Зміст
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 1

    На моєму підвіконні сидів дракон – маленький, розміром як кішка, покритий блискучими золотими лусочками і краплями дощу. На його вузької спині випирали крила – не шкірясті, як зазвичай зображують на малюнках, а схожі на дивну металеву конструкцію. Довгий хвіст із шипом на кінці нетерпляче постукував по батареї, широкі лапи з чорними кігтями залишили глибокі подряпини на квітковому горщику.

    – Це ще що за новини? – Я потерла заспані очі, розуміючи: триває якийсь дивний сон. – Киш… Мені вставати треба, приснишся завтра.

    На великій морді відбилося невдоволення. Розкрита паща несхвально скривилася, з приплющених ніздрів вирвались іскри, навіть притиснуті до голови вушка примудрились осудливо поворухнутися.

    – Сашо? – неприязно спитав дракон.

    – Ні. – Я позіхнула і потяглася до нього рукою. – Киш, кажу. Ось так завжди: вранці сниться найцікавіше, а додивитися сон не виходить, тому що дзвонить будильник.

    – Сашо?! – прозвучало вже не запитально, а вимогливо.

    – Світлана. Я.

    Пальці торкнулися золотої лусочки, і я скрикнула, відсмикнула руку, лизнула неглибокий поріз. Залишки сонливості злетіли вмить.

    – Точно? – з підозрою рикнув дракон.

    – Можу паспорт показати. – Мені це все починало не подобатись. – Секундочку… – Я намацала під подушкою телефон і включила камеру. – Ага. – На екрані висвітилася тільки герань у подряпаному горщику. – Все-таки сон…

    – Що там?

    Я підскочила, виявивши дракона на своєму ліжку. Витягнувши шию, він діловито заглянув у телефон і невдоволено пирхнув, сипнув іскрами на подушку.

    – Нічого. – І як же спіймати цю істоту в об'єктив? – Не ворушись, будь ласка.

    Шипастий хвіст ударив по ковдрі, продерши в ній пристойну дірку, гострі крила розкрилися, порвали рукав моєї улюбленої піжами, вогненний плювок пропалив наволочку.

    – Ти кому тикаєш?! – розлютувався дракон. – О боги, та ти ж лисиця! Тьху…

    Я відсунулася подалі, сховала волосся від іскор.

    – Я – хто? І кому я тикаю? – запитала по можливості ввічливо.

    – Мені! – Хвіст загнувся, шип опинився біля мого обличчя. – Де Саша?!

    Стало по-справжньому страшно. До мене дійшло, що гостра закарлюка перед очима – не плід уяви і може атакувати в будь-який момент.

    – Вам тато потрібен? – Хотілося дійсно його покликати, але я не знаходила потрібних слів. – Він Олександр. Саша.

    – А йому вісімнадцять? – Морда наблизилася, блиснула зубами.

    – Сорок вісім. – Голос тремтів, і це заважало себе опанувати. – Ви одиницю з четвіркою не могли переплутати?

    Дракон оцінив мою перелякану фізіономію і зник. Я пообіцяла собі не дивитися фентезі до півночі й навіть встигла задрімати, коли він з'явився знову – на підвіконні.

    Штори розтулилися самі по собі, пропускаючи в кімнату ранкове сонце. Літо давно прийшло, за вікном зеленіло пишне листя, але це я помітила наче мимоволі. Луската спина на тлі знайомого з дитинства пейзажу мала дикуватий вигляд, тому хотілось відволіктися на щось нейтральне.

    – Почнемо спочатку, – буркнув дракон. – У тебе сьогодні день народження?

    Я не відразу зібралася з думками.

    – День народження? Здається, так. – Від усвідомлення того, що це не сон, було відверто моторошно. – День народження. У мене.

    – Тобі виповнюється вісімнадцять? – наполягав монстр.

    Я кивнула і крадькома глянула на екран телефону. Дата правильна, вітальних повідомлень вистачає… Це точно не кома і не інший Всесвіт.

    – Ти збираєшся в Магічну академію? – допитувався дракон.

    – Збираюся. – Це чиста правда! – Але не в магічну, а в сільськогосподарську.

    – Саме так! І водночас ти лисиця, а не Саша. Хм…

    – Світлана! А… – Мене навідала дивна думка. – А якби я була Сашею?

    Життя несправедливе! Була б я Сашею, мене зарахували б до Академії магії на Факультет чарівного тваринництва за фахом «Единорогознавство та охорона Заборонених пасовищ», дали б стипендію в розмірі ста сорока маг-одиниць і поселили б у двомісній кімнаті гуртожитку з повним пансіоном.

    У Саші, бачте, проявилися магічні здібності першого рівня, а ще природа наділила його гнучкою стійкою психікою – тим, без чого в Академії не обійтися.

    – Саша хлопець чи дівчина? – запитала я, починаючи заздрити невідомому щасливчику.

    – Я йому під хвіст не заглядав, – обурився дракон. – Звідки ці гендерні стереотипи? Саша – майбутнє магічної науки! Кого цікавить його стать? Ти б ще про колір волосся запитала! Зовсім на Землі розперезалися. Куди не поткнешся, скрізь обмеження виставляють.

    – Та я ж нічого поганого не…

    – Хлопець – дівчина, чорний – білий, людина – не людина… По очах бачу, ти й мене вже класифікувала! І що я таке?

    – Що? – луною відгукнулася я.

    – Найневезучіший куратор у Всесвіті! Спи далі, кошмар будь-якого факультету. Академії пощастило, що Саша – не ти. Подумати тільки, лисиця… Куди котиться світ?

    Це було відверто прикро. Ну так, я – людина без магічних здібностей. Брюнетка, спорт глибоко поважаю на відстані, в мережі відома як Лисичка Сью, не мислю життя без комп'ютера і обожнюю джинси. Вранці божеволію без кави, вечорами роблю гарячий шоколад. Оцінки близькі до ідеальних (хімія підвела – вчителька навіки запам'ятала, як я випадково капнула на її сумочку сірчаною кислотою), характер ангельський (мені не раз говорили, що я будь-якого на небеса відправлю), мрія – стати першовідкривачем чогось (ні, не банки майонезу, як жартує батько, – хочу принести світу реальну користь).

    І чим я, скажіть на милість, не догодила цій ідеальній Академії? Може, пикою не вийшла? Дурниці! У наш час негарних дівчат не буває. Хоча… У світі карликових драконів, які обзивають людей лисицями, можливо все.

    – Ви теж не фонтан, – ляпнула я, починаючи червоніти під пильним поглядом крилатого гостя.

    – Звісно, зараз я не фонтан! – розлютився він. – Був би фонтаном, ти б сиділа в калюжі як мокра курка. Я метаморф, зрозуміла? Все, спи. Треба повернутися і перевірити дані. Знову хтось із лаборантів зробив помилку в координатах. Ну, я їх…

    Дракон зник. Не розчинився в повітрі, не згас, не розпався – пропав як від клацання перемикача.

    Я впала на подушку і накрилася ковдрою з головою, хоча будильник ось-ось мав зазвонити.

    Що ж це за дива? Я охоче повірила б у сновидіння, але…

    Обрізана гострими крилами герань стояла на підвіконні, від пропаленої подушки відчутно воняло гаром, у дірку в ковдрі просовувалась нога. Я не знала, що й думати, але мені дуже хотілося дізнатися, хто такий (або така?) цей невідомий Саша?

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.