Та, що співає

4 роки потому

Маленьке кудряве дівчатко бігало подвір’ям.

— Еліо! Я ж просила не бігати в сорочці подвір’ям! Еліо! Йди сюди! Доню!

Дівчинка підбігла до матері і мило усміхнулась.

— Іди до мене, — взяла худу дитину на руки і пішла в дім.

Аманда акуратно посадила дитину в її ліжко і почала читати казку.

— Мааамооо, (засмучено) я не хочу спати. Там сонечко світить, я до нього хочу.

— Ні, ти уже награлась, а тепер час спати. Всі чемні дітки сплять після обіду.

— Але я не знаю нікого з таких діток. Я взагалі нікого не знаю.

— Це тому що ти ще маленька. А ще тому що не слухаєшся мами.

— Але мамо, я не хочу сидіти весь час в будинку.

— Не сперечайся і засинай. — Поцілувала в лоб, прикрила ковдрою під вуха і пішла.

Щойно двері зачинились, худорлява дівчинка вискочила з під ковдри і дивилась у прочинене вікно, з якого було видно море. “Хочу до моря” — подумала вона собі і сперлась рукою на підвіконня.

Наступний день

П’ятий день народження Еліо

Йшли останні приготування, іменинницю чепурили, наближались гості.

Всі були раді зустрічі після довгої розлуки, дарували дорогі подарунки: золоті прикраси, сукні тощо. Вихваляли красу дівчинки, але в душі думали не так. Їм вона здавалась бридкою. Першою причиною був батько, бо з бідної родини, друга — недоношена, складні пологи, третя — хворобливий вигляд. Говорили добре, бо родичі.

Усі гостились і сміялись, аж раптом через поріг переступила особа, яку не запрошували. Розкішне темно-синє плаття з квадратним декольте і вузьким корсетом зробило з Рітуди порцелянову ляльку. Гості впізнали ту шкіру і зашептались.

— Добридень! Де іменинниця? Еліо, підійди, — ніжно з широкою (може навіть щирою усмішкою) сказала сирена до дівчинки. Та несміливо підійшла.

— Тримай, це твоє — простягла двотулу розкішну молюску.

Камілла, Наомі та Аманда закипіли від злості, а Тім підскочив з-за столу, схопив її за руку і повів геть.

— Може поясниш що робиш? — вирвала руку на дорозі.

— Ходи! — ще сильніше стиснув її кисть і шарпнув.

В цих уборах сирена ледь встигала за ним. Тоді їй це набридло і вона різко розвела пальці з кулака. Тім зупинився і схопився за тім’я. Звела кулак і біль в його голові вщухла.

— Що це було?

— Вибач, не хотіла робити тобі боляче, але я мала зупинити цей біг. Чого ти так гнав і куди?

— …

— Чого мовчиш? Кажи все що думаєш про мене, як ненавидиш і запитай, що зробила з твоєю дочкою, чому Аманда збожеволіла, щодо безпеки доньки. Давай! Питай! Не питаєш, то я сама відповім. З твоєю донькою я нічого не зробила, з Амандою говорити нема про що, а вона збожеволіла, бо я сказала, що Еліо буде хворіти. Це і все. Якщо ще щось цікаво кажи зараз.

— Що ти дала Еліо?

— Ракушку, яка покаже хто вона.

— Тобто?

— Тобто. У мене є одна думка щодо її єства, а ракушка дасть мені відповідь.

— Яка думка? — Тім зловив її за плечі. — Кажи!

— Твоя дочка сирена.

Здивування Тіма неможливо описати. Здавалось, що він спітнів.

— З чого ти це взяла? Я пам’ятаю як ти говорила, що всі магічні істоти не мають батьків, а створені з природи.

— Я пам’ятаю що говорила, але проблема в тому, що її одна бабця сирена, а друга чудо, мабуть божевілля.

— Хвилинку. Ти хочеш сказати що мати Аманди — чудо?

— Так. Ну те що твоя мати сирена, це для тебе не відкриття Америки, але те що Камілла — чудо, тебе явно вразило. Доведу тебе до відома, що до цього висновку я йшла три роки. Все почалось з приходу до Лопесів у перший день народження твоєї дочки. Щойно переступивши поріг, мої рецептори вловили запах крові.

