Ласкаво просимо у Небуття

Я лежала на вузькому лікарняному ліжку і роздивлялася металеву падлюку, що вклала мене на цю ніч в палату, і чухала коліно. Насправді, чухалася ступня, але я не могла цьому зарадити – нога по щиколотку була загорнута в кілометр бинту і нагадувала рульку перед запіканням. Тому доводилося чухати там, куди діставала, в надії, що мозок прийме такий варіант і вимкне сверблячку. Мозок обдурюватися не спішив, нога свербіла так, що про сон можна було забути, а шлунок нагадував, що я не встигла попоїсти, перш ніж знайшла ту штуковину.

Коли ми приїхали в лікарню, то всі, хто лишився на чергуванні в приймальні, вишикувалися в чергу, аби подивитися на мою знахідку. Ну і на мене, бо коли ще побачиш невдаху, яка примудрилася знайти незрозуміло що в місці, яке сходжене вздовж і впоперек, та ще й так епічно, що довелося кудись їхати, аби витягти знахідку з ноги. Втомлений життям хірург під місцевим наркозом витяг медальйона, обколов мене препаратами, попередньо уточнивши, як давно мені робили щеплення від правця. І наказав лишатися на ніч в лікарні, про всяк випадок – хто зна, що то за залізяка, та чи не доведеться, випадково, латати мені ногу, якщо кров не спиниться сама по собі.

Перспектива провести ніч в лікарні здавалася мені не просто безрадісною. Це був мій найжахливіший кошмар, і не лише тому, що я побоююся лікарів. Причина була глибша, всеосяжна, я би навіть сказала. Справа в тому, що в лікарні працював мій колишній.

Років сім тому я вирішила, що готова до подружнього життя. І, як і годиться, щойно усвідомлення необхідності цього прийшло до мене, як світобудовонька підкинула мені достойного, як на той момент мені здавалося, кандидата. Степан Петрович Перебийніс був, як казала моя тоді ще жива мама, «вигідною партією»: молодий, привабливий, ввічливий. Він щойно перевівся до нас в місто на посаду кардіолога в районну лікарню. З самого Києва, що одразу додавало молодому спеціалісту балів навіть в очах постійних відвідувачок глибоко пенсійного віку, що ходили до лікарні, як замолоду – на роботу. Мені б тоді задуматися, якого бісового дядька забув у нашій глушині спеціаліст зі столиці, та я була вражена в саме серденько, що він на той момент слухав, великими зеленими очима Степана Петровича, що дивилися, ввижалося, прямісінько в душу.

Наш роман, що розпочався в його кабінеті так романтично – з моєї «еталонної кардіограми» і задраної до шиї футболки з покемонами – розвивався, ніби в кіно. Степан носив мені букети, і не з сусідської клумби, а з магазину «Квіти», що на повороті до автостанції. Ми пили каву в «стаканчику» біля «Либіді», двічі навіть сходили до найкращого – і єдиного – ресторану в Лохвиці. Він навіть запросив мене в нічний клуб, дорогою до якого він зупинився біля старого РАЦСу, де задумливо промовив, що уявляє мене на цих сходах в білій сукні.

М’яко стелив цей столичний кавалер. М’яко і майстерно, та так, щшо я не зчулася, як його валіза перемістилася в мою квартиру, а в його паспорті з’явилася прописка в моїй же квартирі. Мама тоді з’їхала до баби в село, аби не заважати моєму сімейному щастю, а Степан… Степан все відкладав та відкладав похід до того самого закладу, на сходах якого уявляв мене у білій сукні.

Ми так і не дійшли туди за шість років стосунків. Зате він дійшов туди з моєю подругою лише за місяць після того, як його валіза вилетіла в вікно спальні, коли я застукала в нашому ліжку мого вічного нареченого і мимру-розлучницю. Хотіла викинути слідом за валізою їх обох, та вчасно згадала, що мій клас лишиться без вчительки, тож просто виставила цю парочку за двері, відібравши в Стьопочки ключі.

Словом, тоді мої сподівання на сімейне життя «замужом» розсипалися вщент, а лікарню я оминала десятою дорогою, навпростець через кущі, аби не зустрітися з колишнім випадково, бо відчувала, що не втримаюся та спитаю в нього і за мамине золото, і за борги, і за мою зіпсовану в вчительських колах репутацію.

Лорка заспокоїла мене, сказала, що Степан нині взяв відгули і найближчими днями його на роботі не чекають. Тож я могла спокійненько собі вилежуватися в палаті, а вони з Віктором привезуть мені поїсти, ліки і речі, аби з комфортом перебути певний час під наглядом лікарів.

Тож я сиділа на тонкому матрасі, люляла поштрикану ногу і з цікавістю роздивлялася медальон.

