Принцип Мебіуса

Отже, Щиглик вивів мене на відьму. І це була не просто якась там відьма! Вона була рідною племінницею вбитого.

— Оце так поворот! — присвиснув я.

— Не свисти, начальнику, тобі що, гроші зайві? — заметушився Вітька. — То віддай їх мені!

— Цить! — гарикнув я.

— Ну що, тепер ти нарешті залишиш мене в спокої?

Я мовчки встав і вийшов з генделика. Мені було над чим подумати. Тепер зрозуміло, звідки вигулькнула згадка про зачаровану упирячу річ. Бо де відьми — там завжди зачаровані предмети. А де зачарований предмет — там тримай носа по вітру і тільки й встигай ухилятися від неприємностей!

Зачаровані речі — це був пекельний головний біль не тільки всього МСБ, але й величезна скабка в дупі всього ігорного бізнесу аверсу. В його м’якій вгодованій дупці!

Різні предмети, які раніше зазвичай називали талісманами чи амулетами, зачаровували відьми вивороту. Предмет, як і годиться, працював на лиці не більше двадцяти чотирьох годин. Вартували такі речі недешево, але й рідкими не були. Ними у всі часи залюбки користувалися гравці, хоча раніше вони не могли бути до кінця впевнені, що володіють справжньою зачарованою річчю. Що ж, ще до того, як ми відкрили реверс, він давно вже відкрив нас!

Після налагодження контакту між світами, зачаровані речі було кваліфіковано, як шахрайство, і категорично заборонено мати при собі в усіх казино та гральних домах лиця. У деяких країнах були навіть прийняті закони, згідно яких гравець, на якого впала підозра у використанні зачарованого предмета, підлягав затриманню на двадцять чотири години. Після чого він в обов’язковому порядку сідав за гральний стіл, щоб підтвердити чесність своєї гри.

Не найкраща ідея, як на мене. Хоч я не гравець, але дуже вже це нагадувало середньовічний ритуал виявлення відьом. Якщо гравець програвав, він компенсував закладу весь свій минулий виграш. Всі спроби послатися на міфічну вдачу до уваги не бралися. Точнісінько як відьма, яка визнавалася відьмою, якщо вміла плавати. Звісно, я маю на увазі бідолашних жінок з лиця, а не справжніх відьом з вивороту. Якщо ж гравець свій клас підтверджував подальшою грою, то підозру з нього знімали і відпускали з богом і з грошима.

І от декілька років тому, це було на самому початку моєї роботи в МСБ, ми наразилися на справу, яка увійшла в історію під назвою «Карусель празьких відьом». Мені пощастило, або не пощастило, то з якого боку дивитися, приймати в ній участь. І з того часу я люто зненавидів і зачаровані речі, і відьом. Бо хто ж любить, коли його пошили в дурні!

Банда зухвалих гравців нахабно обчистила майже всі празькі казино, а місцевий офіс МСБ лише розводив руками — вони вигравали і начебто чесно. Їх затримували, ізолювали, обшукували, потім знову саджали за гральний стіл, а їх вдача ніяк не закінчувалася, отже — зачарованих речей при них бути не могло.

Але вони мали при них бути, бо іншого пояснення їх феномену не знаходилося!

Скандал тоді роздмухався неабиякий! На кін була поставлена репутація всього МСБ. Бо в Празі знаходився не якийсь там рядовий офіс, а Центральне Європейське Бюро. Кращі з кращих якого лише руками розводили.

Шеф, і я разом з ним, входили до міжнародної групи слідчих, яка оперативно прибула в Прагу, рятувати репутацію європейського керівництва. І нам таки вдалося з’ясувати, в чому була справа.

Винахідливі гравці не просто прикупили декілька талісманів. Вони найняли цілий вертеп відьом — «провідниць», які міняли одна одну аверсі кожні двадцять чотири години і підживлювали чари на своїх талісманах. Вони крутили бісову карусель!

І тим самим продемонстрували абсолютно новий рівень взаємодії між лицем та виворотом. Прикро, що на цей новий рівень першим вийшов саме криміналітет.

Отже, коли все нарешті з’ясувалося, удачливі гравці з мільйонними статками вже розчинилися на просторах Латинської Америки, відьми «карусельщиці» — в сутінках реверсу, а МСБ отримала такого ляпаса, від якого ще довго не могла оговтатися.

Тож зрозуміло, що ані відьми, ані зачаровані речі мене в справі вбитого дворецького геть не надихали. І ланцюжок, який вимальовувався, як основна робоча версія, теж не додавав оптимізму. При всій повазі до шефа, всі сліди вели до Танського, і саме полковник залишався головним підозрюваним у вбивстві. Якщо в нього справді був коштовний талісман, то саме від відьми-племінниці про нього міг дізнатися дворецький. А ще в полковника була якась сімейна таємниця, і вона цілком могла бути пов’язана із зачарованою річчю. І якщо хтось, та хай той самий дворецький, лише спробував цією річчю заволодіти, то передбачити реакцію вампіра не становило жодних проблем.

Отже, відьма — зачарований предмет — дядько-дворецький — вбивство. Виходило складно. І зовсім не на користь упиря. Лише одна деталь вибивалася з цієї стрункої картини: Танському значно простіше було замести всі сліди. Але він здійняв галас, зателефонував шефу і витребував детектива. І цей факт хай і не перехрещував всі мої попередні викладки, але суттєво їх розхитував.

Я підняв голову і роззирнувся.

Я стояв на тихій вузькій вуличці в самому середмісті. Сходило сонце, кричали півні. Охайні будиночки за низькими парканами лише почали прокидатися. Іноді мені здавалося, що київське сердмістя існує само по собі, якимось третім виміром, і майже не змінюється з плином часу. Що воно однаково далеко і від лиця, з його хмарочосами і метушнею, і від виворота, який, за теорією Маверінга-Чижа — лише відбиток нашого колективного підсвідомого. І лише «поводирі» сприймають ці два світа, як єдину і неперервну стрічку Мебіуса. То хто ж ми насправді? Творці чи божевільні?

Відьма жила в одному з тих маленьких охайних, і дуже київських, будиночків. Не так вже й далеко від садиби Танського, якщо по мірках аверсу. Я прочинив низьку хвіртку, швидко минув невелике подвір’я і рішуче постукав у двері. І одразу ж, без жодної паузи, вони відчинилися:

— Я чекала на тебе. Заходь!

Я підняв очі і зрозумів, що пропав…