Та, що співає

5 років потому

Від Рітуди ні слова, ні духу. Ніби розчинилась. Тім втрачав розум. Він не розумів чому після того вечора вона просто зникла. Одні говорили, що вона попливла в інший океан, інші запевняли, що стала людиною, ще інші, що покінчила з собою. Та що насправді сталось ніхто точно не знав.

Все ж було дуже просто. Вона була в Тихому океані. Наводила там сюїту. З того часу говорять що в тихій воді чорти водяться. Погляд божевільний, кутики рота припідняті догори, гострющі довгі нігті, які робили пальці ще довшими, прийняли брудний бордовий колір, засохлої в змішку зі свіжою кров’ю. Кров навіть не змивала. Казала: ”Нащо, якщо зараз знову забрудниться.” Пропадали рибацькі судна. Всіх зрадників і зрадниць, хтивих і нечестивих роздирала на клапті. Проте, дітей вона не торкалась, лише стирала цей жах з їхньої пам’яті.

Ці дійства не приносили їй щастя чи будь-яких інших емоцій. Вона робила їх ніби виконувала чийсь наказ: чітко, впевнено, без міркувань, на автоматі.

От вона повернулась на Пекатам. Прийшла до Тіма.

— Привіт..

В той час він йшов з ринку додому. Пройшов біля неї ніби її і не було.

— Ти ображений. Я розумію. Послухай мене! Прошу!.— наздогнала і вхопила за передпліччя. Той різко вирвав його і пішов далі. — Я розумію твій гнів, але дай мені шанс пояснити. Тіме. Тіме!

— Я вас не знаю! Прошу відчепіться від мене! Ненормальна. — Закричав і продовжив свій хід. Та це не зупинило сирену.

— Ти знову стер мене зі своєї пам'яті? Я допоможу тобі згадати. — Вона стиснула кулак, він зупинився. — Згадуй мене. Це ж я, Рітуда, — підходить. — Поглянь на мене, хіба нічого не пам’ятаєш? — стала перед ним.

— Пам’ятаю… Пам’ятаю, що магічні штучки на мене довго не діють, тому забирайся.

Тім хотів пройти далі, але вона не дала.

— Ні! Ти вислухаєш мене навіть якщо потрібно весь час використовувати магію. Я раз за разом проговорюватиму закляття до тих пір, поки ти не почуєш моїх пояснень.

— Ти не завдась мені болю?

— Ти правий, болі не завдам, але заставлю слухати.

Він зверхньо глянув на неї і пішов далі.

— Ти граєшся з вогнем. — Її очі запалали. Здійнявся вітер. Він неакуратно, в різні сторони розкидав волосся Рітуди, пальми хилились додому, небо закрили дощові чорні хмари. Було чути грім. Вода відступила від берегів.

Тім злякався останнього явища.

— Ти ж не пустиш цунамі на місто.

— Ще хвилину назад ти запевняв, що болі я тобі не завдам, але чую як твоє серце закалатало. Я з легкістю можу стерти цей острів разом з усіма його мешканцями з лиця землі. Тебе залишу живим, щоб ти жив з відчуттям винності перед їхніми невинними смертями. Тобі вирішувати чи вбити їх, чи вислухати мене. Не прошу прийняти назад, просто вислухати причину мого раптового зникнення.

Вже було видно величезні хвилі, які з кожною секундою ставали все вищими і вищими.

Тім не вірив, що вона здатна на це, але знав і те, що вона зробить все, щоб получити те що хоче. З ваганнями, він погодився послухати її. В ту ж мить вітер стих, сонце знову засяяло, а море плавно ввійшло в свої береги.

— Дякую, що вислухаєш. Ходімо, покажу одне місце.

Вони пішли на протилежний берег. Він був не весь піщаний, були і великі і менші каміння. Всі гладкі, вітер і море добряче постарались.

— Що ми тут робимо?

