Інший шлях

Голова боліла так, наче я вчора не просто випив, а бився нею об кам'яні стіни бару. Можливо, саме це я і робив, бо зовсім нічого не пам’ятав з минулого вечора. Лише біль від втрати залишився у моїй пам'яті, на жаль.

Командувач поставив мене чергувати разом з ще одним лицарем-лучником біля основного входу в селище. Степана з Микитою ж відправили у розвідку за межі населеного пункту, вони ще зранку відчалили.

Перші промені сонечка виринають за обрієм, чарівна природа навколо стає все дедалі прекраснішою. Моя матінка завжди вставала раненько, щоб поставити випікатися хліб. Часто я прокидався від смачного запаху випічки, що пронизував нашу оселю. Зазвичай снідали ми з матір’ю ще гарячим, м’яким та духмяним хлібом, намазуючи на нього масло, що швидко плавилося від великої температури. Матір любила додавати зверху ще трошки цукру, а мені смакувало більше з сіллю.

— Тєбе ш Олех звати? — незнайомий лицар звертається до мене. Розмовляє він трохи кумедно. — Мене Жаном звуть.

Звернувши увагу на лучника, я нарешті помітив, які чорні бездонні в нього очі.

— Так, Олег. Приємно. Звідки ти до нас?

Чоловік відводить погляд трохи соромлячись:

— Так помітно? Не можу позбутися акхценту, — говорив Жан, пом'якшуючи певні літери, відчувалося, це так наче лучник шепелявить.

— З королівства на південному сході. Ти, напевно, і не чув про таке. Пійра.

— Не чув, — хитаю голову, — а чого до нас вирішив долучитися?

Чорне волосся Жана зібралося у маленькі кумедні хвильки. На комусь іншому вони б виглядали не дуже, але саме йому вони пасують та надають якогось загадкового вигляду мудрого мислителя.

— Моє королівсхтво дуже бідне, хоча король у нас добра людина. Занадто добра. Все для людей робить, на уступхки йде, але... Щоб створити міцне королівство треба бути дикхтатором. Наш король зовсім не тахкий, тому гнилі люди часто користуються цим.

Про ваше кхоролівство Анарк розповідають, що в вас найродючіші землі, найпривітніші та найбільш освічені люди.

— Не скхазав би, — пародую його вимову швидше, ніж думаю, як образливо це звучить, — Ой. Пробач, я...

Жан тільки сміється:

— Все добре. Мені є з чим порівнювати, ваш найнижчий рівень жхиття в нас найвищий. Річкха ваша поїть населення, а в нас люди помирають від засухи. Поля які родючі, — Жан закушує нижню губу, певно пригадуючи домівку. — Ваше кхоролівство має великху перспекхтиву у майбутньому, — іноземець відводить погляд до густого лісу, який охоплює все селище.

— Сподіваюся.

— Ні. Не сподівайся. Борись за це, — посмішка Жана знову з'являється на обличчі.

— Так, твоя правда, — тепер вже я більше не дивлюся на чоловіка, мої очі зачіпляються за хмарку на небі.

І справді ж, ніхто не помічає наскільки чудове наше королівство поки не порівнює з іншим. Так, багато ще питань варто вирішити, населення не повинно голодувати, звичайні люди повинні мати право на освіту та таке ж саме добре лікування, як знать. Треба боротися за поліпшення рівня життя, майбутнє лише у наших руках. Після закінчення війни варто звернутися до самого короля з проханням змінити кардинально устрій. Можливо мене одразу ж приберуть, але я хоча б щось зроблю для кращого майбутнього наших нащадків. Наше королівство дійсно має багато можливостей для розвитку, треба лише правильно їх використовувати.   

За весь час нашого чергування — жодної підозрілої душі. Декілька селян попросилися позбирати дикі яблука у лісі, я викликався супроводжувати їх. Для мене це був, як шанс стати трохи ближче до місцевих та отримати шматочек довіри. Дерево, до якого направлялися чоловіки, виявилось настільки розрослося, що кошиків селянам не вистачило аби обібрати всі плоди. Декілька яблук перепали й мені, як на знак подяки. Спочатку вони хотіли відати мені цілий кошик, але я упевнив їх в тому, що він буде тільки заважати службі, хоча у голові линули думки про те, що можливо це єдине, що вони сьогодні поїдять.

Повернувшись — ділюсь подарунком із Жаном. Зовсім не смачні яблука удалися. Кислючі. Дивлюся на лучника, а той намагається вдавати наче все смачно. Його гра смішить мене: 

— Кисляк який. Фу, — кажу і Жан видихає та перестає вдавати, що насолоджується смаком.

— Кисляк. 

 День дуже швидко пройшов, певно через те, що ми з Жаном добряче так здружилися і майже весь час балакали про все на світі.Він розповів мені, як намагався вчитися читати. Для цього ще малий лицар викрав у знатного пана, що приїздив задля розвитку торгівлі в їх краях, книгу, яку потім постійно ховав у мішечку та закопував на городі сусіда. Коли ж той знайшов таємницю дитини - не лаяв, а допоміг малому вивчити літери. Читати Жан все ще не вмів, міг тільки окремо проговорювати букви, складати їх у слова в нього не виходило. 

