Та, що співає

16 років потому

Тім виріс, і вже повноцінно разом з батьком та іншими чоловіками відправлявся у відкрите море за рибою. І з кожним походом він мріяв про нову зустріч з сиреною, дізнатись про неї більше, але і сліду її не було. Часто ще будучи дитиною розпитував у Трістана про сирен та інших чарівних істот і той розповідав. В цих історіях-міфах він знаходив правду життя, що не одні люди панують на землі, що є істоти вищі за них і що в них є особливі сили. Проте за двадцять один рік він не зустрів ще жодної такої істоти, крім сирени, але події того дня пам’ятав вздовж і впоперек. Все так би і продовжувалось, якби одного дня в рибацьких сітях не опинилась вона.

— Сирена! Я знав що вони існують! Знав! — тут же прокричав Трістан.

— Та тихше ти.

— А якщо її продати на ринку?

— Ага за таку красуню добре заплатять.

Покотився сміх. Вони підходили і сміялись їй в лице. Морська дівиця розізлилась і почала щось шептати. Від цього шепоту у вухах насміхників піднімався шум, легені наповнювались кров’ю, чоловіки почали кашляти нею і захлинатись. Всі рибаки попадали на палубу і захлинались, крім Тіма. Він розгублено стояв серед риби і рибаків і, дивлячись на неї вбачав в ній ті ж риси що і в тій з якою зустрівся 16 років тому.

— Ти..ти хто?

— Сирена, — сказала скинувши з себе сітку і піднявшись на ступні.

— Вас ж не існує.

— Хто сказав? — зробила крок до нього.

— Всі так кажуть.

— Знаю, а тих, хто говорять про нас, ви вважаєте божевільними. Але де було сказано, що те чого ви не бачили — не існує? Ви люди дивні створіння, не схожих на себе ви вважаєте виродками і БОЖЕВІЛЬНИМИ. Несправедливо якось, — наблизилась ще ближче.

— Що ти зробила з ними?

— Нічого такого. Хай помучаться трохи.

— За що? — Обурливо питав Тім.

— Вони насміхались з мене. Хотіли продати на ринку як скот. А я ж та сама людина. Одягнути мене, взути, відправити в місто і ніхто навіть і не скаже що я не людина, — вже зовсім близько підійшла. — Але я щаслива що не родилась людиною. Бридко навіть думати про таке. А ти я бачу синочок Наомі (відстань простягнутої руки).

— Ти знаєш мою матір? — Тепер з жахом питає хлопець і здалось, що хотів відійти він не подалі, та цікавість взяла гору. — Звідки ти знаєш мою матір?

— Наомі моя давня знайома, а ти пахнеш нею, — своїм гострим носом вона пристала до його шиї, — от і здогадалась, що син.

— Ні. Звідки ти її знаєш?

— Я знаю її вже понад п’ятсот років.

— Що?!

— А ти не знав? Сирени живуть дуже довго. Я навіть молодша за неї… на століття… кілька століть...

— Це неможливо… неможливо… — він взявся за голову обома руками.

— Можливо.. — вона взяла його за руки і поглянула в очі. — Цей світ куди цікавіший ніж тобі розказували. Сирени, німфи, русалки, страхи, лісовики, голубині, землянки та інші. Але це все таємниця, про яку ти забудеш.

— Тебе я не забув. Я пам'ятаю, як ти всіх заворожила, вилікувала мого батька, весь час співала, а потім нирнула у воду. Я все пам'ятаю.

— Повністю все?

— Таак…. (зі страхом)

— Кожну клітину мого тіла? Хахах! Жартую. Давай я покажу тобі море. — Вона вхопила його за руку і потягнула до краю корабля, та він зупинився.

— А як же вони? Вони мертві?

— Ні. Це ілюзія.

— Нащо? Якщо ти не вбиваєш, то нащо мучиш?

— Хочу, просто хочу бачити їхні страждання. Все ж якби я була простою дівчиною, вони так би і вчинили, як говорили.

— Не мій батько, — заперечив.

