Та, що співає

6 місяців потому

В Аманди і Тіма народилась донька Еліо. Всі любили дівчинку. А Тім знову забув Рітуду. Це виходило у нього самохіть. Достатньо йому було подумати “забудь її” і тут же все стиралось з пам’яті про неї. Це була його сильна сторона, а точніше дарований талант, бо його матір сирена.

Доглядав за своєю дружиною і дитиною. Працював з її батьком.

Сирена і правда за цей час не показувалась ніде. Зникла. Ніхто не знав куди ділась. А сиділа вона в найглибшій западині на Землі і вмирала раз за разом. Хотіла просто покінчити з собою, вирвавши серце, але щось зупиняло її. Те “щось” і заставило її піднятись на поверхню. Вдихнувши повітря, її навідав голод. Безмежний. Вона носилась морями і океанами і розривала все живе, за собою залишала кроваві гавані, течії, сліди на воді. Одного дня вона добралась до міста Ельче. Одяглася і пішла між люди. Стільки сердець стукало навколо неї, а вона, стримуючи себе, пропускала їх.

Коли помучила себе жагою, пішла до будинку купця де Лопеса. Як і очікувала, там був Тім. Він грався з донькою в саду перед будинком і не помітив її. Її жалібний погляд.. розірване серце.. Тоді вирішила нагадати про себе, але як? Потрібно дізнатись все до найменших деталей. Що інше, крім магії часу покаже минуле? От вона і сіла біля дерева недалеко від їх будинку, закрила очі. Зігнуті в ліктях руки, тримала перед собою долонями до неба. В її голові проходили дні як секунди. Через хвилин 10 вона побачила все життя Лопесів за останні 2 роки. Їй на думку спала чудова ідея.

На днях теплої весни батьки захотіли влаштувати перший день народження для своєї крихітки Еліо. Було запрошено багато гостей. Приготування почались за тиждень до свята. На кухні все кипіло, готувались заготовки страв, вибір кращого вина тощо. В останній день розставлялись величезні букети весняних квітів, вони заполонили чи не кожен куток будинку.

Аманда бігала по дому і тут її зловив Тім.

— Ти так літаєш будинком, не впади.

— Хочу щоб все пройшло якнайкраще!

— Все вже чудово, — обняв її за талію і торкнувся своїм лобом до її, — а буде ще краще, якщо ти не відкинеш ніг до приходу гостей.

— Ні-ні-ні. У мене купа справ! — І вирвавшись, побігла сходами вниз. Він засміявся їй у слід і пішов далі коридором, підлога якого була встелена червоно-жовтим килимом вздовж до самого вікна. Він повільно йшов до нього, розглядаючи море. Десь далеко воно кликало його до себе, але він далі неспішно крокував досить довгим коридором, який освітлювали три хрустальні абажури, а на стінах висіли портрети незнайомих йому людей. Погляди їх були пронизливі і зверхні, ця риса передалась усім Лопесам. Тіму було наче начхати на всіх, його почало манити море. Якісь незнані йому спогади проходили в голові. Тут голосно пролунало:

— Тіме! Забула сказати! Одяг в спальні!

Це була Аманда. Вона була така вперше. Всі буденні дні вона була стримана і елегантна, а сьогодні наче мала дитина. Тім дивувався тому, але думав, що це вона так переживає і пішов одягатись.

На ліжку лежав чорний оксамитовий костюм, з білою мереживною сорочкою, комір якої розлягався на плечах, та інші необхідності, на підлозі стояли чорні ботфорти. За час перебування в Іспанії йому вдалось відростити каре, яке служниця накрутила (після того як він вдягнувся).

І знову він іде коридором, стіни якого обліплені очима, настирливими і ворожими.

— Де Аманда? — звернувся до матері.

— Вона пішла готуватись. Я вже думала це ніколи не настане (сміється). Все бігає тут і бігає. На гостей геть сил не вистачить. А ця крихітка така прекрасна. Цілувала б її і цілувала.

— Гадаю, що не потрібно дівчинку так цілувати, а то залицяльники не будуть цілувати, — зі сміхом втрутилась Камілла.

— Ваша правда. Але те, що дівчинка красуня, не заперечиш.

— Хоть би не вректи.

— Бачу у вас тут свої розмови, тому я вас покидаю, — заявив хлопець після того як матері почали обговорювати ще якісь приготування.

— Куди йдеш?

— Чекати гостей. — Він пішов в сад перед будинком і всівся на лаву під широким каштаном. Ні про що не думав. І якби не цокіт копит — заснув би. Почали прибувати гості.

Всі гостювались і насолоджувались. Тим часом прийшла одна неочікувана гостя. Це була жінка в червоному шовковому платті з пишною спідницею, вкороченими рукавами, які закінчувались білим мереживом, комірець також мереживний, і вся сукня прикрашена вишивкою із золотої нитки. Колись розпущене пряме темне волосся, тепер акуратно завите і вкладене догори, деякі пасма були не причеплені. Губи ясно виділялись з білої шкіри червоним тоном, а очі — чорним. Деякі гості ахнули, коли побачили до чуда прекрасну даму. Перешіптувались, хто вона, якщо її шкіра не те, що має білий колір, а щей здається голубою в місцях тіней.

