Одна з популяції

2 липня

— Танюсю, благаю, тихіше! — ледь чутно шепотів хрипкий старечий голос. В той час як зморшкуваті шершаві руки, що пахнули землею і травою, тремтіли, затискаючи ніжні дитячі губи, за якими дрібно стукотіли попсовані цукерками молочні зуби.

Вона й сама знала, що треба сидіти тихо. Але як же хотілося, закричавши, щодуху побігти геть! Вистрибнути з цих кущів духмяної малини та тікати подалі звідси, аж доки сили зовсім не скінчаться, ноги не перестануть тримати, і маленьке виснажене тіло не впаде на соковиту літню траву.

Та навіть якби дівчинка на це зважилась, в неї точно нічого не вийшло б — бабуся надто сильно притискала її до себе тими крихкими руками, в яких, здавалося, просто не повинно бути стільки сили!

Поряд з ними, так само ховаючись в кущах, сиділо іще декілька жінок та дітей. Причаївшись, вони заламували руки, мружили очі й до крові кусали викривлені губи, що в декого були вологими від сліз. І змішуючись з цією кров’ю, фарбовані в червоне сльози текли підборіддям та падали долу, на пухку землю, яка тихо вбирала їх, аби згодом підживити нею рожеві ягоди.

Сидячи навколішки між дряпучими гілками, худорлява молодиця притискала до себе немовля, якому щосили затискала рота на випадок, коли воно раптом прокинеться та вирішить заплакати. І не зводячи з нього розширених зіниць, самими лише губами, раз за разом, повторювала молитву.

Тихий, дратівливий звук “Ш-ш-ш-ш-ш” — ніби в радіо, яке не вдавалось налаштувати на хвилю. Він лунав зовсім неподалік. Від того місця під вишнею, де місячне сяйво блідою плівкою відбивалося від кремезного прозорого силуету понад два метри заввишки.

— Он він, паскуда! — зненацька долинуло здалеку. За мить до пострілу!

Декілька рушниць розрядились протягом лічених секунд, але жодна куля не зачепила силуету. Зупинившись посеред саду, чоловіки почали поспіхом перезаряджати зброю...

Аж раптом звук “Ш-ш-ш-ш-ш” стихнув.

Прозорого силуету більше не було. Замість нього під вишнею стояла істота з грубою сіро-зеленою шкірою, вкритою лускою, немов у крокодила. Істота, що мала огрядне тіло з масивними ногами і напрочуд тонкими довгими руками. Голову з червоним гребенем, та зубасту морду хижої ящірки, з якої споглядали величезні очі, що нагадували чорні дзеркала.

Дівчинка навіть не кліпнула, але все одно не вловила тієї миті, коли істота перемістилась на декілька метрів, опинившись поряд з чоловіками! Набої, які вони тримали в руках, так і завмерли разом з пальцями, що напружено намагались проштовхнути їх в рушниці. Так само, як завмерли і мозолисті пальці, які стискали держаки старих вил.

Це був її дідусь. Той старий, що першим повільно злетів на метр над землею та завис у повітрі, де все його тіло почало перекручувати та ламати з глухим хрустом!..

Певно, бабуся розгубилась і послабила хватку, бо дівчинці вдалося вирватись з її немічних рук. І вихором вискочивши з кущів малини, не зважаючи на пекучі подряпини, підбігти до істоти, щоб широко розплющивши очі, завмерти біля неї.

Немов втративши до діда інтерес, істота перевела погляд на дівчинку, і старий одразу впав на всипану росою траву. Повільно, зосереджено, воно простягнуло свою тонку руку до вимазаного дитячого лоба, та торкнулось його грубим довгим пальцем.

— Привіт, мене звати Таня, давай дружити! — весело вигукнула дівчинка, радісно підстрибнувши на місці. А потім, обернувшись до селян, повідомила: — Його звати Літунчиком, він насправді хороший! Просто в нього закінчився бензин, і він мусив зробити тут посадку. Коли ж ми почали ходити на нього з рушницями — вирішив, що це якась схиблена войовнича планета. Ми ж дамо йому бензину, щоб він міг полетіти додому, правда?

Спантеличено кліпаючи очима, чоловіки озиралися, обмінюючись напруженими поглядами.

— З...звісно д...дамо, — нарешті проговорив один із них.

Немов курчата, селяни розбіглися по домівкам, аби за кілька хвилин повернутись до сільського саду з каністрами бензину в руках. І всім натовпом, не говорячи ні слова, попленталися за істотою, поряд з якою підстрибом крокувала маленька дівчинка з довгим темним в’юнким волоссям. Незабаром вони увійшли до нічного гаю... де було напрочуд тихо. Так, ніби тут і справді не сиділо жодної лісової тварини чи пташки, і навіть жучки не ворушились під корою старих дерев.

Люди зупинились одночасно, разом зробивши останній крок посеред новоутвореної галявини, оточеної рештками зламаних дерев. В центрі якої, гармонійно зливаючись з місцевістю, стояв невеликий, схожий на сірий камінь космічний корабель.

Чоловіки, що несли каністри з бензином, вийшли вперед.

— Куди... ну... в-в-вам їх заливати? — затинаючись, запитав селянин, втомлено поставивши каністру на землю.

Це було наче лункий хруст гілочок, що тріснули одночасно. Коли хребти десятьох чоловік, які піднялися над землею, разом переломилися та склалися навпіл — легко, невимушено, немов соломинки. А потім ще раз навпіл, і ще раз. Аби рівно, один за одним залетіти в отвір, що відкрився у корпусі. Варто було йому зачинитися, і опустився шлюз, через який істота увійшла до свого корабля...

— Гей! — покликала дівчинка, дивлячись вслід істоті своїми великими очима, суцільно затягнутими дзеркальною плівкою.

Дівчинка, що єдина стояла на ногах посеред галявини, всіяної безтямними селянами.

Істота обернулася.

— Ти ж повернешся? — широко посміхаючись, запитала Таня. — Ми ще побачимось?

Повільно кивнувши, воно зникло за шлюзом, що зачинився. І корабель, спалахнувши яскравим білим вогнем, стрімко здійнявся в небо разом з гучними звуками, які нагадували оберти маховика! За лічені секунди зореліт зник, немов остання світанкова зірка...

Я прокидаюсь від яскравого світла, яке крізь повіки до болю ріже по очам розпеченим ножем.

Світло? Яке з біса світло? На дворі глуха ніч, та й цупкі штори щільно завішані. Мабуть просто наснилося — спочатку якась муть, а потім те світло.

Встаю з ліжка і, підійшовши до вікна, виглядаю з-за штори на вулицю, де ніколи нічого не відбувається. Розумію, що мене трусить, але не можу заспокоїтись. Хапаю пластикову пляшку з водою, яка стоїть на тумбочці біля ліжка, та залпом випиваю її, але не допомагає, все одно сушить. Ну його все.

Напружено лягаю назад до ліжка та натягую ковдру по самісіньке підборіддя, але ловлю себе на тому, що не вдається заплющити очі. Ніби до повік хтось причепив пружини, які спрацьовують кожного разу, коли намагаюся їх зімкнути.