Одеські оповідання: справа старого грека

— Так, давайте ще раз уточнимо усі деталі. — зітхнув я та взяв до рук ручку. — Значить, вас звуть Іванопуло Аристарх Семьонович.

Я ще раз придивився до написаного у старому затертому паспорті. Ні, все вірно — чомусь не Семенович, а Семьонович — певне, якась невдала транслітерація ще з радянського паспорта, де все було написано російською.

— Шимеонович — прошамкав старий.

— Що? — не зрозумів я.

— Ніякий я не Шемьонович, а Шимеонович.

Старий беззубий грек промовив ці два слова настільки схоже, що я не відразу зрозумів різницю.

— У паспорті написано Семьонович.

— Однаково, що там у твоєму пашпорті напишано. Батька мого, царштвіє Небешноє, жвали Шимеоном, а не якимось там Шеменом чи Шемьоном. — прояснив мені громадянин Іванопуло.

Паспорт був не мій, а його, але сперечатися зі сварливим старим, який до того ж, схоже, ще й впав у старечий маразм, було безглуздою та марною справою.

Разом з тим, його заява була зареєстрована і я був зобов’язаний опитати потерпілого Іванопуло та заповнити протокол.

— Так, продовжимо. Отож, десь о сьомій вечора ви повернулися з крамниці додому за адресою Маразліївська 52, квартира 13 та побачили, що ваші двері відчинені.

— Жламані, двері були жламані. — виправив мене старий.

Ну це має визначити експерт, а не якась людина похилого віку без необхідної освіти та фаху, але запишемо, що з його слів двері були зламані.

— Добре, у квартирі був безлад, наче щось шукали, ви перевірили, що зникло й виявили … — та що взагалі можна вкрасти у цього діда? На мільйонера він жодного разу не схожий, навіть на підпільного, на кшталт Корейко з історії Ільфа та Петрова. Скоріше, громадянин Іванопуло був схожий на старого алкаша без певного місця проживання. Брудна стара одежина, штинить від нього ще й як — суміш запаху поту, багатоденного перегару та ще й якогось специфічного старечого запаху. Додати до цього відсутність більшості зубів, мішки під очима, в яких легко можна унести тижневий запас продуктів з Привозу, чорні від бруду нестрижені нігті, й образ виходить ще той. Однак, з усім тим, місце проживання у громадянина Іванопуло було і знаходилось на території мого Приморського району. Тож, маю займатися цією справою.

— Й виявили відсутність медальйону — продовжив я.

— Медальйону Першея. — уточнив старий.

— Ну, припустимо, Персея. Опишіть його, будь ласка.

— Він дешь з половину моєї долоні, квадратний такий. Жроблений, жначить, ж міді. Пошередині така от кругла дірка. Навколо дірки, жначить, такий напиш давньогрецький.

— Ага, зроблений з міді. А яка вартість цієї прикраси? Де ви її купили? Чи є чек або квитанція з крамниці, що підтверджує покупку?

— Який щек?! Це — РЕЛІКВІЯ! Він діштався мені від батька, а батькові від діда, дідові від прадіда і так шкільки наш рід шебе пам’ятає. Кожен в моєму роду беріг його як жіницю ока. А я ошь не жберіг — голос старого раптом затремтів і він трохи не розплакався.

Мені стало його шкода. Нехай це старий алкаш, що втратив дешеве мідне брязкальце, але не повинні старі плакати через те, що в них вкрали сімейну реліквію. Не на моєму районі, точно.

— Заспокойтеся, Арістарх Симеонович. Знайдемо ми вашу реліквію. Ви казали напис давньогрецький. Що за напис? Можете відтворити?

— Не можу. Я хоч і штарий грек, але не древній — давньогрецькою не володію. Так-то у шім’ї казали, що начебто шхоже на таке: “Де камінь був жива є плоть, де шмерті лік там жнов життя”. Щось таке.

— Добре, а, все ж таки, яку вартість має цей медальйон? Колекціонери ладні дати за нього великі гроші? Чи це антикваріат? Може якась історична цінність?

— Не жнаю які гроші. Ніхто ж родини ніколи не пробував його продати, навіть якщо було дуже тяжко і гроші були дуже потрібні. Але, думаю, антикваріят. Я нещодавно його покажував Феді — він великий вчений, жаймається Древньою Грецією. Він шказав, що дуже древня річ.

— Отак значить. Що за Федя? Це ваш друг? Як його прізвище? Де живе? Де працює?

— Де живе не знаю. Хвамілія його — Вареник. Хоча, ні. Щось схоже. М-м-м. Пельмінь! Ні, там на ко закінчується. — Іванопуло глибоко замислився і, нарешті, видав — Пельменко, точно — Пельменко!

— Ага, Пельменко Федір. Вчений по Древній Греції. А де працює, знаєте?

— В Археологічному мужее, звичайно. А ось де живе — не знаю. Деш на районі — до мене пішки жаходить.

— А як давно ви його знаєте? Раніше до вас він заходив?

— Жнаю, ждається, пару мішяців. Жаходив пару раж, та не один, а ж підношенієм.

— З яким “підношенієм”? — не зрозумів я.

— Ну яким-яким. Ж булькаючим. Ж пляшкою оковитої приходив. Так шлабенький виявився, шалабон, — першим же вирубавшя.

— Ясно, тобто, вживали алкогольні напої. Більше ніхто медальйон не бачив? Не цікавився ним?

— Ні, е-е-е, напевне. — невпевнено відповів Іванопуло.

Ага, до Пельменко Федіра ми, звичайно, сходимо. Але крім нього Іванопуло міг хвалитися медальйоном перед десятком, а то й більше інших алкашів. При чому, судячи з усього, далеко не всіх з них він знає та пам’ятає.