обійми тіні. частина перша. гомін диких земель

Він прокинувся. Відчувалося, як його, недбало, волочили по землі, якісь худорляві руки. Голова боліла, а тіло відчувалося, як не своє. Чоловік спробував рухати руками, але він нічого не міг зробити. Кінцівки відчувалися, але розум чогось не міг пригадати, як ними керувати. З ногами те саме. Земля під ногами відчувалася, але ноги відмовлялися слухатися. 

На голові був мішок, який затягнули особливо туго, ніби комусь хотілося цього. Він нічого не міг побачити через щільність мішка. 

При спробі зрозуміти що з ним, чоловік пригадав лише гульки. Від надміру елю та вина, ноги та руки теж переставали слухатися, а ноги підкошувалися. Можливо його хтось вкрав поки він валявся у шинку чи ще щось таке. Але похмілля він не відчував, причин для викрадення він не бачив. Особливо великих сум ні він, ні йому ніхто не винен. Ніхто не викрадатиме когось за пару мідяків. Та й на работорговців це теж не схоже. Король останні роки усіх людоловів сам переловив та відправив на каторгу. Чув він про чутки, як деякі дворяни викрадають вільних селян аби їх кріпаками оформити, але такі чутки він вважав дурницею. Хоча може він помилявся?

Так він все ж помилявся. Через деякий час він почав чути крити. Жахливий лемент сотень людей, голоси яких зливаються в одну страхітливу какофонію, що тиснула на розум. Лемент міг би та розуму звести чоловіка, якби він таке чув кожен день. 

Тепер для нього уже все стало зрозумілим. Вони на кордоні і їх викрали ельфи. Усі ці страхітливі крики, це люди, яких корись викрали, здерли шкіру, а потім прибили до дерев, щоб ті повільно помирали. Ліси ельфів були магічними, через що люди могли корчитися тут місяцями. Ходили чутки, що дехто зі стражденних приростав до дерев та переставав бути собою. 

Кожен на прикордонні був готовий до такого. Люди тут лишалася, бо небезпека у вигляді ельфів перекривалася щедрими урожаями, привілеями, можливістю служити у війську на трохи вищих посадах та меншими податками. Через що тут в постійно були нові обличчя, які потім швидко зникали через необережність, яка зазвичай виражалась у тому, що люди селилися надто близько до лісу. Лісу Лементу. Ельфи не викрадали тих, хто був надто близько. Просто в один момент ці люди покидали свої помешкання. Лемент, який чули люди проникав у їх голови та зводив з розуму. Тому ніхто не селився там де можна було почути той крик. 

Ельфи не ловили тих хто живе поблизу, а заходили далі та викрадали тих кого могли чи хотіли. Щоб завадити листовухим вільно виходити з лісу за новими жертвами, по кордону звели чотири твердині: Фаланга, Мізинець, Червокамінь та Вістря. Гарнізони цих фортець намагалися не дати ельфам вийти з лісу.

У глибині земель солдати та мисливці королівства регулярно відловлювали ельфів та спалювали їх. Допити нічого не давали, бо ніхто не знав мови ельфів, хоча її намагаються розгадати. Спроба зайти у ліс нічого не давала. Усі зникали.

Думаючи про свої останні миті чоловік почав шкодувати. Він шокував про те, що піддався спокусі легкому життю тут. Земля тут була хороша, податки були мінімальні. Роки що він тут жив були на диво легкими. Він швидко побудував собі хату та готувався створити сім’ю. Тепер він шкодував, що він покинув свій кам’янистий пагорб біля гір, що відділяли Драконячу імперію від Хайгари. Його привабила хороша земля, щедрі врожаї, низькі податки та статус йомена. Він не задумувався про небезпеки та не слухав порад батька не йти сюди. Зараз він жалів, що покинув той скелястий пагорб, що лінувався каміння відкидати та плуг штовхати. Але було вже пізно. Чоловік знав це. Він просто почав молитися Милосердю, Дарителю та Творцю.