— В той день було багато свіжого з кров’ю м’яса.

— Це не скотова чи людська, кров магічних істот повністю відрізняється від будь-якої іншої. Крім того, кожна істота зі своїм запахом. Цей я чула вперше. Її запах ще довго сидів в моїх ніздрях. Від нього боліла голова і тошнило, крутилось в очах, відчувала повно енергії. Залишивши свято я відправилась шукати інших носіїв цієї крові і врешті решт знайшла. На жаль, чуда слабкі істоти, тому більшість з них вирішили віддати свої дари і стати людьми. Одна з найстаріших чуд розповіла мені, що це може бути чудо божевілля.

— То що з Амандаю і нашою дочкою? — він перелякано дивився сирені просто в очі. Вона відвернулась.

— Не знаю, але явно божевілля передалось твоїй дружині. А дитя, може і виживе, якщо буде магічною істотою. Мені правда шкода дитини, вона ще така маленька, нічого не розуміє, не бачила світу… Діти заслуговують на життя. Коли я співала їй колискову, її очі запалали життям, в них було стільки щастя і добра, невинності і слабкості.

Тім різко впав на коліна і взяв за руки сирену. Він заплакав.

— Врятуй мою дочку. Врятуй! Прошу. Я все віддам, усе зроблю, але врятуй її.

Рітуда продовжувала дивитись на нього, не схиливши голову. Їй стало не по собі, а тоді вирвала руки з його міцного захвату (на секунд з 10 у неї залишились сліди від його пальців).

— Зроблю все що буде в моїх силах. Піднімись.

Той послушно підвівся і вони повернулись до будинку заднім входом. Піднялись на другий поверх і зайшли у перші праві двері, це була кімната Еліо. Дівчинка сиділа на присунотому до вікна стільці і дивилась на пінисті хвилі, в руках тримала ракушку, подаровану сиреною. Крізь сірі набиті хмари тяжко пробивалось сонце.

— Сонце, що робиш? — ніжно почав Тім, зачинивши двері.

— Дивлюсь на море, — зі смутком відповіла.

— Воно тобі подобається? — питала сирена.

— Так, а ви хто? — розвернулась до них.

— Я Рітуда. Давня знайома твого татуся. Ти відкривала ракушку? — запитала і присіла біля неї.

— А як її відкрити?

— Ходи сюди. Тримай її в руках отак (нижній край мушлі догори). Добре. — Рітуда взяла в свої руки дитячі долоньки і почала співати свою до мурашок моторошну сиренину пісню.

Море — це є наш дім

у ньому добре всім,

воно про нас все знає

і радується тім.

Ааа-а-ааа-а-а-а-а-а-а-а

Ааа-а-ааа-а-а-а-а-а-а-а

А знаєш, що у морі

зникають кораблі?

Русалки і сирени

їдять чоловіків.

Ааа-а-ааа-а-а-а-а-а-а-а

Ааа-а-ааа-а-а-а-а-а-а-а

Приходь мале дитятко

до моїх берегів,

я все тобі розкажу,

ніколи не збрешу.

Ааа-а-ааа-а-а-а-а-а-а-а

Ааа-а-ааа-а-а-а-а-а-а-а

Ходи-ходи по ближче,

нирни у морську синь,

Зостанся там на віки,

родиною нам стань.

Ааа-а-ааа-а-а-а-а-а-а-а

Ааа-а-ааа-а-а-а-а-а-а-а

Її очі палали синім, а руки ще гірше стали холодними. Еліо невідривно дивилась в очі жінки, яку бачила вперше в житті. Проте вона не відчувала якогось полону від пісні, вона просто здавалась їй ніжною, рідною, приємною. Своїми карими оченятами вона дивилась на Рітуду і тоді і її очі спалахнули таким самим світлом, в той же момент ракушка розкрилась (як книга). Світло. Багато сліпучого світла, яке пекло очі Тіму, але дівчата стояли непорушно. Коли світло зникло дівчинка запитала:

— Що це щойно було?

