Інший шлях

Пролежав я у шпиталі до вечора наступного дня. За весь час мого перебування лікар навідував мене тричі. Коли ж побачив, що почуваюся я вже краще — змусив звільнити койку для наступного хворого.

— Тут вам не санаторій,— мовив він.

Цікаво, коли ж вони приберуть залишки тепер уже і моєї крові?

Шви все ще нили від вчорашньої операції, Микиті довелося супроводжувати мене до нашого тимчасового штабу у центрі міста, тож мені випала цікава нагода краще роздивитися містечко.

Перше, що відмітили мої очі, — велика кількість жебраків. Загалом важко було відрізнити безхатьків і п’яниць від селян. Останні не кидаються у ноги, молячи про монети. Населення само по собі вдягалося дуже погано, та й виглядали вони хворобливо. Діти, яких ми зустріли з Микитою, викликали почуття смутку. Худі до кісток, шкіра сіруватого кольору, волосся сиплеться на землю від будь-якого доторку їхніх власників, а зуби....

На моїх очах чоловік років 30 викашляв свої ікла разом із кров’ю посеред вулиці та просто пішов далі, наче нічого не відбулося. Мені не звикати бачити таке, майже у всіх лицарів не вистачало по 5-7 зубів через постійні бійки та тренування. Однак спостерігати за таким станом у людини, яка все життя самотужки вирощує собі продукти й ніколи зброю в руках не тримала, для мене дивно.

У столиці вже давно з'явилися лікарі-зубники, так їх називали. Вони майстрували заможному населенню макети щелеп, коли ті зверталися з бажанням поліпшити їхню посмішку. Звичайним людям вони також допомагали, але для них вже виготовляли макети з дешевшого матеріалу. Колись мій батько навіть ходив до одного з таких лікарів – той вирвав йому майже зогнилий зуб та дав з собою шматок бинту, пропитаного настоянкою з трав. Більше батько не скаржився на біль.

До нас підбігла маленька дуже худа дівчинка. Вона тримала у брудних руках два клаптики тканини:

— Дяді, купіть хустинки. Я сама вишивала, — на тканині голкою були вишиті кумедні, трохи криві візерунки. Розглядаючи хустку, я помітив, що руки дитини були всі у маленьких ранках. Видно, дівча добряче намучилася, поки створювала цей шедевр.

— Скільки коштує? — запитав Микита малу. Мати дівчинки підбігла одразу ж, коли побачила, як її дитя стоїть поряд з нами. Жінка впустила мішечок з яблуками з рук, схопила малу та почала наказувати:

— Не чіпляйся до знатті, треба їм твої хустини. Пробачте її, лицарі, — матір малої вчепилася в її лікоть та сильно тягла до себе, поки яблука котилися вузькою вуличкою містечка.

— П’ять злоток одна! — вигукнула мала. Змучена тяжкою роботою під сонцем, матір заклякла на місці, чуючи ціну. Я подивився на Микиту, той кивнув, спустився на коліна та почав хапати яблука-бігунців.

— Давай нам дві штуки, — кажу дівчині й простягаю монети. Мала радісно підскакує, вириває руки від матінки та підбігає до нас:

— Бережи Вас Бог, красені! — дівчина обмінює свою роботу на наші злотники. Стомлена та трохи налякана жінка раптово падає нам у ноги й починає дякувати:

— Дякую Вам. Дякую, що не образили моє дитя, дякую Вам, лицарі! — одночасно з Микитою ми хапаємо жінку під руки та змушуємо її встати. Яблука у руках лучника вислизнули та знову покотилися по дорозі.

— Не робіть такого більше. Ми просто оплатили її роботу, — невдоволено говорить Микита.

— Та як можна, мій чоловік стільки за місяць заробляє у полі, а Ви подарували моїй дитині ще дні життя.

— Не подарували, а заплатили за роботу, — продовжує вже більш грубо сперечатися Микита.

— Пані, пройдетеся з нами? Мені так кортить задати так багато питань, — щиро всміхаючись, я запрошую до невеликої прогулянки жінку.

— Пані… Ніхто ніколи мене так не називав. Ви певно зі столиці до нас явилися? — жінка розглядає мої обладунки, поки Микита з малою, сміючись, пхапає зелені яблука до мішка.

— Так. І дуже здивовані становищем Вашим. Не скажу, що й у столиці ніхто не страждає від голоду, але ситуація тут бентежить сильніше. Невже місцева влада не надає робочі місця, не запрошує у служіння?

— Якби ж то. Місцева влада тільки податки може збільшувати, а на простий люд їм начхати, вибачте, — переглядаюся з Блідим, той, склавши до купи фрукти, супить брови та оглядає місцевий "базар", де зі свіжих продуктів там лише мухи.

— Це ж скільки?

— Я не маю освіти. Не можу вам підказати точно, зарплатня у мого чоловіка повинна бути 50 злоток, більшу частину забирають на податок на землю і збори на армію. Скільки це?

— Скільки?! Та це ж 80 відсотків! У столиці немає таких податків, — Микита обурено підвищив тон. 