— Це місце, де я вперше вийшла на сушу. Тут же я зробила найбільшу помилку в своєму житті, вона потягла за собою ряд смертей. Усі вони на моїх руках. І скільки б я не каялась, скільки б не просила вибачення, мені нема прощення. Не виправдовує навіть те, що мені було 100 років. До того всього, втратила єдину подругу. Не потрібно було тоді йти з нею сюди, але та цікавість про інший світ мене вабила. Коли вона навчила мене ходити, ми пішли гуляли берегом, потім містом. Так проходив день за днем, мені приглянувся один хлопець, а я сподобалась йому. У нас почався роман, я навіть не поверталась додому. Він не знав про моє єство, але я це змінила: розказала про весь магічний світ, про сили і дари, про все що тільки можна було. Коли я розказувала він з таким захопленням слухав, а потім запропонував стати його дружиною. На цю пропозицію я зразу же погодилась. Настав день весілля. Йшли приготування, його мати мене одягала у прекрасну білу сукню на бретельках з відкритою спиною і грудьми. Воно діставало до землі. На голову почепили вінок з живців, їх також склали у маленький весільний букет. Мені говорили, що я свічусь. (починає плакати) Всі здавались такими милими і рідними. Мені не вірилось, що я знайшла своє місце так швидко та ще й між людей. Все було чудово, до моменту клятви… Він сказав замість “так” “ЗАРАЗ!” Тоді почулися крики. Я не зрозуміла що коїться. Коли оглянулась, побачила мертвих знайомих, людей, які нападали на таких як я. Попри те, що я бачила, я нічого не робила, просто стояла і дивилась. Тоді мене пронизив кинжал. Боляче не було, тільки холодно від металу. Це зробив Долус — мій наречений. Я запитала чому, а він відповів, що такі як ми не маємо права жити. Тоді втрутилась Діна, вона вбила його. Вдячна їй за це, бо мені б рука не піднялась. На нас накинулись з вогнем, але постраждала тільки вона, а я єдине, що змогла зробити — це вирвати серце тому чоловіку. Це було моє перше вбивство, після якого я і втекла. Я вчинила так безсердечно і ницо, що ніколи не відкуплюсь. Всі ці смерті назавжди зі мною…

— Це все? Ти хотіла розказати про своє невдале кохання?

— Ні, це ще не кінець історії. Те що ти почув, це була причина для наступних дій. Трішки оговтавшись я хотіла знайти унію, щоб вона знову стерла людям пам’ять.

— Але ніхто ж не знає куди вона ділась.

— Всі так думають і не задумувались, що весь цей час вона була зовсім поруч. Після подолання чаклунів, унія впала в море, так утворилась западина, в яку я частенько любила спускатись. Вона лежала нерухомо, коли я її знайшла. Почала будити, але безрезультатно, коли вирішила закликати когось, мене зловили за руку. Унія попросила не розказувати, що бачила мене і більше не спускатись. Я послухалась, більше не спускалась, але того дня потрібно було щось зробити. Я вмовила її стерти всім людям пам’ять про магію. Взамін — що забажає. Вона сказала, що хоче володіти моїм тілом час від часу, а я погодилась, бо тоді ще не розуміла чим це обернеться.

— Тобто? Вона керує твоїм тілом?

— Так, але не весь час. Вона кличе мене, коли хоче ним оволодіти.

— А нащо воно їй?

— Гадаю, що коли забирала магію, забрала погане від людей і тепер воно руйнує її. Воно вимагає, заставляє її робити зле, різати, вбивати, знищувати. Майже все погане що було зроблене мною — справа її рук.

— Чому нікому не скажеш?

— Нащо? По-перше мені ніхто не повірить, а по-друге — я заслужила на це.

— Чи зустрічались ми коли вона була в тобі?

— Так. Це було перед першим днем народженням Еліо. Ти грався в саду з нею, а я стояла збоку і споглядала. Вона хотіла знищити тебе, але я перемогла і не дала їй наблизитись до тебе. Вона хотіла і тоді, п’ять років тому, вона кликала мене, я перечила, продовжувала бути з тобою поки ти сам не підеш. За мій супротив вона ганяла мене день і ніч по морях, островах, материках. Всю землю кілька разів пройшли. Це було нестерпно.

— І ти знову терпіла. Ти занадто багато завдаєш собі болю. Якщо будеш і надалі так робити, то тебе не залишиться, унія поглине тебе повністю. Якщо це все, я піду, мені потрібно подумати. Я скажу, коли все обдумаю.

— Не скажеш. Я йду в море і більше не повернусь. Кажу, щоб ти більше не чекав мене і не шукав. А Еліо буде в хороших руках. Вона вже в кращому стані. Може через 20 років зможе піднятись на поверхню. Далія. Вона опікує її. Захочеш поговорити чи зустрітися прийди на берег і скажи її ім’я, вона припливе. Прощавай.

Рітуда направилась до краю гладкого каменя, щоб нирнути в синь, але тут її зловив Тім і відтяг назад.

— Тобто йдеш? Чому не повернешся?

