Сповідь не без гріха

Донечка росла спокійною й веселою. Із перших днів не турбувала нікого даремно, плакала лише тоді, коли хотіла їсти. Юра і дід Іван не могли награтися з Марійкою, то один її носить на руках, то другий, щиро захоплюючись, з якою увагою вона розглядає речі в кімнаті, як дивиться телевізор чи у вікно, намагається схопити яскраву іграшку – усі ці прості дії їх надзвичайно розчулювали! Коли обох чоловіків не було дома, наставала черга Христини Микитівни тішитися цим маленьким дивом. Тільки Оля залишалася холодною до дочки. Ні, вона доглядала її як слід, вчасно годувала, міняла пелюшки, купала й робила все необхідне, однак усе це якось механічно, без ентузіазму молодої мами.

Юра бачив таке ставлення Олі до їхньої Марійки, засмучувався й не розумів, як можна не любити цю крихітку, не захоплюватися її першими «агу» чи не радіти, коли дівчинка вперше сама перевернулася на живіт? Хіба це не подія світового масштабу?

Може, Оля ревнувала? Може, їй було неприємно, що Іван Іванович та Юра тепер усю увагу віддають Марійці, а не їй? Така гіпотеза видавалася Юркові просто смішною. Ревнувати до власної дитини – це вже занадто!

Він не знав, чи варто говорити про це з Олею. Їхні розмови про емоційний компонент життя ніколи ні до чого не приводили. Юра та Оля просто не розуміли одне одного. Подружнє життя здавалося Юркові надто пісним, а Олю цілком влаштовувало. Вона слухняно виконувала свої подружні обов’язки, але без пристрасті, без ентузіазму, без видимого задоволення й ніколи сама не проявляла ініціативу.

Юра винуватив себе. Не вдавалося йому розбудити в Олі жінку, зробити з неї коханку, а чому – не розумів. Згадував свої стосунки із Зоєю, Сніжаною, а насамперед з Марійкою. Особливо з Марійкою! Іноді вистачало одного погляду, щоб вони захотіли одне одного. Не обов’язково зайнятися сексом, а просто обнятися, відчути, що кохана людина поряд, зарядити одне одного енергією любові...

Чогось подібного між ним і Ольгою не було. І що далі, то меншою була надія досягти взаєморозуміння. Їхні стосунки не розвивалися, навпаки, Оля та Юра віддалялися душевно.

Юра починав підозрювати, що Оля його не любить, тому не любить і їхню дитину. А якщо не любить, то чому вийшла заміж? Іван Іванович порадив?

Чи, може, любить його та доньку якось по-своєму?

Ні! Що значить по-своєму? Хай би це проявилося хоч якось!

Юра вирішив, що, певно, вони з Олею просто не підходять одне одному. Не загоряється сірник, скільки не чиркай ним об коробку. Може, Ользі подобаються грубі мужлани, а вона навіть не підозрює цього, може ж таке бути? Чи, може, вона взагалі лесбіянка? Юра вже не знав, що думати, тому просто припинив спроби зрозуміти, у чому проблема. Тим більше, що часу в нього не було зовсім, він розробляв одну важливу тему, яка могла вирости в докторську дисертацію. Цю тему вони часто обговорювали з тестем, а Оля не проявляла до неї найменшого інтересу. От, іще й це. Їй не цікаво. Їй усе одно. Дуже шкода.

Оля почала відверто нудитись, перебуваючи у відпустці по догляду за дитиною. Не допомагали нечасті виходи в театр, кіно чи ресторан. Порадились утрьох і вирішили, що, напевно, Олі варто вийти на роботу, до людей, відчути ритм життя. Вона не заперечувала.

Місце знайшлося в школі недалеко від дому, 10 хвилин пішки. На роботу треба було виходити 15 серпня.

Тим часом країна розвалювалася, регіони вимагали більшої самостійності чи повної незалежності. Після скандального ГКЧП проголосила незалежність і Україна.

Спочатку Ольга із задоволенням ходила на роботу до школи. Їй подобалося щодня ошатно вдягатися, демонструвати свої наряди колегам, вона могла собі це дозволити на відміну від більшості вчительок. А потім їй усе набридло. Набридло перевіряти зошити, виправляти помилки, писати конспекти, заповнювати журнал, нудьгувати на педрадах, слухаючи беззмістовні виступи, виконувати безліч непотрібних, на її думку, завдань. А ще Олі ніяк не вдавалося підтримувати дисципліну на уроках і вона часто приходила додому, ледь не плачучи.

