.

Звісно, вона трохи запізно зрозуміла, що думає в голос і що їм типу цю інформацію знати не можна, але пішло воно все під три чорти. Тут уже не до таємниць. Що Толя, що Юлій оцінили її заяву, але прокоментував її тільки Юлій.

- Тобі не здається, що в тебе нема доказів щоб висувати такі звинувачення в сторону Волошина?

- Перевірити це дуже просто,– відповіла Кара. – Треба отримати доступ до бази і глянути його переміщення як за найближчі кілька днів, так і за останній рік.

Толя, мабуть, вирішив цю її ідею одразу втілити в життя і звернувся з майже ідентичним запитом до Надії. Кара, звісно чула, що в ІО є штучний інтелект який і робить все ПЗ цієї компанії і ще багато чого іншого, але отак при ній до нього чи неї особисто ніхто не звертався. Тому Кара була здивована ще більше, коли м’який жіночий голос йому відповів.

- Пан Артур Волошин, як людина старої школи, ніколи не був великим прибічником нового суспільного договору «максимальна свобода в обмін на максимальний контроль» і всіляко контролю уникав обмежуючи доступ технологій зв’язку та взаємодії в своє приватне життя. В його домі немає прослушок і камер, він відмовився від імплантів, що були йому рекомендовані і часто залишав телефон за межами спальні. Приблизно таке саме життя веде і присутній тут пан Юлій. За останній місяць невидимість Волошина для мене значно зростала, а за останній тиждень ця крива різко пішла вгору. – І на одному з екранів справді з’явився відповідний графік. – Мною був поданий звіт Ользі, адже зміна розпорядку і стилю життя будь яких високопосадових силовиків та чиновників прописана причина для такого звіту. Ольга моє звернення прийняла а позавчора призначила відповідальною у цій справі пані Кару Небесну. І оскільки вона присутня в кімнаті, я можу надати розгорнутий звіт, де вказані всі місця, де і коли я фіксувала присутність Артура Волошина.

Тепер на неї дивились з ще більшим здивуванням, особливо Юлій. Карі було, звісно, ніяково і страшно, але вона переборола себе і таки попросила цю інформацію. Вивчивши за кілька хвилин на кількох різних екранах переміщення Волошина всі троє констатували, що на момент всіх вбивств у нього немає жодного алібі, бо його не фіксувало в цей момент жодне обладнання. Керівник 10 відділу Одеси часто відсилав охорону та водія. Пересів з «жеребця» на Ауді А8, з якої наказав зняти все супутникове обладнання.

Це були порушення з його боку, але Ольга не робила йому зауважень. Проте відсутність алібі і свідчення Мари - це надто слабкі аргументи для арешту чи відсторонення від справ. Тим паче, Ольга офіційно передала йому контроль над цією справою. Зараз він з’явився на зв’язку, локалізувавшись таким чином, і замовив спецприз для захоплення групи бойовиків, яку йому злив якийсь таємний інформатор. Наче абсолютно адекватна поведінка відповідна ситуації. Перед тим з іншого місця презвонював на виклик чорноморського полковника і оговорював з ним введення надзвичайного стану.

Все це було правильним і в розмовах не було, за що зачепитись, а місця з яких він телефонував, були далеко від місць подій. Та і його запити в базу теж хоч і були про події, що відбулись, але і тут не прикопаєшся. Звісно, він знав і про напад на Кару, і про арешт Мії, і про печерників. Вся інформація для аналізу та реакції, але він і мав її знати, відповідно посаді. Він був далеко від місця обстрілу і його автомобіль теж не потрапляв на камери поряд з тим місцем. Скоріш за все, він використовував щось типу Олиної сумочки, щоб ізолювати телефон. Але все це були деталі. Кару зараз мучила лише одна думка. Що вона може зробити?

Адже ніяких прямих доказів проти Волошина немає. В нього є впливові спільники, скоріш за все це чорноморський полковник. З переговорів зрозуміло, що вони зараз захоплять кілька груп бойовиків і видадуть це за перемогу і свій здобуток з якоюсь метою. У них на пару - десятки тисяч людей в підпорядкуванні, а вона одна має якось це все розрулити і залишитись живою. Ідей чогось не було. І Юлій ще, наче знущаючись, запитав у неї.

-Жодних прямих доказів немає, так, він регулярно порушує інструкції останнім часом і це привід для службового розслідування, але його призначити має Ольга, а вона цього не зробила. То що будеш робити?

Кару накрило безсилою люттю, що вона знає хто за цим всім стоїть і яка кінцева ціль, але ніяк не може знайти всі складові рівняння, щоб зрозуміти як до цієї цілі йдуть і як цьому можна завадити. Надто мало даних. Значить єдине, що залишається - це чекати і фіксувати нові ввідні. Але чим ближче до розв’язки, тим менше шансів завадити результату.

«Якого рішення чекають особисто від мене? Може, я маю вбити Волошина? Але я не зможу», з жахом зрозуміла Кара. Одна справа - ц захист охоронного об’єкту чи себе, де або ти, або тебе, а інша справа - отак холоднокровно того, хто тобі персонально наче як і не загрожує.

«Але якщо він загрожує державі, частиною якої я є, то це виправдовує його усунення? Навіть якщо доведеться за це сісти в тюрму? Не такого майбутнього я для себе хотіла, але ж це - не смерть я ризикувала життям безліч раз, тюрма - це не кінець, он голова Чернігівської слідчої служби відбуває покарання на службі державі. Та і якщо потім вдасться довести, що він планував переворот, то мене виправдають. А якщо не вдасться, адже не буде кого допитати?» - усі ці думки були явно неконструктивними і Кара вирішила від них відмежуватись. Вона вже звично зайшла в свій вишневий садок, вдихнула його ароматну прохолоду і видихнула туди всі свої тривоги і душевні муки. Спокій дав лише одну підказку.

- Будемо чекати, поки він сам себе не викаже. Все йде по його плану, тепер він знає, що ми знаємо те що знала Мія, а це значить, що ми стали ще важливішими мішенями. Нас зробили ними одразу, щоб відволікти увагу від того, хто справді веде цю справу. Це, здається, пастка на ідіота називається, все що нам потрібно - це робити вигляд, що ми розслідуємо і залишатись живими.

- Чудовий план, просто супер! – обурився Толя. – Ну з вами зрозуміло, але от я мішенню підробляти не підписувався. Можна мене якось так евакуювати звідси, але не як Мію?

Питання було дуже слушне і у Кари вже була ідея, як це реалізувати.

- Вертоліт, який мав забрати Мію, все ще на заданому майданчику? – питання вона адресувала їм обом, бо не була впевнена, хто на нього знайде відповідь швидше, але першим таки був Толя.

- Так, наказу злітати поки ніхто не давав.

- А поряд з тобою є якийсь шкільний стадіон чи пустир? – до чого вона хилить, Толя зрозумів одразу і запропонував цілий спектр варіантів. Справа була за малим і Юлій наказав пілотам вести машину на обрану ним майданчик, на стадіон найближчої районної школи.

Ну а Кара взялась розпаковувати пакунок, вона вже здогадувалась, що її там чекає. Це були два легких екзоскелета, їх поверхня була трохи схожою на її бронежилет, але луска на них була не лише бронею, але і зовнішніми м’язами. «Краще пізно, ніж ніколи» - усміхнулась про себе Кара. Зрештою, цілого одягу на ній і так не залишилось тому і паритись було нічого. Вона зняла з себе рештки лахміття та старі захисні елементи, що теж відчутно постраждали. Лусочки в місцях влучання куль з «калашника» були роздроблені. Під елементом на стегні, об який прийшовся удар дахом автомобіля, був відчутний синець, якби не захист, кістку роздробило б без варіантів. Толя та Юлій тактовно старались не дивитись, але виходило в них так собі, особливо у Толі.