Він виглядав, як… Я не знаю, на що він був схожий, адже ніколи раніше не бачила нічого подібного, навіть в музеях. По-перше, він був великими, ледь не з мою долоню завбільшки. Ідеальна на півсфера темного металу, мов їжак голками втикана шипами, які завдяки якомусь механізму, не інакше, при натисканні висувалися назовні, збільшуючись втричі. Саме тому потрібна була допомога хірурга, аби витягти їх з ноги. Примітно, що шипи втяглися вглиб півкулі, щойно медальон опинився на столі, окремо від мене, лишивши на поверхні лише кінчики страхітливих шипів, буквально півтора сантиметра самісінького вершечка. Механізм випадково знайшла медсестра, що заходилася відмивати цю дивну штуковину від крові. На щастя, вона не поранилася, встигла відсмикнути руку, та щітка, якою вона чистила мадольон, лишилася на тих шипах, наскрізь проткнута ними.

- Що ти в біса таке? – запитала я в залізяки, не ризикуючи взяти її в руки, навіть за важкий товстенький ланцюжок. – І як ти там опинилося?

- Уявлення не маю. – відповів мені з порогу Віктор, що саме заходив із сумками. – Всіх розпитав – ніхто не знає, що то таке і звідки воно на Ведмедці взялося.

Я ледь не підстрибнула від несподіванки, коли почула його голос, та вдала, ніби нічого не сталося.

- А де Лорка? – запитала натомість, спостерігаючи, як Вітя хазяйновито вигрібав вміст торбів, розставляючи на тумбі лоточки з наїдками та коробочки з ліками.

- Свариться внизу із твоїм колишнім. – похмуро відповів Віктор. – Він привіз свою Світлану рожать. Краще я тобі скажу, ніж моя, бо вона тебе накрутить…

- Забери її звідти. – попросила я. – Все, нічого переливати з пустого в порожнє, не треба. Проїхали. В нього дитина ось буде…

Вітя уважно на мене подивився, щось обдумуючи, потім кивнув і вийшов геть, тихенько прикривши двері в мою палату. А я без сил відкинулася на тверду і незручну подушку і заплющила очі.

Чомусь боліло, сильно боліло. Набагато сильніше, ніж я могла би собі дозволити. Все ж я любила цього козла, щоб йому прутень на лобі виріс, та ще й такий… маленький, синюшний… щоб і показати соромно було! Виродок! Я так хотіла того, що має ця дурепа, та ні, я була не така, зовсім не така, аби узяти зі мною шлюб, народити дитину. А з цією шаболдою - будь ласка.

Я злилася, на Степана, на Свєтку. Та дитя було невинним, на дитя я злитися не могла, лише на цих двох. Так сильно злилася, що аж сльози на очі накотили, а нога занила ще сильніше. Не в силах терпіти, я знов свла і потяглася до тумби по ліки. Десь там точно мало бути знеболювальне.

Та я була впевнена, що справжню причину болю таблетки не вгамують, нажаль…

Краєм ока я помітила, як незрозумілий медальйон слабко зблиснув, ніби катафод під світлом фар, на відбійнику при дорозі. Ледь помітний блиск, та він точно був…

- То що ти таке? – повторила я питання, адресоване залізяці. – Нічого, я виясню, що ти і звідки, не переживай. Зрозумів, штуковино? Розберуся із тобою , дай-но знов на ногу стану.

Я налаштовувалася на довге чекання, бо, знаючи куму, була впевнена, що вона не піде за Віктором, доки не висловить Степанові все, що про нього думає, та на диво вони прийшли швидко. Щойно я встигла подумати про це, як відкрилися двері, і мої куми влетіли в палату з величезними, наче у сов, очиськами і переляканими обличчями, а за мить з-за дверей почулися якісь паніс=чні крики і шум.

- Готуйте операційну! – горлав хірург, який пару годин тому витягав з моєї ноги металеву півкулю.

- Що це коїться?! – лементувала медсестра.

- Приберіть це! Приберіть це з мене! – заходився криком якийсь чоловік.

І я з подивом усвідомила, що той голос належав Степанові.

- Що там? Що?! – відчуваючи, як млосно тягне у шлункові, запитала я, неусвідомлено намагаючись підвестися.

Віктор метнувся до мене, всаджуючи назад на ліжко, а Лорка просто вибухнула реготом, затискаючи рота долонею.

- Не смішно! – гримнув на неї Віктор, але потім тех. Зареготав, витираючи сльози з очей. – То може… Може бути заразне! То може якийсь вірус!

- Ага! – жалібно схлипуючи, відповіла Лорка, сповзаючи по одвірках вниз. – Ху…Ху… Йови… Ік… Ий!

- Та що там таке?! – закричала я, відчуваючи якийсь незрозумілий, панічний жах. – Що із Степаном?!

Ці двоє перезирнулися і знову вибухнули реготом. Відсміявшись, Вітя, як більш-менш адекватна людина, витираючи сльози на обличчі, пояснив:

- У Степана на лобі з’явилась якась гуля. Прямо під час розмови з Лоркою, я тільки вниз спустився і все бачив. Просто нізвідки, ні з того, ні з сього…

- Вона схожа на прутень! – пискнула Лорка з підлоги, не в змозі перестати реготати. – Лілю, вона схожа на прутень! На найменший в світі прутень, менший за губну помаду! І синій!

І вона знову зігнулася від нападу істеричного сміху. Я перевела ошелешений погляд на Віктора, сподіваючись, що він спростує сказане дружиною.

Та Вітя лише авторитетно кивнув.