Ласкаво просимо у Небуття

Тиша була не просто гнітючою – від неї хотілося вовком вити. Присягаюся, я би й завила, та голосу не було. Навіть шепіт, і той не вдавалося вичавити з горла, там ніби просто зникло все, що видавало звуки, і лишилася тільки порожня коробочка. Як старий плеєр, з якого витягли не лише касету, а ще й батарейки.

Судячи по поглядах, що ними безмовно обмінювалися всі, та сама доля спіткала усих, хто був в кімнаті в момент, коли я вголос промовила те бісове бажання. Бажання! Я гарячково вертіла головою, поглядом вишукуючи коробку з амулетом. Так і є, ось вона, просто на серванті, стоїть собі. І в ній – та гидотна, що виконує бажання.

Я згадала, як відмінилося загадане про Атаміра, схопилася з дивану, де сиділа, і, накульгуючи, пошкандибала до серванту під сповненими подиву поглядами кумів, бабуні та отого рудого хлопа, що його й досі Вітя тримав на больовому. Обурений моїми діями Річік сердито зашипів і зістрибнув з на підлогу. Ігноруючи кота, я зняла коробку і рвучко зазирнула всередину. Амулет лежав там, на місці, та шипи, що ледь стирчали з нього, як мені здалося, стали довшими, і тьмянішими, наче були вимащені в чомусь. Та я не зважала на це, головне – амулет був тут, і я могла відмінити бажання. Я могла… А чи могла?

Я сіла назад, не звертаючи увагу на людей навколо, і спробувала подумки побажати повернення голосу. Амулет лежав непорушно. Хоча… Чого я могла від нього чекати? Танців з бубнами? Я спробувала вимовити хоч шось, та порожнеча в горлі не зникла, і жоден звук не вийшов з мого рота. Я спробувала ще раз. І ще… І потім ще один раз…

Я концентрувалася на цій думці, як вчать психологи. Я подумки говорила собі, що в мене обов’язково все вийде. Я підбадьорювала себе, прямо як своїх другокласників, що намагалися вголос читати, та все було марно.

Я навіть не усвідомлювала, що сльози течуть по моєму обличчю, аж доки бабуся не сіла поруч і не витерла їх своїми грубуватими пальцями з моїх щік. Я безпомічно подивилася на неї і розвела руками, визнаючи своє безсилля. Я не могла повернути нам голоси.

В цей момент беззвучно і страшно заплакала Лариса. Вона дивилася до цього на мене, як на рятівницю, але якимось шостим чуттям усвідомила – я не можу виправити цю дурнувату помилку. Бо ж я здуру наказала заткнутися всім в цій кімнаті. Кожному. І собі в тому числі. І зараз не могла вимовити побажання, адже для цього треба голос, а всі в цій кімнаті…

Я аж сіпнулася, знов відчувши приплив надії. В кімнаті! А якщо вийти з неї?

Нога майже не боліла, лиш віддалено нила там, де її прокололи шипи. Та я ладна була знов запхати їх в ступню і так йти по розжареному вугіллі, аби лиш це повернуло нам голоси. Тож я, підхопивши коробку, пошкутильгала геть. Бабуся, певно, зрозумівши мій задум, почимчикувала слідом, підтримуючи мене під руку. Лариса зірвалася слідом, мало не перечіпаючись через Річіка. Вітя і рудий теж вийшли.

Та це не мало сенсу. В сінях голос не повернувся. Як і на веранді. Як і на піддашші, куди ми вийшли всі гуртом. Та сама порожнеча в горлі, те саме відчуття приреченості і неможливості нічого сказати. І лише Річік, що нервово стрибав від бабусі до мене, голосно нявкав, зазираючи нам в обличчя, ніби намагався сказати щось важливе, щось підбадьорююче. Наче все розумів і по-своєму, по-котячому намагався якось підтримати.

Лариса без сил опустилася на лавку, закрила обличчя руками і ридала, розмазуючи сльози по обличчя. Я зі злістю дивилася в коробку, знову і знову пробуючи подумки докричатися до бісової залізяки, і не помітила, як бабуся насильно всадовила мене поруч куми і швидко кудись пішла. А чоловіки раптом якось порозумілися, одними поглядами і жестами. Перезирнулися, кивнули одне одному – і ось рудий вже вільний, та нікуди не втікає, стоїть поруч і щось намагається жестами пояснити Віктору.

Аж ось вийшла бабуся з блокнотом і ручкою. Хто знає, яких зусиль їй коштувало триматись, та вона була спокійною. Ніби й нічого не сталося, швидко накидала на аркуші своїм крупним каліграфічним почерком з гострими кутами літер лише два слова: «Кличте Атаміра».

