Майбутнє відбувається сьогодні: Гліб Читенко

Діставшись додому, я присвятив купу часу захисним чарам: доповнював, сплітав у нові магічні орнаменти, наче павук павутиння, надавав нові й нові умовності захисту. Згодом я зосередився на створенні такого дому, звідки мені й не захочеться йти. Недавнє захоплення садом тільки підживлювало це бажання.

Відвідав той "офіційний бенкет".

А потім ще три.

На моє здивування, нікого моя поява не спантеличила. І жодних прохань від Зоролия не надходило, тож я дозволив собі розслабитися й просто прийняти новий ритм життя.

Дні стали тижнями, тижні — місяцями, а вони — мінливою круговертю пір року. Я не зчувся, як минуло понад десятиліття, відколи чув її голос.

Того ранку я підв'язував троянду, що похилилася під час останньої зливи. Пружні пагони спліталися у міцний безлад, чим ускладнювали моє завдання.

Під час боротьби з черговим чіпким розгалудженням мені просто на голову впав пухкий конверт.

Я зойкнув від несподіванки і першої миті відкинув його від себе. Придивившись, кліпнув. Великий, кольору топленого молока конверт обрамлювало плетиво букових листочків. Тож він не лишав жодних сумнівів.

Я на мить занурився у далекий і майже втрачений спогад, коли мої власні батьки, пишаючись, розгортали точнісінько такий конверт про мене.

Та я не маю нащадків. Хіба що...

Враз заслаблими пальцями я підняв листа з землі й спробував розгорнути. Короткі нігті разів шість зісковзнули зі щільно заклеєного клапану, доки я здогадався застосувати магію.

Виконав простенькі чари й нарешті розгорнув листа. І завмер серед трояндових кущів, боячись дізнатись те, у що палко бажав повірити.

"Орися".

Я вимовив її ім'я без жодного звуку. Прочитав листа. Двічі. Серце калатало в грудях, а очі блищали від сліз. Сліз радості чи то болю.

За тим прийшло усвідомлення.

Моя донька в Академії чарів, а її мати не пам'ятає ані мене, ані того дивовижного місяця на початку літа. Більше того, вона не уявляє, яка небезпека чатує на них обох через мою магію.

Магію, яку Орися успадкувала.

Найпершу думку — покинути все і негайно ж бігти до них — я відкинув. Відтермінував жадану мить до кінця навчального року.

Я не мав і крихти певності, що зможу переконати її, проте знав, що повинен.

За той час, що повільно линув в очікуванні, я перечитував листа тисячі разів. Намагався розгледіти за акуратними й цілковито формальними рядками рукописного тексту особистість власної доньки.

Магічні показники, обрані факультативи, середній бал немагічного атестату. Крім того, декілька викладацьких відгуків та єдина догана. "Участь у шкільній бійці наступного дня після тестування здібностей, спонтанне застосування ментальних чарів".

— Можу здогадатися.

Я скривився, промовляючи ці гіркі слова крізь зуби. Викриття — це погано. Особливо разом з таким загостренням. Ці думки ще більше підживили моє хвилювання.

Чac очікування ж потягнувся ще повільніше.

Я не міг не прокручувати, ніби сповільнену кіноплівку, у власній уяві різноманітні сценарії майбутньої зустрічі. Зустрічі, якої я прагнув і якої боявся.

Питання теж множились. Вигулькували раптово, незалежно від того, чи готував я сніданок, ладнав новеньку книжкову полицю для доньчиної кімнати чи скопував майбутню клумбу.

"Яка вона?"

"Чи схожа на свою матір?"

"Чи побачу я в ній риси моїх батьків?"

Кожне з них не мало найменшої відповіді, виснажувало, інтригувало. Тож аби остаточно не поринути в уявний хід майбутньої розмови, я з максимальною ретельністю зосередився на реставрації маєтку й облаштуванні нових кімнат.

Ще однією справою для мене стали пошуки їхньої адреси. Я до останнього гадав, що знайду їх у тій оселі, яку беріг у найтепліших спогадах. З'явився там за тиждень до іспитів у Академії і розгубився. Шукав намарно, адже ніхто з місцевих не пригадав ані мене, ані її.

Наступного дня пошуки привели мене до сірої бетонної будівлі з вузькими високими вікнами. Покажчик біля входу вказав мені, що в боковому приміщенні на четвертому поверсі я знайду офіс приватного детектива.

Звісно, я не міг пояснити своєї проблеми, проте переповів історію подруги, з якою ми загубили зв'язок роки тому.

— Вашу проблему здатен вирішити телефоний довідник, — доскіпливо озвався чепурний чоловік у смугастому костюмі.

— Мені потрібна адреса, а не телефонний номер, — заперечив я і відчув напруженість у думках співрозмовника.

Він мав намір заперечити мені й вічливо обірвати розмову, тож я доклав зусиль, аби магічно переконати його мені допомогти.

І з сумом задумався, наскільки ж часто він стикався з недобрими намірами замовників, що так рішуче противився моєму проханню.

Нарешті отримав адресу саме у день завершення навчального року. Тож одразу й вирушив до тихого немагічного району з нескінченними рядами нудних багатоповерхівок. Не надто близько до центру великого міста, але й не досить, щоб вважатись околицею.

Поки я йшов безлюдними сходами на п'ятий поверх, хвилювання наростало. Як і злість на самого себе.

Моя донька жила в настільки магічно незахищеному місці, що дивувало саме її виживання. Та ще більше мене картала власна давня помилка.

Я не міг не уявляти, як би ми жили, якби я не зник тоді, не витравив самого себе з її спогадів та думок.

Тієї миті мене заскочила зовсім інша думка. Чи не привів би я мисливців до колиски власної дитини, оприявнивши чари? Та чи не зашкодить їм моя поява зараз?

Спробував мислити раціонально і дійшов висновку, що після викриття її магії лише питання часу, як скоро вона втрапить у халепу. А безпека маєтку стане вагомим аргументом.

Та я все одно завмер перед дверима в нерішучості. Вперше за весь час, відколи мені прийшов товстий лист в обрамленні букового листя, я сумнівався.

"Чи зможу я переконати найвпертішу людину, яку коли-небуть знав?"

22.11.2024