Кара вперше одягала екзоскелет вцілому, а тим паче, такий екзоскелет, це була дуже дорога і не дуже ефективна модель: він захищав десь так само як і її бронежилет, але вже прискорював і підсилював рухи, а головна його перевага була в тому, що він їх абсолютно не сковував. Вдягався він як комбінезон, а потім - затяжки самі стягували його і він огортав тіло, стаючи з ним єдиним цілим. В ньому була система мікроклімату, єдине що трохи тривожило Кару - це як в ньому ходити в туалет, але здається, і це було продумано, от тільки для цього треба було все ж одягати його зовсім на голе тіло. Ну і останнім штрихом Кара одягла вже звичний їй шолом, що був таким самим як і той, що залишився вдома. Вона спробувала зігнутись, перевірила розтяжку і швидкість руху: відчуття було неймовірне з неї наче зняло втому, рухи давались значно легше.

- Доброго вечора, пані Каро я - ваш особистий секретар вершини, тепер я працюватиму і на комп’ютері цього персонального озброєння, для зв’язку зі мною рекомендую використовувати внутрішній голосовий зв'язок, віконце цього режиму можна розмістити в кутку екрану поряд з заднім видом, – лконічно констатував її секретар. А що її більше всього порадувало, старі збройні портупеї так само чудово кріпились до екзоскелету, як і до її старого захисту. Так, цієї штуки їй явно бракувало під час перестрілки. Вона сказала секретарю дати зовнішній зв'язок і звернулась до Юлія.

– Одягайся! – той скорчив незадоволену гримасу, але діватись йому було нікуди. Якщо вже спецзахист так вчасно опинився в потрібному місці, то не скористатись ним було б тупістю.

«Звісно, користі від нього з його поламаною рукою буде небагато, зате він стане значно меншим тягарем»,- думала Кара. Залишилось тільки визначитись куди відправити Толю.

- Полетиш в Київ?

- Нащо він мені всрався, що я там робити буду? Я полечу на «Небеса», має ж хтось приглядати за вами тут. А то що ви без мене робитимете? Можна, звісно, і в «Пустельну квітку», але особливої різниці немає. Зараз домовлюсь, щоб мене там прийняли, – і він мовчки втупився в одну точку.

«Ого! - подумала Кара, – в нього, виходить, імпланти телепатичного зв’язку є, сильно!»

Говорив, а точніше, думав Головач не довго, а після уточнив.

– Ні таки в Херсон, в «Квітку».

Хоч об’єкт «Пустельна квітка» і знаходився поряд з Херсоном і мав би бути підпорядкованим Чорноморському полку, але в «Квітці» знаходився генеральний штаб України вцілому і тому нею напряму керувала Ольга, яка поки суміщала в собі посади Архістратега та керівника спецслужб. Юлію таки вдалось запакуватись у свій екзоскелет і Кара на своєму моніторі, що тепер був перед очима, глянула, де їх вертоліт.

Виходити вирішили після його повної посадки. Але чекати довелось не довго. На Толю вдалось одягти додатково ще старий Карин бронежилет. З ліфтом теж вирішили не ризикувати, і Кара трохи тривожилась, що спускати його з коляскою буде складно, але вона, бадьоро переставляючи лапки, чудово йшла по східцях. Охоронці теж приєднались до супроводу і посадка пройшла без пригод. Вертоліт піднявся і полетів, тож Кара частково видихнула з полегшенням. Звісно, зовсім видихнути можна буде тільки коли той прибуде у місце призначення, але і так непогано. Вивести агента десятого, що був означений як ціль для ліквідації - це, звісно, був успіх, але що робити далі? Та надто глибоко задуматись над цією проблемою не вдалось - знову дзвонив Комаренко.

- Знайшлась Мія, мертвою. Зможеш приїхати?

- Їду.

Кара особливо не сумнівалась в її долі і розуміла, чому її не вбили одразу. Тому хто її викрав треба було зрозуміти, що вона розповіла. Саша Комаренко зараз знаходився не так далеко від місця нападу на конвой, але дивно, що вона знайшлась тільки тепер. Кара чекала чого завгодно: підвалу, катакомби, якоїсь закинутої будівлі, але це був під’їзд звичайного будинку. Мія лежала впоперек посеред спільного коридору. Камер в цьому під’їзді не було. В неї був розрізаний одяг і на грудях поряд з місцем входу в серце клинка красувався вже знайомий знак. Кара з Юлієм мовчки переварювали побачене, а Комаренко тим часом, скориставшись їх мовчанням, вирішив ввести їх в курс справ.

- Все так само, як і в минулі рази, тільки зараз немає пентаграми. Все сталось буквально хвилин тридцять тому. Ми знайшли порожню квартиру, в якій вони ховались весь цей час, дивно чому він не вбив її там, а витяг в коридор. Наче хотів, щоб її швидше знайшли. Власне, у нас є свідок вбивства через це. Тільки не варто її перепитувати по сто раз, подивіться запис і може щось потім уточніть, бо бабуся, м’яко кажучи, в шоці, і думаю, далі буде гірше, бо до неї дуже поступово доходить, що саме вона побачила.

Комаренко дістав телефон, але тепер він ні Карі, ні Юлію не був потрібний. Коли вони приїхали то підняли личини, але зараз відео було зручніше дивитись в масці. На ньому Комаренко м’яко питав перелякану бабусю в товстенному махровому халаті.

- Розкажіть по порядку, що ви бачили?

Бабуся схлипнула і відповіла.

- Я вийшла викинути сміття і от бачу, що ця дівка лежить голяка посеред під’їзду, а той мужик сидить на ній і щось малює на грудях. Ну я подумала, що це якісь збоченці чи знімають якусь фігню як ото зараз люблять. Я їм крикнула, щоб вели себе пристойно і валили звідси, бо я міліцію викличу, а вони навіть не звернули увагу.

- А жінка просто нерухомо і мовчки лежала в той час як чоловік щось малював? – уточнив Комаренко.

- Та кажу ж мовчали обоє як риби. Ну я ще їх лаяти взялась, але мені вже так страшно почало ставати. Бо якось це все ненормально було.

- А що було потім?

- Чоловік поклав їй на оту маляку якусь загогулину темну, - бабуся схлипнула і стерши сльозу продовжила. – А потім як гупне з усієї сили її кулаком по грудях. Я перелякалась і побігла в квартиру. А вже звідти викликала, ну поліцію, чи як ви там зараз називаєтесь, я ще довго не знала що набирати, але от дочка телефон подарувала техніка така розумна, що дівчинка оце ваша сама набрала і спитала, може що сталось.

З свідченням все було зрозуміло, але Кара уточнила в Сашка

- Ти питав, на що була схожа загогулина?

- Так роздивилась вона погано без деталей, але в цілому і так ясно, згори петля під нею перемичка далі ручка за яку він тримав. Більше нічого витягнути не вдалось, зір в неї не дуже, але з опису схоже на Анкх. Тільки при чому тут єгипетський хрест до сатанізму і нащо було вже нам голову морочити цим цирком, якщо і так ясно, що її прибрали як свідка?

Кара, поки Сашко задавав своє риторичне питання з’ясовувала де був Волошин. З внутрішньошоломним спілкуванням можна було давати запит і не паритись, що хтось сторонній почує, майже як телепатичний зв'язок. Кара вже знала про переміщення Волошина. Досить скоро після атаки на конвой, вінз’явився далеко від цього місця, потім перемістився ще раз і ще раз вийшов на зв'язок ще далі, а потім знову зник якраз перед тим, як убивали Мію і зараз він з’явився поряд з групою захоплення, що працювала по його наводці.

