Принцип Мебіуса

Офіс Служби міжсвітової безпеки, скорочено — МСБ, розташований в самісінькому центрі міста, на площі між двома соборами.

За моїм власним часом я вийшов з нього півтори години тому, о восьмій двадцять ранку. Навіть не встиг зварити собі першу вранішню каву, коли з нами зв’язався Танський і повідомив про «страшні події, що потребують присутності вашого найкращого детектива». Під рукою в шефа опинився я, миттєво був назначений найкращим, і ось я знову тут. Час доповідати невтішні новини.

В офісі кипіла робота. Коридорами сновигали оперативники. Щохвилини грюкали двері кабінетів. Проходячи повз одні з них, я розгледів там якогось блідого, як смерть, дядька, якого енергійно допитували два наших хлопця, але так і не второпав, наш це типчик, чи «зальотний» реверсний.

Так, вони теж до нас полюбляють навідуватися. Добре, що хоч зараз, коли між світами встановлено постійний контакт, ці візити набули більш-менш цивілізованого вигляду. Щоб зрозуміти, як це відбувалося раніше, досить ознайомитися з фольклором будь-якої частини нашого світу.

У приймальні шефа його персонально секретарка, Людочка, зосереджено перебирала якісь папери. Незважаючи на повну комп’ютеризацію Служби, всі наші секретарки дуже полюбляють папери. А їх — секретарок, не паперів — в МСБ багато. Кожний керівник відділку і всі їх заступники мають власну помічницю. Втім, паперів в конторі теж більш, ніж достатньо.

— Що робиш, красуню?

Я товаришую з нашими секретарками. Про всяк випадок. Ніколи не знаєш, яка інформація тобі може знадобитися, а ці дівчата знають все і про всіх в конторі.

— А… — відмахнулася вона. — Тебе такі дрібниці не займають, Максе. А що в тебе? Ти вилетів з дверей о пів на дев’яту ранку після дзвінка того упиря. Що в нього сталося?

Я ж казав, секретарки завжди все знають. Танський телефонував безпосередньо шефу. Істерив і вимагав «найкращого з найкращих». Я був присутній при цій розмові, а Людочка — ні. Але он бач — вже в курсі.

— Вбивство, — лаконічно відповів я.

— Нічого собі! — ахнула дівчина. — Що, упиря нарешті пришили?!

Шикарна логіка! А нічого, що «пришитий» упир сам про це і повідомив?

Танському довелося бувати на аверсі. Він впливовий член суспільства Київського вивороту. Звісно, шеф запрошував його до нас, в МСБ, на «дружню бесіду за чаркою коньяку». Людочці полковник одразу ж не сподобався. Втім, хотів би я подивитися на людину, якій би сподобався упир!

— От завжди тобі, Герць, самі цікаві справи дістаються! Щастить тобі!

— Є таке, — погодився я, чомусь згадавши дірку посеред лоба дворецького, — така вже в мене файна робота.

— Максе, годі з Людочкою теревеніти! — долинуло з шефового кабінету. — Йди вже сюди!

Я підморгнув Людочці і рушив до шефа.

Андрій Віталійович, мій беззмінний шеф, володів гучним голосом і бездоганною інтуїцією. Він стояв у витоків МСБ і був моїм наставником з самого початку моєї служби. Високий, чорноволосий, з легкою сивиною на скронях, мужчина невизначеного віку, який полюбляє стильне взуття і гарний віскі. Про нього в конторі казали різне: що він відлюдник і бабій одночасно, що років йому ледь не сімдесят, хоча й виглядає на сорок, що в нього є жінка, але вона з ним розлучається. Тому що він відлюдник. Або тому що бабій. Що перед ним тремтить цілий кабінет міністрів, а зняти з посади його взагалі неможливо.

Правда ж була в тому, що люди завжди пліткують, навіть в такій конторі, як наша. А повне досьє шефа зберігається в Празі, в Європейському Бюро МСБ. Ми — понад державна структура.

— Ну, що там сталося в упиря, чи, як він любить сам себе називати, у вампіра? — ліниво спитав шеф, тільки-но я зайшов.

— Шкандаль, — зітхнув я, мимоволі повторюючи Танського.

— Та невже? — хмикнув він. — Бідолаху отруїли, зарізали, чи може, обернули на жабу? Чого цей неприємний полохливий тип обривав мені телефон з самого ранку?

І шеф туди ж!

— Застрелили, — знизав плечима я. — І не Танського, а його дворецького, — тут я дістав з кишені гільзу. — Ось. Думаю, по-перше, потрібно визначити, з чого стріляли. А по друге… Ну, ви ж розумієте, шефе! На реверс протягли вогнепал. Зухвало використали його не де-небудь, а в садибі полковника Танського. Це не просто шкандаль, це виклик!

Шеф розчаровано зітхнув. Все він чудово розумів! Сподівався на більш добрі новини, але мені нічим було його порадувати. І як би він не ставився до Танського, але ж ясно, як божий день: упир не настільки прихильний до МСБ, щоб зажадати побачення з нами без серйозного на те приводу.

— От що, Максе, — похмуро сказав шеф, — тримай поки що язика за зубами.

— Не дурень, сам розумію, — буркнув я. — Але ж справа не тільки в мені.

— Таньский буде мовчати. Поки що! — шеф багатозначно постукав пальцями по столу. — Базікати — не в його інтересах.

— Мені потрібно все, що в нас на нього є. З самого початку.

— Це з того часу, як ти ще під стіл пішки ходив? — хмикнув шеф.

— Саме це я і мав на увазі, дякую.

— Підозрюєш упиря? — примружився він.

— В першу чергу!

— Ти правий по формі, але не по суті, — якось туманно висловився він. Я підняв брову в знак запитання, і він пояснив: — Ти робиш, як тебе вчили, але не враховуєш контексту. По-перше, він сам нас викликав… — Я підняв іншу брову, цього разу — іронічно, і шеф почав сердитися. — От ти впертий, Максе! Я не кажу, що Танського не треба перевіряти, але ж не гай часу на тупикові версії, у нас його і так небагато. Коли про цей випадок дізнається преса, нам буде не до жартів!

— А я все ж таки почну з полковника. Коли не знаєш, що робити, починай з початку. До речі, шефе, саме так ви мені завжди казали, — не втримався від кпини я.

— Ти просто не любиш упирів, Максе! — повернув мені шеф.

— Я взагалі не люблю реверс, і вам це відомо, як нікому! — нарешті вибухнув я і вийшов з кабінету, ледь втримавшись, щоб не грюкнути дверима.

Чому, хай йому грець, ну чому?! Чому саме я, який не те що у казки, а навіть у діда мороза в дитинстві не вірив, опинився серед тієї тисячної частки відсотка, що можуть вільно переміщуватися з лиця на виворіт?! Опинився «поводирем». Я відкрив в собі цю здібність, коли навчався на третьому курсі юридичного факультету. Я мав конкретні плани на життя і придивлявся до адвокатської практики. Та хіба ж могли в МСБ пройти повз мене? Я отримав пропозицію, від яких не відмовляються. Я отримав кар’єру і наставника, про якого можна тільки мріяти. Але я досі не можу позбавитися відчуття, що все це — нав’язане, не моє. Саме тому я не люблю реверс.