— Дитинко, у тебе є дещо особливе. Але перш ніж я розкажу тобі, я розкажу це твоєму татусеві. Гаразд? Ми вийдемо, але обіцяю, що прийду.

Чорнявка кивнула головою і ті вийшли.

— Неймовірно. Ніколи про таке б не подумала (Рітуду переповнювали почуття).

— То що це означає?

— Її очі палали синім світлом. Вона сирена. Цей дар домінував.

— То її можна врятувати?

— Так. Але вона повинна покинути будинок назавжди і віддатись морю або океану. Інакше ніяк. Через років з 100-200 вона вийде на землю, але зараз їй потрібно виздоровіти.

— Добре. Нехай. Я на все згоден лиш би вона була жива.

— Ти хороший батько, але не хочеш поговорити з матір’ю дитини?

— А що мені сказати їй?

— Зібратись всім разом і обговорити це. Пропоную сьогодні. Вже. У мене не так багато часу.

— Але сьогодні свято.

— А якщо сьогодні її останній день? останні години?

Тім замовк, а тоді сказав, що вона також має бути присутня на розмові і щоб пройшла в третю зліва кімнату по коридору на захід. Після чого полетів шукати Аманду, Каміллу і Наомі.

Через хвилин 10 всі були в так званій зеленій кімнаті. Це було просторе приміщення з високою стелею, зеленими стінами, паркетною підлогою з темного дерева, великим буфетом літератури, двома зеленими (з відливом ізумрудного каменю) оксамитовими диванами і чотирма кріслами, які розташовувались по її центру. Вікна покривали білі тюлі і тяжкі атласні, такого ж кольору, як дивани, штори. Рітуда почала:

— Знаю, що кожен присутній тут не бажає мене не те що бачити, а й знати, але у мене є для вас одна новина. Від неї ви будете не в захваті, але вона дуже важлива.

— Ну і яка? — з пихою відповіла Камілла.

— Ця новина стосується вас, чудо божевілля.

Сказати, що та була здивована, нічого не сказати. На її досить високий лоб виступив піт, вся зблідла. Якби стояла, то впала, але сиділа, тому лише відвалилась на спинку крісла. Її дочка заметушилась біля неї, але жінка запитала, звідки вона знає?

— Мені багато чого відомо. Щоправда до цього висновку я дійшла не зразу, але все ж я зробила його. Наомі, я здивована, що тобі не було про це відомо. Ах точно, забула про Аманду, яка нічого не розуміє. Ти будеш шокована, але на світі існують не тільки люди і звірі. Є ще мари, сирени, лісовики, фенікси та інші магічні істоти. Твоя мати, мати Тіма і я — такі істоти, твій чоловік також частково магічна істота, бо на нього не діють чари сирени, але це таке. Не до цього я веду цю розмову. Все зводиться до твоєї дочки. Вона хвора.

— Сама знаю! Вона хвора, але що ти до цього говорила? Це ти тут божевільна. Мамо скажи.

— Вона права. Посиди і послухай, потім поговоримо.

— Що?! Ви всі тут змовились чи що?

— Мій дар став твоєю хворобою… — Камілла заплакала.

— У мене зараз голова поїде. Ні, це якийсь сон, зараз я прокинусь і вс.. — направилась до виходу, Рітуда стала перед нею.

— Це не сон, але я можу зробити його для тебе.

— Зроби.

Клац пальцями. Сонна Аманда впала на підлогу.

— Вона це не переживе. Це надто складно для неї. Пропоную зробити так: Наомі, ти скажеш, що забереш внучку трохи до себе, але насправді, вона піде зі мною в море.

— Здуріла? Нащо тобі дитина? — Репетувала Наомі.

— Еліо сирена.

— Що ти таке кажеш? У магічних істот немає батьків.

— У цієї є. Вона відкрила ракушку, світло якої не заставило її мружитись і на мою пісню не піддається. Гадаю, що якщо вона піде в море і відкриє своє єство, то буде жити довго і щасливо.

— Я цього не допущу!

