Ласкаво просимо у Небуття

Ненавиджу починати нову історію. Чи це страх перед чистим аркушем, чи то надмірна відповідальність за те, аби історія чіпляла з перших абзаців… Чи просто сумніви – варто чи ні, і чи варто саме так… Всі пройдені курси говорять, що історія, якою би вона не була, має містити в першому ж абзаці «гачки» для зацікавлення оповідача, та список тих самих гачків часто перегукується із списком заїжджених кліше, тож втримати баланс чимраз важче. Якось це пов’язвне з кількістю курсів з письменницької майстерності.

Та мова не про те, а про початок конкретно цієї історії. Вона ж бо має якось розпочатися, врешті-решт, тож нехай буде так, як розпочинаються тисячі інших історій про потраплянців.

Отож, одного не надто вдалого дня пані Ліля вирішила, що літо минає, а вона й досі не відпочивала. Відпочинок в розумінні пані Лілі мав містити тривалі сонячні ванни, свіже повітря, яку-не-яку водойму, аби похлюпатися коло бережку – бо плавати пані Ліля вміла лише в одному стилі – ядро чавунне, гарматне. Опціонально до гарного відпочинку додавалися алкоголь, караоке з кумою, за умови, що чоловік відпустить її на дівич-вечір, та компліменти від сильної та вільної статі.

Зазвичай відпочинок пані Лілі містив усі ці складові, щоправда в дещо урізаному вигляді. Сонячні ванни і свіже повітря забезпечувала дача баби Лукер’ї за 16 км від міста, в такій глушині, що лисиці ходили там пішки серед білого дня, аби відбирати їдло в дворових собак. Там же була й водойма – замулена копанка в кінці городу, де баба пасла каченят. Купатися там було неюбезпечно для життя, тож доводилося у вільний час крутити ровера до Сули, навпростець через ліс, попутно підгодовуючи оводів та комарів, що супроводжували всю дорогу, як фанатки – Алєжку Винника в його кращі роки. Алкоголь водився в погребі баби Лукер’ї в промислових масштабах, кума жила по діагоналі черег город, тож караоке вони влаштовували собі щодня, в цікавій позі дефілюючи межиряддям з сапкою наперевіс. А компліментів в селі можна було наслухатися досхочу, хай і контингент спікерів варіювався між пенсіонером дідом Василем, що за легендою був файнима кавалєром в молоді роки (доказів не лишилось, бо дід Василь був молодим, здається, ще за царя Панька, а фотографію тоді ще не вигадали) та зальотним комбайнером Грицьком, працівником місяця в ООО «Кукурудза», який мав золотого зуба, гастрит і ревниву жінку, яка раз на тиждень приїздила до коханого в село, по дорозі обматюкавши маршрутчика дядька Валеру, всіх попутників, продавця в «Живчику» та навіть старосту села. Просто так, бо мала гидотний характер і чоловіка-ловеласа.

Село пані Ліля не дуже й любила, та з віком і прийдешньою життєвою мудрістю змирилася з ним, як із невідворотним, хоча і неординарним, злом, що мало свою певну харизму. Одні посиденьки на стадіоні школи чого лиш вартували, коли всі дружно віджимали в підлітків м’яча і дуркували у вибивного. Або на роверах крутили до річки чи на ставки рибалити, а потім старший син старости розвозив всю компанію по домівках на мотоблоці, матюкаючись крізь зуби, та без остраху, бо татко давав хропака за спиною.

Пані Ліля знаходила в селі гармонію з собою і певну розраду в своєму самотньому житті. Там вона відпочивала душею, якщо не тілом, аби по поверненню з новими силами та натхненням вкладати в голови учням початкової школи світло знань і зерна мудрості, незважаючи на їхнє небажання ту мудрість і ті знання приймати. В цілому, життя пані Лілі було розписане ледь не до старості, розмірене, спокійне і сповнене моментів щастя. І нехай сімейне життя її не склалося, та вона не сумувала, не шукала гарячково рішення проблеми. Бо, власне, жодної проблеми в своєму статусі незаміжньої пані трохи за тридцять не бачила взагалі.

Пані Ліля – це я. Якщо бути точною, то звуть мене Лілія Станіславівна Пугач. Мені тридцять п’ять. Я – вчителька молодших класів в одній із шкіл маленького містечка на кордоні Сумщини та Полтавщини. Звичайна жінка. Живу звичайне життя. І тут би додати: «Але є в мене одна таємниця» - та жодної таємниці я не маю. Ну не вважати ж таємницею те, що влітку я готую цілі батареї домашніх настоянок та наливок, аби потім взимку непогано так зекономити на алкоголі? Всі знають, що на тверезу голову стягувати вчителювання можуть або ідейні педагоги, як то кажуть, від бога, або психопати. Ті, хто десь посередині між цими двома крайнощами, тримають психіку міцним алкоголем і гойними фанфіками. Ну, або фільмами жахів, аби трошки розвантажити мозок…

Отож, тим літом я вирішила, що сидіти в свою відпустку в Лохвиці, в чотирьох стінах, я не хочу і не буду, тож зібрала в сумку ноутбук, телефон, спіднє та свого лінивого кота і поїхала до бабці в село. По дорозі набрала кумасю, якій чітко повідомила, що маю намір гарненько мекнути її фірмової настоянки з чайної троянди, похлюпатися на Ведмедці – ставку, що загубився між старими курганами, порослими лісом – та добре по фотографуватися. Для фейсбуку, на який підписана директорка моєї школи – пристойно і елегантно, а для твіттера, про який мої колеги не в курсі – відв’язно і з гумором.

