Кара Небесна

Кара потихеньку втягнулась в новий неспішний і розмірений робочий ритм. Основну масу роботи складав перегляд та прослуховування всіляких церков та проповідників. Критерій був простий: якщо вони працювали просто пилососами грошей пастви і не переходили в цьому певну межу, ніхто їх не чіпав, але якщо вони займались критикою держави, її окремих діячів та законів, розказували про зцілення молитвою або якимись каловими масами святих, то тут уже треба було приглядатись і, в залежності від інтенсивності таких дій, приймати рішення, що з такими діячами робити.

Кара майже одразу виловила отаку першу рибку, в якій був повний фарш оцього всього. Це був молодий священик, присланий з Росії в одну з церков невизнаної світовим православ’ям розкольницької організації, що звалась московською патріархією. Кара взагалі не розуміла, чому цю секту терплять, але пані Аліна пояснила, що на загальних підставах будь якої релігійної організації. На поки профілактичну розмову з ним вона поїхала разом з Юлієм, але він за всю дорогу не сказав їй ні слова і підчас розмови з служителем культу теж тримався від неї на відстані, так тут він таки сказав пару слів типу стій тут і не відсвічуй.

Вона не чула, що і як він говорив сектанту і це їй не подобалось, адже вона має здобувати досвід. Але Кара вирішила не жалітись на нього пані Аліні і просто дати час. Головне, що робота була зроблена і саме вона це виявила. За кілька днів подзвонив Руслан Микитенко, він повідав про успішне відправлення свого підопічного додому і завірив її, що як мінімум пів року він тут більше не з’явиться.

А заодно розповів довгу і заплутану історію про те, де «копчений» дістав дані про неї. Він тупо пішов в детективне агентство, а от з агентством вже було складніше, їх, звісно, штрафанули на сто тисяч гривень за не внесення пошуку в базу. Та і сам пошук робили не вони, і не через базу, агентство просто допомогло йому вийти на «печерників» - підпільних хакерів, що взаємодіяли з технікою з не вершинними операційними системами і старими базами МВС. Присікати торгівлю якими якраз і входило в функції одного з сегментів шостого ну і, десятого відділів, але не того сегменту, в якому працювала Кара.

І наскільки Микитенко пояснив, то по їх пошуку справа таки зайшла в глухий кут. Ще до неї таки доплентався судовий виконавець і забрав коробку з нагородами об які вона спотикалась мало не кожен день. Кара вже обкатала замовлені наручі та поножі і таки перебравши купу варіантів, замовила собі шолом, це вже був не просто мотозахист, а повноцінна деталь майбутнього екзоскелету, який їй запропонував скомпонувати собі Женя, але Кара поки вагалась та і не дуже розуміла, нащо він їй може згодитись.

«Всеж цілий «екзо» - це вже мабуть занадто», - думала собі вона. Шолом був диво який гарний, значно менший за традиційні мотошоломи і звісно, значно кращий. А от електроцикл для поїздок на роботу виявився не дуже хорошою ідеєю. І вона зрозуміла це в перший же день, як спробувала з його допомогою туди потрапити. Застрягши на Південному в пробці мало не на годину, Кара з заздрістю дивилась як мимо по тротуару пролітають тисячі різноманітних електрокатів. Ну а останньою краплею був якийсь нахаба на електролижах, що обігнав тихохідну самокатницю, вистрибнувши на сталеву перегородку і висікши з неї іскри між колісним простором свого рухзасобу.

Великому і важкому електроциклу Кари такі фокуси були не під силу. Але щоб хоч якось заспокоїтись, вона відрегулювала сидіння і вляглась на нього, закинувши ноги на руль. Це трохи допомогло їй змиритись з тим, що нахаба на електролижах швидше за неї добереться в потрібне йому місце. Їхати лежачи на мотоциклі що не падає і сам їде коли з’являється можливість - це теж круто і типчик зі своєю роботою продавцем-консультаттом ще не скоро так зможе, пробиття його по базі теж не аби як сприяло її заспокоєнню.

Кара скомандувала включити радіо в шоломі, але це теж виявилась така собі ідея. Вона швидко перемотувала станції, де лунали Тартак, Вакарчук якийсь турецький шики дим, весільний чи да гоп, бадьора грузинська гамарржоба, Лама, Гоа, Дяконбелз. Не те щоб вона не любила всю цю музику і цих виконавців, але всі вони наче кричали що під них треба рухатись, а Кара стояла. Тому єдиним рятівним рішенням було сказати секретарю, щоб ввімкнув радіо де зараз нема музики, а лиш балачки.

Україна підписала договори культурного співробітництва з десятком країн. Вони передбачали активний культурний обмін та взаємопросування різного культурного продукту та виконавців. Тому, наприклад, в Туреччині по квотах на зарубіжну музику крутили умовні соплі Вакарчука, а в нас їх «шики дим», звісно це сприяло концертній діяльності як українських виконавців в країнах учасницях, так виконавців інших країн договору в Україні.

Для України це був чудовий шанс випиляти остаточно російський культурний продукт з ефірів, бо хоч Росія вже ніякої загрози як держава не представляла, але її культурні метастази все ще були проблемою. Та і для інших учасників договору отаке витіснення як російського так і англомовного продукту з свого культурного простору було може навіть більш актуальним, ніж для України. Хвиля з балачкою з першого разу випала підходяща і Кара таки розслабилась слухаючи монотонний діалог якогось експерта з ведучим не то на економічну, не то на політичну тему.

- То ви стверджуєте, що союз Міжмор’я не має ніяких перспектив в майбутньому? – іронічно запитав ведучий.

- Перспективи якраз є, але союзу Міжмор’я нема і не буде.

- Але ж ви іноді таки помилялись в прогнозах, наприклад коли казали, що влада Гетьмана не протримається і року, – з підколюючими нотками запитав ведучий.

- Це було зовсім інше і я визнаю, що мій прогноз не справдився, але тільки через те, що я не мав всіх даних про можливості команди гетьмана і ІО. Але стосовно того, що ви звете Міжмор’я все значно простіше і відкритіше. Як би так пояснити? Союз - це свого роду оформлений офіційно шлюб, з чітко прописаними обов’язками сторін, санкціями за невиконання обов’язків і головне, умовами виходу з цього шлюбу-союзу. Зрозумілі приклади союзів це той же Радянський союз, Євросоюз або об’єднання держав америки, відоме як США. Бо стейт у нас озвучують як штат і за цим звучанням трохи губиться його суть.

Вихід з кожного такого союзу або взагалі неможливий, або дуже накладний фінансово, як і офіційне розлучення в деяких країнах. Всі ж умовні об’єднання, ініціатором яких по суті виступила Україна, а це те саме Міжмор’я, Тюркський союз, Золотий та Місячнтий договори - це все, якщо порівнювати зі шлюбом і далі, своєрідне взаємовигідне співмешкання без жорстких зобов’язань і санкцій за невиконання обов’язків. Джентльменські угоди, якщо хочете. Таких окремих угод значно більше і не всі країни, що приєднались до однієї або декількох з них є учасниками всіх інших.

- Тобто ви хочете сказати, що Україна хоче створити значно ширше об’єднання?

- Ну, що значить «хоче»? Вона його вже створила, знову ж таки не офіційно, назви в цієї структури немає, але якщо хочете, її можна назвати і «євразійським союзом» і «антиамериканською коаліцією», суті це сильно не змінить. Ви знаєте, що я не ділю країни на першого другого і так далі світів і не користуюсь терміном «країни, що розвиваються». Всі країни розвиваються, але є такі, що розвиваються стрімко стаючи регіональними або світовими флагманами, а є такі що розвиваються фоново разом з усім світом. При тому, що це можуть бути країни з кардинально різним рівнем життя, наприклад Бельгія і Зімбабве. Порівнювати їх наче взагалі неможна, але зараз вони не генерують свої змісти і технології, ніяк не впливають на сусідів ні економічно ні культурно, а лише фоново розвиваються кожна зі свого місця користуючись тим, що згенерували світові флагмани.

Так от, Україна об’єднала навколо себе всі країни, що мали регіональні та світові лідерські амбіції і ще цілу купу вигнанців, яких просто не влаштовувало їх положення в світі. Але всі амбіції цих країн так чи інакше упирались в зад головної країни світу і далі ніяк. Окремо ніхто тягатись з Штатами не міг, хоч і мав багато претензій і рахунків. Коли Україна почала проявляти подібну політику, я казав, що нас розмажуть санкціями так, що доведеться землю жерти, а це жодним чином не сприятиме тому, щоб Гетьман протримався у владі.

- Але ж США зняли частину санкцій та і ми збираємось відмовитись від ядерної зброї наступного року, на їх вимогу, острови от Росії повертаємо?

- Ядерна зброя – це, мабуть, останнє, що впливало і впливає на санкції. Після того, як був підписаний Руський мир США одразу заявили, що не визнають його і насиплять нам за нього тотальних санкцій.

- Ну там же ще і криза Тихого острова була пізніше?

- Це все наслідки українсько-російського мирного договору, як свого роду заяви України на світове лідерство, бо він остаточно руйнував усталений світовий порядок, утверджував з десяток нових держав і перекроював кордони існуючих. Але тотальні санкції вимагають часу, розкачки, переговорів з партнерами і перед їх повним введенням має пройти певний час і признатись, ми цей час використали правильно. Ніхто в світі, навіть США, не чекав, що Україна висадить людей на Місяць і не просто висадить, а створить там окрім своєї, ще національні колонії Китаю, Японії та Індії, простіше кажучи країн, що мали певні амбіції, гроші і зуб на Америку.

Але не у висадці ж головний нюанс і навіть не в місячному договорі між країнами, що мають там колонії, цей договір по суті розписав правила експлуатації Місяця і країна, яка зможе туди прилетіти самостійно має до цих правил або приєднатись, або вилетіти звідти як корок, бо вона буде одна, а там - ціла коаліція. І не в тому, що ці правила якось США сильно заважали, а в тому, що це не Штати їх ініціатор і прийняти їх означає скоритись. Більше того, місячний договір був превентивним технологічним ударом, ви вводите проти нас економічну блокаду - ми висаджуємо на Місяць китайців. Ми показали, що можемо запропонувати головним конкурентам Штатів не тільки насіння соняшника. Та ще й коли тотальні санкції все ж ввели Україна максимально акцентувала увагу світової громадськості, що їх ввели за висадку на Місяці. Типу це так душать технологічний розвиток людства. Цей медійний привід теж так відпрацював по США, що вони аж охрініли.

- Так я пам’ятаю по всьому світу були антиамериканські протести, палили прапори і трохи посольства.

- Ну, але ж і це ще не все. Під шумок цього приводу Поборовському і його команді вдалось укатати цілу купу світових лідерів піти ще і на Золоту угоду. Типу дивіться, як грубо з нами обійшлись, а таке може бути з кожним, тож чи не варто нам всім трішки підстрахуватись. Та і виплати країн Місячної угоди по своїм зобов’язанням були не можливі через відключення України від світових доларових платежів. І от після учасників місячного договору і кількохкраїн-вигнанців, яким Золотий договір справді був потрібен як повітря, почали масово підтягуватись інші країни. Воно тільки звучить і виглядає смішно: золота картка вагою в тройську унцію, що в кожній країні зветься по своєму, але по суті це було створення міжнародної недоларової платіжної одиниці, бо всі країни-учасниці зобов’язались міняти золоту картку іншої країни на свою валюту з мізерними комісіями. Так її ціна перераховується на долари за унцію за результатами біржових торгів, але виключити долар зі схеми - це взагалі не проблема. Ну а створення бартерної компанії з власною цифровою валютою - це вже було добивання з ніг.

- Але ж долар досі залишається головною світовою валютою і йому наче нічого не загрожує, тож не такі вже і серйозні в цього всього наслідки.

- Важливий не об’єм операцій, а те, що стався прецедент – у однієї країни може бути багато різних платіжних засобів для різних цілей і долар втратив своє суто монопольне становище в міжнародних торгових операціях. Частка бартерної одиниці БО зараз постійно зростає на відміну від тої ж золотої картки, що так і залишилась скоріш сувеніром, але з неї все почалось і недооцінювати удар Золотого договору по Штатах і долару неможна. Бо власне після приєднання до нього країни так вісімдесятої у Штатів таки здали нерви і вони прийшли миритись, тобто зняли частину санкцій, дозволивши користуватись своїми платіжними міжнародними системами.

- Так, але проти України досі діють досить жорсткі санкції, наші товари або повністю заборонені до ввезення на територію деяких держав, або обкладаються таким митом, що їх ціна стає просто неадекватною.

Так, але нам від цього вже зараз ні жарко, ні холодно, той же ринок Євросоюзу за рахунок цього просто завалений нашою контрабандою, на якій як у нас, так і в них заробляють сотні тисяч людей. Ну а для ПЗ кордонів немає і Штати ніяк його в себе не можуть заблокувати, хоч і дуже намагаються. Головний результат, в який я таки не вірив - ми вистояли, закріпились на оголошених позиціях і повільно, але впевнено зростаємо в усі намічені боки. Ну а всі наші зовнішньополітичні ініціативи - це лише інструменти, що забезпечують наше зростання і економічну безпеку в той чи інший спосіб.

- А я нагадую, що у нас в студії Віктор Пісківський - економічний експерт і ми повернемось до вас після реклами.

- Це був завод Гретера – бадьорим голосом повідомив рекламний ролик – потім завод «Більшовик», а тепер це - найбільший в Києві над сучасний спільноробський виробничий комплекс. Тут ви зможете організувати будь-яке своє виробництво, отримавши всі супутні консультації і допомогу спеціалістів. Приміщення на будь який смак з якісною та спеціалізованою вентиляцією, бездоганною проводкою та освітленням. Власний реактор що забезпечує найнижчі ціни на електроенергію. Зручні навантажувачі, і навіть залізнична колія для ввезення сировини і вивозу продукції…

Кара не дослухала рекламу і вимкнула радіо взагалі, бо корок все ж трохи розсмоктався і вона, вже нормально сівши, таки змогла об’їхавши кілька автомобілів, трохи притопити і доїхати до роботи вчасно. Але після того дівчина вирішила більше так не ризикувати і їздила на метро. Проїхати кілька станцій на прямій гілці було одним задоволенням, особливо в порівняні з лютим корком. Зате як елемент відпочинку електороцикл і справді був неперевершеним і в свій офіційний вихідний вона навіть думала зганяти до батьків, але ці плани грубо порушив її брат.

- Ра вітаннячко! – життєрадісно заволав він у вусі. – Якщо ти не у чорта на рогах або якомусь іншому його місці, то підскакуй на привокзальний базар, я тут з малою сьогодні торгую. Вирахуєш, де я стою, есбеушна морда, чи мені тебе десь зустріти? Мама передала тобі пару горняток з качечкою в яблучках і от я досі відчуваю їх тепло та запах. Бачить бог, я поки стримуюсь, але якщо ти за годинку не підтягнешся то все.

- Виїжджаю!

Мамина фірмова домашня качечка з яблуками з печі - це був надто серйозний аргумент, щоб дозволити собі зволікати та і не можна було довіряти цьому малому звіздюку отак знаходитись з нею насамоті. Ну і похизуватись перед молодшим просто необхідно, бо що він там городив про чорта? За якісь п’ять хвилин вона вже вилетіла з під’їзду, скочила на свого чортяку і тільки й почула навздогін від сусідки:

- Каро не літай, а то мамі розкажу.

- Тьоть Люд, я як черепашка.

І, демонстративно буксанувши на місці чорний дим заднім колесом, вона таки акуратно виїхала з двору, бо навколо було повно хаотично бігаючи дітей.

Знайти брата з використанням доступу до бази в цих привокзальних лабіринтах і справді виявилось нескладно. Кара теж приїхала не з пустими руками. В неї залишився старий Іофон, який їй став по суті непотрібним, тож вона вирішила подарувати його братовій дружині Любі. І та була просто на сьомому небі від щастя. Карі вона подобалась в дуже широкому розумінні слова. І хоч їй і було трохи соромно за це визначення, але вона б їй вдула, ну якби обставини були іншими. Дуже гарна русоволоса, зеленоока з трохи веснянкуватим носиком і щічками вона була легка і добра, дещо по сільському боягузлива, але в цілому це їй навіть личило та і вона швидко вчилась у Дара і їх родини хорошому. Аж настільки, що стала героєм кумедника, що розлетівся по інтернету.

