Солодкий Морок (26.11-27.11.24)

1

Отруйний туман оселився у горах,

І все занурилось у сон.

Об кручу б'ється розлючене море,

Він вже перетнув сей кордон.

Дивись! В піднебессі трембіти волають,

Чути лиш янголів плач.

Це все наші землі палають,

І чуєш нудотне "пробач".

Смарагдовий рай оповитий лозами,

Богú ж заховались в тінí.

Біля озера, переповненого сльозами,

Русалки співають пісні.

Де ти, омріяний спокій?

Я так прагну тебе віднайти,

Цей сон такий темний, глибокий...

Скільки ще я маю пройти?

Трава під ногами для мене мов ковдра,

І холод не ранить ужé

Час минає до жахливого довго,

Хтось з-за грані мене бережé.

Під місячним сяйвом співають зірки,

Одна лиш замовкла навіки.

Та сплетені між ними рокú,

Хоч і закриті їхні повіки.

Аж раптом, знічев'я, розцвілá у печері квітка.

Голоси загуділи навколо,

На руці пурпуровим засяяла мітка,

Час повертатись додому.

2

Проте в душу закрався холод,

І вийшли з туману демони.

Відчувається дивний голод,

І роздалися гучні дзвони.

Ти шукаєш правильний шлях, але його немає.

Їхні бажання уже не стримати,

Твою душу і серце хтось пожирає.

Все, щоб тільки тебе отримати.

І ось ти в його обіймах,

У роті ж присмак залізної крові.

Вже байдуже, що відбувається ззовні,

Хвилюючою є ця єдина мить.

Думаєш, що ось помреш,

І руки видають тремтіння,

Проте на поміч жодного не звеш,

В якомусь роді — це везіння.

Раптом хвилювання зникло,

На душі так тепло стало.

В серце ж м'яко щось проникло,

Але що цьому сприяло?

Голоси притихли ззовні,

Ох, це твоє серцебиття...

Як і очі ці коштовні,

Таке солодке забуття.