Знаючи кумасю, я не сумнівалася, що мене під рученьки знімуть з підніжки маршрутки, а вдома в баби вже чекатиме накритий стіл, наливка і замочене в маринаді м’ясо, яке ми поїдемо смажити на Ведмедку. А на ранок в мене болітиме голова, та й байдуже – скільки там того життя?

Мої надії справдилися. Кума Лариса з чоловіком Віктором чемно зустріли мене на розпеченій сонцем зупинці. Кум підхопив переноску з Річардом – моїм котиськом – та сумку з речами, кума, як годиться пристойній жінці, матері сімейства, дзьобнула мене в щічку і ми з нею попідручку попрямували до машини.

- Надовго до нас? – через плече спитав Віктор, диркаючи мотором.

- Доки всю Лоркину настоянку не приговорю. – гигикнула я, розстібаючи ремінці на босоніжках.

- Вашими дозами пити – то вона завтра скінчиться. – розсудливо відповів Вітя, і Лорка показала йому язика. – Шашлик чекає, дами, зараз викинемо твого Річіка в баби, кинеш бебехи і їдемо. Ця мадама, кивнув він на дружину, - вже всіх наших обдзвонила, зараз і вони підтягнуться. Ліда казала, що зараз синіх насмажить і сама приїде трохи пізніше.

За що я люблю село щирою любов’ю, так за оці спонтанні гуляння, які навіть в такому місті, як Лохвиця, треба узгоджувати заздалегідь, менеджерити кожен пункт детального плану, контролювати купу речей. В селі ж в один момент можна було з нічого організувати хоч весілля, хоч народини, хоч похорон. Останній пункт, звісно, не часто би хотілося, та все ж життя таке, що трапляється усяке…

І ось ми вже в баби. Я швидко передала пухнастика старенькій, розцілувала, обійняла її. Віддала гостинці. Речі лишила на веранді, а сама, перевзувши босоніжки, стрибнула до кумів в авто.

До Ведмедки було таки далеченько. Навіть коротким шляхом, через поле, під палючим сонцем, ми їхали з пів години. Розбита важкою сільськогосподарською технікою ґрунтовка більше нагадувала американські гірки, і ми з кумою раз по раз підстрибували на сидінні, регочучи на повний голос. А коли дорога пішла лісом, між крутими схилами білосніжного піску, наскрізь пронизаного корінням монументальних сосен, то й поготів аж задихалися від сміху навпіл з острахом. Ну чисто атракціон, страшний і веселий водночас.

Вітя, варто відмітити, тримав кермо, наче з ним в руках і народився, і хоч дорога карколомно петляла, та старенький жигуль тримав колесом трасу, наче гоночне авто на якомусь раллі. Ми лишили залізну конячку на дамбі, а самі пішли пішки до нашої місцени, де пологий спуск до берега дозволяв не лише порибалити з кладки, а й поплавати в тихій, теплій і на дивовижу чистій воді. Або, як я, похлюпатися на глибині, про яку баба казала, що вона «горобцю до прутенцю». Судячи із звуків, що лунали від нашого місця, то там вже чакала наша компанія.

Сподівання таки справдилися. Над водою стелився напів прозорий дим від вогнища, розносячи аромат смажених сосисок. Тихо бриніла музика з колонок, в затінку чадили «анти мухи», а на простирадлі розкладалися наїдки.

- Лілька! – пискнула моя колишня однокласниця Оля, - Курва моя любімєнька! Ще не замужом?

- Нє, пасіба, то без мене! – тут, в селі, з мене злітала вся вчительська інтелігентність разом зі знаннями вишуканої літературної мови. – Я там була, мені не понравилося!

Переобіймавшись з усіма присутніми, я вирішила освіжитися в ставку. Спека стояла жахлива, а вода так і вабила. Тож ми з дівчатами, в очікуванні шашлику, дружно залізли до води. Кумася з Олею, як завжди, наввимашки поплили на глибину, а я і інші лишились неподалік, з води вимагаючи в хлопців наповнити дамам бокали і принести прямо попід носика, або, хоча би, на кладку, що сьогодні буде барною стійко.

Врешті, наше ниття досягло мети: на сухих дошках нам поставили тарілку з рум’яними сосисками, бокали і пляшку домашнього вина.

- В нас самообслуговування! – заявив Вітя і почимчикував до вогнища – панство вирішило, що час ставити шампура на вугілля.

- Дівчатка, самообслуговування! – покликала я Олю і Лору, потихеньку ступаючи дном до кладки.

Чи то день такий був, чи то вода аж надто сліпила, та я не побачила той медальйон. Просто не побачила, хоча глибина була невеличка, вода – прозора, а медальйон – чималий, блискучий і дуже помітний. Та все ж…

Ногу прошив біль, коли в ступню вп’ялися гострі шипи, якими, наче голками, була втикана блискуча півкуля на масивному ланцюгу.

- А щоб тобі! – закричала я, дивлячись, як водою розпливається темна пляма моєї власної крові. – А щоб тобі! Хлопці!

Мене витягли з води, і вже там, на березі, я змогла роздивитися, що ж то таке врізалось в мою ногу так, що неможливо було витягти ті шипи з ноги. Довелося швидко їхати до міста в лікарню, аби кляту залізяку витягли з моєї ноги.

Відпустка, щшо так добре починалася, здавалася зіпсованою з самого початку.