Інший шлях

Командир загону, вивчивши місцевість, жестом наказав зупинитися. Дісталися ми до заздалегідь обраного місця доволі швидко — 7 днів не зупиняючись їхали верхи на конях, аби тільки дістатися поставленої точки на мапі.

Місцина одразу мені припала до душі. По праву руку від нас — величезне поле, засаджене колосками. Дерева зустрічалися лише на околицях біля вузьких стежок, що окреслювали поле, ніби відділяючи його від людської метушні. Тут панували мир і тиша, чисте повітря наповнювало груди. Ніколи ще я не відчував себе настільки впевненим і водночас спокійним.

Лицарська колона повільно розповзлася по місцевості. Всіх об'єднувала єдина мета — підготовка до майбутньої схватки. Від командира, разом зі Степаном, ми отримали наказ розмістити невеличкий намет для головнокомандувача. Легке доручення, подумали ми...

Поряд з нами постійно крутився докучливий зам. командира. Мерзотний чоловік був зростом мені по груди, його обличчя скалічено походами, одне око майже не бачить, а з зубів лишилося тільки чотири задніх. Його голос настільки неприємний, що хочеться вуха собі відрубати. Між собою його називали Слимаком — завжди він крутився навколо знаті та обсмоктував їх зади. Ходили чутки, що й пост він отримав саме таким способом, в той час як вартим лицарям просто відмовляли.

Все йому не подобалось — ставимо не так, стоїмо не так, броня в нас не така, та й самі ми якісь не такі, і як взагалі таких допустили до такої "важливої" справи? Під його командуванням переставляли ми той намет зі Степаном разів 10, коли ж нарешті Слимак обрав місце — робота пішла швидше. Намет здійнявся на свої металеві ноги. Шатро червоного кольору — кольору прапору королівства Анарк, виблискувало під променями сонечка. Мої вуста нервово здригнулися, дивився я на бордову тканину з намальованими трьома колосками. В дитинстві мені було не зрозуміло, чому наше королівство обрало зобразити на прапорі саме їх. Інші королівства-сусіди зазвичай зображали на своїх полотнах войовничих тварин, хижих птахів або ж створювали істот з поєднання декількох животин.

" Анарк не наймогутніше, не найсильніше і навіть не найрозвинутіше королівство на світі. Однак саме наші родючі землі годують тих самих непереможних синів та дочок сусідніх земель. Ти ще малий, щоб зрозуміти, наскільки тісно все пов'язано та обдумано наперед, синку. Коли підростеш — поступово все стане на свої місця."

Матір була мудрою жінкою, незважаючи на свій статус та голодні літа. Вона знала більше за батька, навчання завжди давалося їй легко.

Її слова й досі залишалися для мене загадковими. Про родючість земель я знав, однак що ж вона мала на увазі, коли говорила про те, що все продумано заздалегідь? І як це все пов'язано між собою?

Струшую головою та повертаюся до роботи. Ще двоє таких самих наметів треба встановити. Ватажок загону сидів весь час осторонь, замислено вдивляючись у далечінь. Його обличчя було суворим і втомленим, але в очах горіла непохитна рішучість. Він знав, що цей короткий відпочинок не триватиме довго.

Кухар разом з декількома лицарями розвів вогнище. Багаття спалахувало дедалі яскравіше, червоні язики полум'я здіймалися високо в небо.

******

Час спливав швидко, сонце сідало за обрій, ховаючись на перепочинок. Живіт бурчав, лаючись на мене, останні п'ять днів ми майже нічого не їли, тільки пили воду. Запах свіжого м'яса зводить з розуму, я вже готовий накинутися на шматок сирої тушки, аби тільки пригнічити те кляте бажання шлунка зжерти мене зсередини.

— Вечеря! — заповітне слово кухаря, яке навіть нашого командувача відвертає від вивчення мапи нашої оборони. Чоловік так само, як і майже всі лицарі, одночасно відходить від справ та, з задоволеним обличчям, рушає на зустріч до казанку.

