Інший шлях

До ранку наше чергування пройшло без якихось негараздів. Командир змінив нас іншими лицарями — Степаном та лучником, ім’я якого мені було не відомо. Тож трохи стомлені разом з Микитою ми відправилися відпочивати. Микита — до лучників, я — до своїх.

Здавалося, як тільки моя голова торкнеться м'якої імпровізованої подушки, створеної зі скрученої тканини, я одразу ж відключуся.

Повільно кліпаючи та голосно позіхаючи, заходжу до натянутого шатра. Декілька лицарів все ще сплять, лише біля самого входу лишилося вільне місце. Тканина все ще тепла, певно, тут спочивав чоловік, якого направили мені на заміну. З передчуттям майбутнього солодкого сну я вкладаюся на "ліжко" та миттєво поринаю у штучну атмосферу спокою. Груди  повільно рухаються, хапаючи повітря глибше. Розум туманиться, ще трохи — і моя свідомість зникне десь у пошуках перепочинку.

Сповна насолодитися тишою не вийшло.

Раптово повітря наповнилося звуками випущених стріл. М'язи мого тіла неприємно скорочуються, я здригаюся і ледве змушую себе лишатися при тямі.

— Підйом! Ворог наступає! Вставайте! — до шатра забігає лицар, він вигукує наказ і швидко зникає. Я чую його голос вже десь за спиною. Побратими, до яких я тільки що долучився, підскакують з місця та хутко виходять на вулицю:

— Вставай давай, ледарю! — гукає хтось до мене.

— Встаю, встаю, — протираючи долонею останні залишки солодкого та недавнього сну, я підриваюся з місця. Руки рефлекторно торкаються меча.   

Вороги, немов тіні, з'явилися на горизонті, швидко наближаючись. Небо темніло,   сам час вирішив зупинитися, завмираючи напередодні прийдешнього жаху.   Командир, не вимовляючи й слова, оглядає лінію оборони; його мовчання ніколи не віщувало чогось хорошого. Степан, який тільки заступив на чергування, тримає за вуздечку свого і мого коня.

— Давно не бачилися, малий. Добре поспав? — крива посмішка з'являється на його обличчі. Рудий намагається лишатися таким же позитивним та спокійним, однак його здригання кута вуст видає наляканий стан чоловіка. Не відповідаючи, я заскакую на Каштанчика та дякую Степану кивком голови.

Враз усе навколо спалахнуло вогнем і кров'ю. Ворог атакував люто і безжально, використовуючи всі сили, що в нього були. Ми билися відчайдушно, не здаючись, але їхня чисельність зростала з кожною хвилиною. Кожна секунда здавалася вічністю, кожна втрата — ударом по серцю. Я пам’ятаю кожен крик своїх товаришів, пам’ятаю, як їхні тіла падали з коней на землю під шквальним вогнем.   Тоді я не міг дозволити собі зупинитися. Якщо вони просунуться у селище — мирне населення постраждає. У пам’яті проминула мати; знаходжу її оберіг у підв'язаному на коні мішечку з хлібом та сильно стискаю:

— Допоможи нам вистояти, земле рідна.

Заскакую на Каштанчика та поринаю у саме серце бою. Битва була жорстокою і нещадною. Вороги наступали, їхні обличчя, спотворені ненавистю, ставали дедалі виразнішими. Немов примари, вони виринали з сірого серпанку, згуртувавшись у бойові порядки. Їхні обличчя були приховані під шоломами, але з їхніх рухів було видно, що вони рішуче налаштовані знищити всіх, хто стане на їхньому шляху.

— Вогонь! — пролунала команда. Звуки стріл пронизували повітря, вони зі свистом пролітали над головами ворожих колон, зустрічаючись із твердими щитами броні. Земля під ногами почала трястися, тоді я вважав, що це через наближення підмоги зі скакунами, але реальність виявилася більш жорстокою.

За їхніми мечниками слідувало щось жахливе, моторошне і дуже небезпечне. Це не було схоже на звичайну гармату, радіус дії цього винаходу значно перевищував можливості класичної зброї. У нашій обороні ми рідко використовували гармати, зазвичай вони розташовувалися тільки для оборони міст. Через банальну недостачу за кількістю ми мали лише дві такі, але щоб зарядити їх, потрібен час, який лучники палко намагалися виграти для нас.

Гучні крики, спалахи вогню заглушали все навколо. Здавалося, що небо саме по собі занурилося в полум'я війни. Весь світ перетворився на нескінченний хаос.

