Ласкаво просимо у Небуття

- Ти вже знаєш, що робитимеш далі? – Лариса, як завжди, не відкладала запитання на потім, а одразу переходила до справи.

Я смикнула плечем і продовжила чухати Річіку пузяку, доки він дозволяв то робити. З віком мій кіт перетворився на надто самовпевнену тварюку, і поводився так, наче це я жила в його домі, і їла харч, що він заробляв тяжкою працею. Та був неймовірно ласкавим. Іноді. Коли мав настрій почухатися чи погладитися. Тому втрачати нагоду булло неможливо, тим більше, що всі інші види розваг мені остогидли.

- А можна конкретніше, що ти маєш на увазі? – перепитала я в куми, обережно пересуваючи ногу, аби вона могла сісти поряд зі мною.

- Глобально – у усим цим. Конкретно – з грошима, амулетом і оцим стрьомним дядьком Атаміром.

- А що Атамір, він пішов же! – чесно кажучи, я й не згадувала цього мого гостя весь той час, доки вилежувала боки в законній відпустці, що плавно перетекла в лікарняний.

- Пішов, ага, зараз! – пирхнула Лорка і зручніше вмостилася на дивані в залі, куди я дошкандибала, аби не нудитися в своїй кімнаті. – Він у старої Журавлихи флігель зняв, прикинь?

- Та ти шо? – я навіть перестала Річіка чухати. – Що, правда? А як він то провернув?

- Журавлиха всім розказує, що то якийсь вчений, приїхав наше городище досліджувати. І ти знаєш, він таки там днює і ночує, часто поночі повертається. Сама бачила!

- Я би зрозуміла, якби він на Ведмедці пасся. – задумалася я. – Але городище взагалі в інший бік, шо він там забув, питається…

- Питається, так! – Лариса безцеремонно витягла з кошика на столі яблуко і почала його гризти. – Ми з малим до тітки йшли, коли його зустріла, він з поля йшов. Привітався, до речі… Я потім в тітки питала, то вона його щодня бачить, як він зранку на Дитинець іде, а потім ввечері вертається, іноді щось несе в сумці. Може він там копає щось?

- Ага, прихав на заробітки чорним археологом прямо із отого свого Небуття. – гигикнула я. – Та шо там копати, там ще років сорок тому витягали все, що могли…

- Не знаю, не знаю… Чогось він туди ходить же? Значить, щось йому треба…

- Угу. Треба… Поговорити з ним треба, от що! – вирішила я. – Скажи тітці, щоб передала, хай до мене зайде.

- Та може до Журавлихи сходити? – запропонувала Лора.

- Щоб завтра все село тріпалося, що вчителька зі старим вченим замутила, на свіданку кличе? – я аж по лобі собі постукала, поглядом намагаючись передати, яку дурню змолола кума. – Твоя тітка хоч тиждень потерпить, не зразу побіжить до маг азу пліткувати про мене.

- Як попрошу, то й два потерпить. – кивнула Лариса. – Ну, днів десять точно…

- От-от! – погодилася я. – а щодо всього іншого… Гроші я уявлення не маю, куди пристроїти. Розумієш, вони хоч і справжні, але як пояснити, звідки вони? Це ж така морока… В банк не покласти, бо знов будуть питання – звідкіль.

- То так і стоятимуть посеред хати? – запитала Лора. – Вони ж не можуть отут вічно стояти, так?

- Та так… Є ідеї, бо я за цей тиждень вже голову зламала?

- Ну, диви, дрібні можна лишити…

- Ага, пара мільйонів, так… - перебила я, згадуючи, як ми пхали ті гроші в сумки.

- Чекай, не перебивай! – Лариса аж очима засяяла. – Диви, там купа, так? Їх можна обмінювати, ну, потроху, типу «ой, купа папірців, тільки місце займають». Та я зараз по кишенях сотні дві назбираю! Ніхто й не смикнеться, у всіх є дрібні купюри. А ці ще й не нові…

- Мене лякають твої кримінальні нахили, кума! – розреготалася я.

- Почекай! То ще тільки початок! – вона якось хитро посміхнулася. – А крупніші можна потроху класти в банк. Ну, по тисячі там, чи по дві. Під відсоток…

- О, ні, тільки не відсотки!!! – ледь не заволала я. – Куди мені ще?! Я з цими не знаю, що робити! Наче й гроші є, а витратити ніяк!