Двадцять до зубів озброєних найманців були покришені спецпризом і жоден не здався живим. В момент, коли виходу просто не було, вони самі себе дострілювали. Це в жодному разі не була типова поведінка для найманців, та навіть і якби вони були суто ідейними, якщо ти не зовсім відморожений, то завжди намагаєшся зберегти своє життя. Але Кару це не дивувало. У Волошина не було алібі, знову. Але як він так швидко і непомітно переміщується?

Це єдине, що цікавило Кару. Як він змусив Мію сидіти і чекати його повернення, а збірну бойовиків, що до вчорашнього дня навіть не перетинались, вести себе як натаскані релігійні фанатики в неї питань не було. Кара почала переглядати, що відбувається в місті вцілому. В Одесу стягувалась техніка з середніми і важкими латниками. Вони перекривали під’їзди і посилювали патрулі. Вже відбулось затримання пасажирів кількох підозрілих машин на під’їздах, в аеропорту та потягах. Разом з розгромом групи, на яку вказав Волошин, все виглядало дуже реалістично і ефективно, Карі це не подобалось. Їй хотілось ще одну підказку і зараз було тільки одне місце, де вона могла її отримати - це конференц-зала її готелю, де зараз знаходилась Оля.

«Враховуючи надзвичайний стан, з’явитись туди в екзоскелеті буде досить доречно»,- подумала Кара. Вони з Юлієм мовчки їхали по залитому туманом місту. Видимість була метрів десять. По дорозі їм вже зустрілось два патрулі з латниками, що сканували транспорт та їх і без питань пропускали. Клятий туман не розсіювався і робив будь-яке спостереження з повітря неможливим. Десь на середині дороги Кару наздогнало повідомлення про перестрілку з поліцією, що дуже швидко закінчилась. І зараз Кара дивилась камерами захисників, це був чоловік, одягнений як нападник на конвой і вбивця Мії.

Це знову була срана постановка, це брудне пальто для того і потрібне, щоб його швидко зняти і стати непомітним, а не шастати в ньому по місту зі зброєю і встрявати в перестрілку з поліцією, яка взялась його перевірити. Кара запитала Юлія чи той дивиться і отримавши ствердну відповідь, знову занурилась у перегляд. Там було ціле бінго. У чоловіка, чиє ім’я та прізвище нічого Карі не говорили, знайшли ніж яким імовірно вбили Мію та запасну обойму до «барета», ну так людина викинула гвинтівку, зате залишила запасну обойму, що важить кілька кілограм.

По самій гвинтівці вже була експертиза, рік назад пограбували квартиру колишнього військового, ця і інша зброя була в його власності ще до перевороту і числилась в старих базах МВС, а значить печерники могли дати наводку. Біля входу в готель стояло аж два військових «Бугая» з вогневими системами на даху та чотири важких латника. Один з них теж одразу перевірив, хто під’їхав і відступив до входу. Кара насправді не знала, що робити далі, але Юлій заговорив перший.

- Іди до свого куратора, чи точніше, кураторки, а в мене є одна думка, яку треба перевірити.

- Ти, часом, не зібрався слідкувати за Волошиним? Це - не Чернятинці. Нам протистоїть надприродна сила. Чого ти усміхаєшся? Може відео цього і не передає, але я билась з такою істотою і знаю, як це.

- Немає нічого надприродного, я щойно глянув звіт по аналізу крові убитого підозрюваного в нападі на конвой та вбивстві Мії, в ній знайшли сліди синтетичного наркотику типу амфетаміну, різко збільшує швидкість і силу, пік дії якраз мав бути підчас атаки на фургон, тож це все гарно організовані, але фокуси, як і в Чернятинцях.

Кару розізлила його репліка, вона опустила личину і внутрішнім діалогом замовила демонстрацію в шолом Юлія запису з харківської тюрми. І сердито відповіла.

- Подивись на це, в нього в крові нічого не було.

Юлій опустив свою маску, але Кара і сама вирішила глянути, бо вперше дивилась це відео якби зі сторони бо раніше воно було закрите для неї.

От вона остання виходить з кімнати пані Аліна, сідає на свій стілець і питає:

- Коли і з ким саме з Я ти співпрацював?

Але його відповідь оглушила Кару, як удар по голові.

- Аліна, давно не бачились. Як поживає мій синок?

Після цього він розірвав наручники за спиною і одним стрибком опинився поряд з нею, повалив на підлогу та почав душити. Свою появу і подальшу бійку Кара дивилась наче в тумані. Тільки відзначила вкінці, що знак, який проявився в нього на грудях і справді не потрапив в ракурс жодної камери, тож це була суто її удача.

«Але що означали його слова? Виходить, що людей, які звуть себе Я кілька і вони можуть керувати тілами інших людей, як от тілом Генадія Бондаря чи, в даному випадку, Волошина, тому таких людей і звуть аватарами-втіленнями, але як? І що ж це виходить, що Женя - син когось з них. Дивний хлопець під постійною охороною, що до перевороту майже все життя провів в психлікарні. Все це - занадто для мене», - подумала Кара, я хочу свій пацаватий сірий піджачок і спокійно стояти за кимось в охороні, а не оце от усе. Але повідомлення, що наздогнало її голосом секретаря після перегляду взбадьорило її ще більше.

- Пану Юлію відео було доступне без звуку.

«Ще краще, - подумала Кара, - чому цю таємницю вішають тільки на мене? Але ж я сама хотіла розібратись в цій таємниці от і розхлебтуй тепер це лайно.» Юлій підняв маску і глянув на неї здивовано.

- Різкуватий типчик, але все одно нічого тут надприродного немає. Та і я не збираюсь пасти Волошина, в мене дещо інші плани.

Карі після почутого вже якось складно було шукати аргументи, тому вона зібралась максимально наскільки це було зараз для неї можливо і відповіла:

- Ну, як знаєш. Але будь обережний. Сумку, мабуть, залишу тобі, там рушниця може стати у нагоді. І будь ласка, будь на зв’язку, а не як завжди.

Кара вийшла з «бугая», сканери воїнів бачили її посвідчення закріплене на поясі. Ніхто її не зупиняв і вона спокійно зайшла в готель. Всередині холу теж було два латника і звичайні охоронці з четвертого, її колишні колеги. Цей етап її життя здавався їй тепер таким давнім і майже нереальним. На вході в конференц-залу її теж не зупинили.

«Працівник десятого відділу в екзоскелеті - це суворіше за танк буде», - подумала вона. Але сильно привертати до себе увагу дівчина не спішила і, зайшовши, акуратно перемістилась в кінець зали так, щоб бачити всіх і не маячити у цих «всіх» перед очима. Дивлячись на людей в залі через маску Кара бачила над кожним з присутніх прозорі іконки з його зображенням, навіть якщо людина стояла спиною. Можна було переглядати не тільки хто вони і звідки, але і їх зв'язок та переписку. Тут було безліч іноземців, що була на постійному зв’язку з людьми зі своїх країн.

На сцені зараз виступав якийсь литовський діловик. Говорив він українською з дуже цікавим акцентом. Він представляв продукт власної компанії - трубоподібний хвильовий електрогенератор. Від старих продуктів він відрізнявся надзвичайною зручністю, бо продавався котушками і одразу був готовий до використання на будь якому типі хвиль. Випустив в море, підключив до системи і користуйся. Чудове рішення для всіх, хто має господарство або інший бізнес неподалік від моря. Скоріш за все, він розраховував на участь ІО в його проекті, а не на український ринок, де і так електроенергії неміряно, тому і мову представлення вибрав українську.