Не сказати, що і я гарно читав, але все ж намагався трохи пояснив Жану, як складати літери у слова. Той навіть зміг прочитати своє ім'я, яке я написав на землі палицею. 

Тихо. Нікого. Ні загроз, ні підозрілих торговців. 

Починає здаватися дивним, що ворог зупинив своє просування по всіх фронтах. З одного боку, може все ж нам вдалося їм спричинити значних збитків, а з іншого — може вони готують більш глобальний наступ і прямо зараз збирають всі сили для подальших дій.

З цими думками я віддаю караул вже наступному черговому лицарю. Степан і Микита повинні повернутися вже зовсім скоро, тоді вже і буде ясно чого нам очікувати. Приймані ми будемо знати, де вони засіли.  

 Біля дверей штабу стоять троє лучників у повному обладунку. Двох я вже бачив — один з них той, що вищий за всіх, сидів поряд з Микитою у вогнища, поряд з ним лицар середнього зросту з ледве помітною щетиною, бачив його під час зборів у тимчасовому штабі. Чоловіка, який голосніше усіх говорив я побачив вперше:

— Та він правда досить підозрілий, мені здається нам треба чекати наступу ще з Дербяну. Дивно, що по тій стороні така тиша. Правду тобі кажу, пацюк вичікує тут і дасть команду своїм, коли ми будемо не готові відбиватися.

— Про кого це ви? — зупиняюся та долучаюсь до розмови.

Лучники одразу ніяковіють і переглядаються між собою. Щось шепчуть поглядаючи один на одного, а потім знову на мене:

— Ти Микиту Блідого добре знаєш? — питає мене найвищий.

 — Не те щоб добре, але ми наче друзі…напевно. Я вважаю, що так, — слина душить мене, кашель виривається з рота. — А що? — питаю, як відкашлявся.

— Ходять чутки, що він найманець королівства Р. Він же з Дербяну, знаєш? Багато там пацюків, що одразу ноги ворогу цілувати почали та своїх поздавали, — продовжує вже чоловік з щетиною.

 — Що? Ви з глузду з’їхали. Микита тут не до чого. Він найбільше з усіх нас жадає помститися, — у голові починають закрадатися дуже невтішні думки.

 — Це він тобі так сказав? Розповів моторошну історію про дитинство і ти повірив, хахах? — високий лицар заливається сміхом, а я, шокований почутим, швидко рушаю у середину приміщення штабу не бажаючи слухати їхніх пліток.

Холодний вітер руйнує мене зсередини, тіло здригається декілька разів від різкого болючого поштовху. Серце стискається у грудях.

Мені бракує повітря.

Жадібно відкриваю рота намагаючись не задихнутися.

Він розповідає це всім? Наче я якийсь особливий, ха! Звісно що ні... Не особливий для нього.

Відчуття моєї звичайності ножем врізається у душу, я не розумію, чому для мене так важливо бути для нього особливим. Він же всього лише такий, як і я лицар, навіть не командир.

Але чого ж так боляче?

Прикладаю руку до серця та закриваю очі; пригадую матір, наш дім, тренування та дуб. Спогади полонять мій розум. Пригадаючи домівку з особливою телотою, моє тіло поступово розслабляється. З часом стає трошки легше. Зараз я вже можу вільно дихати.

Дійшовши до кімнати відпочинку, я одразу ж завалююся на постіль.

*******

Промені сонечка неприємно засліпили мені очі, кліпаю аби позбутися колючого болю. У кімнаті я більше не сам — Микита сидить на ліжку поряд з моїм та смачно щось жує. 

— Ранку, — вітається він.

— Ранку...— відповідаю на його питання, а потім швидко зістрибую з ліжка і підходжу впритул до нього.

— Ого, Олег. Мені здається ти щось переплутав. Я не червонолиця молодиця, ха-хах, — лицар продовжує куштувати якісь червоні маленькі ягоди.

— Кажи, ти найманець? 

— Чого, чого ти сказав? — Блідий супить брови та відкладає ягоду, яку хотів з'їсти. —Ти хворий?!

— Кажи! — хапаю його за плечі та сильно стискаю. — Клянися, що я можу тобі довіряти!

— Олег! Отямся! Знайшов у кого ворога шукати! Я вважав тебе особливим, а ти такий самий покидьок, що ніж у спину вставить?! — Микита злиться. Встає з ліжка і намагається пройти. Не дозволяю йому здихатися мене та притягаю знову до себе за лікоть. Наші обличчя ще ніколи не були так близько один до одного.  

— Чого тоді твої знайомі вважають тебе зрадником?! Всім вже розповів свою "невигадану" історію?!

Микита застигає на місці. Його вуха червоніють від люті, лицар штовхає мене настільки сильно, що я ледве не звалююсь на ліжко за мною. 

— Та пішов ти! Я розповів тобі, бо побачив у тобі не тільки лицаря, а й людину! Жадав твого розуміння і підтримки! Від них також я хотів почути розуміння, а отримав :" Ой, що за вигадки такі. Понаїхали". Прикро, що я помилився не лише в них, але і в тобі! 

Такої відвертості від нього я не очікував.

— Микито, вибач..

— Пішов ти, — Микита хапає свій лук та покидає кімнату. На ліжку залишаються червоні ягоди, якими він тільки що ласував. 

То ж я особливий? Був.