Сонети

Коли бої у розпал свій ввійшли,

В думках на мить майнула порожнеча.

І меч я вклав у піхви. Це не втеча –

Ми поминаєм втрачені рядки.

Зміліла кров, обсохли будяки,

Над замком Крук затяг тужні сонети.

Світанок був: роса хотіла вмерти,

Але життям пролилась на квітки,

Що крізь рубіни згорнутої крові

Тендітними пелюстками тяглись

До наших лиць скалічених поволі.

А далі – в небо, де Всесвітня вісь

Омила квіти в озері Любові,

І смерть упала перед ними ниць.