Атамір… Дядько з іншого світу – Сфери – був тут, близько. І він міг пояснити, як все виправити. Міг же! Як я сама не здогадалася? І це вчитель! Та я ж мала би бути більш стійкою до отаких викликів, тим більше, коли за моєю спиною були інші люди. Зазвичай, діти, але розуміння відповідальності за чужі життя мало би тримати мене в тонусі, а я, натомість, розтеклася калюжкою паніки і втратила концентрацію.

Навідміну від справжнього голосу, внутрішній говорив без упину. Більш того, розійшовся на павну, дорікаючи бездіяльністю та безвідповідальністю. Гаркнути, аби заткнути його, я точно не могла, а от відволіктися – за милу душу. Тому схопила блокнота і швидко написала:

«Потрібно його дістати зараз же. Кума, пиши до тітки смс, чи бачила його сьогодні. Вітя, треба їхати на Городище».

Лариса, отримавши завдання, витерла сльози і заходилася тремтячими руками щось тицяти в телефоні. Вітя ж, тицьнувши пальцем в броньовані груди рудого хлопчини і виразно провівши ребром долоні собі по горлу, пішов до машини. Бабуся, критично поглянувши на мене, помчала в хату – певно, по капці, адже надвір я вийшла боса. Котисько, махнувши хвостом, підійшов до рудого і вимогливо занявкав, вимагаючи взяти його на руки.

Нявкнув. Він міг нявкати, хоча був в кімнаті, коли я наказала заткнутися усім. Але з його писка чулися звуки. Схоже, котів ця штука не чіпала… Логічно, бо я мала на увазі лише людей. А от те, що мій самовпевнений і пихатий кіт так прихильно поставився до незнайомця, який дуже шанобливо узяв його на руки і ледь не з благоговінням гладив пухнасту шерсть, просто як баби на Пасху прикладаються до ікони. Та думати одночасно над питанням, що робити далі і якого мій Річік дозволив незнайомому людиську торкатися своєї царської персони я не могла, тому зосередилася на тому, як пояснити Атамірові, що сталося.

Лариса смикнула мене за лікоть і показала екран телефону, де світилося повідомлення від її тітки: «Та годину тому пішов на Городище, а що?»

Я видрала в Лариси телефон і поспіхом написала: «Якщо зараз йтиме назад – то затримайте під будь яким приводом». І, на чекаючи відповіді, написала на листку: «Вітя, заводь машину, він там»

В цей момент задеренчав мотор Вітіної машини, наче він прочитав мої думки. Я впхала ноги в капці і жестом покликала решту із собою, не звертаючи увагу на те, що нога трохи нила, коли я ступала на неї. Мені було байдуже – нас слід було перехопити Атаміра якнайшвидше.

Село в нас маленьке, тож Жигуль вже за кілька хвилин продеренчав повз хату Ларисиної тітки і затрусився польовою дорогою. І лише там я зрозуміла, що в салоні крім мене, Віті, Лариси і бабусі з рудим хлопцем знаходиться й кіт, який вільготно розсівся в рудого на колінах і дозволяв чухати йому за вушком. Я би хотіла висловити Річіку все, що я думаю про його ганебну поведінку, та голосу не мала. Ми їхали в тиші, яка переривалася лише звуком мотору і котячим муркотінням.

Я давненько не була на Городищі. По факту, особливо цікавого там не було нічого. Пустка, оповита міфами і чутками, дерева, стенд, що ентузіасти встановили на пустирі. Складно уявити, що тут колись вирувало життя. Та, все ж, було тут щось особливе, щось, що бабуся колись назвала відлунням минулого. Усвідомлення, що тут колись було місто, де точилися бої, форпост між древньою цивілізаціє. Наших предків і дикими племенами Степу, що починався на протилежному березі річки, давал дивне відчуття, яке було важко пояснити і ще важче прийняти. Та зараз я не мала сил думати про це – мені був потрібен Атамір.

На пустирі нікого не було, та він міг бути десь поряд. Покликати його на ім’я жоден з нас не міг, тож ми зкупчилися коло машини,переглядаючись, як ті кошенята, які вперше вилізли з коробки і не знають, що робити з цим дивним величезним світом. Хоч бери і нявкай, та голосу – його не було.

Чекати, може він вийде з-під дерев? Розбрестися в пошуках переліском? А як повідомити одне одному, де ми і чи знайши Атаміра? Мережа в цьому місці поводилася, як дурна, хоча стільникова вежа була прямісінько в селі і мала би забезпечувати покриття. Але ні, безкінечні прогалини не дозволяли навіть смску відправити. Вдома ідея здавалася прекрасною, та на Городищі виявилося, що не так легко втілити її в життя.