Ольга вирішила, що вчительська діяльність – не для неї, і вже із травня почала підшуковувати іншу роботу.

У той час почали виникати приватні фірми різноманітного напрямку діяльності, і всі вони охоче брали привабливих дівчат чи молодих жінок секретарками, консультантами чи менеджерами. Привабливості Ользі вистачало, отже, вона могла вибирати.

Іван Іванович і Юра були проти, але Оля проявила впертість, успадковану від батька, і чоловікам довелося поступитися. Так Ольга Іванівна почала працювати особистим помічником генерального директора експортно-імпортної компанії, яка називалася «Авангард-Євро». Необхідною умовою було вміння працювати на персональному комп’ютері, тому Оля записалася на курси і щовечора дві години проводила в якомусь підвалі, де її навчили набирати та друкувати документи, записувати їх на диски, користуватися якимись спеціальними програмами, про які ні Юра, а тим більше Іван Іванович не мали поняття.

– Ми раділи, – говорив Юрій Петрович, поки таксі ледь рухалося в потоці машин, – що Олі подобається її робота і що вона нарешті ожила. А ще ми усвідомили, що слід серйозно братися за вивчення комп’ютерних технологій, щоб не відстати від прогресу. Це було правильне і своєчасне рішення.

Іван Іванович тут же придбав найкращий комп’ютер, який тільки можна було знайти, і ми з ним взялися за вивчення принципу його дії й можливостей, які він нам відкривав. У той час проблем із відповідною літературою вже не було.

Заради вивчення цього дива техніки, яке насправді виявилося звичайною електронною лічильною машинкою, що працювала за правилами формальної логіки – розділ математики, який завжди мені подобався, – продовжував Юрій Петрович, – я навіть відклав на деякий час роботу над проблемою, що мене хвилювала, а коли повернувся до неї, то вже знав, що комп’ютер може стати незамінним помічником, варто тільки скласти правильний алгоритм, а потім програму.

Це відкривало нові горизонти, і я вже не знав, за що братися! Іван Іванович підтримував мій ентузіазм, але з жалем визнавав, що неспроможний встигати за таким стрімким прогресом. Але його аналітичний склад розуму й раціональне мислення в багатьох випадках допомагали знайти найкраще рішення, і я дуже цінував його підказки.

Зайняті своїми справами, ми не одразу помітили, як змінилась Оля. Вона почала одягатися занадто яскраво, користуватися дорогими парфумами та косметикою і поверталася додому іноді досить пізно, пояснюючи, що мала багато роботи. Ми з Іваном Івановичем вірили, бо для нас слово «робота» було цілком легітимним виправданням. Чи ж нам не доводилось іноді засиджуватися до глибокої ночі, роблячи нашу роботу? Не задумувались ми й про те, звідки в Ольги з’являлися дорогі речі, вважаючи, що заробляє вона пристойно, отже, може собі дозволити, а з іншого боку, навіть не знали, скільки коштує, скажімо, жіноча сумочка, сережки чи духи.

Перший дзвіночок пролунав, коли Христина Микитівна якось сказала нам з Іваном Івановичем, що, шукаючи в Оліній сумочці на її ж прохання ключі, в одному із відділень знайшла презерватив. Їй здалося це досить дивним, і вона, повагавшись кілька днів, вирішила розказати нам.

Звичайно, ми здивувалися і, як тільки Оля повернулась з роботи, почали розпитувати, навіщо вона тримає такі речі у своїй сумочці.

– Це для шефа, – спокійно пояснила Оля. – Я ж у нього особистий помічник, отже, повинна вміти передбачати все, зокрема, якщо в нього виникне потреба в протизаплідних засобах.

– Чесно кажучи, – говорив Юрій Петрович, спохмурнівши від неприємних спогадів, – у мене одразу виникла думка: а якщо в шефа виникне потреба в задоволенні його сексуальних потреб, то як у цьому випадку повинен діяти його особистий помічник? Звісно, цю думку я не висловив, однак вона почала мене непокоїти.

На початку весни Оля повідомила нам, що за місяць вони із шефом і його заступником вирушають у відрядження до Китаю, отже, їй потрібен закордонний паспорт. Ця новина нам не дуже сподобалась, та Оля так щиро раділа, що зможе здійснити цю подорож коштом фірми, що ми не стали заперечувати.

Повернулася вона за два тижні з масивним золотим ланцюжком і кулоном. Пояснила, що в Китаї такі речі коштують дуже дешево, тож вона не втрималася й купила.