Потім були питання і обговорення, в які Кара не дуже вслухалась. Вона вже глянула розпорядок дійства, Оля мала виступати якраз після цього литовця. Тому Кара вирішила почекати і вже після виступу підійти до неї. Поряд стояв гарний смаглявий хлопець в піджаку зі шкіри крокодила, що час від часу з кимось говорив іспанською по навушниках. Його положення було стратегічно вигідне як і у Кари, тільки з зовсім різними цілями.

Саме в кінці зали знаходився один зі шведських столів і він між ділом мастив собі вже другий шматочок хліба чорною ікрою. Кара зрозуміла, що тут, навколо таці з нею, ціла купа акул плаває, але її вигляд їх відлякує, а от хлопцю Кара явно не заважала, хоч він з цікавістю кілька раз зиркнув на неї, але ікра була цікавіша та він і не думав, що Кара могла дивитись на нього не повертаючи голови, лиш змістивши ракурс камер. Він цапнув з підносу офіціанта, що пропливав мимо бокал шампанського і, в два приходи його всушивши та голосно відригнувши, продовжив своє заняття. Ну а на сцену саме вийшла Оля.

- Доброго вечора шановні пані та панове. Як би не було прикро, але я почну з сумної новини. В зв’язку з оголошенням надзвичайного стану в місті згідно інструкцій я маю припинити проведення нашого заходу. – залою пробігся тривожний гул, але Оля продовжила. – Звісно, ми не тільки вибачаємось перед тими учасниками, хто ще не встиг виступити, а і як надійні партнери надамо всім рівноцінний майданчик для цього і відповідне інформаційне висвітлення. Ну і всім у зв’язку зі змінами допоможемо вирішити як житлові, так і транспортні проблеми, що виникли. Бо безпека та комфорт наших партнерів понад усе.

- Це абсолютно зайве! – різко заявив чорноморський полковник, що якраз зайшов в зал. В нього теж був переговорний пристрій і він транслював свій голос в акустичну систему залу. Після заяви він гонорово пройшовся по залу та вийшов на сцену. Мабуть, він дуже хотів домінувати, але вийшло кумедно бо Оля була і так висока а сьогодні ще і на підборах і Якимчук був зараз нижчим за неї мало не на голову, тому домінувати виходило в нього погано.

Ну і ще, мабуть через спокійний та іронічний вираз обличчя Олі, вона дивилась на старшого за неї чоловіка як на милого, але хлопчака, що недолуго до неї залицяється, це було кумедно і Кара розуміла, що це відчуває не лише вона. А він, витримавши невелику паузу, продовжив:

– Ситуація повністю під контролем і нічого припиняти не потрібно військо надійно захищає місто і тут ще безпечніше, ніж до введення надзвичайного стану. Ви ж не сумніваєтесь в українському війську пані Савчук?

- Звісно, ні. Тільки божевільний може сумніватись в надійності, силі і вірності українського війська. І я більш ніж впевнена, що ви повністю вирішили проблему, яка стала причиною того, що сьогодні відбулось. Але і я, як голова економічного блоку України, маю виконувати свої зобов’язання, а саме, не проводити жодних масових заходів в місті чи регіоні, де оголошений надзвичайний стан. Я не бачу жодних причин порушувати свої службові інструкції. Хіба що у вас є інформація, що покинути місто стандартними засобами небезпечно, тоді нашим гостям треба надати можливість покинути його на захищених військових засобах. У вас є така інформація?

Останнє вона запитала з такою непідробною тривогою і сумом в голосі, що Кара мало сльозу не пустила. Полковник стояв і тупив, бо вона його розмазала. Він хотів виставити її панікеркою та слабачкою, а тепер сам виглядав ідіотом. Але йому все ж вдалось зібратись і він вже не так впевнено відповів.

- Ні, жодної небезпеки на транспорті немає, і взагалі небезпеки немає, все повністю під контролем.

- От і чудово. Тому наші гості можуть два вільні від заходів дні просто насолодитись прогулянками містом і подивитись його туман, ну або поїхати, скориставшись запропонованими нами варіантами. Тому якщо у вас немає заперечень, то я, на правах господині, на завершення сьогоднішнього ділового дня та, нажаль, заходу в цілому представлю спільний проект державного морського відомства та ІО?

Якимчук реально поплив. Його гнали зі сцени як надокучливе щеня, але нічого заперечити він не міг бо і був таким щеням. Він вийшов туди, куди його ніхто не кликав, спробував підірвати авторитет та поставити під сумнів адекватність дій державного чиновника найвищого рівня. Ще й пропонуючи порушити службові інструкції, звісно вони не були законами і за потреби їх і справді можна було ігнорувати, але отак публічно закликати до їх ігнорування - це вже занадто.

На думку Кари вигріб він цілком заслужено. Бідолаха і справді не знайшов, що сказати, тому мовчки спустився зі сцени і покинув зал. Карин сусід в крокодилячому піджаку, що вже з більшою цікавістю дивився на сцену, захопливо прошепотів собі під ніс щось, що секретар переклав як «інтенсивне захоплення діями дівчини легкої поведінки». Карі захотілось дати йому профілактичного запотиличника, але вона стрималась. І про всяк випадок підтягнула його досьє. Педро Гомес, син мексиканського наркобарона, що веде його офіційне бізнес прикриття крокодилячі ферми та інші регіональні проекти.

З досьє Кара дізналась, що оте саме прикриття за його керівництва вже зрівнялось з прибутками власне від трафіку, а це як мінімум викликало повагу. Він підтверджено знав російську і, судячи з усього, досить непогано підучив українську. Ну а Оля тим часом почала свій виступ і хоч у багатьох і були системи синхронного перекладу, виступати вона вирішила англійською.

- Ви всі мабуть чули про Херсонський океанічний центр, що вже більше трьох років проводить кілька тисяч складних досліджень та експериментів. І сьогодні я хочу представити вам готовий продукт створений на їх основі. Мабуть ви помітили, що сьогодні всі пригощання - це дари морів та океанів. – На цих словах Педро ледь не вдавився третім бутербродом і почав коситись на нього з певною недовірою.

– Так от, все що ви куштували було вирощене ось тут, – і Оля показала на екран за своєю спиною де з’явилась споруда у вигляді сірої прямокутної коробки без вікон. Педро остаточно відклав бутерброд на стіл і акуратно заштовхав його під іншу тацю. – Одразу хочу вас заспокоїти, того, що так бояться забобонні люди старої закалки, а саме ГМО, тут немає. Це все - класичні види, просто всі вони вирощені в одній комплексній океанічній фермі в стерильних умовах і в їх організмах немає ні мікропластику, ні з’єднань ртуті.

На цих словах Педро полегшено зітхнув, дістав свій недоїдений бутерброд і відправив його до рота.

– Близько ста видів: десятки молюсків, ракоподібних та риб живуть в різних умовах по температурі, тиску, світлі і солоності води. Звісно, ви відзначите, що осетрові так швидко не ростуть. – Педро матюкнувся в стилі «та ти курво мене доконаєш» і припинив на деякий час намазування четвертого бутеру.

– І хоч ми і вирішили цю проблему генетичною модифікацією отримавши кілька видів осетрових, що досягають статевої зрілості і потрібної маси за два роки, але ця ікра білуги, що була виловлена біля берегів Каспійської січі і поміщена в комплекс вже дорослою. – Педро з полегшенням зітхнув згадав божу матір і відкусив шматок.

