Пограємо, детективе?

Третя чашка найміцнішого американо – єдина причина, чому я досі на ногах. Я в черговий раз протер очі, які лише дивом ще не випали з орбіт, і знову спробував зосередитися на документах перед собою. Від одного тільки погляду на папери мене мало не нудило. Цей нескінченний перелік експертиз, свідчень і результатів розтину – лише останні залишки здорового глузду змушували мене утриматися від палкого бажання згребти це і підпалити нахрін. Я приречено зітхнув і приклав пальці до скронь. Головний біль немилосердно роз’їдав мене зсередини: наслідки безсонних ночей давали про себе знати. Можливо, колись я знайду в собі сміливість кинути все до чортової дупи і на два тижні усамітнюся у крихітному будиночку на околиці міста в прекрасній компанії природи, серіалів і пляшок яблучного сидру. Бодай на якийсь час відправлю детектива Раймонда Мітчела у заслужену відпустку і насолоджуся бажаним спокоєм. Ніяких дзвінків серед ночі. Термінових викликів і понаднормових годин. Одного дня я таки навчуся відпочивати, не відчуваючи при цьому провини. А зараз мені просто треба пережити це пекло.

- Важкий деньок, детективе? – бадьорий голос Джейкоба вирвав мене із легкої дрімоти. Він стояв у дверях мого кабінету - який мені так люб'язно виділили минулого місяця - із великою чашкою кави в одній руці і товстою текою в іншій.

- Все як завжди, старий, - змучено всміхнувся я і розтягнувся в кріслі. - Сподіваюсь, кава мені? Бо ще трохи, і я точно відкину копита, запам'ятай мої слова.

- Збав свої оберти, Мітчеле, - Джейкоб пирхнув. - Я не здивуюся, якщо при розтині ми виявимо у твоїх венах американо замість крові. Маніяк кофеїновий.

- Любиш же ти перебільшувати, мій друже, - я закотив очі, хоча в його словах не було нічого іншого, як чистісінька правда. За п'ять років спільної роботи Джейкоб вивчив мене так добре, що іноді це навіть лякало.

- Це не перебільшення, Мітчеле, - напарник вимкнув свій улюблений серйозний тон, який так часто брав на озброєння під час допитів підозрюваних. Мушу зізнатися, це таки приносило свої результати. - І не поспішай відкидати копита. Нова справа вимагає твоєї безпосередньої залученості.

- Так, дорогенький, - чоловік підійшов до вішака і кинув мені куртку. - Піднімай свої булки, детективе. У нас пограбування.

Чорний Фольксваген зупинився біля воріт величезного двоповерхового будинку. Ми вибігли з машини і поспішили на місце злочину, через цілий лабіринт охайно висаджених кущів, в зелені яких ховався сам маєток. Вхідні двері були відчинені: група криміналістів прибула раніше за нас, а тому ми без жодних зусиль увійшли досередини.

- Нічогенькі таки хороми, - присвиснув Джейкоб, скануючи кожну деталь інтер’єру зірким, натренованим тривалою службою оком. – Ідеальна приманка для нашої рибки.

Не погодитись було важко. Просторі кімнати, умебльовані фурнітурою із червоного дерева, вкрита оксамитовими килимами підлога, вишукані картини на стінах і купа дрібничок, що аж сяяли пишнотами і позолотою – абсолютно все в цьому домі так і кричало про шалені статки. А де багатство, там завжди знайдуться ті, хто не проти і собі взяти його частку. Мухи злітаються на мед, а всяка бандитська наволоч – на будь-яку нагоду набити свої кишені. Хоч щось у цьому житті залишається незмінним.

Ми піднялися на другий поверх, де на нас вже чекали колеги. Я переліз через чорно-жовту стрічку і направився до русявого чоловіка не набагато молодшого за мене, що стояв навколішках, із глибокою зосередженістю клацаючи фотокамерою.

- Мітчеле, - угледівши мене, Браян підвівся, і ми потиснули одне одному руки. – Приємно бачити, що ти нарешті випхав носа із тієї офісної комірчини. Я вже почав сумувати.

- Ну, що може краще об’єднувати людей, ніж проникнення у дім чергової важливої шишки, - зіронізував я, тим часом натягуючи рукавички, які мені простягнув Браян. – Встигли щось з’ясувати?

- Небагато. Будинок належить Александру Гаммільтону, бізнесмену і співвласнику клубу «Luxe resort». Він же і телефонував у відділок.

- Гаммільтон, кажеш, - я задумливо почухав підборіддя. – Знаю такого, доводилося пару разів перетинатися. До біса неприємна особа.

- Ну, приємна-неприємна, але зараз нас цікавить трішечки інше, - в тоні Браяна відчувалося роздратування, яке я не міг не помітити. Він підлаштував об’єктив і знову зробив кілька знімків. – Все скидається на те, ніби ніякої крадіжки взагалі не було.

Я спохмурнів, неохоче визнавши, що він має рацію. Усюди панував ідеальний порядок – ані найменшої ознаки присутності злочинця. Проте навіть не в цьому була справа. Хай би що не шукав наш крадій, його метою були явно не коштовності, якими аж кишів кожен вилизаний міліметр цього маєтку. Набагато складніше виявити, що саме зникло, якщо воно не знаходиться на видноті.

