Принцип Мебіуса

Гарних експертів у нас в конторі двоє: Євген Вікторович, суворий мужчина років шістдесяти, і його молодий помічник Михайло. Я віддавав перевагу Михайлу, бо Євген Вікторович забагато бурчить і завжди чимось незадоволений. Я схильний був списувати цю його особливість характеру на досить солідний вік.

От і зараз старший експерт так скривився, коли я зайшов до їх кабінету, що мені закортіло тихенько зачинити двері з іншого боку. Але робота є робота.

— Що в тебе, Герць?

— Стріляна гільза.

— Лише гільза? Скільки раз тобі говорити, що для нормальної експертизи потрібна куля!

— Ну вибачайте! — обурився я. — Може вам ще тіло потрібно було з реверсу доправити?! Приніс, що зміг.

— Тіло б, до речі, не завадило, — мрійливо сказав цей буркотливий стариган.

І поки я підбирав достойну відповідь, з глибини кабінету виник Михайло і доброзичливо мені посміхнувся:

— Давай сюди, Максе! Де ти взяв цю гидоту? Такий великий хлопчик, і таке лайно підбираєш… Так що від нас потрібно?

— Взяв в упиря в садибі, потрібно з’ясувати, з якого стволу випущена, — з полегшенням відгукнувся я.

Брови Євген Вікторовича полізли кудись далеко під сивий чуб і я швидко додав:

— Без коментарів, будь ласка. Всі питання до шефа.

— Де Герць, там завжди упирі, русалки, перевертні та інші милі створіння реверсу, — звичайно, він не промовчав.

Я знизав плечима:

— За перевертнів нічого не скажу, не зустрічався, а все інше… Я ж не сам їх придумую! Така вже наша робота, Євген Вікторович!

— Ваша робота, Герць, ваша! — як завжди невдоволено пробурчав він.

— Я займуся твоєю справою, Максе, — знову втрутився Михайло. — Зайди через годинку.

І я пішов до себе в кабінет, дорогою, нарешті, зазирнувши в кав’ярню по велику чашку кави.

Зручно вмостився в кріслі, відкрив планшет і поринув в базу даних. Шеф, як і обіцяв, відкрив мені доступ до досьє на всіх впливових осіб київського вивороту. А Танський, без сумніву, був саме таким. Я швидко гортав файли. Плюси: Заможна родина, меценат, стовп суспільства, гарний танцюрист — хто б міг подумати! Охоче пішов на співпрацю з аверсом. Мінуси: упир…

Ну, так! Упир! А хто з нас ідеальний? У питті крові людей з лиця помічений не був. Отже, харчується вдома. Охоче користується продукцією з аверсу. Ну, це я і сам бачив. Гроші у вампіра є. Витрачає їх розумно. Члени родини… Даних немає. Як так? Ні, я розумію, що вампіри живуть дуже довго, проте невже наші не зацікавилися його родичами? Якщо не нинішніми, то хоч померлими… Бути такого не може!

Я згадав останні слова Танського: «Це пам’ятка з тих часів, коли наша родина ще не була вампірами». Не була! Вони були звичайними людьми, наскільки це слово можна застосувати до мешканців реверса! Це само по собі гідно уваги, а в досьє — ані слова.

Я замислився. А якщо бідолаха дворецький з’ясував щось таке, про що знати був не повинен? Як ніяк, він провів поряд з Танським все життя. Ні, зарано ще з упиря підозру знімати!

В робочий месенжер прилетіло сповіщення від Михайла. Гільза, що я роздобув на місці злочину, була від кулі пістолета марки «Глок-17» — досить поширена модель. На аверсі, звичайно. Разом з назвою моделі Михайло також надіслав мені збільшене фото гільзи і коротке пояснення.

«Куля тюнінгована. Це видно по подряпинах на боці гільзі. Не знаю, що там відбулося, але все це дуже дивно».

Я ще раз уважно перечитав повідомлення. Маячня якась! Схоже, час знову звернутися за порадою.

Шефа я застав за розгляданням фотографії гільзи на великому екрані.

— Ну і як тобі це? — спитав він, лише я тільки з’явився на порозі.

— Захоплююче! — похмуро відповів я. — Мало нам того, що якась потвора постачає на виворіт «Глоки», так ще якогось біса переробляє до них набої!

— Який ти не толерантний! — дорікнув шеф. — Не гарно так казати про наших друзів з реверсу.

— Я не їх мав на увазі. Впевнений,що ця потвора — людина звідси. Хоча яка вона людина? Потвора і є!

— Що ти нарив в архівах? — змінив тему шеф.

— Анічогісінько! — він посміхнувся куточками губ, і я підскочив на диби. — А між тим, повинен був би! Як щодо його родичів? Де відомості про родину? Чому його так поверхнево перевіряли?

— Ти жартуєш? Які родичі? Яка родина в упиря? Нормально ми його перевіряли! До сьомого коліна. От тільки, розумієш Максе, його сьоме коліно — це він сам. Принаймні, останні двісті п’ятдесят років.

— Але ж вони не завжди були такими!

— Якими — такими? Що тобі до цього? Як це стосується справи?

— Дворецький міг рознюхати щось про ті часи. Щось таке, що не сподобалося полковнику.

— Слабка версія, — критично відгукнувся шеф. — Максе, ну сам розумієш — дуже слабка.

— Ясно, — я опустився на стілець навпроти шефа і задав питання, що дуже мене бентежило. — Яка моя справжня задача, шефе?

Він не дуже старанно вдав дивування:

— Розкрити вбивство.

Я продовжував очікувально дивитися йому в очі. Пауза затягувалася, і нарешті, він здався.

— Ну добре! Чесно кажучи, Максе, мене більш хвилює контрабанда зброї на реверс. Це — стовідсотково наша юрисдикція, і це справді погана новина! Але офіційно — ти розслідуєш лише вбивство.

— А хто вбив дворецького вас зовсім не цікавить? — спитав я. — Він був людиною, між іншим! Не упирем, не перевертнем, не потворою якоюсь, а звичайною людиною.

— Ну то й що?! — неабияк роздратувався шеф. — Ця людина, між іншим, все життя прислуговувалася вампіру. Упирю! Слухай, якщо відверто, мені однаково, хто у кого там кров п’є. То їхні, виворітні, проблеми, і мене це не обходить! Якщо б того дворецького не застрелили, а зарізали чи отруїли, ти думаєш Танський почухався б повідомити нас? Ні! Тишком-нишком зарили б тіло під грушею в саду, і справі кінець! Полковник — далеко не дурень. Насправді, він зробив нам послугу, коли так настирливо вимагав детектива. І він буде мовчати. Поки що! Але я не маю наміру залишати такий козир в руках упиря! Все ясно?

— Достеменно! — я піднявся. — Дозвольте виконувати?

— Я не дозволяю, я наполягаю!