Інший шлях

Цей день міг бути найщасливішим у моєму житті. Навчання нарешті скінчилося, іспити складені на відмінно. Тепер я з гордістю можу казати, що я солдат королівської гвардії. Церемонія посвяти відбудеться вже завтра. Чого кращого можна ще бажати?

Життя прекрасне, ніщо не змінить мій чудовий настрій.

Маленька вуличка міста заставлена торговими лавками, навіть пройти складно самому, що вже казати про коня або повозку? М'ясо, риба, крупи - все, що душа побажає. Блукаю з думкою про те, що варто купити деякі дрібниці додому та матері квітів на честь завтрашнього дня. Все те, що я зараз маю, заслуга батьків та моїх постійних тренувань. Якось не дуже буде залишити матір без уваги у такий день, батько часто дарував їй квіти у свій час.

Єдина лавка з рослинами розташована майже на околиці міста. Рушаю до неї, сповнений щасливим очікуванням грандіозного дня.

Останнім часом у столиці королівства Анарк з'явилося таке різноманіття торгових лавок, що після отримання жалування важко стриматися і не прикупити додому якусь дурницю. Варто було піти іншим шляхом додому, адже мої очі вже примітили нову цікавинку в наших краях.

Яскраво червоне шатро незнайомої точки привертає мою увагу. Велика черга з людей обступила торговця, який голосно розповідає про свій товар:

— Не проходьте повз, шановні! Це не просто дерев'яна іграшка! Це справжній оберіг! Вони приманюють гроші! Клянуся вам, усі мої клієнти з Королівства Р, купивши оберіг, розбагатіли за лічені дні!

— Ага. Звичайно. Так ми і повірили тобі, хахха! Може, тобі гроші й сиплються! З карманів обдурених клієнтів! — хтось вигукує з натовпу.

Підходжу ближче, аби розгледіти, що ж там за дивина така.

— Не віриш мені? То тримай безкоштовно і перевір! Ці іграшки заговорені шаманами самого Шеяцу на успіх та процвітання!

Настрій у черзі змінюється, люди починають перешептуватися між собою.

— Шеяц? Нічого собі,

— Може, і справді чарівні?

— Варто купити одну, шамани не обдурять.

Згадуючи королівство Шеяц, в першу чергу, серед простого люду ходили легенди про їх могутніх шаманів, які сцілювали людей молитвами та силами природи. Чутки про чарівність та надприродність королівства ширилися по місту настільки швидко, наскільки швидко гарячі пиріжки з м'ясом зникали у брюхах знаті.

Вдивляюся у прилавок — іграшки і справді чудові. Качечки, курчата, лебеді, маленькі та великі медведики, один здоровенний вовк та декілька лисичок. Вишукана і детальна ручна робота, такі іграшки дійсно шкода використовувати за призначенням. Переважна більшість залишила б їх навічно стояти на столику у кімнаті, прикрашаючи своєю магічною красою оселю, або ж залишила б поряд з іконою, як оберіг.

Мій батько, перед тим як зникнути у військовомупоході, майстрував і мені подібні іграшки. Вони, звичайно, не були такими ж пропрацьованими, як ці, але для малого мене це було не важливо. Мені подобалося просто проводити час з батьком, коли той майстрував для мене щось новеньке. З ножем він справлявся гірше, ніж з мечем. На деяких моїх іграшках і досі сліди засохлої батькової крові — це єдина згадка про нього, що лишилася після нашого вимушеного переїзду. Колишній я виклянчив би оберіг у батька, але, з нашою теперішньою ситуацією, мені не можна витрачати гроші на дурниці.

Залишаю своє місце глядача і рушаю за дійсно потрібними товарами - купую молоко, трохи муки та цукру, шматочок масла і яблука. Збираючи товари до тканиного мішка, застигаю на місці, вдивляючись у залишок монет. Мене переслідує відчуття, що я щось забув...

Отакої! Квіти, Олег!