Протягом відрядження Оля жодного разу не телефонувала, не тривожилася ні за нас з Іваном Івановичем, ні за Марійку, а приїхавши, не виявила до дочки особливої любові, навіть для годиться. Вона стала якоюсь відстороненою від нашої сім’ї.

На той час я вже захопився роботою з комп’ютером і опублікував низку статей про використання комп’ютерів для наукових досліджень, зокрема, з математики, про алгоритми, програми й таке інше. Нині вони мені здаються занадто дилетантськими, але тоді, коли в цій галузі працювали одиниці, це було новим словом!

– Вадиме, ви ж знаєте, звісно, що таке алгоритм?

– Ну, наче знаю. Це набір кроків, які треба зробити, щоб досягти якоїсь мети. Інструкція, одним словом.

– Так. Алгоритм може бути складений звичайною мовою або у вигляді схем. На його основі програмісти складають програму для комп’ютера. Скласти програму просто, якщо є добре продуманий алгоритм.

– Розумію, Юрію Петровичу. Алгоритм – це ідея та шлях до її втілення. А програма – це вже конкретний спосіб, так?

– Правильно! Алгоритм – це ідея, а хороші ідеї коштують дорого... Так от, продовжу. Деякі з моїх статей були перекладені та з’явилися в закордонних виданнях. І все ж я був вельми здивований, коли мені зателефонував Вільгельм, мій німецький знайомий, який був моїм гідом під час стажування в Німеччині і якого я ледь пам’ятав.

Виявилося, що він працює в лабораторії відомої фармацевтичної фірми, де розробляють та перевіряють нові ліки. У них виникла ідея використати комп’ютери для обробки масиву даних, а якби вдалося розробити технологію, яка б ще на початковому етапі відсіювала неперспективні розробки, то й узагалі було б чудово! Він читав мої статті й дійшов висновку, що я зміг би взяти участь у цій справі, їм потрібен спеціаліст мого рівня.

Я не міг дати згоду, доки не отримаю конкретного завдання, тому ми домовилися, що вони підготують угоду, де буде чітко прописано, що саме вони хочуть отримати як результат моєї роботи.

За два тижні прийшов пакет, а в ньому проєкт угоди з додатками, де з німецькою точністю, але англійською мовою, описувалися технічні параметри, яким повинен відповідати продукт, який мені належало розробити, а також строки, в які я повинен вкластися.

За цю роботу мені пропонували суму, яка тоді здавалася астрономічною. Перша її частина могла бути виплачена негайно, а друга – після перевірки й приймання продукту.

На той час моя докторська була вже написана й перебувала на рецензуванні, часу в мене було вдосталь, отже, я погодився.

Деякий час пішов на уточнення параметрів і строків, які я зсунув на кілька місяців для перестраховки, та нарешті договір був укладений, і фірма виплатила аванс. Щоб уникнути мороки з податковою, я найняв адвоката, який владнав усі справи, і на моєму рахунку з’явилася значна сума, правда, у купонах, та ще й переполовинена податками й іншими зборами, однак я раптом став досить заможною людиною. Тоді я купив чорний БМВ, не новий, але в хорошому стані, і перестав залежати від громадського транспорту.

Іван Іванович пишався мною й допомагав з усіх сил, а Оля поставилася до мого фінансового успіху байдуже. Фірма, в якій вона працювала, орудувала сумами з більшою кількістю нулів. На цьому тлі я виглядав невдахою, який радіє старому автомобілю!

– Юрію Петровичу, – не витримав я, – вибачте, що перебиваю. Я розумію, вам подобається говорити про ваші успіхи. Мені вже ясно, як саме ви розбагатіли. Просто я боюся, що ви не встигнете розповісти мені вашу історію, якщо будете вдаватися в такі подробиці.

– Маєте рацію, захопився трохи, – погодився Юрій Петрович, – але ви ж самі просили розказати, звідки мої статки. Додам тільки, що я виконував ще різні замовлення для фінансових установ, промислових підприємств, навіть для однієї інвестиційної групи, яка орудувала на біржах Близького Сходу. Але мій перший успіх я не забуду. І відтоді нестачі в грошах не відчуваю.

– У той час, про який ви розказуєте, великі гроші заробляли зовсім іншим способом.

– Так! І мені прикро, що Олю, цю розумну й адекватну жінку привабили брудні, нечесні гроші. Оточена батьківською безумовною любов’ю, вона виросла егоїсткою, думала тільки про себе, і коли їй запропонували яскраве майбутнє внаслідок відмови від певних моральних принципів, вона не встояла. Саме так я тоді думав.