Я намагався хоча б якось розгледіти, що ж воно за дивина така, але моя неуважність призвела до прикрих наслідків. Вмить моє тіло пронизує пекучий біль у животі. Як тільки їм вдалося пробити залізну броню? Схиляю голову і бачу, як з мого захищеного залізною бронею живота стирчить стріла арбалета. Це та сама одна з їхніх перших вдалих розробок зброї. На мій превеликий жаль, мені видалася нагода відчути її дію на власному досвіді. Від удару я звалився з Каштанчика, кінь одразу кинувся допомагати мені - своєю масивною головою тварина тицяла мене у спину і скавчала. Ноги не хотіли слухатися мене, Каштанчик зрозумів це і став у оборону - бив кінцівками лицарів, що наближалися, гарчав і кусав.

— Каштанчик, тікай. Каштанчик, фу, — я намагався відігнати тварину, бо розумів, що такого агресивного коня заб'ють. Поряд з нами ворожий лицар зіскакує зі свого скакуна та наближається з мечем до мого Каштанчика.

Тварина гарчить і накидається на чоловіка. На моїх очах ворог ранить коня у живіт, тварина стає на задні лапи та плаче від болю. Головою Каштанчик відкидає солдата вбік та біжить вперед, топчучи поранених ворожих лицарів.

 — Стій! — істота не чує мене, бачу, як Каштанчик агресивно нападає, обурені лицарі групою кидаються на коня, накидають вирівку. Одному з них вдається заскочити на нього — тварина намагається скинути чоловіка, але той миттєво перерізає йому  горлянку. Каштанчик жалісно ірже, тяжке тіло завалюється на бік давлячи своєю вагою лицарів поряд. Лють пронизує моє тіло, я змушую себе  встати на ноги та продовжувати битися.

Не бачу облич, не бачу своїх побратимів. Виставляю меч перед собою та рубаю нещадно. Захоплений боєм, перестаю зовсім помічати власний біль та втому, вони більше не зупиняли мене.

Каштанчик, я мститимусь за тебе все життя.

Як скажений звір, я накидався на ворога, шматував їх тіла, істерично кричав та все швидше втомлювався. Тіло починало зраджувати мене. Кожен м'яз благав зупинитися, ноги важко слухалися наказів, а руки вже не тримали зброю так міцно, як раніше.

— Брух...

Раптовий удар у потилицю.

Дзвін у вухах. Нестерпний біль пронизує моє тіло. Світ перед очима стає бляклим і розпливчастим, неначе затягнутим у туман. Відходжу назад і падаю у яму, яку спричинив розрив заряду гармати. У вухах задзвеніло голосніше, на мить я втрачаю орієнтування у просторі. Ворожий лицар приймає мене за мертвяка та рушає далі. Від падіння шолом скотився у сторону, незахищене обличчя обпалює гарячий стовп диму. Кашель виривається з грудей, я помру від сморіду, якщо залишуся тут.  

Струшую голову та намагаюся оцінити власні сили.  Яма глибиною у мій зріст, справи кепські, але виходу іншого немає.  

Шкіряними рукавицями я чіпляюся за землю, яка одразу ж починає сипатися мені на обличчя. Я повторюю свої рухи знову і знову, отримуючи той самий результат. Занадто свіжа і м'яка. Якби ж я був трохи вищим — у   мене б вийшло зачепитися за тверду землю на краю обриву та підскочити вгору.

— Отакої, Олеже, ти невдаха! — ніхто не допоможе мені, ніхто і не помітить, що я тут. Панічно я оглядаюся у своїй пастці, намагаючись знайти інший шлях самопорятунку.

Шолом.

Швидко хватаю його та кручу у руках. Не думаю, що в мене буде шанс на повторну спробу, шолом точно прогнеться під вагою мого тіла. Але спробувати варто.  

Кладу металевий захист на землю, ногою пробую знайти спочатку вдале положення. Чобіт постійно зісковзує, втриматися я зможу зовсім трохи.  

До біса. Давай, Олег.

Різким поштовхом ноги на землі я упираюся іншою ногою у шолом та підскакую ще вище. Руки хапаються за тверду землю, шолом скрипить під вагою тіла в обладунку, м'язи на обох руках боляче ниють. Паніка огортає тіло, власний неконтрольований крик долинає до вух. Я підтягаюся ривком, грудьми упираюся в землю, балансуючи, поки ноги наполовину лишаються бовтатися у пастці.

 Ще трохи, Олеже.

Кричу голосніше та проповзаю вперед. Хтось з лицарів поряд пробігає та наступає на мою руку. Мені не боляче. Я настільки щасливий своїй перемозі, що перестаю відчувати будь-які муки тіла.  

