Майбутнє відбувається сьогодні: Гліб Читенко

Мій шістнадцятий день народження мав би стати найщасливішим днем мого життя. І він міг би. Якби не вони.

Я відчуваю себе щасливим і трохи турбуюся про ймовірне спізнення. Зовсім трохи. Для годиться.

Усміхаюсь і пригадую мамині очі. Вони з батьком не сумнівалися, що я не зможу піти раніше з власної святкової вечірки. Сам же я сперечався і навіщось пообіцяв поводитися відповідально. Подумки чую батькове гмикання і материне нагадування, що торт не втече з сімейної вечері.

Трохи п'янке відчуття свободи змушує посміхатися хитро й розслаблено. Та я розгублено роззираюся навсібіч, щойно опиняюся не там, де я очікував.

У волоссі плутаються блискітки від конфеті. Я марно намагаюсь їх витрушувати, доки крокую стежкою.

Мене дратує і непокоїть незрозуміле відхилення магічного переміщення. Та я списую його на організацію якогось сюрпризу для святкування. Хоч і не збагну, задля чого вигадувати щось подібне перед поїданням полуничного торта в сімейному колі.

Стежка петляє між грабами, крутиться навколо ліщини і майже губиться в траві, адже нею давно ніхто не користується.

Вирішую, що нема сенсу шукати ледь помітний шлях і починаю вперто прокладати власний. Та лише забрідаю у несамовите плетиво з пагонів ожини. Моєї впертості стає на три спроби. Пружні гілки перетинають шлях безліччю підніжок, чіпляють одяг і відбирають рівновагу. Я таки деру широку холошу. А з нею і коліно.

Доки смикаю тканину, чую незнайомі грубі голоси. Завмираю. Прислухаюся. Та зрозуміти бодай щось у перегуках щонайменше трьох чоловіків не можу. Так і стовбичу серед пом'ятого гілляччя.

Моє тіло, непідвладне розуму, помітно тремтить, доки я намагаюсь... Ні, не сховатися чи зачаїтися. Зникнути. Резчинитися у байдужій сутіні й дочекатися, коли зможу піти з цього непевного сховку.

А тим часом перед моїм ментальним зором розгортається все.

Я одночасно і хочу, і не хочу знати все що з ними трапилось. І то так само сильно, як і видерти з власного єства, з самої своєї суті цю здібність з корінням. Аби не занурюватися в глибини чужих душ. Чи чогось іншого.

Я кілька разів намагаюсь розірвати зв'язок, але роблю це аж надто невпевнено. Й продовжую. Паралізованим привидом спостерігаю уривки свіжих спогадів трьох пройдисвітів.

Я хочу кричати від болю й люті. Я потребую того крику. Та горло ніби стискається, а повітря здається занадто важким і густим, аби вдихнути. Мій погляд проникає далі, й я дізнаюся, що це батько врятував мене, коли, спливаючи кров'ю, закрив магічні шляхи до маєтку.

— Хлопчиська ніде нема. Рушаймо, — все ж чую за мить до тиші.

Тиша падає на мене раптово.

В мене болять щоки. Шкіру обпікають гарячі краплини, залишають солоні доріжки на обличчі й зникають десь під підборіддям. Я розгублено намацую їх і власний дотик пробуджує мене від моторошного видива, що повторюється і повторюється в голові.

Мій будинок ховається одразу за деревами. Просто переді мною. Ще крок, вигин стежки — і я вдома.

Але ніт. Дім мій відтепер — сама пустка.

„Тато, Мамо!" — подумки гукаю, ніби сподіваючись.

Проте вже знаю: марно.

11.10.2024