Майбутнє відбувається сьогодні: Гліб Читенко

Подумки я не раз повертаюся до найтемніших часів свого життя, до смерті родини й безрадісного навчального року, до цілковито ірраціонального бажання стати частиною спільноти.

Хоч я жену від себе ці думки, але так само, як і тоді, ловлю себе на тому ж таки бажанні.

Та з нею все інакше. Я з кожним днем прагну ставати кращим для неї і для себе самого. Я вчуся щирості й згадую, що таке турбота про когось. Я довгими годинами вигадую витівку, а тоді ще стільки ж часу втілюю задумане, аби лиш побачити усмішку в кутиках її очей.

Непомітно для себе я починаю уявляти наше спільне майбутнє. Зовсім трохи й крадькома. Та від кожної хвилини стаю щасливішим.

Той місяць ми живемо так, наче світу навколо не існує. Вибираємось із її затишної квартири лише до улюбленої кав'ярні та кількох найближчих магазинів. Частіше разом та іноді — нарізно.

Задушливий полудень. Погода, надто спекотна для прогулянки, змушує мене відвідати магазин самостійно. Дорогою зважую власне рішення не застосовувати чари охолодження і подумки веду цю суперечку.

Та спиняюся посеред вулиці і миттю ховаюся за найближчу колону. Волосся ворушиться на потилиці, а спиною котяться хвилі дрижаків. І то без видимої причини. Проте причина існує.

Щойно я відчуваю майже забутий плин знайомого роздратування, весь мій жах набуває сенсу.

В лічених кроках повз мене повільно крокують Федір, Олег та ще троє їхніх супутників.

Я застигаю. Чекаю, доки ватага моїх колишніх знайомців промине вулицю, і відчайдушно сподіваюся, аби серед них не виявилося Яромисла чи ще якогось Потойбічника, аби вловити слабке коливання моєї приглушеної здібності.

— Що б він робив у такій глушині? — сичить Федір крізь зуби.

Я тамую подих і прислухаюся.

— Поняття не маю, — огризається Олег. — Гадаю, цього разу інформатор виявився ненадійним. Де це бачено, щоб Дикограй селився не у лісі?

Я мав би радіти, що шукають не мене. Натомість відчуваю себе у небезпеці й сповненим поганих передчуттів. Чи то співпадіння, що Дикограя розшукують саме тут і саме зараз, коли ми живемо зовсім поряд?

Всі ці підозри накочують на мене, тиснуть зусібіч, тож щойно мої колишні знайомці зникають за рогом, я смикаюся й тікаю в протилежному напрямку.

Ще тоді, притискаючись долонями до холодної бетонної колони, я знаю, що робитиму далі. Все моє єство опирається задуму, проте я також розумію, задля чого йду на те. І задля кого.

Я витрачаю кілька пообідніх годин, аби насолодитись спілкуванням з нею. Повітря заштореної кімнати, насичене пахощами чорнобривців з її підвіконня та половиною яблучного пирога з корицею, що я витяг з холодильника і з насолодою повільно поїдаю, ліниво відмовляється рухатись. Світло, надто тьмяне, щоб запам'ятати кожну рису її обличчя, дозволяє їй бачити сторінку книги. Тож тієї спекотної днини вона вмощується поряд.

І читає вголос для нас обох напівпрочитану книжку. Пригоди космічного пройдисвіта, якими я захоплююся з минулого тижня, сьогодні проминають мою увагу. Тієї миті єдине, що має для мене зміст, — тихе звучання її голосу. Те, як в ньому змішуються серйозність, цікавість та здивування, як незграбно й перебільшено вона зачитує репліки персонажів, як кривиться появі в тексті чергової подружки головного героя. Цього разу я не наважуюся дражнити її літературну "закоханість" і ловлю на собі стривожений погляд. Вона зазирає до моїх очей, ніби щойно почула фальшиву ноту в добре знайомій пісні нашої буденності. Я обіймаю її міцніше, але саме тієї миті власною ж магією починаю руйнувати все, що ми разом створили.

Ментальні чари, керовані моїм безжально впертим рішенням убезпечити нас обох, спогад за спогадом стирають нас з її життя.

Вона поринає в сон. А коли прокинеться, мене в її житті більше не буде.

Тихо, аби не розбудити сплячої, я проминаю довгий коридор квартири й нишком прочиняю двері. За тим магією зачиняю замок та так і не можу примусити себе лишити ключ на спеціальному для того гачку. Я знаю, що збережу його в найближчій до серця кишені.

Й шпетитиму себе за сентиментальність.

Сонце, досі палюче й недружнє, зустрічає мене золотаво-сірою спекою полуденного міста. За давньою звичкою шлях неквапом розгортається переді мною.

Я озираюся. Лише раз, але того виявляється достатньо, аби розпачливо сісти просто на землю і на кілька довгих хвилин вчепитися пальцями у власне волосся.

Дорога втрачає сенс. Ховатися? Навіщо? Тієї миті я почуваюся нікчемою. І вперше з тої страшної години відчуваю, що хочу повернутися до рідного дому. І байдуже, які небезпеки на мене чекають.

Та ж я і так це знав. Я — останній з Читенків, а мої предки ніколи не мали свого "довго і щасливо".

1.11.2024