Швидко йду у напрямку до єдиної у столиці лавки з прекрасними створіннями матінки природи, благаючи вищі сили затримати продавчиню ще ненадовго.

Там завжди торгує одна й та ж бабуся. Сім'ю вона втратила під час пожежі. Солом'яний дах на її оселі загорівся від удару блискавки. По столиці ходили чутки, що це її покарання від Бога за відьомські дійства.

Я не вірив у те, що стара була відьмою. Вигляд вона мала звичайнісінький: довге сиве волосся, маленький зріст, великі чорнющі очі, все обличчя вкрите зморшками, впалі щоки та завеликий для її обличчя ніс. Невже відьма не змогла б оббрехати вік та лишитися навічно молодою красунею?

Звали її Килиною.

— День добрий, Вам, пані Килино.

— Добрий, хлопче. Як же ти вже виріс. Обладунки тобі пасують. Справжній чоловік. Мати певно гордиться тобою, — старенька посміхається та притискає висохлу долоню до моєї залізної броні.

Обладунки і справді гарні. Столичні умільці створили нову лицарську форму: суцільний металевий нагрудник від горлянки до кісток тазу, замість ненависних надбедреників — металеві плити, що виконувалися індивідуально під замовлення лицаря та надягалися, як елемент непомітного для противника захисту під брюки. На колінах вшиті коричневі клаптики шкіри задля пом'якшення невдалого приземлення, червоний плащ, в колір прапору королівства Анарк, ховав у собі безліч кишень, у яких можна було зберігати важливі дрібниці: лікувальні трави, відвари у маленьких склянках або просто кошти. Лише шоломи лишилися незмінними.

Головним плюсом нової форми було те, що вдягнути її можна було самому.

— Завтра пройде церемонія посвяти, ви будете там?

— Звичайно, буду. Жодної ще не пропустила. І на твою подивлюсь та помолюсь за тебе. Ти прийшов, щоб запросити мене, чи квітів хотів купити? Он які в мене гарні удалися — червоні, як бурляча юнача кров. Брати будеш? — бабця бере у руки букетик з 13 троянд і простягає до мене.

Вони і справді чарівні, запах неймовірний, а колір не просто червоний, він багатогранний червоний. Ближче до серединки квіточка темно-червона, кінцівки пелюстків світліші. А розмір який — одна квіточка з мій кулак.

— Беру. Скільки?

— 10 злоток. — Скільки?! От стара! Справжня торговка. Не можу я впасти лицем у багнюку перед нею, чутки одразу підуть по місту, що солдат королівської гвардії не може купити букет за 10 злоток.

Протягую монети, прощаюсь, стискаючи все своє незадоволення між зубів, і з букетом рушаю додому.

— Олег! Привіт! — голос мого знайомого. Зупиняюсь і чекаю, поки цей малий бешкетник наздогонить мене.

— Вау! Вау! Оце так обладунок в тебе! Яка краса! — хлопець оббігає мене з різних боків. Його ім'я Сашко — восьмирічний хлопчик, що живе на вихованні при церкві. Сиротою хлопчина став у свої три роки. Батьки вирушили у похід та не повернулися. Бабця, яка доглядала малого, померла від хвороби, а трирічний малюк лишився сидіти біля її тіла, поки сусіди не відчули поганого.

Маленькі ручки не соромляться торкатися мене. Він захопливо розглядає мою нову форму.

— Привіт, малеча. Знову бешкетуєш і яблука крадеш?

— Що? Ні! — щічки малого одразу розчервонілися. Я ніколи не засуджував його за це, бо знав, що Сашко їсть лише раз на день — церква більше дозволити собі не могла, чи не хотіла. Простий люд також не був багатий на їстівне.