Дар вирішив її сфотографувати в день отримання громадянства з її новеньким БГ, що їй видали, бо ж громадянин - це захисник держави, навіть якщо громадянство отримано просто за народження дитини. В момент фото вона саме з дитиною в рюкзаку на животі і стояла, тримаючи при цьому леопардиху Лапку на повідку однією рукою, а карабін - іншою і в її погляді на світлині чітко відобразилось все, що вона про цю затію думає, та ще й Лапка позіхнула. Коротше, фото вийшло таке успішне, що заробило на Вершині за якийсь місяць під сімдесят тисяч гривень.

Кара по своєму заздрила брату, бо відчувала, що їм справді добре разом, а от у неї такої довгої та комфортної близькості ні з ким не виходило встановити. Дар торгував качками з «Вола» - великого але дешевого джипу ІО. Ця машина була зліплена з максимально дешевих матеріалів і по суті була метало пластиковою, але в неї було чудове енерговідновлення за рахунок величезної площі сонячних панелей на даху та потужної системи вітрогенерації за псевдо радіаторною решіткою. По суті він і розроблявся як такий собі робочий віл для місцевостей без хорошого покриття зарядками. Виглядав він звісно дещо кострубато, але їздив і в їх сімейній моделі все ж був автопілот, що досить відчутно збільшувало її вартість, але все одно було дуже вигідно. Тому не дивно, що майже одразу їх відволік чоловік в потертому, колись дорогому, костюмі який спочатку приглядався до товару, а потім досить грубо запитав.

- Ви тут взагалі торгуєте, чи поспілкуватись приїхали?

- Торгуємо звісно. Що вас цікавить? – легко відповів йому Дар.

- А от що то у вас таке в бочечці стоїть?

У величезному багажнику, де поміщався холодильник для качок та охолоджена вітрина з ними стояла ще й чимала дубова бочечка. І Дар відповів.

- Це - наш домашній димний односолодовий віскі.

Чоловік аж плямкнув ротом, а потім скривився і заявив:

- В кустарних умовах воно таке як треба все одно не вийде, чи може ви і пробувати даєте?

- Даємо, звісно, – Дар швиденько дістав склянку, наточив туди на дно трохи напою та протягнув її чоловіку. Той принюхався, побовтав по стінках і випив вміст аж надто при цьому скривившись.

- Не Шотландія, звісно, але непогано. І скільки ви за нього просите?

- 400 гривень літр, – лаконічно відповів Дар.

- А півлітра це 200? – перепитав набридливий покупець.

- Так, це - досить очевидно, – спокійно відповів Дар. А Карі вже починало хотітись як мінімум надавати зануді срачів.

- А налийте мені тоді на сто гривень, – канючив той своє.

- Нажаль у нас найменша тара - півлітрова і ніяких мірних приладів ми не брали, – з сумом констатував Дар.

- То що це за торгівля така, що ви нічого продавати не хочете? Треба ж якось готуватись, а не просто їхати тут триндіти, – сердито забубнів чоловік. А Карі вже почало хотітись прорубати його в щелепу, але багаторічний досвід та тренування дозволяли їй спокійно з відсутнім виразом обличчя і далі мовчки стояти поруч. Але в розмову вступила Люба, яка під час неї теж досить відсторонено колупалась в своєму новому мобільному.

- У Базара є застосунок з віртуальними мірками, на андроїді воно в мене не працювало, а на Іофоні - працює. От виставляється потрібний об’єм і програма переміщує його і будь-яку тару. І вона показала чоловіку півлітрову пляшку через екран свого телефону в ній тепер і справді була віртуальна рідина, яка, як справжня, перетікала по пляшці. – Ми вам наллємо 250 в півлітрову.

- Шо тільки не понапридумують. – сердито буркнув чоловік, але випити йому після проби хотілось все більше і більше і він все ж сказав. – Ну наливайте, може ця штука не сильно і обдурить?

Дар почав точити у пляшку, а Люба, Кара і чоловік пильно дивились на екрані коли справжня рідина досягне того ж рівня, що і віртуальна. Кара знала, що в телефонах ІО були лазерні сканери досить широкого спектру дій і з ними цей застосунок ставав можливим. Люба дала відмашку «досить», але Дар наточив ще трохи зверху і протягнув чоловіку пляшку. Той взяв її, але діставати гроші не спішив і запитав.

- А ліцензія на продаж алкоголю у вас є?

Кара вже таки хотіла взяти його за барки і зламати лобом носа, але Дар якось це терпів і спокійно відповів:

- Ми приватне домогосподарство, в нас немає зовнішніх вкладень, 50 працівників у нас теж нема та і прибуток на рік таки значно менший за 10 мільйонів гривень, тому нам ніяких дозволів, ліцензій чи звітностей не потрібно.

Чоловік болісно проковтнув цю інформацію і скрушно похитуючи головою промимрив.

- А, ну да, ну да.

І таки діставши пом’яті сто гривень з кишені, дав їх Дару і пішов з пляшкою геть. Перша заговорила Люба, і в її голосі, як не дивно, було справжнє співчуття.

- Їх по своєму шкода, вони так і не знайшли своє місце в нових обставинах. Але я якось важко собі уявляю, як це було жити, коли всі ці чиновники мали реальну владу?

Кара теж задумалась над цим питанням. Хоч вона і була в цій компанії зараз найстаршою, але її справжня взаємодія з державою по суті почалась саме після перевороту і зі старими чиновниками вона перетиналась хіба що по спорту та і то ці контакти не мали аж якогось критичного значення, адже від них в її житті насправді нічого не залежало, бо до своєї спортивної кар’єри вона завжди ставилась як до забави, а не мети. Та і не пам’ятала вона якихось неприємних моментів. Але з оціпеніння роздумів про те, як раніше люди жили їх вивела якась жіночка, що запитала за качку і одразу, не морочачи голову, купила її, приклавши свій мобільний до мобільника Люби, на екрані якої була вказана потрібна сума, та забравши тушку пішла далі у своїх справах.

- О, мало не забув. – стрепенувся Дар і, порившись в багажнику, протягнув Кара досить відчутний пакунок з газет і Кара не церемонячись його розмотала, дістала ще тепле горня з «Нашої Печі», які тепер були просто всюди. Відкрила кришечку і зрозуміла, що весь світ таки буде чекати. Вона швидко дістала свою тактичну ложку, як вона сама цю титанову штуку називала, ложка мала довгу овальну загострену на кінці рукоятку і, власне саму ложку з іншого боку, добре поміщалась в її портупеї. Ну і це було по перше традиційно по козацькі - завжди носити з собою ложку, а по друге – екологічно, бо Кара не брала одноразові з пластику, дерева чи от самий писк - конопляної тирси та желатину, що повністю розчинялись в природі. Дар зацінив її ложку, але вирішив, поки вона активно жує, не кепкувати з неї. Тому ніщо не відволікло Кару від божественної качиної грудки з яблуками, спряженої мамою в домашній печі. Поки вона їла, ще двоє людей купили по качці. А коли завершила, Люба витурила їх обох кудись поспілкуватись, щоб покупці не заважали. Кара з братом вибралися з нетрів ринку, взяли по каві і пішли в сторону площі Перемоги.

- Ти тепер дружиш з криміналом? – запопадливо запитав Дар.

- З чого ти взяв? – здивувалась Кара.

- Ну, мені торгувати тут запропонував досить мутний тіпчик з попереднього базару. Я спочатку думав, що це мене так звідти ненав’язливо виселили, але все серйозно і я таки можу тут торгувати.

- А тобі було краще на попередній точці?

- Та ні, тут просто космос! Це ж центр і найбільший пересадочний вузол міста. Тут продається тупо все. Просто сюди не так просто вклинитись. От я і подумав, що це через тебе, бо інших причин отак не напружуючись отримати тут місце я не бачу.

Кара задумалась на хвилину і про те, чого сюди позвали Дара і про те, що йому сказати.

- Ну, дружбою це назвати точно не можна, але певні зв’язки з’явились. А що, ти засуджуєш?

- Та ні, мені все одно. Головне, щоб ворогувати ви не починали, бо тоді мені не буде все одно. Я можу розраховувати на твої з місцевим керівництвом нейтрально позитивні стосунки? Як тобі, до речі, качечка?

- Скоріше так, чим ні. А качечка божественна, як завжди.

- От і чудово, бо я вже трішки розкатав губу на розширення справи. Продавати качок на базарі особисто вигідніше, ніж оптом в маркети - але наступний крок це вищий рівень переробки. Думаю, для мене не буде проблеми отримати тут ще трошки місця під заклад, де будуть робити таку пічну качечку. Я давно обдумував цю ідею, але на Троєщинському сенсу її робити не було ніякого. А от тут є. По суті «Наша піч» все вже придумала ми просто копіюємо їх модель, заряжене і заморожене горня ставиться в піч і все продукт готовий, звісно це буде дорожче чим у них але це качка з яблуками, продукт елітний. Та і тут навкруги крім пасажирів ще і офісники з тисячами планктонин. Треба закріплятись в землю, так би мовити, бо скільки ж можна торгувати з машини?

- Ідея справді хороша, думаю піде. Може ти вже і на громадянство подаси? Податок на прибуток буде менше, ти ж чудово здав тест на повноліття.

- Ай! Нащо воно мені? В сім’ї хтось один має бігати з пукалками. Та і в мене жінка-громадянка, на неї безготівкова оплата і приходитиме.

- Ну чого ж з пукалками? Можна ж в третій піти, навчився б чомусь корисному за безплатно.

- Не лежить мені до цього всього душа, може і захочу, але точно не зараз. Та і який сенс? Все одно окрім 5% економії на прибутку нічого ті громадянські права ще п’ять років не дадуть. Тож я ще роки чотири якось переб’юсь. А може і тоді не захочеться. Все ж не для того у нас є право жити так, як хочеться, щоб самого себе в ньому обмежувати. Та і хтось має бути з сім’єю, мамі не сподобається ідея, що когось крім тебе можуть теж убити, з тобою вона вже і так попрощалась.

Цей досить чорний жарт таки різанув Кару по серцю, хоч вона і не подала виду. Їй не подобалось згадувати те, що вона, по суті, і не пам’ятала. Як більше тижня вона пролежала в комі зрешечена кулями і як мама, брат і тато по черзі сиділи біля неї. Брат іноді дорікав їй її роботою і тим випадком, розказуючи аж надто детально як мама виплакала над нею всі сльози.

- Так, а ну кінчай мене чмирити! Гімно мале.

Гімно, що було на голови півтори за неї вище, хихикнуло і відповіло.

- Вибач я перегнув. Просто ми хвилюємось за тебе і навіть я. Хоч і розуміємо, що якось інакше жити ти не захочеш. Приїжджай частіше в гості, мама за тобою скучає. А так ти приїдеш, вона згадає яка ти егоїстична і невдячна сучка, і скучатиме менше.

От зараз він таки отримав легенького підсрачника, але тему вирішив не розвивати, хоч і теж досить успішно займався кількома бойовими мистецтвами, але можливості значно легшої сестри-чемпіонки він добре знав. Нарізавши ще трохи по ринку, Кара таки довела його до місця стоянки її мотоцикла. І всілась на нього, викликавши важкий приступ заздрості у Дара.

- Як тобі мій «Чорт»?

- Мама буде в захваті, що тебе тепер не тільки підстрелити можуть, але ти й сама тепер можеш розмазатись десь по трасі. Який же гарний! Дай покататись.

- Не дам. На тебе шолом не налізе, відростив собі баняка, а покатаєшся без нього особливо тут стільки штрафів поприходить, що мама вже над тобою плакатиме. Але можеш посидіти.

- Та що там на ньому сидіти, на ньому ганяти треба. Ти таки бери його з собою до нас. Вітер, звісно, ревнуватиме, але думаю, я трохи проїдусь, головне їх потім наодинці не залишати, бо згризе сидушку як мінімум.

Вітер - це був кінь Дара. Він його купив по ціні м’яса, бо того хотіли здати на скотобійню і своїм ходом доставив в їх фортецю як вони називали свій будинок. Коник і справді був гарним породистим скакуном, але власник на його утримання забив, а об’їздник умудрився пошкодити йому ногу ну і стайня не могла лікувати і утримувати його просто так, тому бідолаху і чекала така сувора доля, якби Дар не надибав інформацію про це на форумі і не домовився про його викуп. Взагалі, тваринництвом він зайнявся серйозно і, маючи доступ до досить солідних об’ємів м’ясних відходів, він просто не міг не завести домашнього хижака.

Враховуючи наявність африканських колоній, Україна стала серйозним постачальником її фауни в Європу і не тільки в форматі купив-продав, а і в форматі купив-розмножив і продав. От і в Дара вже зараз бігало трійко маленьких леопардинят, що їх принесла його перша куплена кицька. Ще трохи поспілкувавшись, Кара таки провела брата назад до машини і, попрощавшись з ним та Любою, пішла назад до електроцикла. Але ще не дійшовши до нього, вона вже знала зі звіту його охоронної системи, кого зустріне. На ньому нагло сидів охоронець Рафіка і пробував розгойдуватись, не торкаючись ногами землі. Побачивши Кару він, не поспішаючи, зліз і запитав:

- Як вони, блін, це роблять, що він все одно стоїть? – Кара продовжувала не дуже дружньо мовчки на нього дивитись, але він був не з лякливих і не з тупих, бо тупий би міг почати бикувати, а він досить примирливо продовжив. – Рафік з тобою хоче поговорити. Зайдеш? Скільки за корча віддала?

- Чотири золоті, брала в ломбарді.

- Пощастило, він в чудовому стані. Шкода, що у нас тут таку техніку майже не закладають, а моніторити десь часу нема. – І він махнув Карі рукою, типу пішли.

Ну і правда чого тягнути. Кара з самого моменту дзвінка брата про щось таке підозрювала. Ну це ж і правда дуже зручно: заскочила, зустрілась з родиною, зайшла мимоходом до смотрящого, отримала потрібну інформацію, передала її пані Аліні. Кара вже без жодних негативних емоцій пройшла знайомий шлях до готелю «Зустріч» і кабінету Рафаеля Аганісяна - керівника привокзального ринку. Охоронець залишився за дверима, а господар кабінету встав їй на зустріч і протягнув руку для вітання. І у Кари не було вагомих причин не відповісти йому тим самим. А привітавшись, вона одразу запитала:

- Я так розумію, мій брат тут не випадково почав торгувати. Це - ваша ініціатива?

- Звичайно, моя. Це - дуже зручно. По перше у нього хороший товар і він надійний торговець. Ввірена мені організація працює на всіх київських ринках, хоч і монополія зате порядок, тому я до нього уважно приглядався, перш ніж запросити сюди. По друге мені вигідно мати хороші стосунки і можливість комунікації з керівництвом силового блоку.

- Ну, мене не можна назвати керівництвом, бо я просто позаштатний охоронець. Та і я не збираюсь допомагати вам чимось в обхід закону.

- А хто казав, що щось треба буде обходити? Ми - взагалі-то колеги і робимо одну і ту ж роботу. Як по твоєму виглядають агенти 11 відділу? – а отут Кара по справжньому здивувалась. Ну так, і справді як виглядає внутрішня розвідка? Агенти, які інтегровані у неформальні системи насправді просто ці системи очолюють, адже так значно простіше. А він спокійно продовжив. – Ну і пані Аліна не просто так тебе в кабінеті тоді залишила, адже їй тут точно не загрожувало нічого, не дивлячись на дещо специфічний мій вигляд. Бо ніколи раніше вона зі мною при свідках не говорила. Тож, дівчинко, ти можеш бути дещо не в курсі про всі плани на твоє майбутнє у тих, хто це майбутнє творить. А я працю на упередження і не без вигоди для себе.

І він дістав з під столу пляшку з коричневою рідиною в середині і Кара не мала жодних сумнівів, щодо її вмісту і звідки вона в нього взялась. Але це вже не мало особливого значення, тому вона запитала про інше.

- Ви мабуть хочете, щоб я зараз щось передала пані Аліні?

- Так, у мене був дуже врожайний тиждень.

- А чого просто не написати повідомлення чи не подзвонити, наш зв'язок надійно захищений від зовнішніх втручань.

- Ой, ви молоді і вам оце всюди цю діджиталізацію подавай, а я - людина старої закалки. Я довіряю тільки паперу і надійним людям. І повір, я знаю, хто - надійний а хто - ні. – Кара зробила уважне обличчя, типу вона вся слухає і він продовжив.

