25
– Так от, – продовжив Юрій Петрович, – звільнившись від Сніжани, як би грубо це не звучало, я раптом усвідомив, що головною людиною в моєму житті все ще є Марія. Це було досить дивно, бо насправді я почав її забувати. Траплялися дні, коли я зовсім не згадував про неї. Потроху стиралися з пам’яті її голос, хода, сміх і всякі дрібниці, які створюють цілісний образ. Я забув, наприклад, про родимку за її правим вухом і згадав її лише багато років потому, коли знову побачив.
Замість болю, який супроводжував раніше кожен спогад, у душі поселився сум, а сама Марія перетворилася на якийсь світлий образ, недоступний і тому трохи наче неземний.
І раптом прийшов лист від Марійки. Солдат, який розносив пошту, назвав моє прізвище, я підійшов, узяв листа й отетеріло втупився на конверт, де знайомим милим почерком було виведено прізвище та ім’я відправника: Атаманчук Марія, а серце калатало несамовито, як у першу ніч нашої любові!
– Що я тільки не відчув, коли отримав цього листа! Цілий букет почуттів!
– Радість, звичайно!
– Так, визнаю, я дуже зрадів!
– Ну, і здивування, певно.
– Так. А ще? Спробуйте вгадати, раз уже почали.
– Ну, не знаю я, що ще...
– Злість! Злість ви не назвали! А це найсильніше відчуття, яке в мене виникло!
– Ну чому ж злість?
– Як чому, Вадиме?! Я двічі виганяв Марію зі свого життя, другий раз надзвичайно грубо, ви ж пам’ятаєте! І вже начебто заспокоївся, змирився, почав її забувати, а вона знову хлюпнула бензину на багаття, що згасало! Це означало нові страждання, розумієте?! Так у майбутньому й трапилося, до речі!
– А радість? Ви ж щойно визнали, що була й радість!
– Так, радість була! Я зрадів, що вона ще мене пам’ятає. І що, можливо, ще любить. Ця радість тривала одну мить, а потім поступилася болю і злості...
– А я на вашому місці просто зрадів би, прочитав би листа, де написано, що вона все ще мене любить, відповів би, що теж її люблю і так листувались би, одружились, народили дітей, прожили довге щасливе життя і померли в один день. Тут і казочці кінець, а хто слухав – молодець!
– Ага! Дуже смішно!..
Юрій Петрович замовк, схвильований спогадами. Та що він так переживає через якийсь лист, думав я, не розуміючи, у чому тут трагедія. Ну, порвав би його, та й усе! А я нізащо не порвав би!
– Вадиме, а як ви здогадалися, що Марійка написала, що любить мене? – продовжив Юрій Петрович уже спокійно.
– Хіба не ясно? Не любила б, то не писала!
– Не обов’язково. Вона могла б написати, наприклад, що виходить заміж. Хоча б для того, щоб досадити мені.
– Не могла! Любов так швидко не вмирає, Юрію Петровичу!
– Маєте рацію... І справді, в листі Марія писала, що досі щиро мене кохає, що неймовірно страждає від нашого розриву і часто плаче, що їй дуже шкода, що так трапилось, і що вона чекатиме хоч усе життя, доки я їй пробачу, і що я належу їй і тільки їй, а вона мені, бо ми половинки одного цілого.
Ця частина листа сколихнула в мені найдорожчі спогади, нагадала ту ніжність, яку я все ще відчував до Марії, такої милої та нещасної, і мені стало так шкода тих щасливих днів безхмарного кохання, що я вже почав шкодувати, що так різко порвав із моєю коханою!
Але далі вона писала, що я даремно так переймаюся якимось незначним епізодом, в якому вона, можна сказати, й не винувата, бо була по-дитячому наївна і, якби, мовляв, я потрапив у подібну ситуацію, то вона б мені давно пробачила. І що вона розуміє, чому я так повівся! Бо я, бачите, надзвичайно впертий, і через це поки що не можу пробачити їй, але все одно колись пробачу, і ми будемо разом!
Це мене розлютило, Вадиме! Як вона сміє применшувати свою провину?! Як вона сміє звинувачувати мене в тому, що я не можу змиритися з її зрадою?! Це ж виходило, що вона страждає та плаче, а я не маю на це права... ні, не так... що я, мовляв, страждаю через свою впертість, та ще й змушую страждати її!