– Проте з цією рибою ми використали модуляцію мозкової діяльності, стимулювавши нерест без вбивства самої риби і це вже третій її надій. – Педро підняв руки та обличчя в гору і мабуть хвилину лаявся іспанською та так, що перекладач не впорався, але загальний контекст Кара вловила.

– Особливість цієї ферми в тому, що вона самодостатня і може працювати майже без внесення зовнішніх кормів, бо одні види та відходи їх переробки є їжею для інших. Звісно, при внесенні зовнішніх кормів урожайність цієї ферми збільшується. Ну і найголовніше - це найдорожчий та найдосконаліший комплекс, ми завжди з такого починали, але не цього разу. Вже розроблені і готові для будівництва під ключ сотні варіантів у найрізноманітніших комбінаціях під самі різні види. Всі комплекси за рахунок обладнання ІО є енергетично самодостатніми.

Оля ще щось розповідала, але Кара відволіклась на Педро, бо він саме комусь подзвонив і вона вирішила послухати його розмову.

- Тату, треба купити в українців вертикальну водну ферму з генномодифікованими осетрами, ікра буде вже за два роки.

Його співрозмовник з Мексики відповів.

- Нащо воно тобі сину, у нас є гроші на ікру.

- У нас є гроші на ікру, але не з ікри. У нас під боком найбільший споживач чорної ікри у світі і його весь тримають росіяни. Ми зґвалтуємо їх у грубій формі, у нас краща мережа і ми закриємо споживання Каліфорнії своєю продукцією, все одно це контрабанда, ніхто не робитиме їй аналіз ДНК. Якщо ми почнемо зараз, за п’ять років ми повністю підімнемо під себе ринок Штатів, а інші тільки чухатись почнуть. Їх ГМО-молюски закрили питання харчування крокодилів і ми вийшли на стабільний плюс і тримаємо найкращу рентабельність по континенту. Треба ґвалтувати анально росіян і брати ринок, хай ці чоловіки нетрадиційної сексуальної орієнтації в Нью-Йорку заправляють. На скільки я можу розраховувати?

- Не даєш ти спокою старому батьку. Я дам 5 мільйонів і більше не проси.

Він подякував і перервав зв’язок. Глянув на Олю з вже зовсім іншим виразом обличчя і прошепотів собі під ніс.

- Яка ж вона гарна! Зберись, ти все зможеш. Треба брати напором.

А Оля тим часом продовжувала на сцені.

- Ці ферми можна будувати не тільки в приморських районах, але і далеко від моря, що дозволить на місці дуже зекономити на доставці і подавати споживачу свіжий, а іноді, і живий продукт. А ще активне впровадження таких комплексів дозволить суттєво зменшити споживання океанічної і морської фауни, що дозволить їй комплексно відновитись. Звісно, з мінусів в рибалок стане менше роботи, але таке життя, людство має розвиватись, а не консервувати професії.

Оля вже завершувала, знайомлячи аудиторію зі спеціалістами з якими можна буде детальніше і в більш тісному форматі уточнити про цей продукт. Ну а сама вона зійшла зі сцени і пішла у напрямку до Кари. Педро просто не міг повірити своєму щастю тому він пішов їй на зустріч, але інстинкт тілоохоронця у Кари спрацював автоматично. Вона наздогнала його і зупинила, приклавши долоню до його грудей. Це явно зіпсувало Гомесу настрій, він одразу підняв руки і хотів виправдатись, але Оля підійшла до них і звернулась до неї.

- Каро, не зламай такого гарного хлопця.

Кара була здивована, значить Оля йшла саме до неї. «Але як вона знала що це саме я? Мабуть по марці екзоскелету» - сама собі подумки відповіла Кара. Ну а Педро, користуючись таки вдалою нагодою, але про всяк випадок не опускаючи рук, звернувся до Олі ламаною українською.

- Пані Олю, я - Педро Гомес моя компанія вже купувала у океанічного центру молюсків - ГМО. Мене зараз дуже цікавлять модифіковані осетри. Ви казали, що вони ще не готові до продажу, але може ми змогли б домовитись?

Оля мило посміхнулась і Кара вирішила, що руку можна і прибрати та і хлопець тримав розумну дистанцію. Хай вже хапає бога за бороду, раз йому так пощастило, все одно все залежатиме від Олі.

- Так, я знайома з вашим татом. Ваша сім’я надійні і передбачувані партнери, а ваша ділова ініціативність і справді варта заохочення. Звісно, оплата чорною готівкою і ви б не були проти розстрочки?

- Це було б ідеально, - мало не плачучи від щастя відповів Педро.

- Тоді сідайте на паром до Залізного порту, зв’яжетесь там з «продажником» Степаном Кононенком, скажете, що від мене. Ну і вже з ним вирішите, який з варіантів буде найприйнятнішим для вас. Успіхів! – а потім, повернувшись до Кари, звернулась вже до неї. – Ходімо зі мною.

Вони мовчки піднились разом до номеру Олі і тільки переступивши його поріг Кара захотіла щось спитати, піднявши личину, але Оля не дала їй це зробити спочатку приставивши до її губ свій пальчик, а потім і поцілувавши. Кара знову зрозуміла, що тане, але цього разу це не була шалена пристрасть, що мало не повністю вимикала розум, це була якась нереальна ніжність, в якій просто хотілось розчинитись.

- Знімай це! – м’яко сказала Оля. – Тебе треба привести до ладу, сьогодні був важкий день.

У Кари була ціла купа заперечень, що зараз не час, що навколо відбувається якийсь жах і все летить шкереберть, але як же це все озвучиш коли цілує така жінка. А далі був не секс, а якийсь неймовірний розслаблюючий масаж, Кара відчувала себе лицарем що переміг в усіх турнірах і битвах і от зараз його зраненого, але живого голубить омріяна принцеса. Кара розуміла, що ще ніколи в житті не перебувала в такому стані і що це щось неймовірне.

Десь краєчком свідомості вона зафіксувала, що вже спить і ця насолода просто перетекла з реального життя в її сон в який вона занурювалась все глибше і глибше, аж поки свідомість не відключилась повністю.

Але посеред ночі Кара схопилась як вжалена від відчуття гострого пронизливого страху, подібний страх вона відчувала тільки раз в житті, тоді в Чернятинцях, а зараз для нього просто не було раціональних причин, але була причина ірраціональна. Кара дуже швидко зрозуміла, що є джерелом цього кошмарного страху. Джерело сиділо по турецькі на кріслі неподалік від ліжка і розсіяне туманом світло з-за вікна робило її силует абсолютно чорним в німбі туманного білого волосся, що і саме стікало як туман.

Тільки зараз в голову Карі закралась думка, що Оля насправді не білява, а ідеально молочно сива. Кара не знала, що робити, загрози наче і не було, але був страх. Її зброя залишилась в вітальні номеру і зараз Кара була цьому дуже нерада. Логічне і просте рішення ввімкнути світло не допомогло, а навіть зробило гірше. Оля дивилась в простір перед собою скляними немигаючими очима і, здається, не дихала. Отак при світлі це виглядало ще страшніше.

У Кари почали цокотіти зуби. Те, що вона бачила, а головне, відчувала не було нормальним. Але зціпивши зуби і зібравши всю волю в кулак вона вирішила підійти і перевірити, хоча так і не змогла навіть подумки сформулювати, що саме перевірити вона хоче. Кожен крок давався з відчутним фізичним зусиллям і коли Кара вже готова була протягнути руку вона зрозуміла, що реально відчуває спротив простору, волосинки на руці стали дибки наче потрапили в електричне поле. В голові чомусь з’явилась нав’язлива думка, щось типу «важко торкнутись вічності». Вона так і не торкнулась, Оля зробила глибокий вдих, а потім видихнула і ожила. Ніяк по іншому цю переміну Кара для себе назвати не могла. Вона трохи посиділа мовчки закривши очі, а потім глянула на Кару вже нормальним поглядом і, сумно посміхнувшись, сказала:

- Іноді накриває. Ти ще нічого, а уявляєш, як це домашні терплять? Всі підриваються, діти плачуть, звірята кричать кожне по своєму і ховаються по кутках. Я навіть хотіла жити зовсім одна, але мене взяли за шкірку і пояснили, що ми – родина, а родина своїх не кидає. Тому усі терплять.