- У мене одразу дві риби: один - наш постоялець, грабанув іноземних туристів, а це суворо заборонено. Ну вони, звісно, теж кульбабки, залишили розстебнутий наплічник з стирчачим звідти гаманцем за столиком і пішли танцювати під вуличного музиканта, от бідолаха і не втримався.

Кара таки знову була здивована, а вона вже думала, що більше її не проймеш. Ну так, пограбований іноземець - це удар по туристичному іміджу країни і серйозні втрати, адже вони не рекомендуватимуть сюди їхати своїм знайомим і друзям. Але все ж вона захотіла одразу дещо уточнити.

- Іноземців не можна грабувати, а своїх, значить, можна?

- У нас жорсткі нормативи, своїх можна частково, особливо коли вони перші йдуть на порушення, ходять п’яні чи під чимось, або тих хто прийшов сюди з відверто кримінальними цілями. Таблички висять багато де і на багатьох мовах, не жертвувати, не брати участь у езотеричних шоу чи азартних іграх в не підготовлених для цього місцях, але завжди буде купа порушників для цього ми і тут.

Кара, звичайно, згадала пограбування дівчини, що сталось в неї прямо на очах. Ну і справді в неї витягнули не все. А Рафік продовжив. – Ми за таке, зазвичай, ламаємо пальці, але я запропонував йому трохи потеревенити і він розповів, що частина його родини у якихось справах повернулась в Угорщину і навіть звітувала про успішне проходження обох кордонів, а потім зв'язок з ними повністю обірвався. – і він протягнув листок паперу Карі:

– Тут їх імена, дата виходу і місце їх останнього перебування. Але це ще не все. Є і зворотня історія. У мене був проїздом один хлопець, він мотав під Донецьком виправні і там йому зробили пропозицію, від якої він не зміг відмовитись. Тягати контрабанду в Росію, місцеві ліниві і їх не вистачає, щоб закрити попит та і житло там досі досить дешеве. А роботи неміряно, адже звичайна пачка біломору куплена в звичайному ларьку у нас, в Росії - важкий і заборонений наркотик, підйом в десять раз на пачці і це тільки легкі. Коротше він подав на підданство і викликав сюди свою родину. Останній зв'язок був всього три дні назад і відтоді ні слуху ні духу. Я з’ясовував по своїх каналах: ні офіційно, ні нелегально вони кордон не перетинали, всього десять чоловік. Він зараз іде їм назустріч хоч мав лишатись в Луганську. Я казав йому, що краще чекати тут, але він поїхав. Ось дані по цій справі. По перше - вимальовується місце, а по друге - мені особисто здається що зникнення почастішали. Але що з цим всім робити - це вже не моя справа. Якщо я щось дізнаюсь, то просто скажу твоєму брату, щоб тебе набрав і запросив його провідати на базарі, він торгує тричі на тиждень - це досить непогана частота.

Кара поверталась до свого електроциклу в глибокій задумливості. Інформація була важлива і вона не знала, чекати до понеділка чи звітувати пані Аліні прямо сьогодні? «Ну, власне в неї це і потрібно запитати» - подумала Кара і все ж зв’язалась з керівницею і звітувала їй, що отримала від Рафіка цікаві їй дані. Заодно запитала, що їй з ними робити. Але відповідь її трохи шокувала. Аліна, не особливо занурюючись в деталі, послала її в головний дім СБУ звітувати напряму Ользі, при чому от прямо зараз.

Кара не знала, що думати з цього приводу, але наказ є наказ та і чого їй боятись, адже зараз вона просто посланець, а не порушник службових приписів. Але все одно боялась. Це було так дивно. Вдруге за такий короткий час вона постане перед Ольгою. На щастя, перманентні корки Києва трохи відволікли її від думок та страху і вона все ж доїхала до тої самої будівлі з колонами, з якої і почалось її нове життя, як вона сама про себе називала ці зміни в кар’єрі. На вході її чекав веселий атракціон, бо вона зовсім не готувалась до здачі зброї, а точніше – амуніції, яка вся була під одягом і зняти її не знявши його, ніяк не виходило. Але охорона отримала якесь розпорядження і її пропустили в панцирі на вході залишився тільки дубець, пістолет, кінжал та тактична ложка, з якої охорона перлась безмірно.

В кімнаті з Ольгою знаходився ще один чоловік. Він був худий, смаглявий, з зализаним назад темним волоссям. Він спокійно сидів на її столі і коли Кара зайшла, окинув її оцінюючим поглядом. Погляд мав би виглядати як оцінка її естетичних характеристик, але досвід Карі підказував, що це - тільки ширма і її оцінюють на предмет як її краще убити при нагоді. Вона знала вже такі погляди професійних вбивць і в неї аж волосся дибки стало, бо вона теж оцінила його і в неї не було впевненості, що з рукопашки з цим чоловіком вона б вийшла переможцем, хоч він і здавався крихким на перший погляд. Ольга їх не знайомила і, вислухавши її звіт та забравши руками незнайомця інформацію на папері, вона подякувала і відпустила Кару без будь-яких пояснень чи уточнень.

Робота знову пішла своїм звичним ходом. Пані Аліна ніяк не згадувала про її візит до Ольги. Юлій, як і раніше, методично її морозився і майже не розмовляв. Кара і на роботі і у вільний час багато читала та дивилась лекції як пані Аліни, так і інших спеціалістів. Це і справді починало їй подобатись. Розкладені по поличках релігії та містичні школи ставали для неї простими і зрозумілими, а от їх послідовники - якраз навпаки. Але одного ранку Женя радісно сказав замість вітання:

- Ну що, Каро, вітаю з першою чупакаброю!

Але пані Аліна явно не розділяла його ентузіазму. Бо досить стримано його прижурила:

- Так, чупакабра - це завжди весело, але зараз ми маємо одного загиблого і не факт, що іншу постраждалу вдасться витягнути. Тому я б не радила тобі аж занадто жартувати над цією справою.

- Та я не жартую, – спробував виправдатись хлопець. – Просто подорожі, свіже повітря, романтика полювання на невиданого звіра. Це все так цікаво.

- Женя введе тебе в курс справ. Їдьте одразу, як прийде Юлій, він уже в курсі.

І пані Аліна пішла у свій кабінет.

- Для початку, що таке чупакабра? – поцікавилась Кара.

- О, все дуже просто, це - інвазивна міфічна тварина, що походить з Південної Америки, потрапила до нас переважно через жовту пресу в дев’яностих і так розплодилась в регіональних новинарнях, що заполонила всю територію країни. Перекладається з іспанської як «вівцесмок». Ну тобто, що вона кров у них смокче. Дуже прижилась в нашому традиційному сільському фольклорі, та так, що порятунку іноді від неї немає.

- Так, розумію, людям важко іноді уявити, що в клітку до їх кролів чи курей просочилась малесенька ласка перебила геть усіх і виїла їм мозок.

- О, так ти в курсі питання. А чого ж тоді уточнювала за чупакабру?

- Ну, до неї я ще не дочитала приписи, я зараз трохи забуксувала на сектах головних релігій, так особистий досвід, мої родичі ж по суті фермери.

- О, співчуваю, це одне з найнуднішого. Я про християнські секти, їх просто легіон. Добре, треба ж і по справі розказати, поки Юлій не приїхав. Одна з причин, чого ми взяли цю справу, це власне те, що її на нас повісили, тобто вона сама повисла, а так як хоч трохи, але по нашому відомству вона проходить, ми і віддуватимемось. Почалось все з нападу на місцевого алкоголіка і, власне, з його ж заяви, що на нього напав монстр. Він обійшовся травмою руки і на його свідчення забили. Але кілька днів тому стався напад на уланівського дільничного та його дівчину, місцеву виховательку. Вони їхали в Уланів, де і жив дільничний з Ченнятинців на мопеді і десь посередині між цими населеними пунктами їх атакувала невідома тварина. Оскільки наслідки більше ніж серйозні і вони обоє є державними службовцями на розслідування направили хороших спеціалістів та експертів, але без жодного результату.

- Але ж є загиблий від атаки звіра, значить на тілі мають бути сліди укусів чи кігтів по яких можна визначити яка тварина напала?

- І експерти були одностайні: напав бурий ведмідь. Але в тому то і проблема - це сталось на півночі поділля, а ведмеді є тільки в Карпатах і Чорнобилі. Звісно, версії приватних зоопарків, ферм чи цирків теж розглядались, але нічого не було знайдено. Окрім отих самих укусів та подряпин, хоча так називати ті травми буде занадто м’яко, жодних слідів тварини знайдено не було.

- І ніхто тієї істоти не бачив? А той алкоголік?

- Його проблема в тому, що він умудрився палячи в ліжку спалити хату з собою разом.

- Ну, це все дуже підозріло, але хто розслідував напад на нього і його смерть? – запитала Кара, але вже навіть без відповіді, а по одному сумному погляду вона зрозуміла. Ну все ж очевидно, людина з соціального дна десь пошкодила руку і розказала якусь нісенітницю не підтверджену більше ніким дільничному. Кара якось дуже добре уявила себе на його місці. Нормальна реакція, та і після пожежі особливих причин проводити якесь глибоке розслідування не було. Чи були?

– А який час пройшов між тим, як помер той чоловік і нападом на дільничного?

- Більше місяця, така собі зачіпка. Зараз справи вже об’єднали, але проблема в тому,що його тіло було кремоване, його ніхто не захотів забирати для традиційного поховання. Та експертиза була досить хороша. В крові багато алкоголю, причина смерті - отруєння чадним газом. А от слідів насильства особливо не шукали, бо вони на ньому і так були всюди: бійки, падіння, повний комплект травм таких категорій населення.

- А жінка?

- Зараз в дуже важкому стані. Її доставили в Подільський медичний центр, але шансів мало. В неї майже не залишилось обличчя, будеш дивитись фото, врахуй це. Жодних відеофіксацій переміщення такої тварини, жодних свідчень з навколишніх сіл. Через це і підпадає під код чупакабра або вовкулака.

- А супутники, мобільні?

- Теж нічого. Була ніч і хмарно, відстеження по пересуванню і звуку мобільних пристроїв постраждалих теж нічого не дало, є удар, гарчання, крики. Все вже змодельовано досить детально та відповіді, де ділась тварина, це не дає.

Заглибитись в роздуми над цією справою Карі не дав прихід Юлія. Він виглядав досить втомленим як для ранку і як зазвичай сердитим.

- Ти готова?

І це замість «добрий день, як ваші справи», - пожартувала про себе Кара, але спокійно відповіла.

- Звісно, готова.

- Тоді пішли.

Вони мовчки вийшли в коридор, але Юлій не повернув до виходу, а зайшов до зброярні. Кара теж попрямувала за ним. На випадок, якщо він їй щось скаже. Юлій зняв зі стіни «контур» під пістолетні кулі діаметром 12,7мм, вставив заряджені обойми в рукоятку-приклад та передню рукоятку, така компоновка дозволяла дуже швидко міняти обойму на нову, запакував його в сумку, а потім поклав туди ще кілька обойм і коробок з набоями. Кара відмітила, що така куля і справді чудово підходить для полювання на щось дуже велике, що знаходиться не дуже далеко. Юлій, так нічого і не сказавши, показав їй на вихід. Підійшовши до машини і запакувавши в багажник сумку з «контуром», він, нарешті, запитав.

- Ти водити умієш?

- Так. Але навіщо?

Він глянув на неї майже зі співчуттям.

- Бо я хочу трохи поспати.

Кара ще якусь мить тому думала задати логічне питання про те, чи знає він, що в цій найдорожчій моделі «коня»-універсалі, на якій вони мають їхати, є автопілот. Але, дивлячись на його вираз обличчя, подумала, що це не має сенсу. Може він взагалі проти автопілоту? Тому вона вирішила, що поки він засне, вона поведе, а потім можна і передати управління комп’ютеру, щоб не травмувати ніжну душу есбеушного пенсіонера. Водіння в академії далось їй досить важко, але вона його все ж освоїла на дуже хорошому рівні на максимально широкому спектрі транспортних засобів.

Найскладнішим було освоїти фуру з причепом. А електромобілем «Кінь» з двома педалями і повною відсутністю передач, окрім заднього ходу, керувати змогла б і дитина. Вона виїхала з підземної стоянки і нарешті згадала, чому не дуже любить водити автомобілі. Ранковий корки ще остаточно не розсмоктались. А Юлій сидів поруч і нервував замість того, щоб, згідно заяви, спокійно спати. Кара всім тілом відчувала його роздратування, мабуть йому не подобалось як вона водить. Тому Кара вирішила його попідюджувати.

- Ви, наче, збирались спати.

- З тобою поспиш. – сердито буркнув він.

- Від того, що ви нервуватимете, я не почну вести машину якось по іншому.

Він хотів щось сказати, але вирішив промовчати і таки трохи відкинув крісло, підмостивши під голову піджак. Кара ще якийсь час вела машину сама, але переконавшись, що він таки заснув, вибрала на бортовому екрані режим автопілоту і заклала місце прибуття. В Україні ціла купа сіл та і міст з однаковими назвами і завжди треба уточнювати округ та район. На щастя Уланів був доволі великим районним центром і сам слугував орієнтиром. В ньому вони мали зупинитись в готелі і вже якось розрулювати цю справу. Карі було по своєму спокійно, адже такий напарник не дасть сильно запрацюватись. Звичайно, він головний і старший і все про все буде думати сам. А їй залишається старатись не наступити на його роздуте его. Кара усміхнулась, уявивши собі цю картину, і, діставши телефон, вирішила більш детально ознайомитись з цією справою. Десь після Бердичева вона відчула, що Юлій прокинувся, але не стала кидати телефон і робити вигляд, що вона веде машину.

- Ми майже приїхали. Заряду ще багато, але нам доведеться їздити по селах, тут за кілька кілометрів заправка там можна перекусити, випити кави і трохи підтягнути батарею.

Юлію явно не хотілось визнавати її правоту навіть по одному з озвучених пунктів, але він все ж вичавив з себе ствердну відповідь і з осудом подивився, як Кара закладає зупинку на бортовому екрані. Діалог у них явно не клеївся. Кару це трошки смішило і вона думала – «коли вже він перестане дутись як ображена дівчинка?» І навіть порція ум’ятих на заправці вареників не згладили його суворий вираз обличчя. Ну і вести машину далі він ні Карі, ні автопілоту не довірив.

В самому Уланові вони не зупиняючись повернули і, трохи проїхавшись по вулицях, знову виїхали на зовсім тонку між сільську дорогу що вела до Чернятинців. Юлій зупинив машину. На узбіччі, по обидва боки дороги росли яблуні та різні чагарники. Кара звірилась з телефоном: це і було місце нападу. Вона відмітила собі, що це справді чудове місце для засідки. Села були далеченько, тож крику ніхто особливо не почує. Мопед постраждалих, що лежав на дорозі, помітила компашка п’яних хлопців, яка їхала до Уланова за догоном, вони і викликали захисників та швидку, а інакше у хлопця та дівчини був шанс лежати в кущах до самого ранку.

Юлій вийшов з машини і Кара вийшла слідом за ним, хоча їй не було зрозуміло, що саме він там хоче побачити, все наче було в відео звітах. Експерти працювали якісно та і модель нападу була хороша, тому Кара і орієнтувалась тут. Вона одразу пішла в бік, звідки на мопед кинулась тварина. Обочина була заросла різнотрав’ям. Осінь тут була дуже сухою і спекотною, сюди явно не доходила дія штучних льодовиків, що були створені над Києвом і відчутно знижували там температуру та підвищували вологість, тому земля була як камінь, жодних відбитків лап знайдено не було та і після того, що сталось тут все було витоптане як силовиками, так і місцевими.

Хоч на перших записах тут була висока суха рослинність, але жодного місця де могла пройти чи затаїтись велика тварина все одно не знайшли, а зараз вже і сенсу не було шукати. Тому Кара розвернулась і по змодельованому шляху гіпотетичної тварини перейшла дорогу, спинившись на мить в тому місці, де звір протаранив мопед і остаточно зупинилась там, де падіння транспортного засобу завершилось. Мопед залишився на дорозі саме там, де стояв їх «кінь». Кара поморщилась, але нічого робити не стала, а спустилась до Юлія, туди, куди звір переволік своїх жертв з дороги. Тут теж все укатали як бульдозером. Невтоптаними були хіба що кілька острівців трави, що були перемазані зараз вже коричневою висохлою кров’ю. А на екрані Кариного Іофону було видно положення тіл, коли їх знайшли.