— А що допустиш? Щоб дитина померла в такому ранньому віці. Хоч раз прислухайся до мене.

— Я повірила тобі, що ти підеш, але ти знову повернулась.

— Тоді я нічого не обіцяла.

В жіночі розборки не знав як втрутитись Тім і врешті наважився:

— Мамо, я вірю Рітуді, що вона попіклюється про мою дочку. Мамо Камілло, і Вас прошу довіритись їй.

— Я її не знаю і єдине, що вона викликає — це ненависть. Я не вірю твоїм намірам. З чого тобі допомагати моїй внучці, вона тобі ніхто. Сирена — це століття, а то і тисячоліття. Надто довго. Ні.

— А скільки ви були чудом? Судячи з усього років зі сто. Не більше, але це куди більше ніж нещасних п’ять років. Її стан складний, бо вона сирена — творіння води, а живе на суші. Можете не довіряти мені, але з любові до онуки, відпустіть її.

— Допустим відпущу, а як же Аманда?

— Вона буде думати, що її дочка в бабці Наомі і житиме спокійно. Життя достатньо її потріпало, нехай відпочине. То що? Я забираю Еліо?

Поринувши у думки і все враховуючи Наомі відповіла:

— Так, але дай їм попрощатись. Можливо це буде їхня остання зустріч.

— Чого ви всі такі на песимізмі? Дитина жити буде, а ви похорон влаштували. Тім, забери її кудись, а то лежить як мішок серед поля, — сказала Рітуда і вийшла.

Коли Аманда прийшла до тями їй сказали, що відправляють Еліо на острів Пекатам. Начебто зміна клімату допоможе її здоров’ю. Та рвалась також на острів, але все таки вмовили залишитись в Іспанії.

Корабель відчалив від порту Ельче і направився на острів Муар через Середземне море. Тім всю дорогу не відходив від свого малятка. Він вдихав запах її волосся і цілував маківку. В останню мить він не захотів її відпускати, але розумів, що це єдиний вихід.

Біля одного маленького острова поблизу Італії корабель зупинився. На борт піднялась Рітуда, вона заставила повірити Роана і всіх членів команди в те, що дівчинка не пливла з ними.

— Доню, ти ж знаєш, що я люблю тебе і завжди любитиму. Ти моє щастя, ти все що в мене є, але ми повинні розлучитись. Обіцяй, що будеш слухняною і не завдаватимеш клопоту Рітуді.

— Обіцяю. — Еліо сильно обняла батька і з карих оченят потекло кілька сльозинок.

Опісля сирена і маленька зійшли на берег. Вони зняли одяг, залишивши тільки нижнє плаття.

— Глянь на море. Хіба воно не красиве?

— Дуже, — підтвердила Еліо прижмурюючись від вечірнього сонця.

— Ходімо, — Рітуда простягла руку і вони пологим берегом входили у воду. — Уяви як море лоскоче кожну частину твого тіла, як ти рухаєшся у воді, риб, які тут плавають. Відчуй їх зсередини. Почуй як хвилі б’ються одна об одну, як піняться. — Еліо вже по груди у воді, Рітуда зупинилась — Відчуваєш це? Тоді ниряй, отак, — Відпустила руку дівчинки і з витягнутими руками вперед занурилась. Через секунд з 10 вона піднялась до неї і підняла над водою плавник.

— Ааааа… — дівчинку сповнило захоплення. Її брови підскочили чи не на середину лоба. — У мене буде такий же?

— Ні. У кожної сирени свій особливий плавник. Ниряєш? Глибоко вдихни і видихни, а тоді нирни і віддайся морю.

Маленька кивнула і нирнула, Рітуда за нею. Вона дивилась що відбувається. І от через 5 секунд почалась творитись магія: Ноги зрослись в червоний хвіст з широким монопластом, на шиї виросли жабра, між пальцями — перетинки. Еліо залишалась під водою і розглядала себе, а вже через 5 хвилин мала сирена рухалась у воді ніби була тут все життя. Вони піднялись на поверхню, аби попрощатись з ними, а тоді зникли в сині моря.

Наомі з Роаном дістались додому. Їхнє життя звично продовжувалось, от тільки жінка переживало за внучку.

