Сповідь не без гріха

Я не помічав нічого навкруги, застиг у своєму кріслі біля Юрія Петровича, червонів і пітнів, слухаючи, як він, хвилюючись від яскравих спогадів, максимально відверто розказував, як вони з Марією позбавилися цнотливості, як вона плакала від щастя належати йому, а він думав, що зробив їй надто боляче, цілував її заплакані очі й ледь сам не плакав! А ще як вони поступово втрачали юнацький сором і вивчали свої тіла при хитливому світлі з грубки й любили одне одного все сильніше, і кохалися знову і знову, і ставали одне одному все ріднішими...

Якби мене хто попросив розказати про себе щось подібне, я послав би його найгрубішою лайкою, а Юрій Петрович описував усі подробиці їхнього першого разу так, що я ніяковів, наче був при цьому присутнім!

– Я шокую вас, Вадиме? – помітив мою збентеженість Юрій Петрович.

– Зовсім ні! – збрехав я. – Хоча, зізнаюсь, не сподівався почути щось подібне...

– Може, мені варто зупинитися?

– В жодному разі! Ви так цікаво розказуєте!

– От і добре. Мені й самому приємно згадувати молодість...

І Юрій Петрович продовжив:

– Марійка виявилася більш обізнаною за мене в сексуальному плані. І більш умілою. Чи було це зумовлене її майбутньою професією – ні, зовсім ні! Ніякі лекції, курси, практичні заняття й корисні поради нікому не допоможуть стати ідеальною коханкою чи коханцем. А Марію природа нагородила вмінням отримувати насолоду від кохання та сексу і дарувати насолоду своєму обранцю. Сама Марія навіть не усвідомлювала цього, і я теж цього тоді не усвідомлював, лише згодом, пізнавши інших жінок, я зміг оцінити, який талант мала моя кохана...

Так почався найяскравіший період у моєму житті. Іван Іванович узяв мене в секцію студентського наукового товариства, якою він керував особисто. Спочатку я слухав жваві дискусії з проблем, якими займалися старші студенти, і майже нічого не розумів. Довелося посидіти в читальному залі не один тиждень, вивчаючи рекомендовану Іваном Івановичем літературу, доки я зміг час від часу висловлювати свою думку, але тільки тоді, коли був цілком упевнений, що не верзу дурниць. До мене почали прислухатися, і, чи варто підкреслювати, наскільки це підносило мою самооцінку, сповнювало гордістю, але водночас змушувало докладати ще більших зусиль, ще більше часу проводити серед книжок.

Попри те, що багато часу я витрачав на роботу в науковому товаристві, у навчанні я не відставав, навпаки, почувався впевнено. Видно, мій розум став гострішим і сприйнятливішим до будь-яких наук, навіть до основ марксизму-ленінізму, який тихо ненавиділи всі студенти, а разом із предметом – і викладача, у минулому третього секретаря обкому.

У другому семестрі почалися лекції з фізики. Цей предмет мені подобався як і раніше, але мій мозок уже був заповнений математикою, і я з сумом згадував обіцянку, яку дав Петру Васильовичу. Не стану я вчителем фізики, підлий зрадник!

Тим часом життя в нашій кімнаті гуртожитку йшло у звичному руслі. У неділю увечері, коли ми поверталися з дому, організовувалася загальна вечеря з розпиванням самогонки й вина. Заходили дівчата з сусідньої кімнати, і ми веселилися й реготали так, що комендантка приходила лякати нас доповідною в деканат, яку так і не написала, бо останньої миті доброта жінки перемагала в ній її службовий обов’язок.

Заходила і Сніжана, їй подобалась атмосфера нашої компанії. Вона все ще намагалася звабити мене, уже не серйозно, а жартома, для чого влаштовувала показові сцени непристойних домагань, а всі дивилися на ці вистави, сміялися до сліз і давали поради! Я змушений був підігрувати Сніжані в цих спектаклях, звісно, у міру своїх сил і не переступаючи певної межі, при цьому підсвідомо порівнюючи Марію, мого чистого небесного ангела, з цією дівчиною, яка зганьбила й забруднила себе з незрозумілих причин.

Треба визнати, що фантазії й артистизму, поєднаного з почуттям гумору Сніжані вистачало, і саме через це, я думаю, ми приймали її в наше коло, водночас засуджуючи легковажне ставлення до речей, для нас важливих.

Наше листування з Марійкою змінилося. Я першим почав описувати еротичні мрії про неї, а вона відповідала мені, ще більш відверто висловлюючи свої бажання, і ми іноді доходили до такої міри розкутості, що було страшно й соромно уявити, що хтось міг би прочитати хоч один із наших листів! Я боявся лишати Марійчині листи в кімнаті, тому носив їх із собою, бо порвати чи спалити їх – не піднялася б рука! А вдома я додавав ці листи до попередніх, починаючи з найпершого, в якому Марія зізнавалася, що любить мене. Так у металевій коробці від печива, яку я ховав на горищі, поступово утворювався архів нашого кохання.