- Як думаєш, що треба робити далі? – неочікувано запитав у неї Юлій.

Кара зрозуміла, що це не сарказм, а, свого роду, перевірка. Адже зі справою вона була ознайомлена.

- Думаю, треба опитати найбільших платників податків Уланова, Чернятинців та Воронівців, адже це село тут найближче, якщо по азимуту через поле. Серед них багато поверненців, колишні міські жителі, я думаю, вони досить тверезо і адекватно оцінюють те, що відбувається в їх селах, ну і з односільчанами вони взаємодіють досить тісно. Найбільше їх, звісно, в Уланові. І саме на його краю, найближче до цього місця, живе серйозний виробник слив’янки. Дивно, що його взагалі ніхто не опитував, – поки Кара говорила, до Юлія ззаду досить близько підійшла корова з череди, що поверталась до села. Дрон пастух дзижчав в повітрі досить далеко. Але Кара відмітила про себе, що корова поводить себе агресивно, кидає голову до землі, виставляючи вперед роги і голосно фукає носом, тому вона вирішила сказати про це Юлію.

– Відійдіть трохи, бо ви чогось сильно не подобаєтесь тій корові.

- Що за маячню ти городиш? – сердито запитав він.

І Кара навіть захотіла запитати перед тим, як розсердитись, що саме він має на увазі: її пропозицію по слідству, чи зауваження щодо корови, але не встигла. Корова різко зблизилась і відчутно влупила Юлія під зад та так, що той десь на метр підлетів угору. Кара відмітила що він досить технічно приземлився і, перекотившись, дуже швидко навів на бідну корівку пістолет. Кара стала між ним і коровою та, діставши викидну палицю, погрозила нею корові тримаючи її високо над головою і голосно кричачи.

- Егей! Ну! Пішла!

І коли корова таки відійшла, Кара розвернулась до Юлія і пояснила:

– Нас цьому в академії вчили, взаємодія з тваринами, дуже допомагає в роботі. Знаючи їх мову тіла можна легко зрозуміти, коли вони хочуть атакувати. Ну і відганяти теж там вчили, вони звикли, що пастухи їх так гонять гілякою чи батогом, - в процесі своєї мікролекції вона не дуже успішно намагалась скласти телескопічний дубець але його сегменти трохи заклинило. – Мабуть в неї є негативні емоції до чоловіків вашого типажу. У таких сірих піджаках по селах багато сивих дідуль ходить.

Юлій не відповів їй, а просто сховав пістолет, розвернувся і пішов до машини. Кара вийшла разом з ним на дорогу, але не встигла обійти машину, як Юлій вже сів у неї і швидко поїхав в сторону Чернятинців, тупо залишивши її на дорозі. Кара була відчутно здивована: одна справа проявляти певну неприязнь, а інша - отак відверто нехтувати приписами та і здоровим глуздом. Для початку вона вирішила набрати його, але безрезультатно. Тому, ще трохи помучившись докорами сумління, вона набрала пані Аліну і таки виклала їй все, що сталось. На що отримала досить лаконічну відповідь.

- Горбатого могила виправить. Займись тим, що на планувала. Виклич транспорт з третього, він прибуде за півгодини.

Півгодини чекати вона не хотіла, бо навіть якщо швидко йти пішки, дійти до Уланова можна було хвилин за двадцять. Тож Кара просто туди і попрямувала, але не минуло й хвилини, як вона почула машину, що наближається. Це був не «кінь» з Юлієм, а потертий часом «пасат-універсал». Він зупинився навпроти.

- І оце не страшно вам тут одній гуляти? – зі справжнім переживанням у голосі запитала тітонька з заднього сидіння. Вона саме вмостила мале дівча з ближчого до Кари сидіння собі на руки. – Сідайте, підвеземо, а то тут такі жахи кояться, а ви оце одна посеред поля гуляєте. Куди вам треба? Може трапилось що?

- Та так. З хлопцем посварилась, так він мені характер вирішив показати, – збрехала Кара. – Але нічого страшного. Сам же за кілька годин вибачатиметься. Мені до початку Уланова, заскочу там до знайомих.

- Який гад! Хіба ж так можна. Ви знаєте, що тут якраз недалеко від того місця, де ви стояли на людей напала чупакабра. Я вирішила, ото від гріха подалі оце дітей в школу на якийсь час завезти, ми то вже пожили, а за малих страшно: а раптом щось станеться.

Кара знала, що в селах майже не залишилось шкіл в старому розумінні терміну, були будинки, де з дітьми могли працювати вихователі, це зазвичай були їх же домівки, там дітям показували навчальні відео, зняті найкращими педагогами, підкріплені чудовою візуалізацією, вихователь фактично просто приглядав за дітьми і або виступав як ведучий чи суддя певних завдань. Власне, отакою вихователькою і була жертва цієї загадкової тварини. В опорні школи їздили на щось типу сесій-начиток та здачу екзаменів і вони були пансіонного типу. Там можна було навчати дітей і на постійній основі, але за окрему плату. Кара зрозуміла, що припекло сім’ю по справжньому, раз вони вирішили отак пожертвувати сімейним бюджетом. Малих було троє різного віку, найстарший хлопець сидів спереду і був явно незадоволений депортацією, а малі дівчата були скоріше раді і зараз з цікавістю зиркали на Кару.

- А хтось цю чупакабру бачив?

- Вітька бачив! – впевнено заявив хлопець. І це, звісно, не могло не зацікавити Кару.

- А де коли і при яких обставинах, може на телефон зняв?

- Тільки це не чупакабра, а вовкулак, чупакабра маленька, а Вітька бачив здоровенного монстра. Десь місяць тому на цвинтарі. Він з хлопцями заклався, що вночі туди піде і побачив цю хрінь біля нових могил. Каже: ледве втік.

Кара вирішила не засипати уточнюючими питаннями хлопця, він не безпосередній свідок, а вичислити того Вітьку їй буде нескладно. Та і часу на такі теревені в неї просто не залишилось: вони щойно під’їхали до закладу, яким починалась господа одного з Уланівських фермерів. Кара подякувала і вийшла, вислухавши купу застережень та добрих побажань для себе і не дуже лагідних слів у адрес неіснуючого хлопця. Хоча чому ж не існуючого? Заклад звався просто і без надмірних витребеньок: «П’яна Слива». Господар виготовляв слив’янку в досить відчутних масштабах і Кара навіть пробувала його продукт в якійсь автентичному закладі Києва, куди її затягнула чергова подружка. Тому їй було по своєму цікаво. Та і жодних приводів для приходу в гості та початку розмови не треба придумувати. Хоча тут вона нічого придумувати і не хотіла. Кара підійшла до дівчини за барною стійкою і запитала:

- А Михайло Коломієць вдома?

- Так, але якщо ви з приводу оптових поставок, то можете і до мене, це що тут це не все.

- Нажаль, я не з приводу вашого виробництва. Я - з СБУ, розслідую напад на Івана Войтенка та Лілію Мацапуру.

- О боже, це - такий жах. Я дружила з Лілею. Зараз покличу, – і вона спочатку заглянула на кухню,а потім все ж дістала Іофон другої моделі і, замовивши секретарю виклик тата, заговорила. – Тату тут з тобою хочуть поговорити з СБУ про напад на Івана та Лілю.

- Ну виходить з вами також. Мені потрібно максимально багато інформації.

Наступні дві години Кара проговорила з Михайлом Коломійцем його донькою Юлею та дружиною Надією, стійко відбиваючись від спроб пригощань, які не припинялись ні на хвилину. Все ж Кара вирішила чітко дотримуватись приписів: не їсти і не пити під час слідчих дій. Звісно, в приписах мались на увазі їх клієнти, але Кара вирішила, що потерпіти не так вже і складно. Вона дізналась багато всього, але сказати, що це якось допомогло у справі було складно.

В цілому вона з’ясувала, що обоє постраждалих були хорошими людьми і професіоналами на своїх місцях. Більше того, в неї з’явилось відчуття жалю та втрати, наче вони стали їй як мінімум хорошими знайомими, у досвідчених слідчих такого вже нема, а їй тепер дуже сильно хотілось розкрити цю справу, вже майже як особисту. Кара таки купила після розмови три банки слив’янки різного кольору. Формат, звісно, був дивний, але по іншому ніяк адже вся фішка в п’яних сливках, що плавали в рідині і через звичайне пляшкове горлечко їх виловлювати незручно, а вони дуже смачні.

Вона ще раз набрала Юлія, але той знову проігнорував її виклик. Тому дівчина вирішила, що до біса скромність і, користуючись допуском, викликала собі службовий транспорт. Її допуск дозволяв побачити всі наявні варіанти і їх приблизну вартість для казни та час прибуття. Найшвидшим варіантом виявився військовий Мул, оскільки жодного сенсу конспіруватись не було, а навіть навпаки: рух по цих селах транспорту в камуфляжі заспокоїть жителів тим, що їх тут не залишили наодинці з чупакаброю. Концепція була дуже проста: всі відділи взаємодіють між собою.

А обов’язкова військова підготовка та строкова служба в якомусь із них, переважно в ВСУ - це важлива умова отримання громадянства. Кара по факту відбула свою службу в академії та четвертому відділі, куди її після навчання направили. Але було дуже багато людей, які не хотіли з різних причин служити у війську, але вони хотіли громадянство. Тому і була продумана концепція третього відділу - невійськової служби, де люди могли навчитись корисним для держави та і для них справам і, займаючись ними, присвятити державі рік свого життя. 3 відділ по чисельності був навіть більший за 2 і мав цілу купу різних напрямків, одним з яких були водії. Якщо в якийсь момент комусь зі службовців, яким це було дозволено, потрібен автомобіль і щоб кожне відомство не тримало свій автопарк, можна було просто викликати потрібний варіант, водій в багатьох випадках і був отаким строковиком, іноді це були пристаркуваті дядьки, яких просто давила жаба платити щомісяця додаткові п’ять відсотків від прибутку і вони на старості років таки напружувались, щоб стати громадянами.

Невеликий джип приїхав хвилин за п'ятнадцять. За кермом був зовсім тоненький хлопчина у сірій сорочці зі знаками 3 відділу. Кара привіталась і сказала, куди її везти. Вона заселилась в заброньований номер готельчику «Валентина» і вже з номеру ще раз набрала Юлія. Він і цього разу не прийняв виклик. Але от зараз Карі це дуже не сподобалось, бо починало вечоріти. Тож про всяк випадок вона вирішила глянути його місце перебування. Спочатку вона побачила, де знаходиться службовий автомобіль, а потім - де телефон. Останній лежав нерухомо посеред подвір’я, це було видно з супутника.

Юлія поряд не було, теплова карта місцевості теж нічого живого крім кількох дрібних домашніх тварин не показувала. Кара виматюкалась і швидко вибігла на двір. Мабуть суто інтуїтивно вона сказала водію ще почекати, поки не влаштується і от це стало у нагоді, вона за стрибнула в машину і скомандувала куди їхати. Вже за якісь двадцять хвилин їх «мул» зупинився поряд з «конем» Юлія.

Кара вийшла з машини і наказала водію закритись і не висовуватись. Вона зайшла в двір, дістала пістолет, включила його ліхтарик і зняла з запобіжника. Потужний діод освітив двір досить непогано. Вона одразу зрозуміла, що щось не так: ніде не горіло світло, а всі двері підсобних приміщень були відкриті. Вона знала з розповідей Люби, що в селах так ніхто не робить. День закінчився - тварини лягли спати, господарчі споруди закривають. У бідної дівчини перший час був шок, бо Карина сім’я не користувалась замками, а тільки паличками на нитках, що вставлялись в петлі на господарських приміщеннях. А тут на припоні в садку мекала кізочка, а їй вже давно пора було в хлів. Поглядаючи час від часу на екран телефону, Кара наблизилась до місця, де знаходився телефон Юлія. Він і справді лежав у траві.

Кара вирішила його поки не чіпати. Вона не знала, що робити. До таких ситуації її не готували. Вона була тілоохоронцем, а не слідчою чи спецпризначенкою, а зараз їй треба знайти і можливо визволити її охоронний об’єкт, який так паскудно себе повів. Вона просто зупинилась посеред двору і прислухалась чи то до себе, чи то до звуків навколо. І здається, почула те, що хотіла. Ледь чутне мугикання. Ну звісно, теплові сенсори супутників не зафіксували людей і місце, де краще всього можна було сховати від них людину, єдине у дворі, було зачинене на замок. Кара підійшла до льоху і приклала вухо до дверей. Так, всередині хтось однозначно вовтузився з кляпом у роті. Вона спробувала замок і він виявився не зачиненим, а просто накинутим на петлі. Важкий древній кований замок не заклацувався сам по собі, потрібен був ключ.

Кара зняла його і відкривши двері посвітила вниз. Звук став набагато голосніше, але хто його видає поки видно не було. Кара вирішила про всяк випадок взяти замок з собою, хоча здається, двір був повністю порожнім, ще раз звірилась з тепловою картою, що давав супутник. Вона зараз була єдиною червоною плямою, що могла бути людиною. А потім все ж спустилась в льох. В одній з загорож для картоплі сидів Юлій. Він був з якоюсь ганчіркою в роті прив’язаний до одного з розподільчих стовпів, вкопаних у погребі. Голова агента була розбита, але він був живий і, як відмітила Кара, не виявляв своїм поглядом теплих почуттів з приводу її появи і їй здалось, що мукати він став особливо обурено. Вона, звісно, хотіла спочатку звільнити його і хай вже сам витягає кляп, але з приписів рекомендувалось спочатку по можливості з’ясувати в людини, чи нема пастки, про яку він може знати. Тому вона його таки обережно дістала. І почула сердите:

- Розв’яжи мене.

«Ні тобі «дякую», ні «вибач», от козел», - подумала вона. Рана напарника теж була не дуже серйозна, нанесена тупим важким предметом і Карі дуже сподобалось придумане нею продовження визначення, по тупому важкому предмету. Вона сердилась на напарника. Адже він сам був винен в тому, що з ним сталось. Вона заглянула за стовп, руки Юлія були досить якісно примотані стрічкою, нарізаною зі звичайної пластикової пляшки, тонкого і дуже міцного матеріалу.

Кара посвітила пістолетом на вузли, вона не збиралась їх розв’язувати. Це була, свого роду, відеофіксація, після діставання пістолета з кобури камера вмикалась автоматично. Потім вона дістала з ще однієї прихованої шароварами стегнової портупеї невеликий кинжал і стороною з серейторною заточкою одним махом пререрубала пута. Примотали Юлія добротно: мабуть пішло пляшки три. «Дякую» він так і не сказав, а не дуже бадьоро вставши, мовчки піднявся з льоху. Кару це починало вже зовсім не трохи вкурвлювати, і їй довелось докласти зусиль, щоб побороти в собі бажання прикластись йому по голові ще разок для профілактики.

Звісно, Кара вилетіла з погреба за ним, бо не збиралась пускати його гуляти наодинці. Юлій дістав пістолет, перевірив набої і пішов до будинку. «Ну хоч зброя при ньому залишилась і то добре» - подумала Кара і зайшла вслід за ним. Юлій перевіряв кімнату за кімнатою, присвічуючи окремим ліхтариком, але заглянувши в одну з кімнат він кинув їй «не заходь».

«Так я і послухала», - подумала Кара, по запаху, який вона відчула одразу, як він відкрив кімнату і по зміні в його обличчі вона вже приблизно знала, що побачить, але все ж побачене її таки здивувало. Юлій схилився біля місива з кишок та кісток, що умовно сиділо, опершись спиною на диванчик. Обличчя і передньої частини черепа у місива, що, судячи по ногам у капцях, колись було немолодою жінкою теж не було. Одна справа побачити закривавлені тіла на фото, а інша справа - побачити таке вживу. Та і попередні потерпілі виглядали значно краще. Кара відчула, як її починає нудити, але показати свою слабкість вона не хотіла.

- Я сказав: вийди!

- Пішов на хрін!

- Що ти сказала? – аж задихнувся від обурення Юлій.

- Те, що чув. Ти ведеш себе як неадекватна дитина і я не збираюсь тебе слухати. Ти порушив приписи і мало не здох, а я, між іншим, за тебе відповідаю як охоронець. Характер свій будеш перед пані Аліною показувати, коли будеш пояснювати, як так вийшло, що ти оглушений і зв’язаний сидів у підвал, – вона на якусь секунду навіть подумала, а чи не перегнула палицю, але, глянувши на розгублене обличчя Юлія, вирішила, що саме норм. І вже не до нього, а у простір голосно продовжила:

– Секретар, зв’яжись з відповідальним слідчим по справі Войтенка-Мацапури. Є ще один труп, треба експертна бригада третього. Прибуття по місцю теперішнього мого перебування.

