Принцип Мебіуса

Вона стояла в одвірку, освітлена вранішнім сонцем, і начебто вся сяяла. Принаймні, мені так здавалося, коли я дивився на неї. Я знав, що відьми здатні приворожити парубка з одного погляду, але ніколи не думав, що це станеться зі мною.

Невисока, струнка, з довгою чорною косою, обв’язаною простою червоною стрічкою. Дівчина, як з пісні, «карі очі, чорні брови». Я відчував, що тону в цих очах.

— То ти зайдеш, Максе, чи так і будеш на мене витріщатися?

Господи, а голос! Глибокий, мелодійний, чарівний…

— Пане детектив, зайди вже до хати! — вона роздратовано тупнула ніжкою. — Не стовбич на порозі соляним стовпом і припини, нарешті, мене ганьбити перед сусідами! Досить того, що ти приперся на світанку, коли до порядних дівчат хлопці на гостини не ходять, так ще й вдаєш тут блискавкою удареного! Що скажуть люди? Що я знову причарувала бідолашного хлопа?!

— Так, я вже заходжу! — нарешті оговтався я. — В сенсі, знову?! І я просто не чекав, і я не думав…

— Що ти не думав? — з підозрою спитала вона.

Якщо відверто, я очікував побачити статечну тітку, бо ж відьми, зазвичай, саме такі, та й дворецький був вже не молодим дядьком, щоб мати юну племінницю. І вже ніяк не сподівався зустріти тут, без перебільшення, дівчину своєї мрії.

— Нічого я не думав, забудь! — ніяково відмахнувся я і увійшов в світлу охайну кімнату з великими вікнами, біленими стінами і великим столом посередині, накритим сліпучо-білою скатертиною. — Як тебе звати? Ти знаєш, як звати мене, то може назвеш і своє ім’я?

— А тобі не доповіли? — вона насупилися. — Той малий слизький нахаба, що направив тебе до мене, він хіба не сказав?

Щиглик! Повернуся — пащу порву!

— Ні, — коротко відповів я, озираючись, куди б присісти.

В ту ж мить під коліна мені вперся стілець. Я здригнувся від несподіванки і раптом розізлився.

— Дешевий фокус!

— Мене звати Марія! — мій ображений вигук дівчина пропустила повз вуха. — Відьма Марія.

От навіщо одразу так?

— Ти не схожа на відьму!

— А ти не схожий на детектива МСБ!

Колюча квіточка!

— Ти бачила багато детективів МСБ?

Це питання, схоже, застало її зненацька. Вона знизала плечима:

— Скажімо, я не так їх собі уявляла.

— Серйозно? Тож, я набагато кращий? — що я роблю?! Замість опитування свідка, я посміхаюся, наче дурень, і точу з нею ляси… Дідько, я фліртую з відьмою!

— Я думала, ти будеш старший.

— Ну знаєш, я теж звик до більш солідних відьом!

— І багато ти бачив відьом? — повернула вона.

— Достатньо! — парирував я, згадуючи Прагу. — Може, вип’ємо кави?

— А ти пригощаєш?

Я засміявся:

— Ні, насправді я сподівався, що це ти мене пригостиш.

Вона стенула плечима:

— Не боїшся?

— Чого?

— Приворотного зілля, звичайно! Хіба ти не боїшся, детективе, що я тебе приворожу? — вона схилила голову на бік, розглядаючи мене, наче дивовижний птах.

Чесно кажучи, вона вже мене приворожила, хоча навряд чи для цього знадобилися якісь особливі чари.

— Маріє, давай припинимо сваритися, нарешті зробимо каву і поговоримо, — примирливо сказав я.

— А хіба ми сваримося? — здивувалася вона. — Про що ти хочеш говорити? Про дядька Юхима? Ти ж через нього прийшов?

— Так. Саме через нього. Ти — найближча його родичка. В мене багато питань.