— Тому що ти на половину людина, наполовину сирена. Чого в принципі бути не може, а унія це магічна істота, яка поєднує в собі всіх магічних. А тебе, через те що ти людина з магією хоче знищити. Тому, якщо я буду подалі від тебе, тоді не нашкоджу тобі. Прошу відпусти мене. Я не знаю коли вона знову оволодіє мною. Я мушу йти.

— Не мусиш. Я люблю тебе і хочу, щоб ти була зі мною і розділяла мою любов.

— Не можу.

— Можеш. Ми одружимось і житимемо щасливо.

— Нещасливо. Я не стану людиною і не благай. Люди для мене бридотні. Не хочу стати подібною їм. А якщо залишусь сиреною, то переживу тебе і доведеться знову страдати. Я не хочу такого життя, я і так натерпілась! Ліпше відпустити зараз. — повільно відпускає його руки. Він же сильно притис її талію до себе і дивився просто в очі, наче хотів розцілувати вздовж і впоперек.

— І жаліти?! Боліти?! Рватись?! Гнати невідомо куди?! Уникати зустрічей? Цього ти хочеш?

— Ні, але і жити знаючи, що колись все прекрасне закінчиться, не хочу!

— То живи сьогоднішнім днем. Не думай що буде завтра. Відпусти, хай тече своїм руслом, а ти бери найкраще від життя. Не позбавляй себе радостей.

— Якби все було так прекрасно, як ти говориш, але світ куди жорстокіший. — Повільно розщіпає його пальці з своїх ребер. — Ти мусиш забути мене так, як забував до того. — Розкинула його руки в сторони і стрибнула у воду. Тім за нею, але її вже там не було. Щойно виріс хвіст вона втекла звідти…

На цьому історія могла б закінчитись, але доля Рітуди і Тіма куди трагічніша…

Через 7 років

Неохайно зачесане волосся, з бородою і зморшками Тім вийшов на причал і розглядав море. Він заставив себе ніколи не забувати про сирену, яку палко кохав всім серцем. Море бушувало, мала бути гроза. Вітер дув з моря і теліпав його волосся туди-сюди. Він не був таким вже старим, але зморений від роботи і туги.

Біла сорочка була зовсім не біла, пожовтіла. Його закликали міщани носити ранковий вилов. Він ще раз глянув на пінисте море і пішов допомагати.

Кожен вечір протягом семи років він приходив то до кам’янистого берега, то до їхнього каменя. Він надіявся, що десь та й зустріне її, але марно. Вона зчезла. Ні вісточки, ні нічого. Серце краялось, розум тьмянів, але пам’ятав кожне слово, кожну мить з нею.

Лопеси не цікавились внучкою. Їм вона не була потрібна оскільки магічна істота, а Камілла хотіла покінчити з усіма чарами. Сусідам і знайомим сказала, що все таки померла від недуги.

Однієї ночі йому приснився сон як він йде лісом і перед ним постала Рітуда в білому одіянні, воно було в кровавих плямах. Її лице і руки також в крові. Враз вона почала захлинатись кров’ю. Він побіг до неї.

— Стій! Не підходь! В жодному разі не підходь до мене! Не підходь… — звалилась на землю. Тім рванув до неї. Вона вже була мертва. Той гладив її лице і зрошував своїми слізьми.

Раптом вона ожила, але то була не вона — унія отримала контроль не тільки над її тілом, а й над розумом. Та накинулась на хлопця (він впав на спину) і ходіла вчепитись в його глотку. Він тримав її за плечі над собою (за рахунок цього їй складно було дістатись горла). Своїми пазурами вона все ж поцарапувала його горло. Врешті решт вона зірвалась і вирвала йому серце.

Тім знявся з ліжка. Його покрив холодний піт. Дихання прискорилось, але потрохи стабілізувалось. І тоді зрозумів, що пісня все таки та й десь грає. Він у вікно — нікого немає. Звідки ж ця пісня? Невже? Стрілою він помчався на звуки чарівної пісні, яка вабила його. Під ногами землі не чув, кілька разів чуть не впав, але біг далі так швидко як міг, щоб голос не стих і він зміг зустріти його власницю.

Голос привів його до каменя. Там сиділа світлошкіра молода особа, яка розчісувала пальцями своє темне, освітлене місячним сяйвом, волосся і наспівувала:

Темний місячок цвіте,

а у морі золоте

сонечко встає.

Синє море закликає,

його дівчИна величає

піс-ня-ми.

Ти знову брешеш, що кохаєш,

але насправді добре знаєш,

що мене убити хочеш.

Ти біжиш назустріч смерті,

а я сОбі на бенкеті

п’ю ви-но.