- Ти тут не командуєш!

- Тоді давай слідчому відбій, але саменький. Твій телефон лежить надворі, ходімо підбереш і зробиш все по своєму. А я вчинила як вказано в приписах стосовно подібних ситуацій.

- Теж мені знайшлась правильна. Рекомендації спати з охоронним об’єктом в приписах здається немає?

- Приємно, що ти так глибоко ознайомився з моїм досьє. Більше тебе, звісно, там нічого не зацікавило?

Може вони б ще довго гиркались, але шурхіт ніг в коридорі і голос миттєво змусив їх обох відволіктись від сварки.

- Зоя ти вдома?

Голос був старий і жіночий. Юлій перший вийшов в коридор і звідти почувся зойк переляку, але він доволі адекватно заспокоїв сусідку і без будь яких подробиць повідомив її про те, що Зої більше нема. Ну і заодно розпитав, чи не бачила і не чула чого підозрілого. Стійко вислухав бідкання жіночки і вирішив її вивести від гріха подалі на вулицю. Кара теж скористалась можливістю вийти і дихнути свіжого повітря. Йому все ж вдалось спровадити з двору сусідку, яка почула лементування кози з садка і вирішила перевірити, чи все тут добре. Потім Кара показала Юлію, де його телефон, але він теж доволі розсудливо вирішив, що хай ще полежить, адже на ньому могли бути відбитки чи ДНК нападника. Вона відчула, що його гризе сумління за те, що він так з нею повівся та і її саму вже починала трохи гризти совість, чи не загнула вона зайвого в з’ясуванні стосунків, тому ще трохи провагавшись, вона все ж сказала:

- Вибач. Вибачте я трохи погарячкувала.

- Та давай вже на ти, – він завагався на якусь мить, але потім видавив з себе. – Ти теж вибач. Глянь, коли там прибуде перший патруль.

Він явно постарався з’їхати з теми і Кара теж не була проти цього. Тож, вона глянула на екрані, перший патруль мав під’їхати вже за хвилин двадцять, з патрульних звісно користі ніякої, але вони хоча б перекриють підходи стрічками та собою, щоб на територію не ломились інші цікаві сусіди, експертна бригада тільки виїхала. І до їх прибуття було мінімум хвилин сорок. Кара зрозуміла, що на неї чекає безсонна ніч.

- А де і при яких обставинах тебе оглушили?

Юлій поморщився але пройшов трошки двором до воріт і знову розвернувся обличчям до Кари.

- На цьому місці і в такому положенні. Одразу як зайшов. Взагалі нічого не підозрілого не почув.

Кара обійшла його і зупинилась за кілька метрів. До будь якого укриття з того місця було кроків шість сім. Двір був зарослий хоч і не високою, але сухою травою, а навколо господарських хиж, бо будівлями ці об’єкти зліплені з всілякого непотребу складно було назвати, були високі бур’яни, все це мало шарудіти при будь якому контакті. Вона розвернулась і глянула за ворота, чи не видно це місце бортовим камерам припаркованого за ними «коня» і її серце гупнуло і упало кудись в низ. Машину Юлій поставив так, що видно її не було. Зате з місця де стояла зараз Кара було гарно видно іншу машину і те, що в її салоні нікого немає.

Дівчина швидко кинулась до «мула» і те, що вона побачила в його салоні, її жодним чином не заспокоїло. Двері Мула були заблоковані, ключ був в середині і лежав на сидінні водія поряд з його мобільним, а на рулі висів годинник ІО. На дворі була глуха ніч, водій не відлити з машини вискочив. Вона впала в ступор на кілька секунд. Підійшов Юлій. І глянувши на освітлений Карою натюрморт всередині салону все зрозумів. Він матюкнувся і побіг до своєї машини. Вже відкривши багажник і діставши звідти «контур», він крикнув Карі.

- Швидко перевір авторегістратори обох машин.

Це трохи вивело її з шоку. Кара надиктувала потрібний запит і на екрані її мобільного, що поділився надвоє з’явились всі проекції з семи камер «коня» і трьох – «мула». От камери «коня» показують виключно статичну картинку, потім під’їжджає їх «мул». Вона виходить з нього, щось каже водію, не щось, а щоб він не виходив, просто про всяк випадок. Вона ще не знає, що сталось, може Юлій просто так з неї знущається. Чого цей ідіот не послухався?

А потім її волосся почало ставати дибки всі камери «коня» одна за одною перестали показувати навколишній світ і лише внутрішня хоч і тьмяно, але все ж хоч якось показувала пустий салон. Так само одночасно зникло зображення з передньої камери мула залишилось тільки задня та внутрішня. Водій жодним чином не відреагував, наче нічого навколо і не відбулось. Він просто сидить і дивиться вперед, але от його щось зацікавило збоку. Він якусь хвильку дивиться, а потім відкриває двері і виходить. Майже одразу гасне і внутрішня та задня картинка. Карі стало зовсім не пособі.

Усе це відбувалось тупо в неї за спиною, вона жодного разу не озирнулась, а коли спустилась до льоху, машини вже не були в полі зору. Але ж почалось все просто за лічені секунди, як вона зайшла у двір. Потім запрацювала внутрішня камера Мула. Годинник вже висів на кермі і невідомо ким були закриті двері, а потім одномоментно запрацювали всі камери. Нікого навколо автомобілів вже не було. Кара зрозуміла, що її руки трусяться, бо екран реально ходив ходором.

Все це здавалось якимсь сном. Юлій стояв поруч і теж уважно дивився на те, що відбувається на екрані. Кара глянула на нього, його обличчя не було налякане, а скоріше зле. Ну хоч щось. Він голосно сказав і Кара спочатку не зрозуміла кому, але потім помітила в його вусі переговорний пристрій, доволі потужний самостійний прилад, бо її вживлена гарнітура працювала тільки за наявності поблизу техніки ІО, а ця була військовим комунікатором.

- Юлій Сєров викликає спецприз. Обставини: невідомий, а можливо група вбили людину і захопили заручника, строковика третього відділу, озброєні і дуже небезпечні, добре маскуються. Перебування не встановлене. Орієнтовно - кілометр навколо мого теперішнього місця знаходження. Прибуття центру групи по маяку мого пристрою.

Карі стало якось спокійніше, група захоплення по цих установках мала прибути за лічені хвилини. Але її спокою так само різко знову прийшов кінець. Вона якось всім тілом, а не розумом зрозуміла, що щось навколо змінилось і тільки за якісь секунди зрозуміла що. Вона переглянулась з Юлієм і він знову без слів її зрозумів. Вони швидко кинулись у двір і зупинились перед зачиненими дверима в хату, які вони залишили відчиненими. Навкруги була мертва тиша. Коза різко перестала мекати і її вже не було на тому місці, де вона була прив’язана. Кара зціпила зуби, щоб вони не цокотіли. І як вишенька на торті в будинку кімната за кімнатою погасло світло, яке вони при їх перевірці вмикали. Юлій виматюкався і увімкнув ліхтар на «контурі». Прожектор на ньому був суворіший, ніж на Кариному «БГ-1». В цей момент вона пожаліла що не зачепила «контур» і собі.

- Я йду перший. Ти - за мною, тримайся зліва, прикривай мені спину, плече в плече.

І він пішов до дверей. Кара мала йти максимально поряд, щоб він відчував її присутність і реакцію і фактично моніторити, що відбувається в нього за спиною. Але це було тяжко, бо одразу після поштовху дверей вона почула, як щось за ними голосно гепнулось на землю а Юлій виматюкався. Було просто неможливо не затримати погляд на мертвій козі, що тепер лежала на порозі. Юлій переступив її і зайшов. Кара слідувала за ним. Вони рухались фактично боком. Заглибившись у веранду Кара більш ретельно оглянула тіло тварини. На білій шерсті не було слідів крові.

«Мабуть задушили» - відзначила вона собі. Огляд стелі і ламп в кількох кімнатах показав, що вже не має сенсу пробувати включити світло, лампочки були розбиті і з цоколів стирчали рогаті огризки. Кожна секунда тягнулась як вічність, але якими б неприємними ці вічності не були, Кара точно знала, що рано чи пізно їм доведеться зайти в ту саму кімнату. І вона зробила цей крок за Юлієм і, прикривши за собою двері, нарешті повернулась в ту сторону але краще б вона цього не робила. Тіло вже не сиділо як минулого разу. Воно стояло раком. Трупне заціпеніння не давало йому розпластатись на животі, голова була десь під диваном а на них дивився закривавлений зад з задраною спідницею і спущеними трусами, з живота на підлогу звисали тельбухи.

Мабуть, в Кариній свідомості стався передоз огидного і страшного, бо вона майже не відреагувала на побачене. Вона чогось абсолютно чітко розуміла, що нещасне тіло, з якого хтось продовжує знущатись - це не загроза. Загроза оцей самий «хтось» чи «щось», про останнє визначення вона намагалася не думати. Але від будь яких думок її відволікли звуки, що донеслись з горища, там прямо над ними хтось протупотів. І Юлій миттєво вистрелив у стелю на звук. Так, що Карі аж заклало вуха і присипало штукатуркою. Знову запанувала тиша. Вона переглянулась з Юлієм.

Карі дуже не хотілось, але варіантів не було. Так само як зайшли вони вийшли з кімнати і підійшли до драбини на горище, це було значно гіршим варіантом і значно кращим місцем для пастки. Незахищена позиція, зовсім невідомо, що там, як відкривається ляда, та ціла купа аргументів, що краще цього не робити, але вона їх Юлію не озвучила, бо чудово розуміла, що він їх і без неї знає. Якось так можна значно краще відчути людину коли прикриваєш її спину. Напарник мовчки поліз перший і вона почала підніматись слідом, тримаючи тепер вже весь простір навколо, виглядало це мабуть не дуже, бо виходило, що її потилиця фактично упирається в його зад, але естетика ситуації - це останнє, що її хвилювало. Юлій відкинув ляду і швидко піднявся на горище. Кара вискочила туди маже одразу за ним, там було пусто. Купа різного непотребу, під дахом висіли жмути різних сушених трав, але нічого схожого на живу, поранену чи мертву людину там не було, суцільний простір проглядався від краю до краю.

З обох сторін даху були вікна і вони були відчинені. В підлозі була чималенька діра від пострілу, а в повітрі досі стояла від нього пилюка. Вони підійшли до одного з вікон і Юлій виглянув, Кара теж зиркнула на якусь долю секунди і відмітила, що висота відчутна, і ніякої драбини нема, але розвернувшись вглиб горища вона побачила те, у що просто не могла повірити: з ляди через яку вони піднялись стирчала голова кози і наче дивилась на неї.

Мабуть, коли людина щось не розуміє, про всяк випадок, на якомусь підсвідомому рівні вона вирішує, що це щось треба для початку спробувати вбити, а далі по обставинах. Юлій мабуть відчув як рухається її тіло, бо він теж різко розвернувся і майже одночасно з Карою вистрелив. Від його кулі дерев’яна стулка перетворилась в друзки, голова кози з проєму зникла а знизу почулось незадоволене мекання. Вони одночасно метнулись до проєму, але внизу не було нікого і нічого. Зате на протилежній від розстріляної створки стіні були бризки крові. Ну, принаймні в козу вони влучили, якщо, звісно, це була коза. Тепер треба було спускатись, але тут Кара вже проявила ініціативу, вона підійшла до отвору з протилежного від драбини боку і показала Юлію куди буде цілитись після того як зістрибне. Він кивнув і швидко почав спускатись. Кара зістрибнула І вже за якусь мить їх плечі знову були поряд.

Ситуація була патовою: ким би не був ворог, він був швидким і чудово орієнтувався в просторі навколо. Він їх так може довго по колу ганяти, а розділятись - це тільки в Голівуді хороша ідея, особливо коли ти тупо не знаєш, хто тобі протистоїть і скільки їх взагалі. Досвід підказував, що опонент у них серйозний і недооцінювати його після того, що вже сталось - це дуже погана ідея. Але від неприємних думок Кару відволік новий звук і він не міг не радувати. Він наближався дуже швидко, приблизно 500 кілометрів на годину. Це були вертольоти групи захоплення. Звук досяг максимуму, а потім почав стишуватись, і ще за якусь хвилину Кара побачила в дверях фігуру, що наче була зіткана з темряви. Такий був ефект адаптивного камуфляжу спецпризначенців, який майже повністю покривав екзоскелет.

- Пане сотнику, – заговорив до Юлія силует через зовнішній динамік, який змінював голос і робив його зовсім механічним. – Які обставини?

- Підозрюваний ще кілька хвилин тому знаходився в будинку, заручника ми не знайшли, потрібно заглянути в кожну дірку, ця тварюка винесла нам мозок по повній програмі.

- Ясно, - коротко відповів силует. – Тримайте, я взяв тільки одні, не знав, що з вами колега.

І силует протягнув йому окуляри. Тепер він зможе моніторити ситуацію через камери групи та їх дрони. Перші дрони вже залетіли в приміщення. Невеликі квадракоптери прикріплялись до стелі і вмикали потужні лампи. В кімнатах ставало світло, так, як і раніше не було. Кару, звісно, трохи засліпило, але це неприємне відчуття було ніщо в порівнянні з полегшенням, яке приносило світло та і силует в броні. Зараз, завдяки властивостям, покриття у хорошому світлі її сегменти почали світлішати і набувати домінуючих кольорів оточуючого простору. Дрони, що стали лампами, були ще і камерами. Тому силует знову сказав.

- В будинку чисто. Так, тіло жесть! Ми поки теж не бачимо слідів перебування Михайла Горянського.

Кара зрозуміла, що це - зниклий строковик. Юлій, нічого не сказавши, пішов в сторону виходу. Отой ефект єдності вже пройшов. І Кара подумки його згадала міцним не тихим словом і не одним.

«Як срака - так ми працюємо в парі, а як все під контролем - то Кара іди нафіг. Козел!» - думала вона собі, виходячи на вулицю за напарником. Надворі все теж було гарно освітлене. І вона глянула на одне з вікон, що вели на горище і її аж пересмикнуло, з нього звисала майже навпіл розірвана та закривавлена коза. Ні, це ще не під контролем, далеко не під контролем, під контролем буде, коли в такому ж стані буде те що це зробило. Вона підключила свій Іофон та імплант до переговорів групи, а на екран телефону вивела їх камери. Шоломи мали огляд 360, а лобовий напрям мав цілу купу варіантів бачення: теплове, інфрачервоне, повний фарш. Плюс у повітрі літали дрони, а десь неподалік ще і вертольоти з додатковою частиною групи, щоб швиденько опинитись в потрібному місці, а за потреби і серйозним калібром підсобити.

Найближчі сусіди сиділи по хатах і боялись носа показати. Юлій перенаправив до них поліцейських з патруля, що саме приїхав, експерти теж були на підході. І от, нарешті, вона почула хоч щось обнадійливе. Юлій через зв'язок повідомив, що бачить строковика на горищі сараю одним з дронів. Кара тільки зараз зрозуміла, що вона була за нього відповідальна вже не як тілоохоронець, а як старша. Зараз вона хотіла більше всього на світі, щоб хлопчина, чиє ім’я вона довідалась всього кілька хвилин тому був живим та здоровим, але щось всередині вже знало, що добре не буде.

Кара ще якусь секунду повагалась, а потім вивела зображення з камери дрона на весь екран. Михайло Горянський дивився мертвими очима на завислий над ним дрон, прямо в очі самій Карі. Жах полягав у тому, що тіло до голови приєднано не було і його ніде не було видно. Кара закрила очі і розревілася. На щастя ніхто цього не помітив і вона за кілька секунд втерлась і спробувала знову зібратись. Надії більше не було. Була порожнеча, і злість від безсилля, але вона вхопилась хоча б за неї, щоб не скотитись в істерику від розуміння того, що це вона винна у смерті строковика.

Кара тримала перед собою телефон і намагалась хоч якось зачепитись за зміст перемовин між бійцями 5 відділу, але він якось вислизав зі свідомості. Єдине, що вона розуміла - ніхто не стріляє, бо ні в кого стріляти. Вона згадала, як вони палили в козу якийсь час назад. З оціпеніння її вивів холод, все ж була осінь і ночі були холодні, а почалось це все в майже по літньому теплий день. В бійців не було пледика, щоб її вкутати. В будинок йти не хотілось, хоч там вже і копошились експерти, але Карі здавалось, що сморід тельбухів та крові досі переслідує її.