Тож ми так і стояли, безпомічно презираючись, аж раптом Річік, що до цього мирно сидів на задньому сидінні, ліниво потягнувся і граційним стрибком вибрався з машини. Я спробувала було його піймати, та кіт легко ухилився від моїх рук і понісся під дерева, задравши хвоста.

«Річік!» - подумки кричала я, та жодного звуку не змогла вичавити. Страх за кота змусив мене пошкандибати туди, куди помчав мій кіт. Його ще було видно, він завмер поруч з деревами, озирнувся. Його очі дивилися просто на мене, змушуючи зупинитися там, де я й стояла. А потім він похитав головою. Просто як людина, повернув писок вліво, потім вправо. І ще раз. Ніби говорив мені «Ні». Нявкнув вимогливо, прямо киваючи на машину, ну точно по-людськи, аж мурашки по спині пішли від цієї його дивної поведінки. І лише впевнившись, що я не намагаюся за ним піти, Річік легко потрусив в гущавину дерев.

Бабуся легенько торкнулася мого ліктя і простягла записку. «Коти куди розумніші, ніж вдають. Віт повернеться». Я змахнула сльози, що накотили проти волі, взяла блокнот і ручку, і написала відповідь: «Я знайшла його тут. Я боюся, що він не повернеться». Раптом рудий хлопець, що сумирно стояв поруч, жестом попросив ручку. Не розуміючи, що йому треба, я простягла і ручку, і блокнот. Рудий незграбно тримав ручку, повільно виводив слова, аж спітнів. Літери слів, що він написав, були кострубатими і невпевненими, ну просто як латиниця, яку я намагалася від руки писати. Чужі літери, чужі слова, та він склав їх в речення.

«Кіт привести Атамір, ми мусить чекати». Піймавши мій здивований погляд, хлопчина стражденно зітхнув і надряпав ще слова. «Я погано писати говорити могти просто». Схоже, в мене були дуже здивовані очі. Та хлопець, на мить замислившись, вивів на листочку: «Стамор» - і тицьнув пальцем собі в груди.

От і познайомилися. Шкода, що розпитати, якого чорта він стежив за мною, майже неможливо. Він добре говорив, доки міг, та писати йому явно було важко. Втім, він був певен, що Річік приведе Атаміра, і наша проблема вирішиться. От тоді і розпитаємо все детально в цього СтАмора чи СтамОра. А поки я лише кивнула і показала листок бабусі і кумам. Віктор забрав листок і написав своє ім’я, аби показати хлопцеві, Лариса закотила очі, і в цей момент від дерев почувся стривожений зойк, і Атамір, що вийшов з-під тіні дерев, відпустив мого Річі і затиснув руками рота.

- Стамор? – повним недовіри голосом видихнув Атамір, і я зрозуміла, що багато чого треба розпитати в самого Еоловича.

А Стамор, з наголосом таки на О, якщо я вірно почула, раптово витонченим рухом відкинув край плаща і, зробивши крок назустріч, опустився на одне коліно та приклав долоні до чола.

- Сину мій! – скрикнув Атамір і пришвидшив кроки, аби по скоріше опинитися поруч з нами, похапцем підняти хлопця з колін і міцно обійняти його, наче не бачив рік чи й більше. – Дякую вам, дякую, ви повернули мені сина! – по його щоках текли сльози.

Моя щелепа просто відвалилася від здивування.

Але то було лише початком, бо раптом знизу пролунав спокійний і дуже пихатий голос, що переливався оксамитом і медом.

- Як мило, я би розридався. Та в нас є проблема, яку слід вирішити.

Я опустила очі, аби глянути, звідки лунає цей незнайомий, але чарівний голос, та не побачила на землі ні ліліпута, ні ельфа, ні телефон, з динаміку якого пролунав би той голос. Лише свого кота, який зі зневагою в погляді темно-жовтих очей споглядав на мене знизу вгору. Це не міг бути він! Маячня!

- Ну, і довго я чекатиму? – тим самим соковитим оксамитовим голосом запитав Річік, цинічно всміхаючись – В мене лапки болять, мене хтось на руки сьогодні візьме?

Кіт, що говорить. Мій кіт, що говорить, коли я втратила голос. Шок вичавив з моєї голови усі можливу думки, і я, ціпеніючи, нахилиася вниз, аби підняти кота на руки.

- Дякую. – чемно промовив він, тицяючись пухнастим лобом мені в щоку.

То стало останньою краплею. Я зомліла, ганебно відключившись посеред Городища, тримаючи на руках кота, який вміє говорити.