Ти поклявся, що розлюбиш,

та мене ти тільки губиш,

байдужа я тобі.

Темний місячок цвіте,

небо чисте, неземне,

тЕбе, врешті, я згублю.

Його переповнили емоції, він зробив ще кілька кроків і згадав закровавлену Рітуду, її слова. Стало моторошно, але його почуття взяли верх і він підійшов до дівчини. От він вже зовсім близько, А вона наче не бачить його і продовжує свої діла.

— Рітудо.. (тремтячим голосом) Це ж ти?.. — Мовчанка. — Рітудо, скажи хоть слово.

Ніякої реакції. Йому здалось що це сон. Все виглядало спокійно, але він і не уявляв собі скільки Рітуда використовує своїх сил, щоб не дати унії оволодіти собою. Вона трималась, як могла, розуміла, що дасть хоч трошки спуску і подальше буде незворотнім. Рітуда вся горіла від магії, руйнуючи своє нутро, але не могла дозволити тій вбити кохану людину.

Врешті решт Рітуда не витримала і унія взяла своє.

Вона піднялась на ноги і розвернулась до хлопця.

— Ти Тім. Тобі вже стільки років, а я тільки тепер прийшла по твою душу.

— Унія? Відпусти Рітуду. Хочеш вбити мене, то зроби це своїми руками. Те що ти в чужому тілі не означає, що це їх руки в крові. Керувала ти — значить і вбивця ти.

— Який ти говорун. Не боїшся, що я випотрошу тебе?

— Ні краплі. Я пережив справжнє кохання, маю дочку, мене поважають. У мене є все, що потрібно людині. Смерть мені не страшна.

— От який ти. А якщо дізнаються хто ти чи буде те все саме.

— Ти як унія мала б зберігати таємницю, а не розголошувати її.

— Мала б, але можу і говорити. У мене відкритий рот. Говорю що хочу.

— То розказуй. Розкажи і те, як використала малу дівчинку для своїх потреб і жаги до крові! Розкажи все, вбивця.

Унія кинулась на нього. Так як і уві сні він тримав її над собою. Унія зовсім оскаженіла: її очі були потріскані, всі в жилках, зуби гострі, готові рвати плоть. Вона рвалась до нього, але лише залишала царапини. Червона кров стікала смуглою шкірою на пісок. Незважаючи на це, він говорив:

— Р-рітуда. Я знаю ти там.. Борись.. Ти можеш. Давай. Виривайся, виганяй її. Ну!

— Ти думаєш вона тебе чує? Вона вже давно програла ще тоді, коли уклала зі мною угоду. Мене не перемогти. Я ВСЯ МАГІЯ СВІТУ! Я ВСЕ ЛЮДСЬКЕ ЗЛО! МЕНІ НЕМАЄ РІВНИХ!

— Рівних може і нема, але сильніші за тебе точно є.

— Хахах. Смішно. Подивимось як ти сміятимешся, коли я доберусь до твоєї глотки.

— Так як сміявся з Рітудою на березі в день святого Лаврентія. Вона розказувала про звичаї острова Перу. Там смішні люди живуть. Або так як тоді, коли вона знайшла мої лоскотки. Або коли ми грались з водою, коли пускали букети для померлих, діставали мушлі з глибин, розказували смішне дитинство. Кожен наш день був з усмішкою. Якщо ж її не було, то пристрасть нас переповнювала і не потрібно нам було нічого, ТІЛЬКИ МИ! РІТУДО! ПРОКИДАЙСЯ! Я ВІДПУСКАЮ ЇЇ! Я ВІРЮ ТОБІ, ЩО ТИ ВРЯТУЄШ МЕНЕ! СВОЄ ЖИТТЯ Я ВІДДАЮ В ТВОЇ РУКИ!

Тім послабив свої руки і сирена впала на нього.

— Рітудо, це ти? — Перелякана кивнула головою і закрила руками заплакані очі. Тім присунувся до неї і міцно обняв. — Я знав, що ти зможеш. Знав.

Та вона відштовхнула його і піднялась на ноги:

— Не підходь до мене! Стій де стоїш! — крокувала від нього. Простягнутою рукою хотіла втримати його на відстані, а він все підходив і підходив. — Не чуєш чи що?!

— Чому я маю йти від свого кохання?

— Кохання не нападає. ЙДИ!

— Я не боявся тебе, коли був п’ятирічним хлопчиком і хочеш, щоб зрілим чоловіком відвернувся? Ніколи.

— А треба. Я не знаю, коли вона знову проявиться. Вона захопила мій розум. Я більше не підвладна собі. Не хочу тобі нашкодити. Йди, прошу.

