Газела про металевий дощ
«У мертвих крила з щирого моху.»
(Федеріко Ґарсія Лорка)
Над Сарматією небо прозоре і чисте,
Над Сарматією вночі зірок намисто,
Але з неба падає металевий дощ,
Люди ховаються від нього в ями
Та в рани Землі, вириті на плоскій рівнині,
У потворних звуках вчувають музичні гами,
Люди одягають недоречні шати,
Однакові, як два іржаві цвяхи,
Маючи замість дороговказів годинники,
Замість куточків затишку плахи,
Прислухаючись до грому серед ясного неба,
Люди звикли вірити в неможливе,
Збирати хвилини у діряві кошики літа,
(Ніякі парасольки не врятують від зливи),
Бо замість дощу з цього неба-дзвону,
Замість життєдайних краплин,
Прозорих як людські душі,
(А ми думали, що життя не спалах, а плин)
Падають шматочки смерті,
Навіщо мені знати, коли впаде мій шматочок,
Коли я стану невидимим птахом,
Зроблю свій останній в порожнечу крочок,
І покину землю Сколотію,
Де навіть дощ – і той залізний,
Де гітара співає про знищення,
Де все нині стало запізно,
Де очі не хочуть все це бачити,
І хочеться жити вигадками,
Гублячись у мурашниках спогадів,
Називаючи неможливе словами
І співати про металевий дощ –
Мені, людині, якій на зранене серце
Причепили чорно-білу мішень.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!