Вдивляючись вперед, розрізняю силует Степана, який бореться з лицарем на мечах. Ворожому гвардійцю вдається оглушити Рудого потужним ударом, Степан хапається за голову, відступаючи.

Ні. Я не можу дивитися, як він помре.     

Міцно стискаючи меч у руці, я схоплююсь на ноги та біжу на допомогу. Сили, що так раптово з'явилися у тілі, керують мною, намагаючись урятувати друга. Різким замахом, по-щурячому зі спини, я втикаю зброю у незахищену ногу ворога. Він лається своєю мовою та гарчить, розвертаючись до мене. Степан, оговтавшись, користується можливістю. Рудий хапає лицаря за шолом і швидко перерізає йому горлянку. Новітня розробка їхньої зброї випадає з рук чоловіка, а я одразу ж підхоплюю чорний предмет, падаючи безсило на спину.

Небо. Яке воно чарівне сьогодні. Білосніжні хмаринки розкинулися посеред безкрайної блакиті. М'який вітерець лоскоче моє скуйовджене волосся, а неслухняний чубчик спадає на очі. Чому раніше я ніколи не помічав, наскільки прекрасна природа довкола? Як же хочеться спати...  

— Олеже! Не закривай очі! Олеже! Дивися на мене, говори зі мною!  

Побратим б'є долонею мене по обличчю, повертаючи у сіру реальність.  

Що сталося? Де я? Що відбувається?  

Оговтавшись від нав'язаного марення спокою, оглядаю дійство, що у самому розпалі відчайдушності. Навколо мене тисячі лицарів, які прямо зараз відстоюють своє право на територію, право на життя. В думках майорить жахливе слово – війна.

Майже всі наші опорні пункти розбиті вщент, ворог продовжує сунутися безперестану, незважаючи на свої шалені втрати. Лезо мого меча майже затупилося. Мені пощастило, що я все ще маю хоча б якийсь захист, у багатьох лицарів мечі взагалі переломилися від постійних розлючених ударів противника. Стріл катастрофічно не вистачає, єдина наша зброя, призначена для дальнього бою, зараз палає яскравим полум'ям.

До вух долинають болісні стогони коней. Більшість істот вже не здатні протистояти та боротися, мої побратими вимушені відбиватися, стоячи на землі впритул до ворога. Лучники намагаються тримати оборону та надати можливість мечникам пробитися вперед. Але все марно, цей бій ми програли. Ми не були готові до такої масштабної та лякаючої підготовки противника.

Мій погляд зосереджується на силуеті лицаря, який з особливою ненавистю кидається на ворога. Мечі сплітаються у смертельно божевільному танці. Їхня боротьба жорстока, болісна та по-звіриному люта. Нашому герою навіть вдається вибити зброю з рук противника. Здавалося, от вона, перемога... але в останній момент за його спиною з'являється найманець:

— Позаду тебе! — збираю залишки сили та кричу. Чоловік не встигає відреагувати. Залізною хваткою ворог чіпляється за голову мого побратима, врятований лицар ворожої гвардії швидко хапає свій випущений з рук меч та встромлює лезо прямісенько у шию лицаря у червоному плащі.

— Ні... — мої вуста весь цей час були зімкнені... 

Він не чув мене... я не допоміг йому...

Скінчилася вистава, затухла свічка життя. Тіло лицаря навіки лишається загубленою крапкою на полі бою.

Серце гучно тарахтить у грудях, зрадницькі думки закрадаються у голові. Мені страшно, мені боляче, мені тяжко. Перспектива лишитися черговим брудним червоним слідом на землі до біса лякає.

Де ж та віра? Куди ж поділася моя впевненість та запал?

Милостовий Боже,молю, закінчи мої страждання. Я помилився у шляху, помилився у власній силі, помилився у думках...

— Живий! Живий! Лікаря сюди! Швидше! — лицар, який привів мене до тями, голосно кричить. Обличчя його, хоч і налякане, але й досі непокірно впевнене та зосереджене. Він оглядає мене, затискає рану на животі й промовляє, знижуючи голос:

— Що це за зброя в них? Командир казав, що ніколи не бачив такої. Новітня розробка якась. Ти як, малий?

— При глузді ще, — знесилений закидаю голову назад і намагаюсь схопити в останнє ще трохи велично прекрасного.

Дарма.

Небо більше не чарівне. Змучена жорстоким видовищем блакить заховалася за чорними стовпами диму. Навколо лише крики, ріки крові та виснажені душі. Десь поряд за спиною блукає смерть, очікуючи наступного бійця у своєму нескінченному чорному списку.

