Дивні речі відбуваються в Кальтарі.

Сем пихкав люлькою, випускаючи у повітря кілечка сизого диму. Стадо чотирирогих буйволів паслося на полонині неподалік річки. Він сховався у затінку деревця, що росло біля берега. Його вірна стара шкапа — Сніжна, щипала траву поряд нього, риючи щось у землі копитом.

Деньок видався чудовим, незважаючи на спеку. Він смачно поснідав омлетом, який приготувала дружина, поцілував сонних дітей і вибрався на пасовище, щоб змінити старого Хенка Камінку. Вони випили по чарчині кобольтської горілки, яка віддавала м'ятною прохолодою. Пожурилися трохи, мовляв, пшениця цього року подорожчає, а от овес, що минулого року був дорогий, впаде у ціні. Не сильно звичайно. За останні роки, Незалежний Штат, не переживав великих потрясінь. Відколи закінчилася чергова війна, було спокійно. Звичайно бандити всіх мастей, хитромудрі чаклуни, жадібні кобольти нікуди не ділися. Проте старе взуття не муляє, а звичні болячки стають частиною тебе.

Проте у Хенка, на це були власні міркування. У старого вони завжди були.

— От побачиш, — казав він. — Ми ще скуштуємо горя. Занадто тихо все. А коли стає тихо, то в місцевих коловороти в голові починаються. Не звикли вони, бач, до спокою.

Сказав і випив чарчину. Налив ще одну. Протягнув Сему. Той вихилив її в провалля горлянки, задоволено поцмакуючи. Хоч кобольти були тими ще падлюками, але слід визнати — горілку вони робити вміли.

— Про що ти Хенку?

Той почухав сиву макітру і невизначено замахав руками.

— Та бог зна. Як завжди. Банди. Кобольти. Ну і якась чортівня відбувається в Кальтарі.

Кальтара була невеличким містечком за кілька миль від їх селища. Купа халуп, салун, склади кількох дрібних компаній, залізниця і банк. Ну і ще згоріла церква звісно. Мине ще багато років перш ніж Незалежний Штат побачить незгорілі церкви.

— Ти про пограбування яке сталося минулого місяця?

Хенк заперечно махнув рукою.

— Та нє! Тим шибеникам вже знайшовсь добрий шмат пенькового мотузка. Я про інше. Хтось риє на місцевому кладовищі могили. Ну розриває тобто. Трупаки щезають. Ну і хтось пограбував склади, а там знаєш скільки всього, що далебі можна цілу армію оснастити.

— Скільки чого? — не докумекав зразу Сем.

— Кілька місяців тому, одному з промисловців що виготовляє зброю, забув як його звати Він… Він… а, от згадав, Вінкрафту, захотілося розмістити склади зі своїм товаром в нашій глушині. Ходили чутки що та зброя вже куплена урядом, на випадок війни, а Вінкрафт має зберігати її якомога далі від великих міст, до заяви про потребу. Принаймні мені щось таке Шелбі Стікс казала, а вона ти ж знаєш працює секретарем у мера. Серйозна людина!

— І не минуло кількох місяців, як ті склади хтось пограбував?

— Саме так. Я не знаю хто то. Можливо якісь шпигуни Об'єднаних Колоній, але то наврядчи, бо вони б те добро, просто все спалили до землі. Злодюги теж навряд. Бо вже б знайшлося кільканадцять трупів з простреленими головами. Так що дивина якась, а воно коли дивно, добром не закінчується, повір мені.

— Хм… — замислено промовив тоді Сем, а коли Хенк поїхав, швидко забув його теревені.

Зрештою чого тільки не відбувалося на його пам'яті за прожиті роки. Десять років тому в їх селі оселилася жінка, що зводила дітей даруючи їм прянички із захованими всередині голочками. Тоді його найстарший син, Джонатан і ще кілька дітей постраждало, а одна дівчинка взагалі ледь не вмерла — бо проковтнула пряник цілком. Не дивно, що стару мегеру вішали дружньо, всією громадою. Три роки тому Френк Лишка зв'язався з чаклуном, щоб побудувати чарівний млин. Чудасія чудово працювала, принаймні якийсь час. Проте однієї невдалої днини, Френк напився до синіх чортиків і впав у нього сам. Після цього диво-споруда сказилася, відростила ноги й гасала вулицями села, перетворюючи курей і свиней на м'ясний фарш, поки не напоролася на старого Кінгслі — місцевого шерифа. Той за молоду був ще тим забіякою, та й на старість, як бути відвертим не зовсім запал втратив. Не відступив з дороги, як зробив би будь-хто на його місці, при здоровому глузді. Зрештою вийшло так — поки пекельна махінерія жувала його ногу, Кінгслі її пристрелив.

То де ж тоді дивина у тому, що в Кальтарі зникають трупи? Новий день, нова чортівня. Хіба ні? До подібних дивацтв, на просторах Незалежного Штату давно звикли й реагували майже завжди однаково. Бо було дуже мало проблем, що їх не могла вирішити гарна куля чи міцна мотузка. Можливо викрадена зброя то справді небезпечно, але її міг продати й сам Вінкрафт, завідома прикупивши хорошу страховку.

То нащо перейматися? Живи й насолоджуйся життям, поки маєш талан. Коли помреш, лежи собі тихо, відпочивай. Так думав Сем. Принаймні поки сонце не сягнуло зеніту і в повітрі не застиг жахливий сморід гнилого м'яса, від якого миттю забило дух.

Вони йшли по той бік річки. Якщо не придивлятися, здавалося що то блукає шукаючи пригод гурт п’яничок. Хоча який гурт? Натовп. Вони хиталися. Хилилися в різні сторони. Падали на землю, підіймалися та йшли далі. Тільки от Сем придивився і докумекав, що ходити ці добродії вже давненько не мають. Одяг прогниле шмаття. Губи всохли, від чого на обличчі блукала постійна посмішка, щоки запалі, в декого крізь діри в одязі проглядає остов скелета. В інших в очницях бракує очей. Єдине що на них було живого, це блиск сталі й полірованого дерева. Там були револьвери та рушниці різних калібрів, а товстун, який тільки почав свій поступ, на шляху до повного розкладання, тримав в руках штуку, про яку Сем тільки чув. Здається воно називалося кулеметом. Ось тобі й зникла зброя. Ось вони і щезлі трупи!

Сем вилупив очі не вірячи до останку тому що бачить. Травинка, яку він жував до цього, випала з рота, коли щелепа безвольно впала долі.

— Лиха матір, — просторів він неслухняним голосом, що тягнувся до фальцету. — Що ж то таке коїться?

Неначе почувши чоловіка, один із трупів розвернувся до нього обличчям. Наче в насміх, його щелепа відвисла, як у самого Сема і він зробив якийсь дивний рух, неначе знизуючи плечима. Мовляв: “Вибачай братику, сам не знаю що коїться” і почалапав на схід, разом з рештою мертвяків.

На мить у Сема перехопило подих, наче він стрибнув із кручі у воду. Через річку був лише один міст, неподалік селища Броуд-Вілідж, а одразу за ним було їх село — Літл-Хоуп.

Він схопився на ноги та застрибнув на спину Сніжни. Та з сумнівом в очах поглянула на господаря, мовляв: “Ти справді гадаєш що я буду скакати галопом?” Проте Сем хвицьнув її ногами і кобила таки поскакала, прудко наче молода.