Боже, якою ж надзвичайно далекою вона була від того, щоб зрозуміти мою образу, мій біль, мій гнів! Виходило, що я якесь злостиве, лихе створіння, не здатне проявити великодушність, яку б проявила вона на моєму місці! Фактично в нашій розлуці Марія звинувачувала мене, а сама виглядала безневинною, незаслужено постраждалою овечкою! А насправді ж було все навпаки, Вадиме!
Я вже почав було складати сердиту відповідь, але потім передумав. Не було сенсу затівати суперечку з дурним дівчам. Вона не розуміла очевидні для мене речі. Мало того, відповідати їй означало виправдовуватися, а цього мені не дозволяла зробити моя гордість!
І я вирішив не відписувати, нехай подорослішає спочатку, подумає і, може, зрозуміє, як боляче мені зробила!
– Юрію Петровичу, – сказав я, хвилюючись. – Ви були не праві! Треба було миритися! Мені Марійку шкода. Уявляю, як їй було важко, але вона пересилила себе, зробила перший крок, хай навіть невдалий, на вашу думку! А може, ви неправильно зрозуміли зміст листа, буває ж таке?
– А мені як шкода! Це мене мучить усе життя! Можливо, щось я не так зрозумів, але врахуйте, що мені тоді було лише двадцять років! Юнацький максималізм, чули про таке? І дурна впертість, яка притаманна нашому родові!
– А Марійка ж іще молодша, ніж Ви!
– Так, на вісім місяців.
– От! Ви ж були ще практично дітьми! Невже ви чекали від Марійки мудрості?
– Дітьми... Це зараз можна так говорити. А тоді ми вважали себе цілком дорослими та мудрими! І жили дорослим життям. І помилялися, не вміючи передбачити наслідки своїх вчинків. Чи бездіяльності, як у моєму випадку. Якби ж я тільки знав, до чого приведе моє рішення не відповідати Марійці!
– Що, погані виявилися наслідки?
– Жахливі!
І тут мене прорвало!
– Жахливі?! – ледь не кричав я. – Зараз ви розказуватимете про жахливі наслідки вашої поведінки?! Для кого жахливі, для вас?! Ні, вони виявляться жахливими для Марійки, а не для вас, Юрію Петровичу, навіть не сумніваюсь!
От ви розказуєте про свої страждання, про своє величезне, неземне та вічне кохання, цим своїм коханням ви вже мені голову продовбали, а водночас за якихось кілька місяців уже мали стосунки з двома жінками й обох покинули! Мені здається, що кого ви справді любите, так це себе!
Невже ви не могли просто відповісти Марійці, що розлюбили її та й хай би влаштовувала своє життя з чистого аркуша, а самі б страждали від вашого кохання, скільки влізе?! А її б відпустили, якщо вже не можете пробачити! Оце був би вчинок! А ви носитеся зі своїм «прощу-не прощу» наче курка з яйцем! Колись, може, прощу, а може, й ні!
Юрій Петрович помітно зблід і стиснув губи, та мені було до лампочки!
– А ще, – продовжував я сердито, – не ясно, що було у Марійки з Павлом. Було ґвалтування чи не було?! Була зрада чи ні?! Хоч би пику набили цьому Павлу чи що! Бо що ж це виходить, Марія в усьому винувата, а Павло тут наче й ні до чого?! Мусить він бути хоч якось покараний чи як по-вашому?! А крім того, якщо вже така у вас любов, що аж ну, то може, можна було б пережити цю, ну, хай буде зраду, яка зрадою, може, й не була, ну, не знаю, не розумію вашої поведінки, от і все!
Підійшла стурбована стюардеса.
– Панове, все гаразд?
Я розлючено мовчав.
– Усе гаразд, не хвилюйтеся, – з олімпійським спокоєм відповів Юрій Петрович. – До речі, можна дізнатися, як вас звати?
– Марія.
Ми обидва ледь не підскочили! Подивились один на одного розгублено.
– Дуже приємно, – сказав Юрій Петрович лагідно. – Ми з товаришем дискутуємо, але битися не будемо, обіцяю! Не могли б ви принести склянку води, пан Вадим надміру розхвилювався.
– Дякую, не треба! – обурився я. – Зі мною усе гаразд!
От гад, ще й знущається!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!