Але це ще був не кінець. В методичному русі прочісування відбулась якась метушня і вона прислухалась до переговорів вже свідомо. На зв'язок не виходив один з захисників, що прибули першими. Про це повідомив його колега, вони сиділи в домі у сусідки і один з них вийшов до туалету і не повернувся. В туалеті його і знайшли, точніше його одяг, рацію та зброю. Це сталось під носом в десятки добре озброєних людей з майже безмежними засобами спостереження. У Кари знову почали цокотіти зуби. Це був перебор, одна справа – убити захисника і кинути тіло, але отак забрати тіло з під носу у всіх.

І голова Михайла Горянського. Простіше забрати голову, а залишити тіло, але їхній «хтось» зробив навпаки. І здається, Кара здогадувалась, де можна знайти голову зниклого поліцейського і здогадувалась не тільки вона. Голова дійсно знайшлась, на дні вигрібної ями туалету. Ще за півгодини вона вже разом з Юлієм і старшим групизахоплення сиділа в броньованому «слоні» і давала роз’яснення. Як в живу головному слідчому Подільського полку, так і в режимі відеозв’язку цілій купі інших відповідальних людей.

Десятий відділ не закривав цю справу високими рівнями секретності. Тож, пояснення таки доводилось давати. Ще якісь години назад Кара щиро пораділа б, що Юлій має розповісти про свої дії і що він буде виглядати по ідіотські, але не тепер. Не один Юлій сидів червоний як рак, старшині групи захоплення теж було важко пояснити, як у них під носом вбили поліцейського і викрали його тіло. Дві години безперервної балаканини, дзвінків, нервів. Принаймні, в салоні було тепло. Тіл так і не знайшли, не кажучи вже про того, чи те, що могло це зробити. Врешті, головний слідчий сказав Юлію та Карі їхати в готель і хоч формально це була їх справа, але він був правий в одному: в такому стані вони вже точно нічого не накопають.

Це був абсолютний провал. Їх мало не силою запакували в «коня» і відправили у супроводі нового уланівського дільничного та ще одного захисника, які були дуже раді звалити звідти подалі. Коли Кара переступила поріг свого номеру, вже починало світати. Юлій зачинився у своєму, так нічого їй і не сказавши. Кара роздяглась і лягла, але хоч втома була просто шаленою, як тільки вона закривала очі їй постійно ввижалась як не голова хлопця, то надгризений череп або закривавлений зад бабусі. Їй було неприємно собі в цьому зізнатись, але довелось, їй було тупо страшно і ковдрочка не допомагала.

Якби в кімнаті не було вже трохи світло, було б іще гірше. Вона ніколи в житті не відчувала такого ірраціонального чистого страху і відчуття його їй, м’яко кажучи, не подобались. Але вона згадала, що в номері є те, що може їй допомогти. І це була не примха, а необхідність. Вона встала з ліжка, дістала з пакету одну з банок слив’янки, відкрила її і майже одним залпом випила половину. Густа, не найслабша, солодка рідина досить швидко вдарила в голову, але Кара зробила кілька глибоких подихів і добила банку повністю, залишивши в середині тільки сливки.

І це таки допомогло, вона відключилась, хоча перед тим як остаточно заснути подумала що мабуть ніколи в житті більше не захоче пити слив’янку. Вона чудово знала що довго поспати не вийде, але результат навіть перевершив її очікування: хмурий Юлій розбудив її тільки об одинадцятій і поцікавився, чи є в неї щось з великим екраном. Почувши негативну відповідь сказав одягатись і спускатись до машини. Пані Аліна хотіла провести нараду і присутніми мали бути вони обоє. Вже за хвилину Кара закрила за собою двері «коня» і Юлій торкнувся екрана. На ньому з’явилось зображення пані Аліни і вона заговорила.

- Каронько, дівчинко, тримайся! Я хотіла б вам зараз допомогти, але ця справа взагалі ніяк не стосується моєї компетенції, бо в ній немає ні містики, ні окультизму, тому з вами говоритиме Ольга.

І пані Аліна різко схопила себе рукою за обличчя і зірвала його, але разом з обличчям як єдина пелена спало і її тіло, і тло її кабінету. Тло тепер було чорне, а в кадрі сиділа Ольга в своїх фірмових широких окулярах. Кара так і не зрозуміла, чи ота коротка розмова була зі справжньою Аліною, чи це все була графіка.

- Мої найщиріші вітання! Юлію, у тебе таке обличчя наче ти не радий мене бачити. Ти ж не думаєш, що я така жорстока сучка, що буду тобі зараз казати: от якби ти вчора не викобелювався, то може цього всього б і не було, ну принаймні, Михайло Горянський точно був би живий. Ой, виходить я це таки сказала, ну вибач. Каро, я могла б сказати, що ти не винна в його смерті і, виходячи з ситуації та наявних на той момент даних, ти діяла правильно і він сам винен, бо порушив твій наказ, але я цього теж робити не буду. Скажу по іншому ти відкрила своє персональне кладовище підлеглих і не дивлячись на мою видиму черствість та цинічність, я таки знаю, що ти відчуваєш. І Юлій знає. І ще одне: плакати не соромно, така твоя реакція ніяк не свідчить про твою придатність чи не придатність до такої роботи.

Кара трималась як могла, але на цьому моменті по її щоках знову побігли сльози. Вона ненавиділа в собі цю емоційну реакцію і боролася з нею як могла ще з часів спорту, бо там на змаганнях вона теж часто плакала не від болю, а від гіркоти поразки чи радості перемоги. Але Ольга та Юлій не звернули на її сльози уваги і голова СБУ продовжила, звертаючись до старшого підлеглого:

- Юлій, от вгадай, хто мене розбудив вранці? Які є варіанти? Ну попрацюй язиком ти ж знаєш, як це мені подобається.

- Подільський полковник, – буркнув він.

- Оооо! Ти знаєш, як зробити мені приємно.

Все всередині Кари упало. Ну так, вони на території Подільського полку. Вона мала тут спокійно супроводжувати Юлія в його слідчих діях і особливо не відсвічувати. А вийшло так, що вона угробила людину, яка безпосередньо приписана до Подільського полку, та і поліція зі службою захоплення. Вся операція проходила на території та за участі фактичних підлеглих людини, що дуже не любить Кару і не взнати про її в цих подіях участь він не просто не міг.

- У нас була досить важка розмова, якої могло б і не бути, але я ж казала, що не буду казати, що це тільки ти винен в ситуації, яка склалась, а значить, і не скажу. Хоча стоп?! Коротше, трохи потеревенивши з ним, ми дійшли висновку, що він веде себе як базарна баба і після поради піти і особисто набити Карі морду як мужик, а не канючити під моєю спідницею, щоб я нищила її заслужені кар’єрні досягнення в СБУ, його трохи відпустило. Сьогодні його обурення особливо можна зрозуміти: завжди неприємно коли отак по тупому гине твій підлеглий, якого там взагалі не мало бути.

Поліцейський хоча б підписувався на ризик, а хлопчина йшов просто відслужити на громадянство і тепер підлеглим полковника треба буде пояснювати батькам хлопця, як помер їх син, що не мав потрапити в ситуацію, де його життю є хоч натяк на пряму загрозу і чому ми не віддаємо його тіло. Кара розслабся, тебе ніхто не звільняє.

А тепер про вас. Як припекло, то взаємодіяли ви чудово, одразу б так. Пара так і підбирається, щоб доповнювати і підсилювати один одного. А тепер, коли ви трохи відійшли і проспались, дуже коротко поясніть, що вчора сталось.

В салоні запанувала гробова тиша. Ольга на екрані поклала до рота шматочок якоїсь їжі і не поспішаючи почала її розжовувати, а потім, взявши десь чашку, голосно з неї надсьорбнула. Але глянувши, що на запитання не дуже поспішають відповідати, вона помахала рукою в повітрі типу «ну давайте, я чекаю» і коли навіть після цього відповіді не отримала, знову заговорила.

– Юлій, ну давай, ти ж розумний, скажи щось.

- Це просто якийсь сраний цирк!

- От, за що я тебе люблю, ти таки бачиш іноді глибинну сутність процесів, не здаєш з віком. А ти, Каро, скажи свою думку.

В її голові наче щойно зійшовся пазл. Все, що вона прочитала в тематичних роботах та звітах стосовно процесів та явищ, які можна було віднести до паранормальних або просто таких, що не мають пояснення не було і близько схожим на те, що вона пережила вчора. І вона сказала:

-Це були фокуси. Я б не додумалась, якби ви не показали фокус з пані Аліною. Експерти впевнені: в обох нападах рани наносив ведмідь, а це - дуже популярна циркова тварина, яка чудово дресирується. Але поки ми були в самому фокусі, втягнуті в гру, це не було очевидним. Це - як з наперсточниками, коли граєш сам, то не видно, що грають тебе.

- От ти теж мене порадувала. Так, ти права і зараз, відштовхуючись від нових, вами ж зібраних даних, дивлячись на них відсторонено і безпристрасно вимальовується досить проста картина.

- Проста? Щось я ніякої простоти не бачу. Ми купу разів перевіряли: жодних цирків чи зоопарків поблизу, з жодного не тікав ведмідь. Не те, що місяці, а роки тому назад, – заперечив Юлій.

- Коли я поговорила з подільським полковником, мені гостро захотілось поговорити з розумною людиною, тому я набрала Костіка і ми трішки потріщали з ним по цій справі і дійшли до одного і того ж висновку. Ну знаєш це бомбезне відчуття, коли люди одночасно, так би мовити, приходять до одного і того ж результату? Коротше, ми з’ясували, що людей здатних таке учудити в світі орієнтовно двадцять чотири і тільки один з них має дуже сумнівне алібі на момент подій. Бо він шість років як мертвий.

Карі знову стало трохи не по собі після цих слів Ольги. Хоч вона і розуміла, що Костянтин Кошовий, голова слідчої служби або інакше, 8 відділу, наврядче має відношення до полювання за привидами.

– Якщо коротко, то ми маємо справу з акробатом, фокусником, дресирувальником та, що немаловажливо, вбивцею в одній особі і Данило Багров підходить ідеально. Не дивись так на мане, – звернулась вона до Юлія. – Ти теж тезка римського імператора і російського живописця в одному флаконі. А цей тип – повний тезка кіношного відморозка. Так от. Всі, хто його знав по цирковій діяльності в один голос заявляли, що він геній, але на цьому його життєві успіхи і закінчуються. Коли його батько помер, теж при досить натягнутих обставинах, в нього з ним були постійні конфлікти, він успадкував цирк і взявся за його керівництво.

Але цей цирк почав неухильно занепадати. Буває такий ефект, коли надскладні номери, які просто шокують професіоналів, взагалі не заходять глядачеві. Складне - ще не значить цікаве чи успішне. Але він нікого не слухав і гнув свою лінію. В якийсь момент борги досягли межі, але він з них неочікувано виліз і знайшов ще багато грошей для функціонування цирку. Це тривало роки три, поки його досить неприємно не заклав один з клієнтів. А з кілерами зазвичай навпаки буває. Поліція цій наводці не повірила але стала до Багрова приглядатись. І доволі логічним завершення його життя та кар’єри в таких обставинах стало те, що його цирк згорів. Разом з його тілом знайшли тіло дружини та їх п’ятирічної доньки. Справу розслідували погано навіть по російським міркам.

В трупа який оголошений ним типові патології хронічного алкоголіка, хоча сам Багров взагалі не пив. Але там під шумок навіть закрили якогось екоактивіста на двадцять років за цей підпал. Нам доволі складно було розслідувати цю справу заднім числом і виключно по документах, які ми насмикали у нашого сусіда під час війни суто про всяк випадок. Самі розумієте, там все дуже сумно, але Костя знайшов мінімум дев’ять замовних вбивств, які можна з дуже високою вірогідністю з ним пов’язати.

- Але ти кажеш, що він жив в Росії. Як він міг опинитись тут? – запитав Юлій.

- Якось так. Його цирк згорів під Катериноградом. Є дуже висока імовірність, що він прийшов сюди через Донбас. Таїсія Красюк свого часу дуже наполегливо звернула мою увагу на цікавий бізнес її донецьких колег, що залишились на окупованих територіях працювати пластичними хірургами. Приїжджає, наприклад, італієць повоювати з фашистами. Його акуратно беруть, знімають всі мірки, а після акуратно спалюють, чи просто кидають в якусь шахту і от в Італію замість цього Педро їде Пєтя, якого навіть в Росії вже ні за які гроші відмазати б не вийшло. Та і навпаки, якийсь Айвен з Америки теж міг приїхати туди, а потім повернутись в глибинку Росії звичайним Іваном, на якому не висить десяток мільйонів розтрати і вже звідти тихенько і без шуму виїхати в спокійну країну з хорошим кліматом освоювати награбоване. Послуга коштувала дорого, але попит був непоганий. Взагалі такі сірі зони завжди мають цікаві бізнес-рішення для певних категорій людей, а не тільки сафарі та трансплантація.

- Тобто ти хочеш сказати, що він пройшов через половину Росії і України з ведмедем і його ніхто не зупинив? – обурено запитав Юлій.

- Ну ви наче теж вчора в ночі якось не дуже його зупинили, а у вас уже було під рукою хороше обладнання і супутники. Та і проник він на нашу територію орієнтовно ще до того, як ми почали повністю контролювати кордон. Я сформувала пакет документів по ньому, ознайомлюйтесь. Прикол в тому, що ця справа - класичне завдання для 10 відділу. Знайти шпигуна глибокої інтеграції. Правда, він - не шпигун, а маніяк, але це навіть гірше. Бо його мотивація не має нормальної логіки. Ви матимете справу з дуже хворою та дуже талановитою людиною. Як ви розумієте, орієнтуватись на його стару фотографію не має сенсу, навіть якщо він і не робив пластичної операції, то він ще й клоун, а відтак - чудовий гример і, враховуючи, що він якось умудряється не помітно для оточуючих утримувати ведмедя, зробити кожен ранок глибокий грим - це взагалі не проблема. І ще Каро, по хлопцю, що бачив ведмедя: краще на контакт з ним не виходь. Справі він наврядче сильно допоможе, а під удар ти його підставити можеш.

А так у вас повна свобода дій. Дозамовляйте потрібне обладнання і працюйте. І працюйте, будь ласка, в парі, а не як раніше. Говоріть один з одним, діліться думками і здогадами, озвучене і почуте кимось навіть самим собою починає сприйматись по іншому. Справа має 4 рівень секретності, тобто в її нюанси можна посвячувати тих, хто має відповідний допуск, але без нагальної потреби не тріпайтесь. Добудьте мені його голову якомога швидше. – Кара зараз не була впевнена що це була метафора. – Ну і ще одне, якщо не враховувати Сергія Бондарчука, сільського п’янички, а його смерть може бути випадковістю і невідому поки жінку, то Багров не чіпає місцевих цивільних, а атакує державних службовців. І є така підозра, що ціллю першої атаки був не поліцейський, а вихователька. Адже вона проявляла дуже високу соціальну активність, іншими словами - всюди пхала свій ніс і можливо, дізналась щось, що могло його викрити. А враховуючи її більш ніж тісні стосунки з захисником він вирішив прибрати їх обох. До речі її врятували, зараз займаємось регенерацією обличчя є шанси, що вона буде така ж гарна як і була. Але її психологічний стан поки значно гірший за фізичний і щось осмислене з неї пробувати витягнути поки не варто. Ну все працюйте, спеціально звітувати не потрібно я стежитиму, ну і якщо в мене з’являться нові дані то одразу поділюсь.

І вона розчинилась у темряві екрану. Кара з Юлієм ще якийсь час сиділи мовчки. Але Кара все ж вирішила заговорити першою.

- Мабуть, треба ознайомитись з інформацією яку зібрала Ольга. А вже потім планувати якісь дії?

- Так, – буркнув Юлій і уперся в екран свого телефону.

Кара спробувала якийсь час теж працювати з екраном, але потім спитала в Юлія дозволу взяти окуляри ІО, що залишились після вчорашньої операції. Вже дуже жалкувала, що не взяла з собою свій мотоциклетний шолом з повною прокачкою, вчора він міг повністю змінити ситуацію, адже мав функцію термоакустичного бачення крізь стіни, хоча в спецпризу теж були десь такі ж системи і їм вони допомогли не дуже. Але то було вже пізніше, вбивця встиг врахувати їх можливості і до них підготуватись.

