17
Марія повернулася в село чорна від горя.
Мати зустріла її у дворі мовчазним питанням. Марія у відповідь похитала головою.
– Не треба було їхати, доню.
– Треба. Краще знати напевно, ніж даремно сподіватися.
– А може, ще...
– Ні.
– Як ти можеш бути така певна?! Ще може...
– Не може.
Горе з цими дітьми! Малі не дають спати, а великі жити. Дивилася на доньку, а серце краялося від жалю. Треба щось робити, а що?
Зайшли в хату.
– Батько дуже переживає. Знаєш, як він тебе любить.
– Знаю. Мені дуже шкода. Він на роботі?
– Так, недавно пішов.
Далі нема про що говорити. Наче покійник у хаті. А говорити треба, обов’язково треба.
– Марійко, ось що я тобі скажу. Люди втрачають руки та ноги, а все одно знаходять у собі сили жити далі, ще й радість знаходять, щоб ти знала! Уяви тільки, як їм було важко змиритися з такою втратою, а все пережили, перетерпіли, і ти переживеш, перетерпиш, Маріє! Хай-но тільки трохи часу мине! Хто втратив руку чи ногу, а ти втратила частину душі – і це дуже боляче, я знаю, а ти терпи, терпи – і воно попустить. Зціп зуби й терпи! Хай не Юрко, так хтось інший ще буде у твоєму житті! Ти ще зустрінеш своє справжнє кохання, от побачиш! Тільки треба, щоб минуло трохи часу, зачекаєш?
– Зачекаю.
– Правильно, доню, зачекай. А ми з батьком тобі завжди допоможемо, чим тільки зможемо: підтримаємо, пожаліємо, розрадимо. Як прийде тобі в голову яка дурниця, так ти нам скажи, і ми порадимося, добре?
– Добре.
Та Катерина Семенівна ще не була впевнена. Марійка сама прийшла їй на допомогу.
– Мамо, не бійтеся. Я думала про це. Я думала, чи не варто накласти на себе руки, коли сюди їхала. Стало б зразу так легко! Але я цього не зроблю. Я знаю, що це вас із батьком убило б. І я хочу жити. Я витримаю! І Юрко ще буде моїм! Буде! Бо він мій! – вигукнула раптом, хоча ще недавно говорила зовсім інше.
– Доню моя, доню, ну чому таке нещастя випало на твою долю? – і розридалася. Тепер уже Марії довелося втішати маму.
Приїхав Іван Петрович на обід, поставив велосипед біля веранди, зайшов у хату. Марійка кинулася до нього, обняла, а він її. Так затишно в батькових обіймах, такі знайомі запахи й відчуття!
– Бідна моя донечко! Ми так переживаємо за тебе!
– Я знаю, тату. Мені шкода, що принесла вам стільки горя.
– Нічого, нічого, усе буде добре, доню. Переживемо!
Як і Юра, Марійка уникала виходити з дому. На городі й у саду вистачало роботи, та за роботою легше не ставало. Що б вона не робила, а в голові одне: Юрко, Юрко, Юрко. Як він? Чи думає про неї? Чи вже зовсім забув, розлюбив, викинув її із серця, як викидають брудну ганчірку, яку вже не відіпрати? Це порівняння себе з брудною ганчіркою Марія придумала сама, і воно її ранило так сильно, що викликало обурення!
Вона не брудна ганчірка! Хай би що хто про неї не думав, але вона не настільки забруднилася, вона не настільки винувата, щоб розплачуватися за свою провину все життя! Так, вона проявила хвилинну слабкість, але невже за неї належить таке жорстоке покарання? Он убивці, і ті відсидять та й виходять із тюрми!
Невже Юра ніколи не зможе пробачити їй цей гріх? Минатиме день за днем, місяць за місяцем, вони складатимуться в роки, вона старішатиме, а Юра так і не пробачить? Ніколи? Ця думка жахала її.
Марійка просто не уявляла свого життя без Юри. Вона настільки звикла мріяти про їхнє майбутнє разом, що ніяким зусиллям не вдавалося уявити на місці Юри іншого хлопця, якого вона любитиме, з яким спатиме, з яким народить дітей. Цей чоловік уже наперед здавався їй бридким. Як Павло.
О, цей Павло! Скільки разів вона подумки вбивала його, перед цим піддавши страшним тортурам! З якою радістю штрикала б у нього ножем, у живіт, у груди, а перш за все, відрізала б йому пеніс! Це Павло, це він, гад, зруйнував їхнє з Юрком щастя!
І водночас усвідомлювала, що не стільки Павло винуватий, скільки вона сама. Це все одно, як переходити вулицю на червоне світло і тебе збиває автомобіль. Водій винуватий, а пішохід таки винуватіший. Хіба вона не знала, який він, цей Павло? Хіба вона не знала, що найменшої нагоди він не упустить? Чи ж не горіло червоне світло?!
Знала. І не хотіла з ним їхати. Не хотіла ж! А таки поїхала. Чому???
Та що вже тепер зробиш!
А коли Павло навалився на неї, невже ж не було тоді жодного порятунку? Тепер вона уявляла, як жбурляє йому в очі жменю піску, кусає його за ніс, за вухо, знаходить камінь і б’є по голові! І кожен раз їй подумки вдавалося відстояти свою вірність Юркові!
Чому? Ну чому ж вона тоді цього не зробила?! Чому піддалася?!
Відповідь не знаходилася.
Ту ніч у гуртожитку вона майже не згадувала. Дарма, що Юра обізвав її таким словом, що соромно згадати, вона його заслужила! Дарма, що він кохався зі Сніжаною, та й не кохався він, не міг він кохатися зі Сніжаною, він міг кохатися тільки з нею, з Марійкою, а зі Сніжаною у них був просто статевий акт, ну, хай не один, а кілька. Якщо від цього Юркові стало легше, то вона тільки рада!
Ні, насправді вона була зовсім цьому не рада, а таки вмовляла себе, що рада, рада! І образи на Сніжану не таїла.
Далеко в шафі, за простирадлами, дбайливо загорнуті в газету та пронумеровані зберігалися Юркові листи. Марійка пам’ятала про них, іноді так хотілося дістати та прочитати хоч один, але все-таки не наважувалася. Знала: буде нестерпно боляче. Потім, колись, коли стане легше...
Як давно вона не бачила Юру! І живуть через хату, а наче на другому кінці світу. Раніше кілька разів на день проходив повз їхню садибу, вітався, усміхався щиро, а тепер пропав.
Як побачить через щілину в паркані, що хтось іде – так і кинеться, може, він? Не він. Значить, вирішила нарешті, навмисне оминає їхню хату. І перестала кидатися.
Та одного разу зіткнулася з Юрою на вузькій стежці між обійстями. Побачила його – і завмерла! Який він став! Як змарнів! Схуд, одні кістки! І як на неї дивиться! Гаряче! Пішла назустріч на ватних ногах, а він відступив убік, пропускає, як пропускав би чужу, незнайому жінку!
Не втрималася, подивилася на нього зблизька. Який він рідний, знайомий, кожна рисочка на обличчі сто разів обцілована, а тепер усе це треба забути?!
Пройшла повз Юрка, не спішила, бо роздивилася в його очах глибокий сум і жалість до неї – і так надіялася, що він її наздожене, і схопить, і так спиною чекала цього, от, от!.. Не наздогнав... Вигадала вона все про сум і жалість!
Пів ночі проплакала. Згадувала потім часто цю зустріч, і щоразу в серце штрикала голка. І додала цей спогад до інших болісних спогадів про Юрка.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!