А коли ми приїжджали додому, то були вже настільки розпалені нашими мріями, що тільки й чекали, коли зможемо їх реалізувати!

Батьки теж із нетерпінням чекали нашого приїзду і не тільки тому, що скучили за нами. У селі завжди робочих рук не вистачає, отож, і я, і Марія до самого вечора поралися по господарству, щоб хоч трохи дати перепочити рідним.

Зате вечір і ніч були цілком наші! Як же гарно ми кохалися в нашій літній кухні, забувши про втому! Для нас не було нічого забороненого! Ми вгадували бажання одне одного, ми вигадували різні пози, ми пестили одне одного, не шкодуючи витрачених зусиль, щоб тільки зробити приємне своєму милому. Ми ніколи не застосовували презервативів, бо вважали кожну перешкоду між нами недостойною нашого кохання. Марійка слідкувала за своїми циклами й завжди знала, чи можна «туди», а якщо «туди» не можна було, то ми навчилися задовольняти один одного руками, губами, язиком – і це нам здавалося цілком природним вираженням найглибшого кохання... З жодною жінкою потім у мене не було нічого подібного...

Одного разу, коли стало несила терпіти розлуку, я виконав обіцянку й поїхав провідати Марію. Вона вийшла в незнайомому мені халатику й домашніх капцях, а побачивши мене, так зраділа, аж запищала, наче синичка чи ластівка, кинулася мені на шию – і ця сцена запала в мою пам’ять, ця її дитяча радість, її блискучі від нежданого напливу почуттів очі, і те, як у мене в душі сколихнулося щось велике, сильне й водночас ніжне, напевне, будуть переслідувати мене до самої смерті, бо в ту мить я усвідомив, що значить кохати щиро й самовіддано. Саме таким було наше кохання!

Юрій Петрович відкашлявся, і я зрозумів, що очі в нього зволожились, і він хотів приховати це. Потім продовжив:

– Марійка швидко перевдягнулася й вибігла до мене. Ми пішли в кіно на денний сеанс і сіли на останній ряд. Що то був за фільм – не скажу навіть під тортурами, бо на екран ми не дивилися, а цілувалися, шепотіли ніжності, трималися за руки та скаржилися на долю, яка за кілька годин знову нас розлучить, і вважали себе найнещаснішими на світі. І справді, ця зустріч виявилася для мене й для Марії болісною. Ми палко хотіли одне одного, але не було ні місця, ні часу. Більше я до Марійки не їздив.

Тим часом Іван Іванович вирішив, що я цілком готовий до самостійної наукової роботи, і доручив мені зібрати й обробити певні статистичні дані. Я й досі не розумію, кого все те могло зацікавити чи стати в пригоді. Певно, він просто хотів навчити мене методів наукового дослідження. Зате я міг цілком законно не їхати додому, бо мені начебто треба було працювати над завданням, а насправді в такі дні до мене приїздила Марійка, прослизала повз чергову, коли та проявляла недбалість на посту, – і вся кімната на цілу добу належала нам! Ми майже не їли, спали уривками, а з кімнати виходили нишком, практично тільки попісяти та сполоснути розпашілі від кохання деякі частини тіла.

Одного разу Марійка приїхала, а в кімнаті залишився один зі студентів, і нам довелося терміново вирішувати, де провести ніч. Поблизу здавалися квартири для таких пар, як наша, так що з хазяїном однієї квартири, явним алкашем, нам вдалося домовитися швидко й за пів ціни, бо в нього якраз «горіли труби». Та яке ж було наше розчарування, коли, увімкнувши світло, ми побачили на ліжку, на дивані, навіть на підлозі сліди численних злягань! Скільки до нас тут побувало пар і яких саме – годі рахувати! А простирадла тут, певно, не міняли з минулої п’ятирічки. Та діватися було нікуди, тому ми розстелили наші пальта на дивані та так і просиділи всю ніч, цілуючись, обнімаючись і мріючи про свій дім, в якому буде затишно й чисто.

Нарешті настала весна, а в травні стало зовсім тепло, і питання, де провести час, втратило свою гостроту. У нашому розпорядженні були лавочки в тінистому парку, під’їзди будинків, а якщо вистачало часу, можна було сісти на електричку й виїхати у весняний ліс. Природа знову буяла, як і рік тому, і з нею буяли наші почуття!

Наближення сесії нас не лякало. Марійка вчилася на «відмінно», а я теж завоював авторитет у викладачів, тому екзамени видавалися нам формальністю.