Юлій не був проти, тому вона одягла окуляри і пішла у «Валентину» їсти. Бо не дивлячись на стрес та похмілля апетит в неї розгулявся по дорослому. Вона ум’яла картоплю «по-уланівські» з великою відбивною. Як виявилось, цей рецепт саме тут колись і придумали, але Кара їла її тільки в «Салко», де її подавали з самого відкриття цієї мережі. Спочатку Кара думала винести поїсти і Юлію в машину, але заглибившись у матеріали, що скинула їм Ольга, і думати про це забула. Остаточно її добив аудіозапис перемовин Юлія як агента 10 відділу з бабкою Зінаїдою Васильєвою, що за якийсь рік до тої розмови-допиту-атестації переїхала з тоді ще окупованого Донбасу в Чернятинці, купивши там хату.

Звіт Юлія по ній закінчувався таким вердиктом. «Тверда третя категорія, шарлатанка з хорошою психологічною освітою в те, що робить насправді не вірить, але репутацією і заробітком дорожить. Ступінь шкідливості - в межах норми, але мені вона чогось не подобається, встановив тимчасову прослушку, якщо за місяць не буде нічого компрометуючого, можна знімати.»

«Так от куди цей гад так ломанувся без мене, він одразу поїхав допитувати бабку, як людину найбільш обізнану в темному житті села» - Кара таки вирішила уточнити у нього, чи він поїхав до неї як до інформатора, чи таки одразу як до підозрюваної. Вона надто стрімко йшла до машини в якій досі сидів Юлій так і не знявши окуляри, тому тільки в останній момент побачила, а скоріше, відчула різкий рух чогось сірого збоку.

Роки тренувань і блискавична реакція врятували її і зараз. Бо здоровенний кудлатий пес вчепився в руку, а не в горло, куди мітив. Момент розпізнавання загрози Кара тупо провтикала і це було дуже погано. Але організм знав, що робити. Вона вхопила рукою, що опинилась в паші собаки її ж за шерсть на шиї і, використовуючи інерцію її нападу, повалила на землю і притисла до неї. В неї була перевага у вигляді композитних наручів, які вона знімала тільки вдома і от зараз вони дуже їй стали у нагоді. Собака не могла через них прокусити руку чи зламати кістки. Але довго так гратись не можна було, секундною перевагою треба було користуватись миттєво, тому Кара вільною лівою дістала пістолет з спинної кобури і кілька разів вистрелила собаці в область ребер. Ще з а якусь долю секунди поряд опинився Юлій, але його допомога вже не була потрібна.

- Ти як? – запитав він.

Кара була не дуже. Вона тупо ревіла і нічого не могла з собою зробити, їй було дуже шкода собаку, яку вона щойно убила. Вона чудово знала, що варіантів в неї не було. Що це не випадковий вуличний песик, не бровко, що зірвався з цепу. Таких собак зазвичай в селі ніхто не тримає, бо їх традиційно труять сусіди, щоб жити спокійніше. Не кажучи вже про те, щоб отака помісь кавказької вівчарки просто гуляла по селу. Це була тренована на вбивство тварина, яка мовчки атакувала горло. Але це вона розуміла розумом, а не почуттями. Щоб хоч якось відволіктись, вона подивилась на розірваний в клоччя рукав. Це трохи допомогло і вона взяла себе в руки. Вже третій раз за добу вона ревла і її це дуже бісило.

- Нам ніби натякають, що розслаблятись неможна ніде, – сказав Юлій і протягнув їй невеличкий жмутик чорного волосся. – Був в кишені нашийнику. Як думаєш, коли і як він міг до тебе так наблизитись, щоб непомітно його відсікти?

Кара напрочуд спокійно сприйняла цю інформацію. В справі для неї вже не було містики. Це була майстерність, всього то. І вона зауважила.

- Будь де в домі, скоріш за все - на горищі чи в процесі нашого туди підйому та спуску. Він виступає перед тими, хто може цей виступ оцінити. І перед тобою в першу чергу, тому він і не вбив тебе, а залишив у підвалі як приманку. Взяти твій запах теж було простіше ніж мій. Ти коли їхав до бабки, вже знав до кого їдеш? Ти ж її сам свого часу перевіряв. Нам потрібна самотня людина, що з’явилась тут десь за рік до перевороту і говорила російською. Ну так, твоя бабка тоді і була ним, а зараз він тебе пожалів як старого знайомого. А ще у його справі я звернула увагу на те, що по свідченнях колективу цирку його дружина йому постійно зраджувала, казали що через неспроможність, але думаю, що не в цьому справа і він не так зовнішність змінив, як стать.

Юлій здивовано мовчав, але потім все ж заговорив.

- Ти права. Але їхав я до бабки саме як до свідка, ще не розуміючи, з ким матиму справу. Зараз він змінив хату, підсунувши замість себе тіло колишньої її господарки. Це звісно звужує пошук, але не те, щоб сильно. Проблема села - тут маже нема засобів стеження, медичні дані дуже фрагментарні. Чорт, як я тоді не зрозумів, вона була просто опереточною бабкою, ще ця бородавка на носі, те що відволікає увагу. Але ж я тоді навіть подумати про таке не міг. Найкраще підходить сусідка, була поряд, теж живе одна, тіло поліцейського зникло з її туалету. Я вже розпорядився про посилення охорони її дому, погано що ми не встановили в ньому ніяких варіантів стеження. Та і кладовище від них обох недалеко. Треба викликати бригаду по ексгумації з геородаром. Думаю, там багато цікавого можна буде знайти чи навпаки не знайти. Вона ще не виходила з дому.

Кара не хотіла його розчаровувати наперед тим, що сільська бабуся не може не вийти з дому рано, бо їй треба випустити курей і якщо вона таки не вийшла, значить її там вже немає. Дочекатись приходу місцевого дільничного, щоб скинути на нього проблему мертвого пса зайняло кілька хвилин, бо і до дільниці від готелю було метрів 300. Вони вже летіли в Чернятинці, але буквально на виїзді з Уланова мало не вклепались носами в лобове скло від різкого гальмування, бо на дорозі стояла підозрювана сусідка і голосувала, щоб її підвезли. Вже за якісь секунди Кара та Юлій обступили налякану жінку. Сєров запитав:

- А що ви тут робите?

- Як що? Додому їду від дітей. А ви взагалі, хто такі? І чого мене обступили? Я зараз кричатиму, – налякано відповіла жінка стараючись відсторонитись від них.

Вона, здається, не прикидалась, тобто Кара і справді відчувала її страх зараз. А от учора вона зовсім не звернула уваги на свої відчуття, коли заспокоювала начебто цю саму жінку, а даремно. Та, вчорашня, не боялась взагалі, вчора боялась Кара. Дівчина зрозуміла, що Юлій теж оцінив рівень їх провалу. Ніхто навіть подумати про таке не міг. З сусідкою треба було щось робити. Але варіантів було небагато Юлій набрав відповідального слідчого і замовив її ізоляцію для слідчих дій. Додому її відпускати навіть під спеціальним наглядом не можна було. Треба було доставити її у вінницьку окружну тюрму і вже там спокійно з неї можна буде добути всю інформацію і по ворожці, і по тому, що вона робила вчора та і можливості, що це вона тобто він теж виключати не варто.

За кілька хвилин під’їхав дільничний, що дуже обрадувало бабусю. Але лишати її на одного дільничного Юлій з Карою не ризикнули, тож довелось чекати бригаду судових виконавців з 9 відділу, щоб передати її з рук у руки. Ідея опинитись в тюрмі не аби як засмутила бабусю, при тому, що вона переживала не так за себе, як за своїх курочок. Як виходило з її слів, вона і так не бачила їх кілька днів, бо була в гостях у дітей і попросила приглянути за ними сусідку Зою. І хоч бабуся протестувала проти такої форми охорони, але Юлій швидко вмовив її просто показавши фото «Зої» і пояснивши, що того, хто це зробив не знайдено.

Все треба було починати майже заново. Юлій по дорозі переговорив як з поліцейськими, що знаходились в домі сусідки, так і зі слідчим, який дав наказ залишити її одну. Наче як не було жодних причин як для охорони, так і для арешту та і вона казала, що все добре. Нікому навіть думка не спала, що за нею треба якось особливо слідкувати. По всьому господарству, де знайшли мертву жінку і в домі було встановлено сотні камер так, щоб і миша не проскочила, а у сусідки ніхто нічого не встановив, хоч це в її туалеті знайшли речі і голову поліцейського, але цей її туалет був ближчим до території Зінаїди Васильєвої що загинула. Чи ніби загинула з огляду на нові обставини. Експертизи показали, що нічого не показали, тіло не можна було прив’язати до імені нічим, окрім дому де його знайшли. Тепер від словосполучення «низьке проникнення технологій» Кару трохи коробило. Отак живе хтось, а після смерті навіть не можна з’ясувати, а хто то помер, відбитків та ДНК у базі не було, ну а зуби… зубів не було взагалі.

Цього разу Юлій припаркувався трохи далі від паркану і не під деревами. І ще якусь хвильку сидів мовчки і думав. Але Карі щось не дуже думалось, тому вона вирішила і йому не дати, а то придумав таке, сидіти з таким серйозним виразом обличчя.

- Не думаю, що ми зараз зайдемо до неї додому, а вона сидить і нас чекає.

- Тут зараз все може бути. Хоча з іншого боку, собаку треба було якось доставити.

- Як думаєш, в нього ще багато тваринок? Супутник зафіксував, що собака прийшов з парку, а там густі крони, як вона там опинилась не ясно. На дорозі її видно не було. Як він це робить?

- Ну, циркачі в цілому досить герметичні спільноти, а цей - спадковий у шостому поколінні. Вони хоч і відштовхуються від певних загальних знань, але кожен клан береже свої таємниці. У них навіть шлюби прораховані так, щоб схрещення технік та знань не завадило їх територіальному домінуванню. Мати Багрова була з одеської циркової родини, тому і мову йому освоїти тут не так уже і складно було, все ж стільки років тут прожив. Тож, думаю, це нам не допоможе.

Юлій і сам говорив так званою «азірівкою» так називали російський акцент на честь якогось представника старої політичної системи. Кара відмітила, що він не дуже спішить виходити з машини і вона Юлія чудово розуміла. Але вирішила здатись сміливішою і перша відкрила дверцята і вийшла, тож йому нічого іншого не залишилось. Вони не зговорюючись пішли до будинку сусідки. Залучати до рейду цілу групу не мало сенсу. Вона або на місці, і тоді їх візит буде природним процесом слідства і не викличе підозру, або її, точніше його, тут вже немає і смикати групу захоплення теж не має сенсу.

Двір виглядав пустим і зовсім мертвим. Кара розуміла, що це тому, що ніхто вранці не випустив курей. Кара про всяк випадок перевірила, як іде процес переміщення бабусі, що вони запакували по дорозі сюди. Вони ще не доїхали, але в неї був доступ до камер автозака. Всі наче живі здорові і вона на місці. Ну а тут все так, як і має бути в господі, хазяйка якої у від’їзді. Не встановити тут камери - це був епічний косяк. Вони не повідомляли патрулю, що залишився тут поряд про свої дії. Стукіт і звання нічого не дали і звісно, в спальні на ліжку замість господарки лежала легка конструкція з папє-маше, що добре передавала контур тіла та ще і дозволяла під нею ховатись. Так він міг з поліцейськими в домі спокійно тут похропувати, а потім вискочити до туалету за копом-невдахою і так само швидко повернутись назад. Все, що їм зараз залишалось - це чекати прибуття обладнання.

І вони його дочекались, на цвинтарі і в господі бабаки були знайдені підземні приміщення. На цвинтарі вхід був організований з однієї з могил, велике приміщення з тунелем, що проходив через свіжі поховання. Великій тваринці треба багато м’яса. В господі вхід в тайник був у погребі, підземна кімната була велика і укріплена, з кількома ланцюгами вбетонованими в землю. Сховай циркач Юлія сюди, його б ще довго не знайшли.

Вентиляція була зроблена через яму туалету і ні у кого не виникало питань, а що це так смердить. Тут було все: людські рештки, екскременти з ними, але найгірше що знайшли експерти - це ковтун людського волосся і за кілька годин був результат. Він належав орієнтовно десятирічній дівчинці ДНК якої не було в базі. Великого вибору варіантів, кому він міг належати не було. Кара навіть уявити не могла, як це - жити отак прикованою ланцюгом в цій норі більше п’яти років. Тіл поліцейського та строковика теж не знайшли, це був запас свіжого та якісного корму, який Багров забрав з собою.

Найгіршим було те, що він міг підготувати запасне пристанище на досить серйозній відстані. Це був повний провал. Вони просвітили території кладовищ сусідніх сіл, але нічого підозрілого не виявили. За чотири дні Юлій з Карою опитали всіх жителів Чернятинців, Воронівців та мало не всього Уланова і нічого підозрілого не виявили. По селах та дорогах було встановлено тисячі камер, датчиків, прослушки по домогосподарствам, з повітря за полями в день і в ночі стежили дрони. Але безрезультатно. Багров як крізь землю провалився. Людина з десятирічною дівчинкою, ведмедем і трупами двох чоловіків під пахвами якось умудрялась пересуватись так, що його тупо ніхто не помітив. Звісно, всі ці переміщення можна було робити по черзі і думка про це сильно обнадіювала, адже це означало, що відстань до його нового пристанища не така вже і велика.

Карі здавалось, що в неї почалась параноя, їй тепер в кожній зустрічній літній жінці ввижався загадковий психопат, який тримає десь в кошмарному підвалі власну доньку з ведмедем. А кожне домогосподарство здавалось таким собі філіалом пекла, в якому з усіх боків може чигати небезпека. Затримана жінка була саме жінкою. Жодних слідів операцій по зміні статі в неї не було, її діти підтвердили, що вона гостювала в них кілька днів.

Тіло загиблої було якоюсь іншою жінкою, замість якої тепер живе таємничий вбивця. Юлій ходив ще похмуріший, ніж у дні, коли Кара тільки з ним познайомилась, та і сама себе вона явно життєрадісною та свіжою назвати не могла. Скоріше інтуїція чим логіка підказувала їй, що він поруч, зачаївся і спостерігає за їх безуспішними спробами його знайти. Але Багров вже спробував смак слави і не зможе не проявляти себе ще. В якийсь момент Карі здалося, що вона опинилась в його шкурі, аж надто глибоко, і їй аж моторошно стало.

«Мабуть так буває, коли кожен вечір перед сном читаєш справу вбивці», - думала Кара. Хворий невдаха отримав увагу тисяч людей, він заінтригував і зараз тримає паузу, а значить, по її витримці буде ще більш шокуючий номер і ця думка дуже її тривожила. Дівчина часто продумувала, а щоб зробила сама на його місці. Що може бути епічнішим за те, що він вже зробив? І єдине, що приходило їй в голову - це атака на групу силовиків, тоді коли цієї атаки ніхто не чекає.

Кара поділилась цією думкою з Юлієм, але той тільки відмахнувся, і сказав, що він вже далеко звідси. Проте тривожність Кари з кожним днем все збільшувалась. Силовиків зараз в регіоні було знову небагато, не було сенсу маринувати тут охорону, всі дослідження з технікою вже були проведені і єдиним місцем, де можуть зібратись у великій кількості поліцейські була Уланівська дільниця. По суті прозора будочка прямо біля дороги, де вдень майже завжди знаходиться помічник дільничного. Він був універсальним держслужбовецем, бо всі взаємодії з державою зараз можна було зробити через термінал в дільниці, а його обов’язком було розказувати людям, що для цих взаємодій треба на екрані тицьнути.

Звісно, дуже часто там бував і сам дільничний, ще туди іноді приїжджали дільничні із навколишніх сіл і зупинялись та заходили в гості звітувати та випити кави патрулі, що проїжджали мимо. Навколо дільниці та в ній самій було багато камер і, звісно, вони були на транспорті поліцейських - простеньких «Мулах». Карі здалось, що оптимальним моментом для нападу буде вечір десь о п’ятій, коли вже починає темніти. Тоді зазвичай на місці вже є дільничний, ще нікуди не йде помічник і саме заходить вечірній патруль, що їде в сторону Хмільника. Звісно по приписах вони можуть і через зв'язок просто уточнити, чи все добре, але майже ніхто не пропускає можливості вийти розім’ятись і випити каву на халяву.