Оля шмигнула носом і по її щоках покотились сльози. Карі наче лещатами стисло груди від жалості, що її переповнила, вона здається ніколи в житті не відчувала такого сильного співчуття і у неї в самою полились сльози. Вона хотіла щось сказати чи якось її заспокоїти, але не змогла видати жодного членороздільного звуку і просто схлипнула. Оля провела рукою по обличчю і стала абсолютно спокійною. Кара відчувала її спокій тупо фізично, але сама ще не могла повернутись до нормального стану. Оля встала, підійшла до неї і обійняла. Тепер і цей спазм співчуття який витіснив страх як рукою зняло. Кара була спокійна і тепер могла сформулювати єдине питання, що її зараз цікавило.

- Якого хріна?

Вона відсторонилась від Олі, яка її вже не тримала і з обережністю збільшила дистанцію. Оля сумно усміхнулась і відповіла.

- Яке об’ємне питання, навіть не знаю, з чого почати. За співчуття вибач, тут мій косяк, але жалість - одна з найсильніших людських емоцій. А якщо я не балуватиму себе сильними почуттями то можу забути, що жива і мене остаточно замете опалими пелюстками. Ну ти знаєш, як воно буває. А як так вийшло - це дуже коротка, але не проста історія і щоб її зрозуміти, треба дуже довго підводити цілу купу значно довших простіших історій, а зараз не найкращий для цього час. Ходімо краще прогуляємось, мені не завадить розвіятись, та і тобі теж. Заодно і поговоримо. Іди вдягни броню, а я поки приведу себе до ладу і знайду тобі щось накинути.

Кара вийшла з кімнати і видихнула з полегшенням. Тепер їй було дещо не по собі знаходитись поряд з Олею. Може, звісно, це відчуття пройде як і ті, що вона щойно відчула, але зараз одягнений екзоскелет та контакт зі зброєю принесли їй справжнє заспокоєння, хоч вона і розуміла, що вони не захистять, а от від чого не захистять, Кара намагалася не думати. Кара не одразу зрозуміла, що незграбна немолода жінка в дешевому плащі, що вийшла зі спальні - це Оля. Звісно, придивившись, вона зрозуміла, що вік - це макіяж причому не дуже якісний, але вночі та ще й в тумані це не буде помітно взагалі, образ довершували недолугі окуляри і родимка на щоці.

Оля тепер виглядала як якась стереотипна бухгалтерка чи вчителька математики. Вона посміхнулась, передала Карі треніки з трьома смужками по боках і товсту сіру кофтину з каптуром. Кара, звісно, вагалась це одягати, але поборовши спротив, все ж вдягла і глянула в зеркало. Як не дивно, образ вийшов неймовірно цілісний. Піднята личина добре ховалась під каптур, що закривав також задню і бокові сторони шолому, руки в захисних рукавицях поміщались в передню кишеню кофти, ну а черевики костюму здалеку нагадували якісь дорогі кросівки. Але в комплексі їх образи дивовижно поєднувались, бо виглядали вони як стереотипна лезбійська пара з активною та пасивною. Коли ця думка склалась в Кари в голові, Оля лукаво посміхнулась, ставши на якусь мить зовсім на себе схожою і сказала.

- Люди бачать образ і якщо він вдалий, то деталі вже не гратимуть важливої ролі. Ходімо.

Поняття надзвичайного стану було досить широким і мало кілька ступенів, але полковник вирішив поки не вводити комендантську годину, тому вночі можна було вільно переміщуватись містом. Та і чотири години - це вже, скоріше ранок. Охороні було байдуже на людей, що виходять з готелю. Вулиці центру були все так само затягнені молочним туманом і геть безлюдні. Одні вже лягли спати, а інші ще не встали.

Кара от тільки зараз по справжньому зрозуміла, яке Одеса провінційне місто. Перед тим як вийти вона глянула цілодобові заклади та маршрути громадського транспорту і з подивом дізналась, що цілодобових маршрутів всього шість, а закладів трохи більше п’ятдесяти. Кара знала, що Оля навряд захоче кудись заходити, бо одним із цілодобових закладів саме і був ресторан їх готелю, просто ознайомилась, щоб про всяк випадок їх оминати та не перетинатись з їх відвідувачами, бо по суті основна їх маса була суворими наливайками з відповідним контингентом. Трохи відійшовши від готелю Кара вирішила, що вони вже достатньо самі і запитала.

- Якщо не можна Волошина арештувати, то чому його не можна… - Кара ковтнула слово «ліквідувати» так і не спромігшись його вимовити і недолуго замінила його на більш розмиту конструкцію. – Якось по іншому вирішити цю проблему?

- Волошин - це не проблема, це - наслідок і щоб краще зрозуміти причину, його треба поки не чіпати доки він сам не проявиться відкрито, тоді ні у кого питань більше не буде. Залишилось недовго. Та і взагалі скільки можна підказок, тобі не соромно? – Кара не знала, що відповісти, тому Оля продовжила. – Ти зробила важливу роботу, добула нові дані і відкрила кілька невидимих для нас схем. Це і є одна з ключових робіт людини в спецслужбі майбутнього. Але більш важливою складовою співробітника десятого має бути не здатність добувати і аналізувати інформацію, хоч це і дуже важливо, а здатність впливати на інших людей і маніпулювати ними в потрібну сторону. Як ти думаєш, в чому була твоя головна помилка в тому екзаменаційному завданні по супроводу кралечки на Гоа?

Кара мало не спіткнулась на слові «екзаменаційному». Вона пам’ятала розмову з пані Аліною про завдання, які дають розкритись потенціалу співробітника, щоб зрозуміти, підходить він для тої чи іншої діяльності чи ні. Вона розуміла, що провалила його, але от зараз вже не була впевнена, що провал був у тому, що вона порушила дисциплінарні приписи. Кара не знала, що відповісти, але відповісти треба було, тому вона вирішила казати правду.

- Я думала, що моя помилка була в порушенні інструкцій, але зараз я вже в цьому не впевнена.

- От і добре, що хоч зараз закрався сумнів. Все дуже просто: ти порушила припис співробітника четвертого і почала діяти як співробітник десятого. Не усувати проблему, а запобігти їй. Коли ти виявила, що твоя підопічна спатиме з ким прийдеться, ти чітко зрозуміла, що в її ліжку може опинитись той хто там опинитись не повинен і дуже добре визначила агента ЦРУ просто по його соцмережам, бо він клеївся до твоєї підзахисної, але її типаж зовсім не відповідав його попереднім смакам. Зустріти його в темному куточку і зламати щелепу - це звісно було грубо, але ефективно і ти не спалилась. Але ти чітко розуміла, що в те ліжко буде стояти черга і зробила єдино правильне - зайняла його сама до кінця завдання.

- Так у чому тоді моя помилка? – з обуренням запитала Кара.

- В будь-яку ситуацію треба вміти не тільки гарно увійти, але і вийти. Як ти можеш описати свою тодішню підопічну.

- Ну вона імпульсивна, вітряна, часом істерична.