Жіночка лише струшує плечима, не розуміючи, що каже лицар.

— Вашу владу місцеву терміново варто спал.. — штовхаю лицаря ліктем, аби той замовк. Нам для щастя тільки внутрішнього повстання не вистачає. Але його слова все ж вірні. Це не життя, а виживання. По закінченню війни я обов’язково докладу у столицю, що за жах відбувається за її околицями.

— Нарешті знайшов вас! — Степан підбігає до нас, здоровкається з жінкою та дитиною:

— День добрий! Командир збирає усіх у штабі. Терміново! Ми вже не встигаємо! — Степан швидко миттєво полишає місце нашої зустрічі. Микита та я змушені швидко прощатися з новими знайомими.

Для чого нас зібрали, ніхто не знав. Певно, всі очікували почути про налаштування нас до оборони міста, але звістка видалася жахливішою, ніж ми уявляли.

Поки ворожі лицарі відвертали нашу увагу на полі бою за околицями столиці, інша частина армії перейшла кордони зі сходу. Командування не очікувало на такий розвиток подій. На сході розташовувалося найнейтральніше королівство Шеяц, походів якого вже не було понад 20 років.

— Вважаєте, що вони і його захопили? Але як так швидко? — Степан ставить руки на стіл та схиляється над мапою.

— Ні. Певно, вони підписали якусь угоду між собою. Ті дають зайти зі свого боку, а королівство Р не розраховує на захоплення території Шеяцу, — командор уважно вдивлявся в мапу, де з’явилися нові позначки наступу ворога.

— Тоді як їм вдалося так непомітно? Щоб дістатися Шеяцу, треба спочатку пройти нашу місцевість, — Степан стукає кулаком по столу.

Все виглядає якось дивно. Всі дороги до Шеяцу неодмінно торкаються перетину нашого королівства. Непомітити підозріле пересування одночасно більше десятка людей неможливо. Тоді як же вони просунулися вглиб нашої території та лишилися непоміченими досі?

— Торговці, — мої слова вилітають швидше за думки.

— Торговці? — командор зацікавлено переводить погляд у мою сторону.

— Пригадайте, скільки їх було останнім часом, давно в нас не було стільки іноземців. Всі вони якраз і направлялися до Шеяцу. Мечі, арбалети — все це можна пронести у мішках з крупами або ж у тушах свиней, — всі лицарі в кімнаті змовкають, одночасно повертаючи голови.

Командир довго обмірковує мої слова, перш ніж щось відповісти:

— У цьому є сенс. Торговці постійно на видному місці, та ніхто ніколи не запам’ятовує їх облич. Передивитися кожен товар банально не вистачає часу, тож заклопотані лицарі часто пропускають їх, коли чують про торгівлю. Може, саме так вони й діяли? Гарна думка, Кумедник.

Вуха одразу ж починають палати, щоки розчервонілися від поглядів моїх побратимів. Агов, я ж мужик! Він просто мене похвалив!

Вдихаю трохи більше повітря і киваю на знак подяки.

— Ще гонець передав лист Олегу. Написано від Павла Івановича, читати вмієш, чи мені зачитати? — командир передає мені згорнутий сувій. Я швидко вихоплюю його з рук, нервово клацаючи щелепою. Час починає спливати дуже повільно. Інформація, яку нам розповідає один з радників командира, важлива, але всі мої думки просто зараз охоплює лише бажання скоріше вибігти та розвернути розігрітий теплими руками сувій.

— Вільні. — Олекса полишає своє місце у главі столу та виходить з кімнати. Одразу за ним вилітаю я, ігноруючи суворі правила про повагу до вищестатусних за себе. Прохолодне вуличне повітря змушує тіло здригнутися, палюче сонце сховалося десь за обрієм. Гнітючі чорні хмари поступово затягують чисте прозоре небо своєю важкою темною пеленою.

Помітивши вільну лавку, я швидко займаю її, поки гроза не настигла мене зненацька.

«Пишу тобі зі звісткою стосовно твоєї матері»

Читаю дуже повільно, мати навчила мене складати літери у слова, але на практику в мене часу було обмаль. Зрозуміти почерк Павла Івановича видається справою не з легких, літери в наставника не такі, яким навчала мене матінка.

Хмурю брови та намагаюся прочитати далі:

«Ева..к..мати вор…розби»

— Хааааа, як же складно зрозуміти твій клятий почерк! — лаюся та знову повертаюся до сувію.

— Допомогти? — голос Микити несподівано долинає до мене зверху. Перед собою я бачу його ноги:

— Вмію я! Але ці його…грр! Будь ласка, — підіймаю голову та простягаю йому лист. Можливо, Микиті вдасться краще розібратися у каракулях Павла Івановича. Блідий моститься поряд зі мною та починає зачитувати звістку в голос:

— «Пишу тобі зі звісткою стосовно твоєї матері. Евакуаційний похід пройшов не вдало. У лісі їх схопили місцеві злодюги. Охоронців вбили прямим пострілом стріл у голову. Всі речі вкрали, обібрали все до копійки…» — обличчя Микити темнішає, він продовжує читати вже про себе:

— ЧИТАЙ ДАЛІ! – хапаю його за плечі та струшую, — ЧИТАЙ! — не бажаючи довіряти власним передчуттям лихого, я сильніше впиваюся пальцями у обладунки лучника.

