Гоньба за спокоєм

Туман та світло, повільний крок посеред мокрої трави, холодної, але м’якої.

Немає тіла більше, порожнеча... холод:

— Не хочу.

Десь... за туманом... десь там, я побачу море трав і квітів, хвилі сонця та спочинок на душі відчую.

І я відчую ясність таку жадану та тепло… я відчую смак солодкого вітру світу.

Я відчую сльози на обличчі, протечуть повільно, болісно та холодно... знову і знову, але хоча б не назавжди... але хоча б не вічно.

Попереду можуть простягатись схили із дерев та акварельних їх плодів і хмари...

Вони не стануть звертати уваги... Моє дрібненьке існування не варте її.

Хіба що приголублять краплинкою дощу і дозволять омити слабке, бліде, погане тіло:

— Хоча б трішки, подих зробити — ковток волі.

Порізи на ногах занурились під воду. “Нехай босоніж”.

Порізи на ногах занурились під воду. Боліли. “Холодно”.

Крок уперед і гостра трава роздерла рани... більше. “Більше не можу”.

“Нога пробита?” — ні, не тіло, а душа.

— Я так стомився, мені вже просто...

“Байдуже?” — ні, бажаєш ясності та світла.

— Так… Я постараюсь, бо справді сподіваюсь, що дістанусь до пелюсток квітів після епізоду ночі!

...

Останній крок.

Мілина. Пісок. Трава... м'яка, розсіююча біль... тепла, сонячна і з кожним кроком все сухіша.

Вітер вигнав пітьму подувом зі світла, розкрив очі, вилікував їх від сірості життя.

Із кожним кроком все сильніше та новіше... прекрасне.

І я відчув ясність таку жадану та тепло… я відчув смак солодкого вітру світу.

Я відчув сльози на обличчі, протекли повільно, болісно та легко і справді так: не вічно.

Попереду розтяглися схили із дерев та акварельних їх плодів і хмари...

Вони в обійми привітання пакували і я відчув таку значимість... неначе клятого туману ніколи і не існувало.

Бо він розсіявся назавжди.