- Цього досить. Ти просто обірвала з нею зв'язок, а треба було вибудувати каскад причин, що привели б до вашого більш спокійного розставання без її спроб порізати собі вени. Вона насправді просто балувалась, виносячи мозок рідним, але це все одно було для них аж ніяк не весело. Тому ти маєш зрозуміти причини настільки холодного ставлення до тебе подільського полковника.

- Я не змогла її більше терпіти, вона бісила мене просто неймовірно, буквально всім.

- Для цього і потрібен контроль емоцій та почуттів, думати може і програма, а от працювати з почуттями - це здатність людини, але цю здатність треба розвивати.

- Але я думала, що добувати інформацію і взагалі впливати на людей через ліжко - це вже завдання таємних агентів з 11 і 12 відділів.

- Залиш в ліжку приємний спогад, і до тебе завжди ставитимуться добре, залиш поганий - і ти на завжди будеш ворогом. Ліжко - це поле бою на якому можна здобути дуже цікаві перемоги, але і програти теж можна з тріском. Ми зі Славою будували Величну Україну не тільки руками. Зрозумій, інтимні стосунки як засіб для задоволення і продовження роду - то для простих людей, а для тих, хто має знаходитись на найвищих щаблях управління та безпеки держави, це - зброя. І якщо ти особисто не володієш нею в досконалості, то це значить, що її проти тебе обов’язково використають. Для початку тобі треба розділити свій надмірний потяг до жінок між обома статями. Для жінки дуже зручно бути двостатевою, майже немає засудження. Скільки раз тобі довелось кохатись з чоловіками?

Кара зрозуміла, що червоніє. Оля знову змусила її почуватись ніяково, але найдивніше, вона не розуміла чому, вона спала з нею вже кілька раз і можна бути відвертою та і Оля бачить її просто наскрізь. «Мені не вигідно зараз соромитись», - подумала і усміхнулась про себе Кара.

- Всього три рази з трьома різними чоловіками, мені не дуже сподобалось.

- «Не дуже сподобалось» і «дуже не сподобалось» - це різні речі. Ти спіймала успіх з дівчатами, відпрацювала техніку, закріпила успіх кількістю, перевела кількість в якість, накопичила різнобічний досвід і все одно іноді лажаєш. А з чоловіками в тебе просто немає досвіду. Чи ти думала, що любощі - це так собі? Ними треба займатись. Заведи коханця, додай до досвіду більшу кількість разів, спробуй не контролювати процес мозком і довіритись партнеру. Ну і взагалі, дозволь собі бути слабкою жінкою, це досить цікавий досвід, якого тобі теж бракує. Коли спробуєш, будеш здивована, наскільки це зручний інструмент, в дрібницях звісно. Ти ним користуєшся, але це все ж не те. Тобі це буде не так вже і складно, адже відсутність позитивного досвіду - це значно краще, ніж наявність негативного, який треба переборювати. Хоча негативний досвід теж по своєму корисний, бо сюрпризів вже не буде, але здобувати його спеціально - це, звісно, вже трохи перегин.

- Ти так спокійно говориш про негативний досвід, бо мабуть, в тебе його не було.

- Ну чому ж не було? Мене двічі ґвалтували. Один раз - жінка, інший раз - чоловік, в обох випадках досвід так собі.

- А як жінка може зґвалтувати?

- От і в міліції, куди я побігла, мене те саме запитали. Але я крізь сльози пояснила, що вона приставила мені до обличчя ножа і сказала, що відріже носа, якщо я не відлижу. Я була дуже гарна дівчинка і вже в шістнадцять чудово розуміла, що без носа мені житиметься не дуже, тому варіантів в мене було мало.

- І що їй за це так нічого й не було?

- Ну як сказати? Це сталось в привокзальному туалеті, я одразу побігла в вокзальну дільницю і все розповіла. Звісно, гарну дівчинку всім шкода, тому вони швиденько вибігли зі мною і я показала кривдницю-страшну, буху, бездомну зечку. Вона навіть не відійшла від туалету. Ну і її за ним на моїх очах забили ногами, не знаю правда, на смерть чи просто, та і яка насправді різниця. А дядя-міліціонер підійшов до мене і сказав їхати додому і намагатися пошвидше про все забути. Покарання, яким би воно не було, звісно трохи тішить, але незалежно від нього з цим доводиться далі якось жити і тільки від його власниці чи власника залежить, зламає цей досвід, чи зробить сильнішим. Для себе я вирішила, що мене ніщо і ніхто не зламає.

- Жесть яка. І справді, навіть не знаю, чи те, що з тою жінкою зробили – це справедливо, чи не дуже. Я чогось навіть уявити таку ситуацію не можу.

- Бо ти ніколи не була жертвою. А як думаєш, всі твої коханки давали тобі того, що хотіли тебе, чи іноді тому, що просто боялись?

Питання боляче і глибоко укололо Кару вона наче провалилась в минуле, згадуючи свої відчуття і намагаючись згадати і зрозуміти почуття своїх партнерок. Може і справді Оля права?

- Не бери в голову, – засміялась Оля. – Влаштувала тут самокопання, з ким не буває. Та і по десятибальній шкалі примусу, там нічого вищого за два з половиною не було, по моїй десятибальній шкалі до п’яти це – просто активні залицяння. Та і ти була ще молода, тебе несло на хвилі успіху.

Кару щось не дуже ці зауваження заспокоїли. Тому вона спробувала з’їхати з теми.

- А чоловіка, який тебе зґвалтував, покарали?

- Так. Там така класика, що аж нудно, – Оля лукаво глянула на Кару типу «я оцінила з’їзд і підіграю, але ми обоє знатимемо про це». – Знаєш, бувають такі хлопці, що від них течуть всі дівчатка району. От він, такий крутий і гарний, бухає пивко на лавочці і так гарно лабає блатняк під гітару, ну і я була не винятком і навіть дала йому пару раз. А потім пройшло роки два і я чітко зрозуміла, що цей самий хлопець на цій самій лавочці з тим самим репертуаром - вже не перший хлопець на районі, а недолуге чмо, на яке можуть повестись тільки зовсім безперспективні і тупі дівки. А він цього так і не зрозумів і моїх пояснень, чому я йому не дам - теж. Справа була така проста, що ні в кого ніяких питань не виникло, взагалі. Я кричала, відбивалась, збіглось кілька собачників, зняли його з мене і вломили йому так, що він вже нікуди не рипався до приїзду міліції. Ну і він не був сином прокурора чи судді, тому посадили його без жодних проблем.

- І що з ним зараз? – стривожено запитала Кара.

- Хотіла б сказати, що не цікавилась, але чого вже брехати. На момент перевороту він вже половину відсидів і я попросила Ольгу, щоб Славі про нього не розповідала, коли пішов масштабний перегляд всіх справ і заміна покарань. Довідбував на виправних, спочатку сортувальником на сміттєвих полігонах, а потім - на будівництві. Власне, ним зараз і перебивається, а потім пропиває гроші на тій самій лавочці з місцевими безхатьками. Ольга каже: ховається у знайомих, коли я приїжджаю до своїх батьків. В нього був непоганий шанс почати життя спочатку, але він вирішив не сходити з шляху на дно на який ступив ще до тюрми і мені його навіть по своєму шкода. Ну а тобі черговий приклад, як тема сексу може геть від усього відволікти. Ну признайся, ти ж і думати забула, як і про свої сумніви, так і про державні справи.

Кара розуміла, що їй не будуть знову підказувати просто так. Тому вона просто йшла якийсь час мовчки, але проходячи повз пам’ятник російській імператриці та її коханцям, Кара все ж запитала:

-А чого не знесли цей пам’ятник? Це через нього Гетьман не любить Одесу?