— Якщо мені суджено померти від твоїх рук, то смерть мені не страшна. Якщо так вона втихомириться і відпустить тебе — згідний на все.

— Вона не зупиниться на тобі. Людське зло вбило її. Вона стала пожирателем всього. Всіх людей поглине. І я, здається, знаю, як її зупинити. Але якщо ти це бачитимеш, я не зможу зробити. Тому йди.

— Не кажи, що це те, про що я подумав. Не смій!

Ніч була ще глибока. Дув холодний вітер з моря. Сльози скочувались з очей закоханих. Тіло Рітуди здригалось, але незрозуміло чи то від холоду, чи то від унії, яка проривалась в її свідомості.

— Вдруге я її не вижену. Йди.

— Я не дам тобі померти на одинці! Пам’ятаю, як ти розказувала, що коли вперше відкрила очі — поруч не було нікого.. Тому… хочу, щоб ти була не одна коли востаннє закриєш їх.

Тім нервово притискав нижню губу зубами, стискав кулаки і поволі переставляв ноги в напрямку до неї.

— Не роби цього. Мені достатньо, що я знаю, що ти любиш мене, що я все ж була кимось кохана. Цього достатньо.. йди… прошу…

— Завжди кохаю і ніколи не кину, і роби собі з цим що хочеш. — Тепер вже твердо Тім зробив п’ять кроків і притулив Рітуду до себе. Він вдихав солений запах її волосся і обіймав за плечі. Вона також обняла його. Ще на мить вона відчула тепло і спокій. Полегшений видих… але з тяжким вдихом, згадала про реальність. Страх, що вона нашкодить коханому, переповнив її і вона погодилась на божевільний крок — вирвала серце…

Бризнула темна синя кров. Велике вирване серце зробило ще кілька ударів і впало на холодний пісок. Погляд її замилився, ноги підкосились. Той підхопив її, не усвідомлюючи що твориться, та коли побачив її закривавлену — онімів. Глянув на і без того біле Рітудине лице на якому була усмішка і поширив болісний крик на море і острів.

— Ні-ні-ні-ні. Нащо..? Як ти могла..? Егоїстка чортова…

Та вона вже не відповідала, не чула, не бачила. Просто лежала на колінах коханого і плавно почала ставати водою. Тім злякався, але не відпускав, не йшов. Покірно (наскільки це могло бути на той момент) відпускав її в її єство.. Серце стало гладким камнем..

Тім вхопився за своє серце, дотягнувся до її, несхвально похитував головою над мокрим піском, не вірячи, що вона померла. Зненавидів себе, що зле ставився до неї останні роки. Бився в груди і жадібно вдихав повітря.

Здавалось, що море щось шептало, що це вона просить його не сумувати, усміхнутись і повернутись додому. Але як він може це зробити, коли його кохання померло в його обіймах, на його руках…?

Він глядів на море і роздумував про все пов’язане з нею. А тоді почав звертатись до померлої, наче вона поруч і слухає його.

— Геройка. Нащо це було? Мені так боляче. Це мав бути я, кожен на цьому світі, але не ти! Гадаєш так мені буде ліпше житись?! Нісенітниці! Я БЕЗ ТЕБЕ ЖИТИ НЕ МОЖУ! ТИ МОЄ ЖИТТЯ! Починаючи від нашої першої зустрічі Я ЖИВ НАДІЄЮ, ЩО ЩЕ КОЛИСЬ ЗУСТРІНУСЬ З ТОБОЮ! Якщо помру в 80, то вже пів життя прожив. Але тепер, коли я втратив тебе — нащо мені жити? Може віддатись морю? Повіситись? Чи перерізати собі глотку? Як краще? На які муки я більше заслуговую? Що завдасть мені більше болю?! Чи крім твоєї смерті мені більше ніщо не спричинить цього?.. — Тім волав як міг, сльози котились його мужнім лицем, так, як в маленького хлопчика. Потягував носом. — Скажи, кохана, як мені померти? Чи життя без тебе — це найбільше, найбезжальніше, найправильніше покарання для мене? Чого мовчиш?.. Скажи хоч слово… Мертві не розмовляють? Чи ти не чуєш мене? Мені зайти у воду? — Тім швидко зайшов у море по груди і занурився. Повітря не вдихав, так і нирнув. Він повторював одне і теж речення “Яке мені покарання? Яке мені покарання?”, але відповіді не було. Врешті решт, він перестав задавати питання, адже вода заповнила його легені…