Аманда тут же згадала про їх зустріч на пірсі і намагалась згадати її ім’я. Хотіла звернутись до Тіма, щоб той щось сказав, але він остовпів. Спочатку вона здалась чужинкою, але щойно зустрівся з нею поглядами — спогади нахлинули на його.

— Добрий вечір! Надіюсь я не запізнилась! — з посмішкою, трохи приклонила голову сказала та.

— (шепотом) Ей. Ти збираєшся щось робити? Це твоя знайома.

— Та, та, — похапцем сказав і підвівся. Рітудо, ми так давно не бачились. Дорогі гості, хочу Вам представити свою давню знайому. Рітуду… Фернандес.

Та дивилась на нього і коли він назвав її прізвище (а в неї його нема), дуже здивувалась (це виказали підстрибнувші брови, та гості не звернули на них увагу, були розгублені).

Наомі була нажахана, злість переповнювала її. Рітуда ще не встигла зробити і крок, як вона її потягнула вбік до стіни.

— Що ти тут забула? Ти ж обіцяла, що більше ніколи не прийдеш до мого сина.

— А хто казав, що я прийшла по нього? У мене зовсім інші плани, — і повернулась до гостей. Там вже підготували місце і для неї. Наомі стривожено дихала і цей стан застала Камілла:

— Все гаразд? Присядемо на кухні?

— Все добре, просто голова закрутилась.

— Ти стала такою після приходу цієї дівчини. Хто вона?

— Ходи на кухню.

Вони сіли за столик в чайній кухні.

— Це не просто дівчина, бачила її шкіру? Вона принцеса? Прізвище таке знатне.

— Вони зустрілись з Тімом дуже давно в нас на острові. Вона була мила дівчинка і любила приходити до нас, але ніколи не запрошувала до себе. Потім пропала, потім знову з’явилась і так постійно.

— А шкіра завжди така біла? На ній навіть не видно макіяжу, крім губ і очей.

— Блідість її шкіри завжди вражала. Але зараз вона ще світліша.

Поки ті обговорювали Рітуду, гості розважались, Тім витріщався на порцелянову красуню. Вона здавалась йому такою прекрасною, крихкою, що захотілось поставити в сервант і здувати з неї пилинки. Аманда кипіла від ревнощів, хотіла щось зробити, та не знала що. З цього всього вирішила:

— Я подивлюсь як там Еліо, — звернулась до чоловіка.

— Так звичайно.

Рітуда сиділа ближче до виходу і коли та проходила біля неї, звернулась:

— Можна мені глянути на дівчинку?

Та знітилась, але провела ненависницю в кімнату, де солодко спала дитина.

Коли мати взяла дочку на руки, сирена пронизила малу поглядами і сказала:

— Яка вона.. негарна.

— ЩО! — і підскочила, а маленька почала плакати. — Що ти сказала? (вже тихше)

— Сказала, що не така вона вже і красуня, як всі вихваляють.

— Тобі просто невідоме слово “краса”.

— Почнемо з того, що дівчинка недоношена. Скільки місяців було коли народила: сім, сім з половиною?

— Звідки ти знаєш? — колише заплакану дитину.

— Мені відкриті всі таємниці людей і навіть більше, я читаю вас наскрізь і чую як твоє серце зараз колотиться. Не люблю крик. Дай сюди. — Рітуда почала співати мелодію, яка зачарувала Еліо. Ці звуки були в якійсь мірі моторошними, загадковими, але до біса звабливими. Так дитя замовкло.

— Хто ти?

— Яка різниця, якщо ти мене забудеш. — Підійшла до колиски і положила дівчинку. — Маленькі очі, пухкі щоки, надто малий ніс, худе тіло. Хворіти багато буде. Молись, щоб дожила до десяти років.

— Не говори так. Біду накличеш.

— Не повіриш, але мені часто кажуть, що я біда, тому тут вона, власною персоною. (блиснули очі) А тепер, забудь цю розмову, але запам’ятай, що дочка з тобою неназавжди, що колись прийде жінка і забере її з собою і ти не зможеш їй пзавадити, тому цінуй малятко. Зрозуміла?

— Так.

На це сирена просто розвела кутики губ і залишила кімнату. Йдучи “звехнім” коридором, не зважала на мальованих мертвих. А в тих якось пропала та пихатість і панівство, притишили свої погляди. Аманда стояла там до приходу Наомі. Розглядала кожен сантиметр своєї дитини і боялась, сама не знала чого.

Жінка питала, чого така перелякана, але та просто знизила плечима. Наомі зрозуміла, що тут знову замішана Рітуда і кинулась її шукати, але вона вже давно пестилась у морських хвилях.

— Мамо, — звернувся Тім, — ви не бачили Рітуди?

— Сама шукаю ту гідру.

— Щось сталось?

— Вона щось наговорила Аманді і та тепер сидить перестрашена в дитячій біля колиски.

— Що вона могла таке сказати?

— Це тільки Рітуда знає. Паскуда.

Тім кинувся нагору і присів біля дружини. Гладив її по голові і запитував:

— Що сталось? Чому ти така засмучена?

— Я.. я.. не пам’ятаю…

— Розкажи що пам’ятаєш.

— Ми прийшли сюди з Рітудою, говорили, Еліо почала плакати, та заспокоїла і вийшла з кімнати.

— Про що говорили?

— Я не пам’ятаю.

Він задумався, що могла сказати Рітуда, але знайти думки так і не зміг.