Ласкаво просимо у Небуття

Дорога додому пройшла в тиші, такій важкій і відчутній, що її можна було різати ножем. Та різати не хотілося – це означало би необхідність діяти хоч якимось чином. Я ж могла лише сидіти і дивитися в вікно на пейзажі, з дитинства знайомі і звичні, рідні і невіддільні від мого єства. Пейзажі, які хтось би назвав нудними, звичними. Навіть банальними, та я любила їх більше за все на світі, бо вони означали, що я їду додому.

Мене можна було би назвати дитиною асфальту, якби Лохвиця не була аж такою глухоманню. Міська дититина версії Лохвиці пасла кіз та гусей, і бачила справжнє життя, крім балкону буваючи на свіжому повітрі і у справді дикій природі. Річка, поле, парк. Навіть в центрі міста чулися голоси свійської птиці та височіли за заборами «пагорби праці» - високо задрані «до бозі» дупи господарочок, що рачкували на городі, в нескінченній битві за врожай. Термін «містяни» відносно лохвичан означав лише одне – наявність центрального водопостачання тоді, коли околиця крутила воротка, добуваючи аква віту з глибини метрів двадцять вручну цебром.

Та я не відчувала тих зв’язків з містом, як інші. В чотирьох стінах та на балконі я вдома не була. Лише за містом, там, де на Посульських валах розкинулося бабине село, відкрите вітрам і грозам прямісінько на верхівці Дитинця, тільки там я могла бути собою, а не дамочкою з претензією на міський лоск. Так собі претензією, звісно. Колись про таких, як я, казали «в Лохвицях заврайоно». До заврайоно мені було, звісно, як до Києва пішки: можливо, та довго й нудно. Та й не хотілося…

А в селі було вільно, в селі було тихо. В селі було по-справжньому. І я їхала в село, відчуваючи, що сили, сховані в цій землі, просто вливаються в мене, ледве стара маршрутка минала місток через річку Лохвицю, а попереду відкривалися поля з ярами.

Та цього разу я вдивлялася в знайомі пейзажі, відчуваючи, що сили не повертаються, а, навпаки, полишають мене з кожним пройденим кілометром. Можливо, річ в тому, що поруч сидів чужинець – цей дивний Атамір, син Еоли, що прибув з якогось іншого світу за амулетом, який виконує бажання. Або мене тривожили гроші, ціла купа зачаклованих грошей, яка лякала мене.

Хай там як, та до того, як ВІтіна машина повернула, прогазовуючи на підйомі, в мій провулок, я вже сиділа, наче на розжарених голках. Нерви, мов ті струни, аж дзвеніли, ризикуючи будь якої миті луснути і прикликати на голови присутніх громи і блискавки. А з урахуванням того, що невідома штукенція з іншого світу виконувала мої побажання, громи і блискавки могли бути цілком реальні. І це теж лякало і додавало напруги.

Але дім – є дім. Баба Лукер’я, яку все життя називали Леною, вибігла до воріт, розкривши обійми мені назустріч. Та раптом знітилась, побачивши незнайомого їй чоловіка, що нас супроводжував. Та миттю опанувала себе і за старою сільською традицією, зустріла гостей легким поклоном та привітним:

- З приїздом, дорогі гості, прошу до оселі.

- Вітаю, ясна пані! – Атамір низько вклонився бабі, чемно знявши свого солом’яного капелюха і притиснувши його до грудей. – Не передати словами, як я вдячний вашому милостивому запрошенню…

Баба, наче все життя чула подібні словесні пасажі, лише посміхнулася та жестом запросила до столу. Вітя лише очі закотив та під руку потягнув мене до двору.

Баба готувалася. На столі бід абрикосою стояло крісло-гойдалка, яке я купила собі ще пару років тому при нагоді і полюбляла вести життя амеби під горіхом, обіймаючи книжку. Зараз мене церемонно всадовили в те крісло, а під ногу баба турботливо піді пхалаослінчик. По очах її, і досі темних і блискучих, читалося, що вона дуже хоче розпитати, що відбувається, та гарне виховання тримало їй язика за зубами. Тож вона лише виразно зблиснула очима на мене і заходилася розливати по горнятках свіжозварену каву. Чаю баба не визнавала, як напій, пила лише воду, каву або настоянку власного виробництва. Можливо, тому і зберегла в свої роки і життєрадісність, і легкий характер і гарне почуття гумору.

- Розповідай. – ледь не крізь зуби процідила я, дивлячись в очі ата міру. – Говори все, як є. Пори них, при всіх. Я не маю таємниць від цих трьох людей.

Атамір зітхнув, з щирим обожнюванням в погляді дивлячись на мою бабу, яка, за традицією, підіпхала до нього найкрасивіші і найапетитніші булочки, які сама й пекла, піднявшись, певно, ще до перших півнів.

- Моя ясна пані, ні ви, ні ваші близькі не повірять жодному моєму слову. – дуже вагомо відповів той, відверто насолоджуючись ароматом кави.

- Атаміре, в багажнику машини Віктора лежить сорок два мільйони доларів в гривнях. Я повірю всьому, після того, як побачила, звідки вони взялися!

- Ви пограбували банк? – азартно запитала бабуся. – Скажи, що це був Приватбанк! Вони вже дістали з тими смсками. – мстиво пробурчала баба собі під носа. – За що з мене здирають десятку щомісяця?

- Ба! – я ледве втрималася, аби не заржати. – Все набагато гірше!

- Гірше? – очі в баби просто сяяли захватом. – В що, казну винесли? Тобто це… Міський річний бюджет.

- Лукер’я Афанасівна! – не втримав регіт Вітя.

- Та ну? – баба аж на стільці підстрибувала. – Ви обчистили хату міського голови?

- Звідки ці кримінальні нахили? – я теж не стримала посмішку. – Ти ж мене вчила, що злодіювати – то гріх.

- Обікрасти злодія – не злочин. – велемудро видала баба. – А коли ви всі трошки заспокоїлися, то можна і поговорити серйозно.

На диво, напруга трохи відпустила мене, і я була готова уважно слухати Атаміра.

А слухати було що…