Кінь огненний

«Жасмин і бик.

І люди поміж ними

У порожнечі сну

Подібні сталактитам…»

(Федеріко Гарсія Лорка)

Друзям, які були зі мною зимою 2014 – 2015 років. Там.

Серед зими згадую білий жасмин:

Я – прочан меча, споглядаючий лезо

Серед снігів – білих, як порожнеча картини

На якій малював жасмин майстер Бо

Той, що пішов, розчинившись у Дао –

В океані води-пустоти-чорноти Першопочатку.

Про тишу пишу. Про біле мовчання.

(Звуки поглинув сніг. Два дні не стріляють.)

Напевно ось так: очі заплющую – тьма:

І сни серед тьми: були б кольорові,

Але нині – біле на білому – променів жмуток

Спалах зорі серед сну – білого карлика,

А не нашого жовтого Сонця – зорі позолоти.

Бо заснув серед снігу – колючого,

Біля гвоздики – не квітки – істоти –

Буду бачити сни чорно-білі. З відтінком зеленого.

Снилась корида чи то поєдинок жорстокий

З биком металевим німим і білий пісок.

(Наче сніг. Тільки чужий і важкий.)

А кольори все зникають. Буде цвісти

Весною акація – біла. І білі підсніжники.

І білі пелюстки вишень. Які обриває

Буревій-гладіатор, самурай-камікадзе.

І серед мовчання – посеред павзи

Тиші зимового неба на землю летять

Білі пелюстки – білі як смерть. І холодні, як камінь.

І в снах я споглядаю катану – меч нетутешній,

Так само холодний, як світ – нині – злої зими.

І читаю вірші. Сумні як життя. У порожнечу.

Читаю.