Через півроку

Несподіванкою для всіх стало повернення Тіма на Муар з усіма речами.

— Синку, чому ти тут?

— Я приїхав, бо Аманда померла. Робити мені там більше нема що.

— Аааа! Така молода, а вже пішла у землю. З чого?

— Після того, як ми відправили Еліо, їй весь час було погано. Вона кричала і божеволіла. В кінці кінців воно звело її в могилу.

— Мені правда шкода сину.. — Наомі з болем обняла його і пустила сльози. Обнімала, як маленького хлопчика, притискала до себе і не відпускала, поки Тім сам не піднявся.

— Все добре, я в порядку.

— Не в порядку, вона була твоєю дружиною.

— Тільки дружиною, та ніколи коханою. — З цими словами Тім покинув матір і пішов у свою кімнату.

7 місяців потому

Тім вжився в тутешнє життя: виходив в море, допомагав батькам на ринку. Після закінчення складного дня в прилавку, пішов на узбережжя. Яким же було його лице, коли ноги привели його до каменя, на ньому сиділа сирена і милувалась морем. Її голова була бездумна. Він тихо підійшов, майже підкрався і присів біля неї.

— Чула про Аманду. Співчуваю.

— Звідки знаєш?

— Забув? Я все знаю.

— Точно. Але я не горюю. Розумію, що маю відчувати біль і скорботу, але цього немає. Не розумію чому. Можливо тому що ніколи не кохав її.

— Не кохав, тоді чому одружився?

— Якби я знав.

— Не хотів знайти відповідь на це питання?

— Шукав.

— І що?

— Тільки одне спадало на думку, але цього я признавати не хочу. Якщо я це визнаю, то зненавиджу себе і найгірше — ображу тебе…. (понуро)

— Звідки знаєш що образиш? Розкажи.

— Ні.

— Кажи.

— Ні.

— Кажи.

— Я забув тебе.

— Це я знаю.

— Не знаєш. Я сам стер тебе із своєї пам’яті. За тамті місяці я жодного разу не згадав тебе, бо я стер всі спогади! — Він підвівся на ноги і зіскочив у воду. Стояв на колінах і бився в груди, майже рвав сорочку. — Я сам це зробив. Стер ту кого ЛЮБЛЮ! Я найпротивніша істота на землі!!! Я не заслуговую на життя!!!!

Сирену стривожили ці дії. Море почало бушувати, вітер дути на берег. Правою рукою притиснула груди і за тим скочила до нього. Долонями обхопила його щоки.

— Поглянь на мене. Я пробачаю тебе і твої дії, але більше не чини такого. Обіцяй…

— Обіцяю…

Її очі кольору блакиті сповнились смутком і слізьми, що скочувались щоками. Тім відпустив майже розірвану сорочку і став витирати їх. Почався дощ… а вони все стояли на колінах одне перед одним і плакали…Не потрібні їм були слова, щоб розказати як кохають… Поглядами вони насичували свої душі, ковзанням пальців по обличчях. Промоклі до нитки вони раділи, бо близько одне одного.

Пізніше вони підвелись і він поцілував її лоб. Обхопив її крихкі плечі своїми руками і сильно притискав до себе, наче боявся що може втратити, а цього більше не хотів.

Повільно їх руки спустились, а пальці роз’єднались. Провели одне одного поглядами і розійшлись.

смуток…

радість…

біль…

піднесення…

тривога…

Що за відчуття володіли ними після цього всього? Ніхто не знає. Нікому невідоме кохання, навіть якщо хтось і казав, що переживав кохання — бреше. Воно незнане, у кожного своє, несхоже з чужими.

Очей вночі не зімкнув ні він, ні вона. Він думав про те, як прекрасно, що Рітуда кохає його, а вона думала про те, як ненавидить себе за ці дії, за те що віддалась почуттям, за те що дозволила собі бути слабкою. На дні моря вона помирала зсередини. Верещала несвоїм голосом. Хвилі криків було чути в усіх кутках моря.