— А чим він кращий? Такий же пройдисвіт як і п’яниці.

— Ні!

— Помовчи дитино. Ти світу не бачив і не знаєш як він влаштований. Думаєш поплавав з батьком кілька разів на човнику (розмахує руками), половив риби і ти людина не знати яка? Ти ніхто, поки сам нічого не зробиш. Ти зрячий, а правди не бачиш. Запитаєш у своєї матусі про її колишнє життя і у татка про його тогочасне.

Рітуда клацнула пальцями і вистрибнула за борт. Тім намагався побачити її, але вона миттю попливла з того місця. Рибаки повставали живі здорові і не розуміли чому лежать серед риби, але довго не задумуючись, почали її збирати. Тільки Тіму було не до риби.

Цілий день він думав про слова сирени щодо його батьків і перше він вирішив дізнатись про батька, чи правда він зраджує мамі. Як же його заболіло серце, коли в шинку він побачив як п’яний тато чіпляється молодих дівчат. Тім розгубився і зненавидів його. Чи не зі сльозами на очах він прийшов додому.

— Мамо, скажіть правду.

— Тіме, що сталось? — перелякалась Наомі.

— Ви не людина.

Та остовпіла.

— Хто тобі сказав таку дурницю?

— Відповідайте! — перервав на пів слові.

— Так. Стало легше?

Хлопець зробив крок назад. Тоді ще один і ще.

— Ви одна з тих потвор?

— Ні, вони не потвори, просто інші. Не бійся, сядь, я все розкажу, — жінка простягла руки до сина, але від тільки відійшов ще далі.

— Знову брехню наплетете?

— Ні.

— Так. Не підходь. Ти така ж потвора, — сказавши це, вибіг.

— Ніііііііі… Тіме! Вислухай!

Тім біг стрімголов не помічаючи нічого, так і перечепився через корінь і боляче впав. Тоді і помітив, що забіг в глуб лісу. Через густі крони дерев проглядався місяць. Тиша стояла. Смуток огорнув його. Сім’я, яку він вважав ідеальною стала йому противною, брехливою, несправжньою.

— Що мені робити? — він заплакав.

Почувся юродивий сміх.

— Хто тут?! Покажись!

З усіх сторін почали показуватись якісь маленькі тільця, волохаті горбаті істотки — страхи.

— Що це?! Ще цього бракувало.

Ті наближались до нього і хотіли вже поглинути його, але їхнім бажанням завадили.

— Відчепіться від нього, вже і негайно, — пролунав ніжний теплий голос жінки.

— Слухаємось… — і миттю зникли в темряві.

— Надіюсь вони не сильно налякали.

— Сильно.

— Прошу вибачення, але така вже їхня місія. О, я ж не представилась. Я німфа весняних квітів — Грація. — Це була тендітна жінка, освічена ніжним місячним сяйвом. На голові розтяглися пишні золоті коси на які був покладений пишний квітковий вінок. Шкіра її блистілась і віддавала рожевим. Тіло прикрите вуаллю з квітами. — А ти Тім, чи не так?

— Так, а звідки?

— Я все знаю про свої похресників, — мило посміхнулась та.

— Що?

— Так, це здається неправильно, бо в тебе її взагалі як такої немає, я про хресну матір, але тобі ім’я обрала саме я, тебе від всіх бід оберігала я, колискові співала я і ще багато іншого.

— Ні ні ні. Щось надто.

— Чому? Через невіру? Страх? Чужі слова? Не бійся тут ти в безпеці.

— То це правда.. Ви існуєте: русалки, німфи, лісовики.

— Так, ми завжди існували, існуємо і будемо існувати вічно. Ми є творіння природи, тож якщо нас не стане, то гармонія порушиться.

— Про вас завжди ніхто не знав?

— Я не можу відповісти.

— Чому?

— Це наша таємниця, всіх чарівних істот. Вона запечатана кров’ю.

— Настільки велика?

— Настільки. Давай про хороше, ти і так забудеш про нашу зустріч.

— Чому?