 Це все що у нього було. Віра у якесь диво, яке в останню мить його врятувало б. Як і будь-яка людина він хапався за останню соломинку. Хоча б щось. 

Поступово. У міру того, як крики ставала гучнішими, а голосів більше, надія покинула чоловіка. Він вже не хотів, щоб з нього знімали мішок. Уява малювала ліс, до дерев якого прибиті люди без шкіри що постійно кричать. Дивний зачарований ліс, що продовжував страждання людей на місяці, якщо не роки. Йому не хотілося цього бачити, і надіявся, що мішок залишиться на його голові й з ним помре. Та ельфи не славилися милосердям. 

Рух почав сповільнюватися. Усвідомлення того, що вони близько до місця призначення змісило його боятися ще дужче. Кінцівки все так же його не слухалися. Він не хотів помирати, але він знову спробував прийняти це.

Його поставили на ного, а мішок зняли з голови. На його жаль, ніч була місячна і все добре було видно. Дерева були високими, а на їх стовбурах було багато людей. Деякі з них теліпалися, деякі ні. Хтось виглядав ще нормально, а на комусь вже замість плоті мох. Усі причали своїми та не своїми голосами.

Перед ним був гранітний вівтар ідеальної прямокутної форми, на якому сяяли руни ельфійського письма. Біля нього стояли два ельфи. Можливо жінки. Вбрані вони бути у дивні роби, які виглядали завеликими на їх тонких тілах. В руках у них були дивні інструменти. Чоловік здогадувався для чого вони, бо схожі він бачив у дубильника. 

Вони щось почали говорити. Мова їх не звучала, а лилася у вуха. Кожне слово карбувало красу для вух. І самі вони теж прекрасні. Несподівано його відволікла думка, що не мають бути такі прекрасні істоти бути такими жорстокими. В таких жінок та чоловіків людям не гріх було закохатися.

Його повели до вівтаря, як вола на забій. Він припав до вівтаря, один з ельфів узяв його за голову однією рукою, а іншою взяв інструмент. Ельфійська сталь почала проходити по його шиї, завдаючи незначного болю. На диво. Бранець чекав, що зараз потече кров і він швидко помре від кровотечі. Він надіявся, але цього не сталося.

Ельф майже безболісно провів лезом навколо його шиї. Холод цього леза його ще більше налякав. Закінчивши це, ельф відклав один інструмент та взяв інший. Один за одним ельф робив надрізи під шкірою, відділяючи її від жиру, м’яса судин та кісток. 

Жах оповив чоловіка. Він знав що його чекаю і хотів опиратися. Але не міг. Його тіло стало кліткою, в яку його закрили. Він навіть скорчити гримасу болю не міг. На нього чекала доля худоби, яку забивають це змушувало його видавати один безмовний крик за іншим, бо навіть рот його не слухався. Хтонічний жах забрав у нього крихти розумів та волі та почав сковувати його.

Те, що колись було його лицем тепер в руках ельфа, віддаючи його голу плоть на лиці всім вірам. 

Один з ельфів підійшов і став на вівтар. Ельф що здирав з нього лице подав цю плоть йому. Ставши у центр вівтаря, ельф приклав плоть до лиця. Декілька секунд нічого не відбувалося. Далі місячне світло почало ставати яскравішим біля ельфа, а плоть в його руках тріскотіти дивними жовтими спалахами. Чоловік пробував примружитися, але він вже не зміг цього зробити, бо повік не було. 

Декілька секунд ельфа не було видно у світлі, але потім світло почало розсіюватися. Ельфа не було. Натомість там стояв…він. Його руки, ноги в ельфійському одязі. Ельф, що здирав з нього шкіру, задовільно кивнув. Чоловіка без лиця потягли в сторону і роздягали. Ельф з його ликом забрав одяг і пішов. 

Розум покидав його. Він втратив все. Навіть своє життя та індивідуальність. Якийсь ельф вкрав його життя. Єдине що його гріло до того моменту поки він не став один із крикунів, яких прибили на дерево, це те що він був перший і не спостерігав за тим, як з рештою зробили те саме. 