Вона похнюпилася:

— Чесно кажучи, останнім часом ми віддалилися один від одного і майже не спілкувалися. Ну гаразд, питай!

— Ти кажеш, що ви віддалилися, — почав я, повільно відпиваючи каву з горнятка, яке непомітно для мене опинилося на столі. — Але чому? Хіба в нього були діти, чи інші родичі?

— Ні, не було. Дядько Юхим був досить відлюдкуватим. Але як це стосується справи?

— Не упиря ж мені розпитувати про його характер! — знизав плечима я.

— Зараз його характер вже не має ніякого значення, — глухо відповіла Марія і відвернулася.

Здається, в її голосі бриніли сльози.

— Не скажи! — жваво заперечив я, щоб якось відволікти її від сумних думок. — Комусь він перейшов дорогу, твій дядечко Юхим. Кажеш, він був відлюдкуватим і близьких знайомих не мав. То може, він постраждав через виконання, так би мовити, службового обов’язку? Ти була колись в садибі Танського?

— Колись була, — мляво відповіла вона. — Давно, ще в дитинстві.

— А потім?

— Ні! Що мені там робити?

— Але полковник — відомий колекціонер і меценат. Напевно, в його колекціях знайдеться щось таке… Таке, що може зацікавити відьму. А може, і не тільки її?

Марія сіла за стіл навпроти мене і подивилися прямо у вічі довгим проникним поглядом. Мені від цього стало не по собі, начебто я намагався її обдурити.

— Ти кажеш про зачаровані речі. І думаєш, що дядько хотів обікрасти упиря.

— Я такого не говорив! — обурено заперечив я. — Я дійсно думаю, що Танського хотіли обікрасти! Але думаю також, що твій дядько прихопив крадіїв зненацька, за що й постраждав. А у Танського вдома дійсно є щось цікаве?

Вона кивнула:

— Так! Полковник володіє гарною колекцією зачарованих речей. Але я ніколи не чула, щоб заради таких дрібниць хтось наважився красти у вампіра, а тим більше, пішов би на вбивство.

— Дрібниць?!

— Ну звісно! Зачарувати предмет може будь-яка відьма.

— А ти можеш?

— І я можу. Тому й кажу: навряд чи.

— Але давай все ж припустимо, — не здавався я. — Давай припустимо, що в упиря, який живе вже кілька сотень років, є не просто зачарована, а дуже рідкісна річ, яку створила, наприклад, дуже сильна відьма минулого! Чи варта така річ вбивства, на твій погляд?

— Можливо, — Марія повернулася до мене точеним профілем, і я в мить забув, до чого вів. Та що ж зі мною, в біса, коїться?! — Але я про такі старожитності навіть не чула, Максе, — продовжила вона.

— А дядько Юхим не розповідав?

— Дядько? — вона замислилися, а я все не міг припинити нею милуватися. — В дитинстві він полюбляв розповідати мені казки.

— Казки?! — не втримався я, про що тут же й пожалкував.

Марія ледь не спалила мене поглядом:

— А що тут такого?! Чи ти думаєш, що на вивороті лише нелюди, і ми не буваємо дітьми, і батьки не розповідали нам казок?!

— Ні, я так не думаю, — якомога м’якше сказав я. — Просто ви всі тут, на реверсі, ви — суцільна казка! Нам в дитинстві розповідали про відьом, упирів та драконів, бо їх не існує в нашому світі. А якими казками можна здивувати вас, людей вивороту?

— Ти сказав — людей, але ж ви нас за таких не вважаєте! — гірко сказала вона. — Не бреши мені, Максе, я знаю, що для вас — ми лише віддзеркалення ваших мрій і страхів.

Я обережно взяв її за руку:

— Але не для мене, Маріє! Якби я не мав вас за людей… Якби бачив у вашому світі лише відбиток аверсу, я б ніколи не став «поводирем». То яку казку розповідав тобі дядько Юхим?