— Бо наше існування в таємниці від людей, ви наші вороги.

— Люди зробили вам боляче?

— Щей як… — сказала німфа і подивилась на долоні своїх тремтячих рук.

— І що ви зробили?

— Ми… забудь. — відрізала та і клацнувши пальцями зникла в гущавині лісу.

Тім не зрозумів що сталось, чому вона втікла, тому ще трохи посидівши, вирішив піти додому. Дорогою він роздумував що могло статись між створіннями і ніяк не міг дати собі відповіді. Вдома вже всі спали, як гадав хлопець, але матір чекала його.

— Мамо йдіть.

— Я хочу все розказати. Якщо ти знаєш дещо, то я не маю приховувати від тебе всього і я тут, щоб відкрити тобі таємницю, запечатану кров’ю всіх магічних істот. Дозволиш?

Хлопець спершу мовчав, але “таємниця запечатана кров’ю” зацікавила його, тож він кивнув головою і та сіла біля нього, повідаючи.

— З початку існування світу почали створюватись істоти з води, землі і повітря: русалки, лісовики і фенікси. Та їм хотілось розширити світ і вони створили наступних: сирен, німф, голубинь. Потім ще страхів, чуд і всіх існуючих тварин на землі. Але і цього бракувало і тоді русалка Андра, лісовик Діцит та фенікс Ра створили істоту: вона не мала магії, пір’я чи луски, просто шкіра і волосся. Цю оболонку заповнили почуттями, характерами і всім що має цьогочасна людина. Довгий час всі жили в злагоді до моменту, коли деякі люди захотіли отримати магію. Вони довго вивчали її і все таки оволоділи нею. Назвали себе чаклунами і після того повважали себе вищими за нас і хотіли стерти з лиця землі. Ми захищались так, щоб не нашкодити людям, але від цього страждали самі. Одного разу чаклуни напали на сплячого Діцита і вирвали його серце.. Тоді одноголосно було вирішено і зроблено наступне: в бою з чаклунами всі магічні істоти об'єднали свої сили і неочікувано утворили нову істоту — унію, сили її були безмежними, тому вона і закінчила війну. Всіх повстанців вона стерла з землі, а в решти забрала спогади про магію, щоб люди більше ніколи не заікнулась про свою велич і мирно жили.

— А куди ділась унія?

— Після битви вона дуже втомилась і знесилено впала в океан. З того часу її більше ніхто не бачив. Вважають, що вона витягла з людей не тільки магію, а й все погане і помістила в себе, це і завдало їй болю.

— Тому Грація не хотіла розповідати, не хотіла мене образити.

— Ви знайомі?

— Щойно говорили.

— Вона говорила “Забудь”?

— Так, але чому я не забув? Чому пам’ятаю все і навіть ту кого бачив 16 років тому?

— Пам’ятаєш? Та гідра! Якщо побачиш її знову — тікай, вона зло, вбивця. В ній нема почуттів, любові, розуміння, тільки помста і кров в голові. Ці хлопці, які пропадають кожного року справа її рук. Вона вириває їх серця і сміється з цього. Це божевільна істота, яка має померти. Вона, та гідра Рітуда не заслуговує на життя, лише паскудить наш рід.

— Чекай, а ти? Що з тобою сталось? Чому стала людиною? — запитав син порушивши хвилинну мовчанку.

— Про цю битву мені розповідала бабця і через це боялась людей, але продовжувала виходити на сушу і йти серед них. Одного разу я зустріла мужчину, покохала його з першого погляду і віддалась йому повністю. Після цього ми вирішили взяти шлюб. В ніч перед цією подією я віддала свої сили і стала простою смертною. Тільки коли місяць після спочинку в першу ніч з’являється — сили повертаються, але їх недостатньо щоб виріс хвіст. Знав би ти як море мене кличе..

— То чому не йдеш до нього?

— Тебе і твого батька я люблю більше. Крім того я плавала майже тисячоліття, а це не зрівняється з кількома роками на суші з вами. Не хочу вас залишати. — Вони обнялись посиділи так і пішли спати.