Це стало нав’язливою ідеєю для Кари і вона майже постійно моніторила все, що відбувається навколо дільниці. Її цікавило, хто заходить до приміщення, чи спостерігає здалеку, особливо з групи ризику, чи немає навколо немісцевих та таке інше. Група ризику була настільки великою, що може і виділяти її не було сенсу, але все ж. Самотніх жінок в навколишніх селах було реально багато. Частину їх можна було відсікти по зросту, але це теж не дуже допомогло, бо підозрюваний був досить невисоким.

Кара вже кілька днів поспіль заходила до дільниці в визначений нею як оптимальний для нападу час. От і сьогодні вона підійшла до дільниці, покрутилася надворі, оглядаючи все, що відбувається навколо та зайшла всередину. Але була ще одна причина, чого сьогодні в неї аж волосся дибки ставало від гнітючого передчуття. Це був п’ятничний вечір рівно за тиждень після тої самої ночі, чудовий час для вистави.

- О, Каро, привіт, – радісно звернувся до неї помічник дільничного. – Ти вже як годинник. Є якісь новини?

- Нічогісінько. Тому я, як завжди, просто пошманаю трішки ваш кавовий апарат, а то у «Валентині» каву варять. Воно, звичайно, екзотика і можна гадати на гущі, але я звикла до пареної. Як взагалі справи, ніхто ні на що не жалівся?

- Та жаліються, що ви оце Семенівну ні за що в тюрягу упекли, а так наче і нічого.

-Ясно. А старший на місці?

- Так, в кабінеті.

Але Кара не пішла в кабінет, а таки прилаштувалась до кавового апарату. Перед дільницею якраз зупинився патрульний «Мул» і зайшло двоє поліцейських. Один з них сказав:

- Щось ви тут взагалі від рук відбились. Ми буквально в ста метрах звідси підібрали в сраку п’яного неадеквата в лахмітті, гляньте, чи це ваш.

Кара мало не вдавилась першим ковтком кави, який тількино встигла зробити, але щось сказати чи тим паче, зробити, вона вже не встигла. В цю саму мить дільницю на повній швидкості протаранила непоказна логістична вантажівка, вона зім’яла під себе обох захисників і майже пробила собою протилежну скляну стіну, перетворивши її з прозорої на білосніжну. Кара ледве встигла відскочити. Вона не розуміла, як так сталось, адже навколо по суті скляного відділку були вбетоновані протитаранні стовпи з рейок. Та два з них майже до кінця відпиляні біля основи зараз лежали покладені вантажівкою. Як так сталось, хто і коли встиг їх непомітно відпиляти, Кара не розуміла? Але довго думати про це часу не було. До дверей машини підскочив третій захисник, що залишився знадвору, різко відкрив їх і заверещав.

Кара була позаду вантажівки і ще не бачила те, що побачив він. Довго кричати йому не довелось, з кабіни висунулась чорна кігтиста лапа і, підчепивши захисника за бронежилет, втягла його частково в кабіну. Крик стих, але замість нього почувся жахливий хрускіт і чавкання. Кара вже перемістилась так, щоб вести вогонь, але за спиною поліцейського майже не було видно, по кому стріляти. Та і ті фрагменти, що вона таки побачила, не вкладались в неї в голові. За кермом був кошмарний темно-сірий монстр. Він тримав в зубах голову вже мертвого захисника і вона спокійно поміщалась в його пащі. Кара все ж спіймала момент і вистрелила.

Звір заревів і жбурнув свою жертву в її бік. Кара ухилилась, але вистрелити вдруге не встигла. Монстр, який спокійно переніс аварію, був досить жвавий, він блискавично вискочив з машини за викинутим звідти тілом захисника і вибив лапою пістолет з Кариних рук, розсікши кігтями її долоню. В наступну мить він вже в повний зріст навис над нею і, розкривши пащу, спробував вчепитись в її обличчя, але Кара встигла поставити блок рукою. І паща зімкнулась на наручі зминаючи його і ламаючи їй руку. Звір рванув кігтями по корпусу, але вони не змогли вчепитись в бронежилет і просто ковзнули по ньому. Тому монстр змінив тактику і спробував її обійняти вже двома лапами.

В такі моменти свідомість просто не встигає реагувати, для цього бійці і тренуються довго і наполегливо, щоб тіло саме реагувало на поставлені виклики. І воно зреагувало. Кара відштовхнулась від ніг та тулуба тварини, проскочила над лапами і уникла таким чином смертельних обіймів, хоч рука і була досі затиснута в пащі. Але це був тільки тимчасовий успіх. Досі висячи на зламаній руці вона встигла дістати цілою рукою першу ліпшу зброю, що під тою самою рукою опинилась, свою тактичну ложку і всадила її гострий край звіру в око. Це йому не сподобалось, він розкрив щелепу, з розвороту таки дістав її лапою, але тильною стороною і відкинув до стінки.

Відстань і простір для маневру - це все, що було їй потрібне і, не дивлячись на обвислу руку, що вже її не слухалась, Кара побачила ще одну потрібну їй річ. Розвернулась до атакуючого монстра головою і сильно відштовхнувшись ногами від стінки, проскочила в нього між ногами і схопила свій пістолет, що лежав на траєкторії її екстремального ковзання. Звір швидко зреагував розвернувся і кинувся на неї, але вона встигла всадити в нього всі залишки обойми БГ. Монстр впав прямо між її ногами і востаннє клацнув щелепою буквально в кількох сантиметрах від… коротше Кара була дуже рада,тщо він таки до неї не дотягнувся. Але про всяк випадок таки відштовхнулась від туші ногами, щоб опинитись подалі. Поки вона билась з монстром все навколо якось відійшло на другий план, але розібратись в ситуації вона не встигла. Голову пронизав біль і в очах все потемніло. Вона не втратила свідомість остаточно, але все навколо відбувалось якось повільно і наче дуже далеко. Кара чула гучні постріли, фоновий шум, але здається, це в неї в голові гуділо. Потім хтось почав її трусити і посадив вертикально, але це було дарма, бо все навколо закрутилося і її знудило на підлогу. Голос наполегливо щось питав у неї і, зібравшись та напружившись, вона таки розібрала.

- Каро, ти як?

«Ну, так собі», - подумала Кара, - «але буває і гірше». Їй вдалось сфокусуватись і таки впізнати обличчя людини, що до неї схилилось.

- Юлій, він був в поліцейській машині.

Тільки і змогла вона з себе вичавити і її знову знудило. Починала нестерпно боліти зламана рука. Незмінна плата за вихід з шокового стану. Здається, не дивлячись на струс мозку, вона потихеньку приходила в себе і вже майже адекватно почула відповідь Юлія.

- Я дістав це падло. Сиди не рипайся, зараз прибуде швидка. Я гляну знеболювальне в аптечці.

«Не рипайся», - це було звісно круто, але з поверненням свідомості повернувся не тільки фізичний біль, а і можливість адекватно оцінювати ситуацію. З її ракурсу відкривався вид на дільничного, в голові якого стирчала метальна сокира, тіло захисника в калюжі крові біля входу і ще двох його колег під колесами машини. Добре, хоч помічника ніде не було видно, але більше всього її зараз цікавило тіло за входом, а якщо точніше - купа різних тканин, з якої стирчали ноги. Кара спробувала спертись на здорову руку з пістолетом, але зрозуміла, що вона теж не дуже здорова, а добре так розпанахана кігтями монстра, який теж лежав посеред цього натюрморту смерті з ложкою в оці. Глянувши ще раз на кошмарну морду Кара відстрелила обойму на підлогу і, поклавши пістолет, більш-менш цілою рукою дістала ще одну, вставила в нього і загнала кулю в ствол, знявши затвор з затримки. Юлій вибіг на характерне клацання з «контуром» напоготові, але глянувши на Кару посміхнувся і сказав:

- Ти полегше там, не смальни в себе. Все під контролем.

- Точно?

- Точно, точно.

- А помічник живий?

- Живий, зараз в кабінеті відходить. Та сиди вже ти.

Але Карі не сиділось. Вона встала на коліна і, відштовхнувшись рукою з пістолетом, таки підвелася на ноги. Пістолет вона ще не ховала. Її дуже цікавило тіло, що лежало перед входом. Дівчина пошкандибала до нього. І нарешті побачила обличчя того, хто влаштував весь цей жах. Воно було добрим. Це дещо шокувало її. Він не змінював зовнішність, просто став старшим. Обличчя було м’яким і якимось позитивним. Дивлячись зараз на нього мертвого Кара розуміла, що ніколи в житті, якби зустріла його будь де, не злякалась би і довірилась не задумуючись.

На доступних фото такого дивного ефекту не було. «Добрий» клоун, блін. А ще Кара розуміла, що це за лахи на ньому. Адаптивний камуфляж, бюджетна версія, при розгортанні потрібної пелюстки і він зливався з поверхнею якій вона відповідала.

- Тепер треба тільки вирахувати, в якому господарстві зникла господиня, – сказав Юлій, підійшовши ззаду і протягнувши їй пігулку та воду

- Не треба, мені тут в голову прийшла одна ідея, - і Кара показала на темний продовгуватий предмет, що лежав поряд з тим місцем, де вона щойно сиділа. Юлій підійшов оглянув і приніс до неї.

– Важкий тупий предмет. Понюхай як пахне.

Юлій глянув на неї з певним співчуттям.

– Та чого ти?

- Має пахнути вареною картоплею.

Юлій подивився з іще більшим співчуттям, але все ж принюхався.

- Справді. Ти бачила цю штуку десь? Це ж кегля для жонглювання. І ти не сказала мені.

- Ну, це було в жодному разі неочевидно, коли тільки ручка цієї штуки стирчала з баняка картоплі, а от тепер - очевидно. Він їх дуже влучно метає. Мабуть, сильно засмутився, коли я завалила його улюбленця і не зреагував на твоє наближення. А ти як взнав, куди бігти?

– Поліція звітувала про затримання дивного чоловіка. І я одразу побіг до дільниці. Добре, що тут недалеко, я попередив дільничного, але було вже пізно. Вантажівку викрали зовсім поряд. Хто б міг подумати, що він і водити уміє.

- А взагалі, що це за хрінь?

- Ну як що? Ведмідь.

Тепер уже Кара дивилась на нього зі співчуттям і недовірою.

- Не хочу здатись недовірливою, але я ведмедя бачила він трохи не такий.

- А ти бачила багато лисих ведмедів?

Кара глянула на мертву тварину ще раз. Ну так, шерсть сильно змінює вигляд деяких тварин, в одної з її подружок була кішка сфінкс і Кара звала її ніжно глистом. Хоч характер в неї був хороший, але вигляд викликав нездорові асоціації. Але ж так і виглядають всі коти без шерсті! От і ця бідолашна тварина була більше схожа на міфічного вовкулаку, ніж на хоч і грізного, але пухнастика. Кару підвезли до Уланівської лікарні, відділили від скаліченої руки рештки наруча, надрукували тимчасовий гіпс та жахнули знеболювальне.

Вона могла наполягти і з гіпсом поплентатись таки на пошуки дівчинки, але надто добре уявляла, що може побачити і бачити цього не хотіла. Тому просто пояснила, де саме бачила ручку кеглі що стирчала з баняка вареної картоплі. Багров і в цьому моменті їх перехитрував, бо умудрився вивести себе з так званої зони ризику. Він замінив собою не самотню бабусю, а бабусю, що доглядала свого частково паралізованого чоловіка. Він був в глибокій деменції і ніяк не міг розуміти, що поряд вже не його жінка. Та і запах в їх домі теж чудово прикривав життєдіяльність ведмедя.

«Далі вже якось без мене, ще раз ревіти я тут не буду», - думала Кара. Ліміт сліз і так був вичерпаний на кілька місяців вперед.

За якісь півгодини за нею прилетів вертоліт і доставив прямо в медичний центр Києва.

І вже там її важкі думки, остаточно, відключив наркоз для операції на руці, разом з будь якими іншими думками.

Кара поривалась звалити з лікарні одразу після того як прокинулась, але її все ж вмовили таки трохи полікуватись. Ну як вмовили, лікар сказав, що зашибе, якщо вона буде вижухуватись і, враховуючи його габарити і багаторічний досвід по лікуванню вояк, вона вирішила, що краще таки трішки полікуватись, цілішою буде.

Таким чином, в неї з’явився час, спокійно ознайомитись з усіма технічними нюансами цієї справи, які зібрав Юлій з експертами, серед яких були і спадкові фокусники, але навіть їм не вдалось розгадати всі секрети свого колишнього колеги. Там було з чим ознайомлюватись. Багров ліпив цілком працюючі і лякаючи ефективні приблуди з гімні і патиків: як то закамуфльований і термоізольований візок розрахований на запрягання в нього ведмедя. Чи велосипед з приробленою до нього болгаркою захованою в мішок з скловатою, в якому була зроблена подача води на диск що дозволив непомітно зрізати протитаранні рейси так що не було видно ні іскр ні потоків бруду, а зрізані шви він швидко заліпив воском з різним брудом ідеально підібраним до кольору металу. Багато хто так залишав свої велосипеди, бо ж це поліцейський відділок в центрі, най надійніше місце. Цей залишений на годину, два дні підряд, до відкриття дільниці, велосипед з мішком чогось під рамою був чимось таким природним що не викликало в неї підозри хоч вона і бачила ці епізоди в прискореній перемотці. Вона сварила себе за це і одночасно заспокоювала що Юлій теж це провтикав, а можливо і Ольга з Кошовим.

Кілька днів ніхто не виходив на зв'язок по роботі і вона вже навіть почала трохи нервувати, але одного ранку до неї таки прийшла пані Аліна.

- Привіт, Каро. Я взагалі думала тебе ще кілька днів не тривожити, але я чудово розумію, що ти нервуєш з приводу того, як особисто для тебе закінчиться ця історія. Досить складно сказати, що справа, в якій після вашого втручання з’явилось вісім трупів, завершена успішно. Але враховуючи всі обставини до твоїх дій ні в кого претензій немає. Ну і оскільки вже немає причин тримати тебе позаштатно, ти зарахована в мій сегмент десятого відділу офіційно. Тримай, вирішила принести тобі особисто.

І пані Аліна протягнула їй прозору пластикову картку. Кара взяла її, глянула на своє фото, і прочитала: «Кара Небесна СБУ 10 відділ». Її давня мрія здійснилась: вона опинилася на самій верхівці служби і працювала з найцікавішими та найрозумнішими людьми. Але в серці все одно залишався якийсь колючий уламок і вже ніколи не буде як раніше. Кара сказала, щоб хоч трохи відволіктись:

- Дякую, це велика честь для мене, я не підведу вас. А як дівчинка?

- Дівчинка жива і здорова, наскільки це взагалі можливо в цій ситуації. Нею займаються спеціалісти і в неї непогані шанси адаптуватись до нормального життя. Але ти не про це хотіла запитати, правда? – Кара все ж не витримала і по її щоці скотилась ненависна сльоза, вона відвела погляд, хоч це вже і не мало значення. – Це дуже важко, ти не переживала цього на війні, але ти – боєць. Тебе тренували битись і вбивати, а я філософ, історик, соціолог, мало не все життя я провела за книжками, але жодна з них не готувала мене до того, що з завдань, на які я посилаю живих людей, вони іноді повертаються мертвими, мені теж було дуже важко.

У мене зараз був дуже непоганий шанс отримати у трунах вас обох, але все обійшлось. Розумієш, менше всього на світі я хочу дзвонити твоїм батькам і повідомляти, що тебе більше немає. Але я не скажу: покинь це все, знайди спокійну роботу без ризику і живи собі. Наш шлях іноді сам нас обирає і зійти з нього це як зрадити самого себе. – і по щоці пані Аліни теж скотилась сльоза. – Вибач щось я розпустилась а начальство має бути сильним, непохитним і суворим а не оце от все. Відпочивай! Якщо сильно знудишся, то приходь, попрацюєш в офісі. Женя буде радий компанії.

І начальниця вийшла з кімнати. Тільки зараз Кара зрозуміла, що значить відповідальність. Хоч їй здавалось, що вона про неї знає все, адже за свою кар’єру в 4 відділі вона не втратила жодного підопічного і дуже цим пишалась. Так, як було раніше, вже не буде. Чим вище відділ - тим більша відповідальність і вона знову глянула на своє посвідчення. «Кара Небесна, 10 відділ.»