Одяг малий доношував за своїми братами або вдягав речі, що знаходив на звалищі. Моя мати допомагала малому — прала одяг, зшивала між собою його знахідки і створювала більш-менш презентабельний костюмчик. Дитинство Сашка нагадувало моїй мамі про її юні роки. Вона так само, як і Сашко, голодувала та крала продукти у торговців. Одного разу, під час чергового походу батька, вона обікрала і його. Той не став лаятися, а згодом викупив дівчину з рабства місцевого знатного купця.

Характером і бажаннями допомоги я пішов у благородного батька. Тож коли мав гроші, не жалкував — давав малому пару золоток, а той одразу радісно біг витрачати кошти на смаколики.

— Чув, завтра церемонія. Це тепер ти станеш справжнім лицарем! Це так класно. Коли виросту — хочу бути таким же, як ти, — Сашко посміхається мені усмішкою без двох передніх зубів. Чорняве брудне волосся лізе йому в очі. Торкаюся пальцями прядей малого, аби прибрати неслухняний чубик від його личка.

— Так. Приходь, там будуть видавати солодощі охочим, — тицяю пальцем у його маленький ніс і присідаю.

— Тільки не кради у знаті нічого, добре? Якщо будуть у настрої, може, і обдарують тебе грошима, чув?

— Ого! Тоді я надягну свій кращий одяг і викупаюся в річці! — щасливий малий біжить від мене у сторону річки, де жінки зазвичай перуть білизну. Спостерігаю за його худорлявою статурою, поки він не зникає за деревами.

— Та і я чув, що готують вони щось. Треба тікати звідси, поки цілі, — до мене доходить розмова селян, що переговорюються між собою біля повозки з кіньми.

— Про що це ви? — повертаюсь обличчям до них та чекаю реакції.

Чоловіки, струшуючи плечима, говорять до мене:

— Не роби вигляд, наче не знаєш! Всі ви тут нас вже продали іншому королівству! Тільки й чекаєте моменту, щоб місто здати! — пузатий чоловік років 50 підвищує голос. З його рота летить слина, а погляд такий божевільний, що я не одразу розумію, чи в здоровому глузді він, чи вже напився десь.

— Що? Кому здати? Що ви таке кажете?

— Простих солдатів також не попередили, — у розмову втручається знайомий пузатого чоловіка.

— Сусідня країна планує захопити нашу територію за будь-яку ціну, — продовжує чоловік з довгими вусами.

— Звідки у вас такі новини? — перепитую я.

— Торговці звідти пару днів тому до нас приїхали торгувати. Постояли день і зникли. Побачив я їх біля нашої річки — так вона їм сподобалася, що вони й не помітили, що я їх підслуховую. Казали, що скоро це все буде належати країні Р.

— Це маячня. Давно в нас з ними мирна угода підписана, та й торгові шляхи відкриті для обох сторін, — хмурю брови і вдивляюся в обличчя чоловіків. Якщо б і була якась загроза, лицарів би неодмінно попередили б одними з перших.

— Що нам від того паперу? Одне місце їм тільки підтерти! — жартує пузатий. Знервований, йду від них, не розуміючи, що вони таке мелють. Стільки років ми з країною-сусідкою жили у мирі, вважали один одного братами, воювали пліч-о-пліч, а тепер війна?

Божевілля якесь.

Намагаюсь позбутися думок і, врешті-решт, повертаюся додому.

Мати готує на кам'яній печі мій улюблений курник, його запах я почув ще за метрів 20 звідси. Тендітна жінка з розкішним чорнявим волоссям настільки зосереджено спостерігає за випічкою, що не помічає, як я зайшов до хати.

— Мамо, це тобі, — простягаю червоні троянди до неї.

— Синку! — вона обертається до мене, лякається квітів, а потім промовляє:

— Не варто було. Які вони гарні. Дякую, — вона притискає мене до своїх теплих обіймів і цілує у лоба.

Ми вечеряємо разом. Думки про війну не покинули мене і досі, але я не ділюся ними з матір'ю. Лягаю спати, нервово очікуючи завтрашньої церемонії посвяти.