— Їсти, їсти! — Степан біля мене бубонить. Одним із перших Рудий отримує свою порцію. Одразу за Степаном нагло взліз і я. На мить я прикриваю очі та вдихаю на повні легені смачну білу хмаринку з запахом м'яса, що вилітає з чавунного казанку, розігрітого жарким вогнищем. Приємне потріскування дров розгулює апетит. Заглядаю у свою тарілку з відкритим ротом — сьогодні в нас перловка з м'ясом. Отримавши свою порцію, разом зі Степаном підсаджуюсь до лучників, які зайняли місце біля вогнища. Юнак, з яким ми не дуже вдало познайомились, тільки отримав свою їжу та схилився над тарілкою, смакуючи таку бажану вечерю. Сиділи ми навпроти один одного, я трохи закляк, хапаючи поглядом рух його кадику. Микита ж лише продовжував ласувати вечерею, обсмоктуючи кістки.

— Смачна каша, а м'ясо м'якеньке яке, ммм, — Рудий так смачно їсть, що прісний смак каші починає здаватися мені якимось витвором мистецтва. — То ви це тут всі вже знайомі між собою, чи є у новачки з інших міст? — шмат м'яса не заважає Степану говорити.

— Ну є, тобі то що з того? — якось зверхньо відповідає Рудому лучник, що розмістився по праву руку від Микити.

— Цікаво просто. Я от приїхав з села, що на півдні від столиці. Крин, називають його місцеві, — чоловік продовжував розмову, поки їжа намагалася втекти від його рота у тарілку.

— Далеко. Це тебе феодалу у службу якомусь продали?

— Еге ж. Працював спочатку як слуга, а потім він мене на службу і відправив.

Не знав, що мій побратим — виходець з простого люду. Серед моїх знайомих під час навчання майже всі мали чин, хтось з батьків завжди мав лицарське минуле. Чини більше не використовували під час розмов серед лицарів, однак їх значимість все ще вважалася вагомою.

— В нас тільки Микита не місцевий. З Дербяну виходець, — плечі лучника одразу ж здригнулися при згадці його домівки.

— Дербян? Він же окупований країною Р, — слова вириваються з моїх вуст швидше, ніж я розумію, що обрав погану тему для обговорення. Микита вмить перестає їсти. Обличчя його похмурніло, а погляд з нейтрального змінився на роздратований.

— Так, — коротко відповідає він мені, його ліва нога, поставлена на носок, трясеться. Хлопець різко схоплюється з місця, залишає свою тарілку з кашею на зрубаному пеньку та рушає кудись у темряву.

Дідько.

Ноги, не чекаючи наказу, підіймаються. Бажання піти за Микитою управляє моїм тілом швидше, ніж мозок подає сигнал, що це погана ідея. Рудий хапає мене за лікоть, стримуючи мій поклик наздогнати лицаря.

— Залиш його. Він тільки ще більше вибухне, — Степан має рацію. Та й хто я йому, щоб він мені плакався? Ніхто. Тож лишаюся біля Рудого та продовжую їсти несмачну страву. До речі, м'яса в тарілці майже не було.

Після вечері командир розділив нас на черги. Перша черга, до якої належав і я, заступала на чергування до ранку, друга ж черга в цей час відпочивала. Поділили нас по парах — мечник та стрілець. Усіх богів молив, аби тільки мене не поставили з Блідим. Досить вже мені неприємних ситуацій з ним.

— Олег і Микита. Західна сторона.

Боги так і не почули мої молитви, якщо ганьбитися, то вже до кінця, подумав я та слухняно кивнув. Жоден м'яз на обличчі лучника не ворухнувся, Микита як роздивлявся свій лук, так і роздивлявся його й надалі.

Заступили ми на чергування вже після того, як командир закінчив оголошувати списки всіх чергових, всього вийшло по чотири групи — по двоє на кожну зі сторін.

З двома факелами в руках ми з Микитою рушили до нашої точки, здебільшого мовчки. Наше знайомство, певно, зародило в нього якусь неприязнь до мене, хоча і сам він тоді поводився, як гівнюк. Момент біля вогнища та моє не тримання язика за зубами, певно, остаточно забило цвях у нашій труні дружби.

— Олег, — Микита зупиняється на місці. Він когось побачив?

— Що? — озираюся довкола, — наче ж нікого.

— Не про це я. Наше знайомство... мені варто було просто подякувати, — Микита, не кліпаючи, дивиться мені у вічі.

— З чого це ти такий ласкавий став?

