Майбутнє відбувається сьогодні: Гліб Читенко

Та під час чергової прогулянки до містечка я встиг придбати лише каву. А тоді без видимої на те причини повернувся додому за допомогою спеціального артефакту. На інший раз відчуття повторилося.

Чи то моя параноя набула шалених масштабів, чи притлумлена здібність знов виловила знайомі думки з круговерті свідомостей навколо, та я дослухався до внутрішнього заклику.

Майже місяць не полишав рідного маєтку. Та зрештою вийшов знову.

Перші пів години все йшло як слід. Гамірливі вулички, буденний безлад. Проте досить скоро я знов занепокоївся.

На перший погляд я не бачив нічого незвичного, але відчув сильне бажання втекти і одразу повернув додому. Та не встиг я пройти і десяти кроків, як переді мною наче нізвідки вигулькнув давній приятель і спільник — Яромисл Пробудець. Я кліпнув.

— Давно не бачились, — розтяг він губи в хижій посмішці. — Не варто було тобі тікати.

Він лінькувато придивився до мого втомленого обличчя і награно похитав головою. Навіть язиком прицокнув.

Та я продовжував мовчати й вишукувати шансу загубитися, зникнути.

З найближчої крамниці вийшов Богдан, обвішаний яскравими пакунками й із трохи розгубленим виразом обличчя. Яромисл закотив очі й пробурмотів щось нe надто приємне.

— Облиш, — гмикнув Потойбічник. — Ти ж не очікував, що ми удвох чатуватимемо?

Я обережно відступив на крок, доки на мене не дивилися, та тієї ж миті тілом прокотилася коротка судома. Мій погляд наштовхнувся на колючі й холодні очі Пробудця.

— Втекти надумав? — вишкірився він. — Не вийде. Ти маєш доволі чіткий вибір: або піти з нами добровільно, або мені доведеться тебе магічно спонукати до цього.

— Навіщо ви створили цю засідку? — поцікавився я сухим тоном.

— Зоролий засмутився, коли ти зник. І зрадів, коли знайшовся, — відповів Богдан.

— І з якого дива він вирішив, що я знайшовся? — буркотів я собі під носа. — А ви тепер у Влада на побігеньках?

— Може й так. Але ми хоча б від друзів не ховаємось, — огризнувся Богдан. — То ми йдемо? Чи й надалі тут стовбичитимемо?

Я дозволив їм увести мене зі знайомої вулиці до віддаленого краю містечка.

Там, на практично безлюдній алеї міського скверу, обидвоє міцно вчепилися в мої плечі, Яромисл клацнув запальничкою, і ми розтанули в повітрі. Зо дві хвилини я боровся із запамороченням після доволі грубого переміщення, тож похмурі, оздоблені оксамитом і чорним деревом стіни Пробудцевого коридору не розглядав.

Перевів подих і скутою ходою перетнув довгу вітальню, аби опинитися лицем до лиця з Владом Зоролиєм. Богдан з Яромислом залишилися осторонь біля входу й участі в подальшій розмові не брали. Хоч і кидали на нас цікаві погляди.

Тим часом світська бесіда швидко перетворилася на лекцію, чи радше промову, вихваляння.

Монолог Влада тривав і тривав. Я байдуже слухав перспективи, що щедро пропонував мені той, хто вважав себе найвпливовішим чарівником сучасності.

За останні роки влада Зоролия примножилась та зміцніла. Він жваво змальовував картини безпечного і спокійного майбутнього для мене.

Коли ж я перервав його принадну фантазію питанням плати за ці щасливі перспективи, ілюзія дружньої бесіди похитнулася. Я вловив відблиск роздратування свого співбесідника. Та такий потужний, що його не зміг притлумити навіть спеціальний артефакт.

Він відповів не одразу. Більш того — запала тривала тиша. Він повільно відкинувся на спинку крісла й незмигним поглядом втупився в моє обличчя. Першою думкою тієї миті стала спроба залагодити можливе непорозуміння. Її я відкинув. І вирішив дочекатись відповіді.

— Підозрюю, твоє зникнення не було випадковістю, — ліниво протягнув він. — І свідомий того, що ти не є моїм палким шанувальником. Проте моя пропозиція вартує того, аби виявити свою корисність.

Я вигнув брови, тож він продовжив:

— Нічого надто складного чи виснажливого. Лише готовність застосувати твої унікальні здібності на моє прохання.

З цими словами розмова набула сенсу, хоч саме зізнання й не стало для мене новиною.

— Я подумаю над цією заманливою пропозицією.

Зоролий кліпнув на мене й холодно розреготався. У його погляді з'явилася насмішка, а губи зневажливо смикнулися.

— Я очікував від тебе більшої кмітливості. Ти — останній живий Читенко, тобто єдиний, хто має істинні здібності до менталістики. То чи міг би я тебе відпустити без обіцянки лояльності. Мені потрібно те, що є у тебе, i я можу запропонувати те, що стане гідною оплатою твоєї вірності. Можеш погодитись. А як ні — я знайду спосіб взяти бажане. Та сумніваюся, що це тобі сподобається. У будь-якому разі, вибір за тобою.

"Вибір без вибору", — подумки додав я і демонстративно натяг на обличчя фальшиво-вдячну посмішку.

— Радий, що ми порозумілися, — кивнув Зоролий і зазбирався йти. — Наступної п'ятниці чекай на запрошення. Офіційний бенкет у Водолиїв.

Я розтяг губи трохи ширше, але відчув майже непереборне бажання скривитися й закотити очі. Зоролий чи то справді не помітив фальші, чи вирішив знехтувати й заплющити на неї очі, проте після виголошення стандартних магічних домовленостей я міг вільно повернутися додому.

Сам Зоролий у Яромисловій оселі не затримався, я ж вирішив не поспішати. Сидів у тому ж таки кріслі й міркував про все, що сталося.

Злість на власну бездіяльність відкинув одразу, хоч і повністю погоджувався з внутрішнім самокритиком.

— Про що замислився? — Яромисл навис наді мною.

— Та ось гадаю, чи міг я всього цього уникнути? — не криючись озвався я.

— Питання часу, — сухо відказав той. — Навіть умовна спроба загинути для тебе не передбачена. Зоролию потрібна твоя здібність.

— Дякую за чесність, — глухо прозвучав мій голос. — А пам'ятаєш на четвертому курсі...

Додому того вечора я не повернувся. За розповідями час линув непомітно, спогади витісняли безвихідь, та й привертати увагу до моїх заходів безпеки не хотілося.

Ще п'ять днів я мандрував від одного шкільного знайомого до іншого, нахабно зазирав до їхніх бібліотек, де вишукував нові хитрощі для вдосконалень у захисному плетиві мого маєтку.

Коли я нарешті наважився повернутися, майже одразу ж помітив стеження, незначний порух, коливання магічного відблиску. Зосередитись виявилося не так вже й просто, однак злість на зіпсовані плани надала потужний поштовх для закляття звільнення.

— Сподіваюся, відгомін мого контр закляття добряче струсоне тебе, нахабо, — прогарчав я і стрепенувся.

Хоч я не міг знати, кому належали ці чари, мені було достеменно відомо, чиїм посіпакою він є. А вiд того розуміння гнів лише множився.

Я відчув себе поверненим у пастку, з якої раніше вибрався. Наче життя моє перетворилося на колесо, що обертається.

15.11.2024