- Спершу треба опитати Гаммільтона, - вирішив я і вже було розвернувся, щоб якраз цим і зайнятись, проте раптом мені в голову стрельнула одна думка. – До речі, а де він сам?

З виразу обличчя Браяна я зрозумів, що не тільки мене турбувало це питання.

- Слушне зауваження. Ми приїхали буквально одразу після дзвінка, однак його тут не було. Та й обшук особливо нічого не дав…, - чоловік тихо лайнувся. – Наче ловимо вітер в полі.

- Ну, ти поки там лови вітер, а я піду поспілкуюсь із сусідами. Може, хоч так у нас з’явиться ціла картинка.

Я махнув Браянові і пішов у бік сходів, на ходу обмірковуючи той мізер інформації, яким на цей момент ми володіємо. Ситуація і справді була печальна. Жодних вагомих зачіпок. Жодних ниточок, які б могли допомогти нам у розслідуванні. Лише заплутаний клубок рівнянь із багатьма невідомими. Обожнюю свою роботу.

- Детективе! – я різко обернувся, мало не наштовхнувшись на Ділана, нашого молодшого офіцера. Юнак був явно схвильований, і мене мимоволі огорнуло недобре передчуття. Не потрібно володіти спеціальними дедуктивними навичками, щоб здогадатися, що сталося щось серйозне. А від непроханих сюрпризів, як доводить мій багатий досвід, ніколи не чекай чогось хорошого.

- Ви маєте дещо побачити.

Така відповідь не надто задовольнила мою цікавість, проте розпитувати я не став, натомість поспішив униз за Діланом. В голові наперебій роїлися тисячі варіантів подальшого ходу подій. За весь цей час на своїй посаді мені доводилося бачити чимало жахливих речей. Звичайно, на початку було непросто. Пригадую, як я міг прокидатися у холодному поту, охоплений страшними видіннями: мертвотно-бліда шкіра, вирячені зіниці, в яких згасла остання іскра життя, багряні калюжі, що розтікаються все більше і більше… Видовище не найприємніше, погодьтеся. Поступово ти, як-то кажуть, втягуєшся у процес, звикаєш і навіть починаєш вважати, що тебе вже нічого не здивує. Проте це омана. Як тільки ти починаєш вірити, що начебто готовий до всього – доля підкидує тобі несподіванки, і лише тоді ти усвідомлюєш, наскільки сильно ти помилявся.

- То що все ж таки за терміновість? – не стримався я, поки ми простували нескінченними коридорами будинку. Я давно збився з рахунку, подумки рахуючи кімнати – здавалося, їм не було й ліку. Страшно було й уявити, скільки пішло коштів, щоб утримувати таку розкіш. І щось мені підказувало, що ці кошти було зароблено явно нечесним шляхом. Надто вже хитра пика у того Гамільтона. – Сподіваюсь, це пов’язано з нашим шановним бізнесменом? Хотілося би мені перекинутись з ним парою словечок.

Ділан зупинився біля дверей, що, як я зрозумів, вели у підвальне приміщення. Сморід тут стояв просто мерзенний. Товстий шар бруду і павутиння по кутках разюче контрастували із ідеальною чистотою в решті маєтку. Я роззирнувся навкруги, дозволяючи очам пристосуватися до темряви. Схоже, заходили сюди вкрай рідко, а про прибирання й говорити нічого.

- Боюсь, це вже неможливо, сер, - ніби вибачливо відказав Ділан і ступив досередини. Я послідував за ним, пригнувшись, щоб не вдаритися потилицею об одвірок – і з мого рота посипалася найбрутальніша лайка, яку я тільки знав. Гаммільтон лежав на підлозі, перевернутий на спину; з його рота стікала біла піна, а кінцівки пошматовано так, що від них не залишилось нічого, крім обм’яклого згустка тканин і кісток. Складалося враження, ніби на чоловіка напала зграя скажених собак: хай би хто не вчинив би таке звірство, ця істота точно не заслуговує називатися людиною. Проте мою увагу привернуло дещо інше. Маленька квітка конвалії поряд із бездиханим тілом. І виведені кров’ю ініціали. Дж. С. А.

- Цього не може бути, - видихнув я, відчайдушно відмовляючись приймати очевидне. Я подивився на Джейкоба, який вже був тут і оглядав труп. Наші погляди зустрілись, і вираз його обличчя свідчив, що він думає точнісінько про те ж, що і я.

- Знаю, Раймонде. Однак схоже, ми недооцінили нашого друга, - напарник міцно стиснув вуста. - О, до речі, ледь не забув, - Джейкоб рвучко випростався і простягнув мені складений надвоє аркуш. – Особисто для тебе.

Я взяв записку і повільно розгорнув її, наче навмисно розтягуючи момент, коли мені доведеться зіткнутися з неминучим, наскільки це можливо. Наступної миті я щиро пошкодував, що зробив це. На цупкому папері – певно, не дешевому - були виведені слова. Охайні, я б навіть сказав ідеальні літери, написані рукою диявола, в чиїй душі не залишилось нічого, крім нестримної жаги помсти.

«Гру не завершено. До нових зустрічей, детективе.»

Джеремі Семюел Андерсон