- Ну, Слава взагалі досить дратівливий і багато кого не любить, але з чого ти взяла, що він не любить це місто?

- Ну але воно майже не змінилось, на відміну від інших міст. Значить є якась причина?

- Причина завжди є. Але пам’ятник – це, скоріш, наслідок, а не причина. Просто місто вирішило жити минулим, а ми вирішили не витягувати його з нього силою, як Крим чи Донбас. Тому тут все по старому і пам’ятник Катерині і оцей цирк з містом-героєм. Ми просто вирішили залишити його в спокої і подивитись, чи зможе воно знайти в собі сили самостійно піти в майбутнє разом з усією країною, чи так і залишиться депресивним регіональним містечком. Твій сьогоднішній знайомий Толя, можна сказати, живий приклад цього міста.

- Ти маєш на увазі Головача? Але в нього високотехнологічна коляска та і взагалі, невже його не можна було вилікувати?

- А його якраз і вилікували, причому суто технологічними засобами. Ти ж чула, як він говорить, ну так, раніше він говорив значно гірше. Але далі балаканини він відновлюватись не захотів, бо це важко і боляче, бо це щоденна пекельна робота над собою. Дехто встає на ноги за півроку, дехто - за рік, він же вирішив для себе, що йому просто не допомогло і далі сидить на сраці рівно. Ми кілька разів намагались його змушувати працювати над собою, в його розпорядженні найкращі тренери з досвідом та бездоганне обладнання, але він влаштовував істерики і ми вирішили залишити його в спокої, як і це місто.

- Але Херсон теж був досить ватний, чому він тоді так змінився?

- Ну, він був нам потрібний зміненим. Він - ворота нашої головної транспортної артерії з Чорного в Балтійське море і просто не міг бути не епічним. Та і де ще будувати купу важливих інфраструктурних проектів, як не на голих і майже мертвих пісках?

- А Херсонський діловий центр? – іронічно запитала Кара.

- О, це була суто моя ідея, я ж його за свої гроші побудувала. Людство було готове, але оскільки цей жарт спрацьовує тільки раз, я вирішила, що ми маємо бути перші. І що ти думаєш, в перший же рік після зведення прибутки регіону від туризму збільшились на 70 відсотків. Ну це, звісно, не тільки його заслуга, але всі, хто там відпочиває, вважають за потрібне з ним сфотографуватись. А ще ми так наржались з Оксанкою, коли його проектували. Хоча там дуже складні і унікальні рішення в конструкції. Зате тепер ні в кого не виникають питання, де в України яйця.

Розумієш, урбанізація - це незворотній процес. І ми мали вибрати кілька міст, які і підуть на надстрімкий розвиток. Це все як теоретично, так і практично прораховані та зафіксовані тенденції. Одне супермісто вже давно багато де генерує більше грошей, ніж уся країна, в якому воно знаходиться. І якщо з майбутнім Києва питання не стояло, то друге місто було під питанням, але все вирішила зручніша географія, а не населення, яке саме підтягнеться туди, де є робота, гроші та перспективи, і зміниться так, щоб ефективніше реалізуватись. Тому в України формуються два суперміста - всі решта діляться на другу і третю групи включення в загальнодержавні програми розвитку. А от малі міста в майбутньому майже не матимуть сенсу, тому ми поступово їх ліквідовуємо або повністю, або заміняючи їх котеджною ну, чи якщо хочеш, сільською забудовою, що може генерувати продукти та товари їх глибокої переробки. Така забудова зручніша для життя та вирощування дітей. А нормальний транспорт, перевалочні вузли з лікарнями та іншими сервісами закриють незручність відстаней.

Оля і справді чудово відволікла Кару від важких думок і зараз вона думала, як про своїх батьків, що якраз таки щось вирощують на своїй величенькій ділянці, так і про Київ, що поглинув в себе вже десятки міст і сіл довкола, обріс купою хмарочосів, але по слогану залишився містом-парком з найбільшим об’ємом зелених зон у світі. Він подобався їй як киянці і Карі було дуже приємно, що вона живе саме в місті з таким запланованим майбутнім. В процесі розмови вони підійшли до краю Потьмкінських сходів і попри туман, що біля моря все ж не був таким густим, Кара побачила великий темний силует з кількома червоними вогниками біля морвокзалу. Така плоска і широка форма могла бути тільки в одного корабля. Але його тут просто не повинно було бути. Бо кораблі цього типу не базувались в Чорному морі.

- Це що, «Магура»? Але її тут не повинно бути. Як так вийшло?

- Так. Це саме вона, перша. Йшла в Миколаїв на планову заміну реактора на третій тип. Але чорноморський полковник наполіг, щоб вона зайшла в порт, з яким так тісно пов’язана.

- Але ти сама казала, що готується переворот, а з такою зброєю заколотники зможуть стерти з лиця землі цілі міста. Не можна було цього допускати.

- Так,але іноді краще дати думати супротивникам, що в них все йде за планом, ніж завадити плану раніше потрібного часу і потім як вжаленим думати, якою буде їх імпровізація.

- Але якщо ми не зможемо завадити тоді, коли треба?

- Ну тоді ми всі помремо, та й усього. Кажу ж, не напружуйся раніше потрібного часу. Веди справу так, як і вела і відтягуй на себе увагу. В тебе чудово виходить. Я знаю, що ти хочеш ще підказок, ну можу порадити сходити на похорони Зорі завтра зранку. Там ти побачиш майже всіх учасників цієї історії, але не зі мною, а так, трохи здалеку. І не перетинайся з Волошиним ні фізично, ні через зв'язок.

- Але це ідіотизм - влаштовувати ці похорони завтра. Хто і коли дав таке розпорядження?

- Полковник Якимчук після того, як засмучений покинув зал, але це не має особливого значення. Він написав на Вершині щось в стилі - «хто не з’явиться - не тільки підлі і невдячні свині, але і боягузи, що ховаються за спинами жінок». Це типу в Славин огород камінець, бо я тут є, а його нема. Але це теж не так уже і важливо.

Кара була реально розлючена. Це вже справді чортзна-що, а Гетьман та Ольга мовчать і взагалі невідомо де знаходяться. Наче і справді бояться та поховались. Похорон завтра, коли в місті таке коїться, не просто йде врозріз з приписами та здоровим глуздом, це вже злочин, за який має бути покарання. Ну як мінімум, зняття з посади чорноморського полковника. Але трохи заспокоївшись, Кара зрозуміла, що якщо все утрясеться тихо, то це і справді можна буде озвучити як привід для відсторонення. Та і це в цілому питання не її компетенції. А Оля продовжила:

– Зараз я тебе залишу, але в готель не повертайся. Туди саме заскочив Волошин: глянути чи все в порядку.

- Ні, я тебе одну не залишу. Та і як ти знаєш, що відбувається в готелі? В тебе ж наче немає імплантів?

- Немає. Так, інтуїція. А на рахунок розділитись, так ти мене цим і захистиш. Полюватимуть за тобою, а я сховаюсь. Ти-то тренована і в броні, а в мене шансів немає.

Обговорюючи це все вони вже звернули з площі і йшли вздовж будинків. Оля постукала Кару по плечу і мовчки показала на протилежну сторону вулиці. Але глянувши туди, Кара нікого не побачила, а коли розвернулась до Олі, щоб про це їй повідомити, то ніякої Олі поряд вже не було. Звісно, якраз поряд була підворітня, але від її пошуку там відволік чоловік, що швидко вийшов з-за рогу і, різко скинувши швидкість, наче між ділом перейшов дорогу і всівся курити на парапетику.