Цей покров його бентежив. Цей покров йому був мерзенний. Зараз він виглядав і відчував себе, як один із цих нікчемних істот. Покрив це просто ілюзія. Він дозволяв пам’ятати мрії та думки, переймати звички та уміння оригіналу. Тому ельфу було легко знайти помешкання колишнього власника лику. Обдурити людей було не важко. Потрібні слова і думки приходили в його древній розум самі по собі. Чари місячних жерців це не просто обман, а підмінна реальності. Він майже став цим смертним. Майже.

Поступово ельф зміг перейняти усі звички та майже повністю став тим чоловіком. Хіба найближча рідня змогла б помітити щось дивне. Добре, що викрадали тільки самотніх людей, які ще не встигли найти сім’ю. Тому не було жодних проблем ні з дивною поведінкою, ні з раптовим зникненням поверненням когось.

Найважче для ельфа було звикнути до людського ритму життя. Їх глухоти до навколишнього світу, недолугості, поспішності. Він подумав, що люди мало живуть і через те прагнуть все встигнути. Люди глухі до землі, тому вони її мають всіляко обробляти, мучити, щоб хоча б щось від неї отримати. Це вже не кажучи про те наскільки ламкі, вразливі та потворні люди. Ельф перші кілька днів просто намагався звикнути до їх вигляду. Зморшкуваті старі нагадували йому гнилі дерева, а люди середнього віку та убогі були схожі на купи ходячого гною. Рухалися вони не ліпше. Проте він звик до цього.

Діти. Його бентежили діти. Їх було багато, вони були галасливі та не посидющі. Самий вигляд дітей його бентежив, бо серед ельфів вони рідкість. І в ліпші часи ельфи не були особливо плодючими, а після їх падіння, діти стали такою ж рідкістю як магічні плоди. Мало тепер серед ельфів тих, чий союз досить сильний, щоб здолати прокляття предків і породити на світ дитя. Та вигляд дітей не бентежив його сам по собі. Його непокоїв їх погляд. 

Час від часу ельф бачив як якась дитина на нього витріщається. Потім діти тикали пальцем і казали своїм батькам щось на подобу« а чого в цього дядька такі гострі вуха, а руки худі як тички». Дорослі дивилися на нього, бачили ілюзію, після чого казали дітям, що не гоже на чоловіка наговорювати. Такі ситуації траплялися часто. Приблизно, кожна двадцята дитина говорила про гострі вуха. Ельф відмовлявся вірити у те, що людський виводок здатний бачити крізь ілюзію. Проте, на всякий випадок, тримав у голові факт дивної поведінки дітей. 

Тим не менш він зміг привикнути до  свого існування серед людей. Єдине до чого він так і не зміг призвичаїтися це саме слово ельф. Так їх називали люди. Ельф майже співзвучне із його рідним словом Кельф, що означає гімно. Ельф не знав спочатку, як це сприймати. Чи це жарт долі або якийсь розумник впровадив таке імення народу? Для нього було огидним сама думка, що він буде називати себе так. Але робити нічого. Довелося терпіти. 

Так минали місяці життя серед людей. Ельф зустрічався із такими ж замаскованими ельфами. Вони обговорювали різні речі: що разом мали, що могли та мали зробити та як найти тих хто не прийшов. Останнє його дивувало. Багато хто просто не з’являвся. Тих кого за ними посилали теж не появлялися. Усі запідозрили зраду і відчували що треба діяти як найшвидше. 

Їх послали на землі людей із конкретною метою. Ельфійські віщуни пророчили появу особи, що стане кінцем для них і наказали найхоробрішим та умілим ельфам пробратися в землі людей та вбити цю особу. Народиться чи вже народилася на заході в землях між горами та рікою. Між змієм та драконом. 

Знадобилося не так багато часу, щоб ельфи, приховані смертною ілюзією, зрозуміли куди їм іти. Вони були в потрібному місті й все що їм залишається це рухатися на захід. Повільно крок за кроком. Місто за місто і село за селом поки вони не знайдуть. Особу із великою силою, що їх погубить. Віщуни наказали і ельфи це виконають.