— Ти єдиний, хто хотів піти за мною, я бачив усе... Хоча, можливо, я помиляюся і не варто так швидко довіряти тобі, — Микита розглядає моє обличчя зверху, він постійно нахиляє голову, звертаючись до мене. Високий жіночий угодник.

— Можливо, і не варто, — проходжу повз нього вперед та зупиняюся за пару кроків. Микита тихо сміється та йде за мною. Тіло огортає пелена жаху, коли лучник опиняється за спиною. Руки починають тремтіти, а у горлі застрягає колючий їжак.

— Чого застиг?

Микита вже давно зрівнявся зі мною, навіть трохи пройшов вперед, поки я у маренні стояв, як вкопаний.

— Йду, — струшую головою і наздоганяю його. — Твоє рідне місто, як тобі вдалося вибратися? Чутки ходять, що кляті ррці розвели там пекло, — спочатку кажу, а потім лише думаю, яке моє питання було недоречне. Однак Микита не лається на мене, а спокійно відповідає:

— Мені було 10, коли вони зайшли у місто. Ще 4 роки лишалося мені довчитися, але не судилося тому збутися. Принаймні у моєму рідному містечку. Пам'ятаю, як вони заходили. Вони вважали себе героями, їх командування казало їм, що вони визволяють нас з лап диктатора. Кумедно, що ті лицарі самі ж у це вірили, навіть після того, як місцеві почали тихенько травити їх. Хто у хліб крапав отруту, хто у суп... Коли ж їх головний дізнався про це — тоді почалося пекло.

Усіх чоловіків витягали насильно з домівок, збирали на вулицях та вбивали. Жінок ґвалтували на очах малолітніх дітей. Прямо на вулиці, уявляєш цей жах? — голос Микити постійно зривався, дрижав, але юнак продовжував розповідь.

— Батьків моїх вбили в першу чергу. Батько був головою місцевої королівської ради, а матір вміла писати, тож і працювала літописцем. Сусідка, коли дізналася про це, одразу сховала мене у погрібнику, наказуючи сидіти у мішку. Знала, що вони прийдуть за мною, прагнула захистити, — Микита зупинився. Його обличчя закам'яніло, тремтячі руки ледве втримували зброю.

— Я чув, як її мучили. Вона при надії ще була, так давно мріяла стати матір'ю та...

Їх було троє, спочатку вони ґвалтували її, вона голосно кричала, але ніхто так і не прийшов.

Всі боялися. Всі. А потім голос її раптово затих, лицарі ще довго сміялися і бавилися з її тілом. Коли ж вже мертва сусідка їм наскучила, вони залишили її на підлозі та пішли геть:

"Клята сучка вмерла!" — вигукнув хтось з них, — Микита зупинив свій погляд на моєму обличчі.

— Не знаю, скільки часу я не наважувався вилізти з мішка. Повітря почало скінчитися, лише тоді я набрався сміливості вилізти. Те, що вони залишили після себе, вічно буде нагадувати мені, що таких тварюк треба забивати на місці, — лицар настільки сильно стискав стрілу, що та тріснула навпіл.

— Вона лежала у крові, сукня задрана до голови. Все тіло посиніло від побиття, між ніг калюжа крові, а живіт... Виродки розрізали його та дістали дитину, я не чув, як дитя плакало, чи, може, не хотів чути. Маленьку шийку вони огорнули пуповиною та задушили дитя. Це мав бути хлопчик, майбутній захисник.

Мені було дуже страшно, мені здавалося, що вони ще повернуться сюди, знайдуть мене і так само вб'ють, тому я схопив свою малу торбинку з буханкою хліба і вночі швидко побіг куди-небудь, головне — якомога далі звідти, — Микита шукав у моєму погляді підтримку, а я просто закляк від його історії. Наскільки ж сильно лицар і досі наляканий, що поділився такою історією з незнайомцем.

— Микито, вони заплатять життям. Кожен з них. Тепер ти не мала дитина, а лицар серед 15-ти тисячної армії тих, хто також жадає знищити ворога. Блондин сумно посміхається мені:

— Я в тобі не помилився. Ти просто здаєшся дурнем, — він продовжує сміятися, а я цокаю та залишаю його одного,упевнено крокуючи вперед.