Ми програли. Ворог не тільки перевершує нас за кількістю, їхні лицарі, наче примари, сунуться вперед. Новітня розробка зброї ворога не дає нам і шансу врятуватися, вони використовують щось схоже на маленькі копії гармати, які можна утримати в руках та стріляти майже впритул.

У наших же руках лише сталеві мечі та стріли. Наші гармати, яких і так було небагато, зараз палають червоним полум'ям програшу.

З думок мене збиває протяжний свист, за яким слідує гучний вибух. Здатність почути хоча б щось зникає, картинка перед очима розпливається. Від потужного удару земля розлітається, накриваючи моє обличчя чорною пеленою.

Після голосного вибуху командир вигукує наказ відступати. Не дочекавшись лікаря, Степан хапає мене за тулуб та змушує встати:

— Давай, давай. Тримайся. Я тебе вб’ю, якщо подохнеш, — сміюся з його слів, які ледве розчув, та намагаюся йти настільки швидко, наскільки мені дозволяє пошматоване тіло. Армія, з якої залишилося лише половина, відступає. Ані наша зброя, ані ми самі не були готові до такого потужного наступу. Якби ж ми мали зразок їхньої розробки... 

Заждіть. 

Дивлюся вниз на свою руку, пальці якої стискають трофей. Маємо таки, я посміхаюся до себе і сильніше стискаю небезпечний предмет.

*******

Чи варто говорити про те, як нас зустріло місцеве населення, що знаходилося не так далеко від захопленої території? Лайка постійно супроводжувала лицарів, коли ті виходили на вулиці. Багато невдоволених розмов і питань про те, куди ж йде їхня частина доходів, якщо королівська гвардія не змогла втримати наступ? Були випадки, коли простий люд нападав з кулаками на лицарів, поки ті отримували допомогу від місцевого шпиталю. 

Я можу зрозуміти їхнє невдоволення, але накидатися на раненого вже занадто. Ми позорно програли лише один бій. Ворогу, щоб оголосити землі своїми, ще треба підібратися до столиці, а цього ми не допустимо. Тепер ми знаємо, чого очікувати від них, та не дамо спуску. Зразки зброї вже оглядають місцеві умільці.

 На мою отриману у бою рану лікарі вимагали накласти шви. Спочатку мені не дуже кортіло переживати знову палкий біль у тому місці, але коли рана почала кровити знову — Микита зі Степаном потягли мене до шпиталю.

 Стареньке приміщення, що давно не мало ремонту. Фарба на стінах вже пошарпана, деякі вікна вибиті, більша частина з них заколочена дерев’яними пласкими брусочками, у коридорі вікна просто закрили тканиною. У приймальній кімнаті розташовано близько 20 ліжок, більша частина з яких займали наші лицарі. Тут і оглядали, і операції проводили — закривали шторкою пацієнтів один від одного і знущалися, але все на благо хворому!

Мене помістили у віддалений кут, де на підлозі ще була калюжа чиєїсь крові. Лікар оглянув мою рану, омив руки у спирті та протягнув мені дерев’яний маленький брусок. 

— Зажимай зубами, — слухняно вгризаюся у дерево і чекаю на перші доторки голки.

— А ви тримайте його краще, — каже лікар Степану з Микитою. Рудий кладе свої руки мені на ноги, а Микита укладає долоні на плечі. Пф, я витримав арбалет, що там маленька голка мені зробить.

— МХМХМХМХМХМХМ, — лікар робить перший прокол, в очах моїх темніє. Біль настільки нестерпний, що я намагаюся вирватися та побігти геть. Микита одразу надавлює на мої плечі та шепоче: 

— Ти молодець. Тримайся, малий. Тримайся.

Його обличчя пливе, сльози ллються з моїх очей, а смак дерева у роті неприємно сушить. Настільки сильно я вгризався у брусочок, що зовсім би не здивувався, якщо б пару зубів лишилися у дереві навіки вічні. Лікар не поспішає і поступово зашиває рану поки мені шалено боляче. Біль настільки пронизливий, що після декількох проколів розум починає покидати моє тіло. Світ навколо все більше пливе, голоси віддаляються кудись. Зараз  я здатен відчувати лише пекучу рану на животі. 

Свідомість покидає мене. 

Прокинувся лише наступного ранку. Поряд зі мною сидів лише Микита, який сонно ловив ґав. Намагаюся встати, та не вдається. Лучник одразу підскакує та кладе мене головою на подушку.

— Зарано тобі ще вставати. Відпочинь. 

Протистояти йому сил ніяких не було, тож я вкладаюся і починаю розглядати обличчя світловолосого. Микита дуже гарний. За ним точно бігає табун дівчат.