— Це так ріже вуха, — сказала одна з молодих сирен, — просто неможливо. Чому їй ніхто нічого не скаже? Вона не одна в цьому морі живе. Подумала б про інших.

— Рітуді ніхто не посміє сказати що-небудь, — відповіла друга, такого ж віку русалка.

— Чому?

— Я чула, що вона безжальна і виб’є дух з усіх, хто завадить їй чи стане у неї на шляху.

— А я чула, що Вона слухалась тільки одну сирену, але і то не з нашого рифу. Якась там Намі чи Камі.

— Наомі. Вона, до речі, людина.

— Невже?

— Вона одна з небагатьох хто так зробили. Але я вважаю, що своїй природі зраджувати не можна. Потрібно жити тим, ким тебе породили.

— Твоя правда. А якщо в Діни запитати?

— Я боюсь її, може не треба?

— Ти ж сама запитала, тому не відмовляйся тепер. Попливли.

Діна — сирена, якій майже 800 років, живе далі від усіх. Її вважають мудрою і божевільною. Запитати молода русалка хотіла саме в неї, бо раніше та з Рітудою були найближчими друзями.

— Діно. Діно Ви вдома?

— Чого кричиш? Вдома я, — пусто відповіла та з темного закутка печери в якій жила і рідко коли покидала її і то так, щоб її ніхто не бачив. — Чого прийшли?

— Так це Рітуда кричить. Я ще зовсім тиха порівняно з нею. А нам цікаво чого вона так верещить і чи було так завжди.

— Цікавість губить.

— Нам цікаво, розкажіть. Будь-ласка, — благали молодиці.

— Шістсот років тому… Я зробила найбільшу помилку в житті. Я повела Рітуду на сушу, це було для неї вперше. Їй тобі було лише сто. Молода, зелена, наївна. Особливо полюбила ринок. Блукала між людьми день за днем. Її неможливо було закликати назад у воду, вона помішалась на людях. Так її примітив один вродливий хлопець Долус. Познайомився з нею і вона закохалась. Вони були разом весь час. Одного разу, вона зробила недопустиме: розказала про магічний світ. Це був кінець таємниці і початок неминучого бою. Усі просили її стерти йому пам’ять, але вона казала, що кохає його і від нього у неї нема таємниць. Тоді відбулось їхнє весілля. Це була мила церемонія біля поселення. Біла одежа розвіювалась легким весняним вітром, на потилиці було акуратно зібране в пучок волосся. Навколо голови був вінок з білих живців. Посмішка на її лиці не згасала. Пам’ятаю як не хотіла там стояти, але заради неї, щоб вона посміхалась — пішла. Там було багато магічних істот і людей. Рітуда запевнила всіх, що це безпечно і люди не такі як колись. Їй повірили, але потім пожаліли. Людям не можна було довіряти, вони злякались і вирішили всіх нас позбутись. Це весілля було пасткою. Замість слова “так” Долус сказав “зараз”. Тоді на нас накинулись і почали виривати серця. Хтось помер відразу, хтось в бою, інший втік. Рітуда нічого не зробила, щоб це зупинити, просто стояла, а її наречений витяг ніж і встромив у неї. Я не могла дивитись як вона помре, тому втрутилась. Я проткнула його тим же ножем. На щастя, ніж не зачепив її серця. Просила її підніматись і тікати, а вона все торочила, що не зможе більше нікому дивитись в очі і хоче померти тут. Раз так хотіла, потрібно було залишити її, можливо тоді б цілою прорвалась…

— Що сталось?

— Через це, я більше не показуюсь в день. Вогонь. Він знищим мою плоть… Більше немає ніжної магічної шкіри, шовкового волосся і ясних очей. Тільки чорні кістки і попечена шкіра. Вогонь — це наша смерть.

— Що було далі?

— Коли вона побачила як я горю закричала. Таким же пронизливим голосом як сьогодні. Віднесла мене до моря після чого просто втекла. Це був останній раз коли я її бачила і більше не взнавала як вона. Все. Пливіть звідси. Вже!

— Т-так… Прощавай. — Сирени пулями вискочили з печери.

Почало світати. Тім заснув. Рітуда стихла.