Одна з популяції

Це що, якийсь поганий розіграш? Я розмовляла тоді уві сні, хтось це підслухав, і вирішив приколотись? Але не схоже, щоб цей зошит купили нещодавно. Щонайменше, багато років лежав чистим десь в шухляді, а потім його випадково знайшли та вирішили погнати з мене. Написали ту дурню (ще й знайшли для цього якусь малечу, аби всі записи були зроблені дитячою рукою), а потім підсунули мені.

Певно, саме так і було.

Звичайний дешевий старий зошит з рудуватою паперовою обкладинкою, на якій синьою кульковою ручкою написано: “Мій космічний друг Літунчик”, а у верхньому лівому куточку — обведене сердечком “Том 1”. І тією ж ручкою криво намальовані летюча тарілка, дівчина з темним довгим в’юнким волоссям, і якийсь кривий рептилоїд.

А під цією обкладинкою пожовклі, потерті сторінки в лінію, на яких поряд з дитячими малюнками олівцем виведені абзаци:

«Все сталося в звичайному селі, біля ставка. На протилежний бік ставка, у ліс, впав якийсь об’єкт з космосу. Він був дуже схожим на летючу тарілку. Чим він і був.

В цій тарілці був Літунчик. Місцеві жителі сприйняли його через дурні фантазії як ворога і почали робити проти нього змови як його знищети. А насправді Літунчик був мирний. Але через повидінку місцевих жителів він вирішив, що ця планета зла та бесердечна, і відповів на їхній виклик.

Літунчик мав суперздібності. Він міг підіймати речі в повітря лише на них дивлячись, швидко переміщуватись та ставати невидемим. Щоб дізнатись, поряд він чи ні, треба було слухати шум Ш-ш-ш-ш-ш-ш.

Але невидемий Літунчик не міг знайти людину навіть якщо вона стояла поряд, якщо людина не буде бігти чи голосно говорити.

На війну з Літунчиком пішли чоловіки, а жінки, старенькі та діти ховалися. Вони тихо перисувались з місця на місце коли звук Ш-ш-ш-ш-ш-ш ставав дуже голосним.

Чоловіки шукали Літунчика в лісі, але його там не було, бо він був у селі.

Літунчик був дуже схожий на ящірку, тільки був зростом десь два метри. І трохи схожий на людину.

Всі думали, що Літунчик зле чудовесько, яке хоче завоювати планету. Серед натовпу була дуже особлива дівчинка. Лише вона так не думала.

І от Літунчик був від них дуже поряд. І дівчинка зробила дуже геройський вчинок. Вона підійшла до Літунчик та сказала: “Привіт, мене звати Таня, давай дружити”.

Літунчик зробився видемим та сказав: “Невже ти одна на цій планеті знаєш, що таке мир і почуття?”.

“Ні, на цій планеті майже всі дуже мирні та добрі”.

“Тоді чому вони зустріли мене з війною?”.

“Тому що вони перифантазували”.

“То ця планета мирна?”

“Так!”

“Ура!”

Літунчик розповів, що він був змушений приземлитися на Землю, тому що йому було потрібне біо-арганічне палево. А палево — це ж звичайний земний бензин, про що Таня зразу сказала місцевим. В селі бензину було багато, і весь його вони віддали Літунчикові.

Літунчик погостював у них трохи, а потім попрощався та полетів. Він пообіцяв дівчинці, що іще обов’язково прилетить на Землю, щоб знову бути разом.

Чекайте наступний том книги — Мій космічний друг Літунчик 2. Авторка — Таня Смерека».

Що за дурня... Це точно прикол якийсь!

Розлючено стискаючи зуби, я стукаю дверима своєї кімнати та йду на кухню, де мама пече якісь пундики.

— Що, вже закінчила збирати речі? — запитує мама, місячи тісто.

— Ні, ще ні... Слухай, а що це таке? — насуплююсь я, кидаючи зошит на стіл.

— О, а я вже думала, воно загубилось, — несподівано веселішає вона, і навіть поспіхом миє руки, щоб схопити зошит та почати гортати його з радісною посмішкою.

— То ти знаєш, що це за штука?

— Звісно знаю! Це ж ти написала, коли маленькою була, — тепло зітхає мама. — Сама і придумала цю казочку, і розмалювала — цілих три частини.

— Три, кажеш? — протягую я, повільно опускаючись на найближчий стілець.

— Так. Одну мені подарувала, другу тітці Ярині на День народження, а третю бабусі.

— А коли це взагалі було?

— Ой, давненько. Тобі тоді минало чи то сім, чи то вісім. Ми тебе того року на все літо до бабусі в село відіслали, а коли ти повернулась, написала цю казочку. Я така горда була! Думала, письменницею виростеш... Ну, але журналістка — теж нічого! — підморгує мама, повертаючи мені зошит. — Це воно у тебе в столі лежало?

— Ага, там.

— Дивно, ніби я його в себе тримала... але вже стільки років не бачила. Ну, добре, що знайшлося!

— Гаразд, тоді я піду далі збиратись, — бурмочу я і поспішаю повернутись до кімнати. Вантажівка вже завтра за речами приїде, треба все як слід впакувати.