— «Я був там і бачив, що ті злодюги лишили. Всіх забили — літніх, дітей та жінок. Я викопав кожному з постраждалих могилу. Твоя мати тепер спочиває. Пробач, що не зберіг.»

— Олег? — Микита з сумом відводить погляд від сувію та кладе свою долоню поверх моєї руки. Лучник мовчки розглядає народження вирію скаженних емоцій на моєму обличчі. Сенс зачитаного поступово калічить мою душу, поки, ще не отямившись, я втрачаю контроль над власним тілом.

— ЩО «ОЛЕГ»?! ЩО ТИ ХОЧЕШ ВІД МЕНЕ ПОЧУТИ?! ЧИ В НОРМІ Я? НІ, ЗОВСІМ НІ! НІ! — слухаючи накази розгніваної душі, моє тіло підскакує з місця. Руками я все ще тримаюся за лучника, який слухнянно піддається стрибку моєї люті. Негативні емоції керують свідомістю, я починаю сильно трясти друга за плечі, наче караючи його за провину в смерті моєї матері.

— Олеже, — Микита намагається заключити мене у свої обійми.

— Я ДОВІРИВ ЙОМУ ЇЇ ЖИТТЯ, А ВІН! ВІН! ВІН КАЗАВ, ЩО ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ, КАЗАВ, ЩО ВОНА БУДЕ У БЕЗПЕЦІ! КАЗАВ, казав… — сльози починають збиратися у кутиках очей. Я схиляю голову, неприйняття реальності розриває мене зсередини.

Як же боляче, як жахливо на душі. Я пішов захищати її на фронті, а видається, захищати треба було від своїх вже місцевих злодюг! Кому війна, а кому мати рідна!

Як? Як це могло статися? ЯК?!

Ноги відмовляють, я падаю на коліна. Микита одразу допомагає мені сісти на кам’яну плитку. Лучник більше нічого не говорить, мовчки сидить поряд і чекає, коли я трохи заспокоюся.

Перед очима майорить її образ, остання наша зустріч. Я обіцяв їй зустрітися ще, обіцяв їй онуків, обіцяв завжди захищати...

Вороги наступають, я і близько не такий міцний та сильний, яким вважав себе. Наша армія у рази менша армії королівства Р. Одразу було зрозуміло, що це кінець. Мені варто було лишитися біля неї на посту королівського охоронця і просто чекати, коли одного брехливого царя замінить інший. Яка вже різниця, під яким прапором, головне, щоб живі лишилися.

"Агов"

Здригаюся від власних думок. Хто казав, що вони лишать нас у живих, хто казав, що нас не відправлять у табір для полонених і не будуть там знущатися? Хто казав, що ми будемо мати хоч якісь права у їхній країні? Ніхто нам цього не гарантував.

— Олег? Що сталося? — Степан тільки вийшов зі штабу і обурено направився до мене. — Олеже, ти чого? Мм? — Микита вводить лицаря у курс справ. Їхню розмову я не чую, у вухах неперестанно гудить.

Микита починає трусити мене за плече, поки я не звертаю свою увагу на них:

— Ходімо вип’ємо, — пропонує Рудий та запрошує прогулятися до місцевого бару.

— Ми ж на посту, — тихо заперечує Микита. Степан махає йому рукою.

— Я домовлюся з командиром, не сци в трусци, — Рудий сміється та рушає на пошуки наливайки.

Микита допомагає мені піднятися. Ватні ноги не мають наміру слухатися мене, лучник змушений тягти мене своїми силами, поки Степан вже організовує нам місце біля вікна.

Що відбувалося далі — важко пригадати. Рудий наполягав, щоб я пив стакан за стаканом, пояснюючи це тим, що так буде краще.

Та все ж легше мені не ставало, біль від втрати лише сильніше блокував мою свідомість. Я майже не говорив, не реагував на розмови та питання. Мовчки сидів та вдивлявся кудись скрізь друзів, ковтаючи обпалючий горло напій.

Микита взагалі нічого не пив, лучник постійно звертався до мене, цікавлячись моїм станом. Степан же, навпаки, у його брюху зникали порції за порціями алкоголю. Рудого було не зупинити — настільки сильно він любив пити. Коли Степан направлявся за черговою порцією пойла, на нього накинувся якийсь молодик. Володар бару вигнав тих двох боротися на вулицю. Бійка не була довгою — обидва чоловіки були у смерть упиті. Вже зовсім скоро Степан повернувся за наш столик і продовжив розповідати про те, скільком дівкам він вже "спаплюжив" репутацію. Були це його вигадки чи ні, мені не відомо.

Більше я нічого не пам'ятав, після останньої історії Рудого його походеньок, мій мозок відключився. З голосним стуком голова завалилася на стіл.

Остання чарка була зайвою.