- Не кіпішуй, кума. – Лорка поляскала мене по руці, що мало би означати підтримку. – Потроху можна, головне не забувай, коли тратиш, говорти, що довго збирала…

- Кума… - я хитро примружилась, впіймавши думку за хвіст. – Я тут подумала…

- Мені не треба твої гроші! – іноді вона розуміла мене без слів.

- А я не тобі, я похреснику! – я її теж добре знала, і знала, на що тиснути. – От бачиш, стоїть торба – бери і показуй мені приклад, як то зробити краще.

- Я… Лілько… - в неї аж мову відібрало. – Та не треба…

- Треба. Я вирішила. Оце – Валерію Вікторовичу на повноліття. Якраз за тринадцять років ви з Вітьою їх потроху виведете на рахунок.

- Але ти хворе… - зітхнула Лорка.

- Трохи є. – погодлася я, зітхнувши. – Бо частину я хочу кудись на благодійність анонімно передати…

- Благе діло. – перебила мене бабуся, рвучко відкриваючи двері. – Та воно трошки почекає. Вітя піймав того, хто за домом слідкує. Вітюшенька, веди паразита!

Вона посунулась убік, пропускаючи Віктора, що тримав на больовому руку якогось дивного хлопчини зростом нижче нього на голову. Я витріщилася на це диво дивне, а Лариса аж яблуком вдавилася.

І було з чого. Незважаючи на невисокий зріст, оце чудо було явно дорослим, хоча і дуже молодим, молодшим за мене. На його худих запалих щоках, на підборідді вилася густа руда борода, короткувата і пошарпана, та все ж справжнісінька борода, яку відрощувати треба не один місяць. Голова його теж була прикрашена рудими, аж мідними, кучерями, що тугими спіральками звисали трохи нижче плечей. В принципі, нічого дивного в наш час хіпстерів-неформалів, та його одяг викликав не просто подив, а справжнісінький шок. Тому що бородатий юнак, не зважаючи на спеку під сорок градусів – серпень видався аномально теплим – був вдягнений в справжню металеву кольчугу і важкий лицарський плащ. Ще мав шкіряні рукавиці, чоботи за коліно, перев’язані ремінцем, як домашня шинка – мотузками. Але найдивовижнішим в його образі був меч. Звичайний таки, короткий меч, що висів на поясі в потяганих потертих піхвах, інкрустованих якимись кістяними шматками і іклами чималих тварюк.

- Спасіть мої диряві тапочки. – видихнула Лариса, впустивши з рук яблуко.

- Пізно, вони протерлися. – констатував Вітя, заштовхуючи юне чорті-шо в кімнату. – Оце нещастя попід вікнами шаландалося, поки баба Лена вам, двом роззявам, чай заварювала. Зуб даю – собакена теж він кокнув.

- Той звір намагався мене вкусити! – несподівано низьким басом відказало чорті-шо, ледь не цілуючи власні коліна, бо Вітя з першим звуком, ще сильніше викрутив йому руку. – Нечисти істот слід нищити, як наказували…

- Дурко нікому поганого не робив! – зойкнула баба, прицільно влупивши рудого рушником по шиї. – Нащо ти собачку чіпав, гаспид?

- Це нечиста тварина! – зойкнув він, ще нижче нахиляючись, бо Вітя мовчки, зі страшним поглядом в холодних очах, старанно і без зусиль викручував руку своєму бранцю.

- Сам ти нечистий! – гаркнула баба, ще раз влупивши рудого рушником. – Смердить так, наче ти місяць не мився!

- Так! Стоп! – заволала я, закриваючи вуха долонями. – Ви показилися?! Ану досить! Заткніться всі!

Тиша, що впала, ніби каменюка, лякала. Баба беззвучно відкривала рота, Лорка хапалася за горло, а її очі стали круглими, наче в сови. Рудий незнайомець повільно підвів голову, ледь не звернувши шию, і з щирим здивуванням і якимось щенячим захватом дивився на мене великими зеленими очима, прикрашеними бронзовими віями. І лише Вітя, що тримав руку рудого, здавався спокійним, ніби удав, і таким же холоднокровним.

Але найгіршим було те, що і я теж не могла промовити жодного звуку, жодного слова. Ніби хтось натиснув кнопку м’ют на невидимому пульті.

І, схоже, цей хтось – то була я сама.